культурологія / ВІДРОДЖЕННЯ І БАРОККО

КУЛЬТУРА ВІДРОДЖЕННЯ І БАРОККО

1.Соціально-економічні передумови культури Від­родження. Характер культури Ренесансу.

2. Відро­дження античності. Відкриття світу і людини.

3. Побутові типи Відродження. Зворотна сторона титанизму.

4. Мистецтво і література. Філософія, наука і релігія.

5. Ніколо Макіавеллі та його”Государ”.

6. Культура барокко — епоха розкошів і збентеження. Барокко в Росії та Україні

Тривалий час панував стереотип різкого протиставлення середньовічної культури Заходу та італійського Відро­дження. Середні віки — це, мовляв, панування церковної догми, відсутність яскравого розвитку науки і мистецтва, містики й мракобісся. Відродження, навпаки, відкидає всю цю «ніч» середньовіччя, звертається до світлої антич­ності, її вільної філософії, скульптури оголеного люд­ського тіла, до земної, привільної і нічим не зв’язаної свободи індивідуального і суспільного розвитку. Однак ця схема вже застаріла, дослідження свідчать про те, що культура Відродження виросла на фундаменті середньо­вічної культури Заходу, що саме Відродження пов’язане з переходом від аграрної культури до міської культури (тут ми не будемо розглядати дискусійне питання про те, чи є культура Відродження суто європейським фено­меном, чи вона притаманна і Сходу).

В контексті нашого розгляду досить відзначити, що культура Відродження (Ренесансу) в її загальноєвро­пейській перспективі повинна бути в своїх джерелах співвіднесена з тією перебудовою феодальних суспільно-політичних та ідеологічних структур, котрі мусили при­стосовуватися до вимог розвинутого простого товарного виробництва. Міра глибини зламу системи суспільних зв’язків, що відбувався в межах і на основі феодальної системи присвоєння, до цього часу до кіпця не з’ясована. Однак цілком досить підстав для того, щоб зробити ви­сновок: перед нами нова фаза у висхідному розвитку європейського суспільства. Цс фаза, в якій зрушення в підвалинах феодального способу присвоєння вимагали принципово нових форм регулювання всієї системи влади. Політико-економічина суть визначення епохи Відроджен­ня (XIV—XV ст.) полягає в її розумінні як фази ново-го розквіту простого товарного виробництва. Суспіль­ство в зв’язку з цим стало більш динамічним, просунувся вперед суспільний поділ праці, були зроблені перші від­чутні кроки в секуляризації суспільної свідомості, плин історії прискорився.

Оскільки цс стосувалося фундаментальних суспільних зв’язків, згадані зрушення полягали в поступовому руй­нуванні васальної системи, що заснована на земельних даруваннях, у перевазі грошової форми прибутків класу феодалів, зміні сюзеренітету — феодально-договірного характеру королівської влади (її принцип — «перший серед рівних») королівською владою, яка побудована па принципі публічного суверенітету. Все це призвело до чого, що під покровом догматизму і авторитаризму схо­ластики прокладалися шляхи для експериментального пізнання природи, розмежування юрисдикції церкви і держави, формування доктрини станової держави, рецепції елементів римського права, яких гостро потре­бувало товарне виробництво. Інакше кажучи, антична культурна спадщина набула в умовах епохи Ренесансу величезного практичного значення — вона в однаковій мірі була необхідна для формування елементів нового права і нової політики, пової натурфілософії та нової етики і естетики. Цей процес секуляризації багатьох важ­ливих галузей знання і мислення як такого призвів до появи культури Ренесансу, в центрі якої знаходиться гуманізм як прояв особливого інтересу до людських, зем­них цінностей.

Ренесансна культура заснована на двох джерелах антична класична спадщина і спадщина «темних віків» середньовіччя, що так зневажався гуманістами. Творці культури Відродження, черпаючи з двох джерел — язич-но-античного і християнсько-середньовічного, в дійсності не наслідували рабськи жодному і створили оригінальну культуру з притаманними її рисами.

Фундаментальними тут е антропоцентризм як структурно-будівннй принцип нової системи культури, як точ­ка відліку в шкалі ренесансних цінностей. Він і є той «магічний кристал», який відкриває глибинну суть сукуп­ності феноменів, що пов’язують з ренесансною культу­рою. Саме в рамках цієї культури відбулося відкриття світу її людини, що розуміються принципово по-новому в порівнянні з помираючим середньовіччям. Зміна була справді разючою, замість такого характерного для орто­доксії християнства постійного піклування віруючого про світ вічний, потусторонній в світосприйманні гуманістів па першому плані з’явилося найсильніше прагнення лю­дини до земної, прижиттєвої та посмертної слави. При формальному збереженні традиційно-християнської інтер­претації «великого сплетіння буття» в центрі всесвіту гуманістів істинно творчим початком буття виявлявся не бог, а людина. В цім заміні традиційного геоцентриз­му антропоцентризмом зійшлись і перетнулись усі лінії гуманістичного вчення про людину.

В цьому зв’язку слід вказати на три специфічні риси цього вчення: 1) «реабілітацію» природи, а разом з нею і через неї природи самої людини, що врешті призвело до обоження природи і визнання людини гармонійною єдністю тілісного і духовного початків; 2) висування на перший план «особистої» і діяльної основ категорій «гід­ність» і «доброчесність»; 3) радісне світосприймання, ви­мога повноти життя — усіма почуттями, здібностями; гармонія розуму і пристрастей. І наче у противагу моти­ву, що звучав століттями до цього, про «жалюгідні умо­ви людського існування», «зневагу до світу» гуманісти настирливо підкреслювали прямо протилежну ідею — про красу і гармонію світу і гідність людини, не родову і станову, а виключно особисту, тобто потенційно ідею про рівну важливість кожного індивідуального існуван­ня. В розвинутому вигляді вона вже наведена у трактаті флорентійського гуманіста Джаноццо Манеті «Про гід­ність і вищість людини» (середина XV ст.) і з цього часу стає улюбленою темою гуманістичної літератури.

Не менш цікавою е і така риса культури Ренесансу, як її зорієнтованість на «омоложення» і регенерацію ча­су. Констатуючим елементом суспільно-художньої свідо­мості епохи Відродження було повсюдно розповсюджене почуття юності, молодості, початку. Його протилежністю було образне розуміння епохи середньовіччя як осені. Юність Відродження повинна бути вічною, бо античні боги, котрим намагалися наслідувати люди Ренесансу, ніколи не старіли, не підкорялися впливу часу. Міф про юність має подібно до інших міфів (щасливого дитин­ства, загубленого раю тощо) усі риси споконвічного архе-тину, котрий постійно відроджується, щоб повернутися як ідеальний зразок у змінених іпостасях у різних куль­турах і в різний час. Дуже мало культур, де вище ціную­ться зрілість, досвід, приваби старості, ніж юність.

Культура Ренесансу, його мистецтво і передусім пла­стика дозволяють сформулювати парадокс: архетин юності, який по своїй суті є вираженням пошуку незмін­ності, здається, начебто історичним. Основою цього парадокса служить прийняте Ренесансом положення про принципове генетичне ототожнення світу природи і світу культури (про це свідчить і філософська концепція (maldivinum). Це положення в ренесансній культурі стає леймотивом, що повторюється у творах письменників, філософів і художників. Класична формула Пико делла Мірандоли в «Розмові про гідність людини» становить вираз загальноприйнятого уявлення про принципову єдність світу. І нарешті, Ренесанс становить першу куль­турну форму регенерації часу, що свідомо висловлює ідею оновлення. На епоху Ренесансу можна також по­дивитися як на велику цільну спробу почати історію знону, на акт початку, регенерацію суспільного часу. В цілому можна сказати, що саме в ренесансній куль­турі була вироблена ідея про безмежну могутність лю­дини, про її безмежні можливості.

В епоху Відродження висококультурне світське життя нерозривно пов’язане з чисто побутовим індивідуалізмом, що був тоді стихійним, нестримним і нічим не обме женим явищем. Для ренесансної культури характерні декілька її побутових типів: релігійний, культурний, неоплатонічний, міський та міщанський побут, астроло-гія магія, природність та авантюризм. Насамперед роз­глянемо коротко релігійний побут, на якому позначився стихійний розгул секуляризованого індивіду. Адже всі недосяжні предмети релігійного починання, що вима­гають в середньовічному християнстві абсолютно цнот­ливого ставлення, стають в епоху Відродження чимось дуже доступним і психологічно надзвичайно близьким. Саме ж змалювання великих предметів такого роду на­буває натуралістичного і панібратського характеру. В од-ному з творів тієї епохи Христос звергається до однієї монахині того часу з такими словами: «Сідай, моя люба, я хочу з тобою поніжитися. Моя обожнювана, моя пре­красна, моє золотко, під твоїм язиком мед... Твій рот духмяніє, як троянда... Ти мною заволоділа подібно мо­лодій дамі, що спіймала в кімнаті молодого кавалера». Проте не вся релігійна естетика Ренесансу відзначалася такими потворними, панібратськими рисами. Були й інші типи, що існували й раніш, тому вони не є суттєво но ними. Можна відзначити, що в цю епоху саме в особі Фрапціска Ассизського (XIII ст.) минулий релігійний тип досягає коли не прямого пантеїзму, то в усякому випадку споглядально-любовного й розчуленого ставлен­ня до природи.

Певним типом Ренесансу е те культурне життя, яке пов’язане з «середньовічним лицарством». «Середньовіч­ні» уявлення про героїчний захист високих духовних ідеа­лів в особі культурного лицарства (XI—XIII ст.) отри­мали небаченої досі художньої обробки не тільки у вигляді вишуканої поведінки лицарів, але й у вигляді витонченої поезії на шляхах зростаючого індивідуалізму. Ця лицарська практика трубадурів, труверів і мінезін-герів вже в епоху, що передувала Відродженню, дегра­дувала до богемної поведінки вагантів і увійшла в літе­ратуру Відродження.

Можливо, найбільш яскравим побутовим типом Від­родження було те веселе і легковажне, поглиблене і ху­дожньо красиво відображене співжиття, про яке нам говорять документи Платонівської академії у Флоренції кінця XV ст. Тут ми знаходимо турніри, бали, карнавали, урочисті в’їзди, святкові бенкети і взагалі усякого роду принади навіть буденного життя, літнього проводження часу, дачного життя, обмін квітами, віршами і мадри­галами, невимушеність і витонченість як у повсякденно­му житті, так і в науці, красномовності і взагалі в ми­стецтві, листування, прогулянки, любовну дружбу, арти­стичне володіння італійською, грецькою, латинською та іншими мовами, обожнювання краси думки і захоплення релігією усіх часів та усіх народів. Уся справа тут в есте­тичному милуванні антично-серсдньовічними цінностями, перетворенні свого особистого життя на предмет есте­тичного милування.

Разом з цим побутова практика алхімії, астрології та різної магії охоплювала усе суспільство Відродження знизу доверху і була зовсім не наслідком неосвіченості. Вона результат усе тієї ж індивідуалістичної жаги ово­лодіти таємничими силами природи, що дає себе знати навіть у Френсіса Бекона, цього видатного поборника індуктивних методів у науці. З цим пов’язаний і той істо­ричний парадокс, що священна інквізиція досягає роз-квіту в епоху Відродження. Полювання на єретиків відьм, безутримний терор і колективні психози, жор­стокість і моральна нікчемність, страждання і звичайне скотство є продуктами Ренесансу. Вони і діяльність свя­щенної інквізиції не протистоять тодішнім великим до-сягненням духу і думки людини, а пов’язані з ними, є їх­ньою невід’ємною частиною, висловлюють аутентичні поривання і потреби людини. Бо Відродження вельми багате нескінченими забобонами, котрими охоплені були рішуче усі верстви суспільства, включаючи вчених і філософів, не говорячи вже про політиків і правите­лів.

Одним з цікавих побутових типів Відродження, без­перечно, було пригодництво і навіть прямий авантюризм, про що свідчить видатна поема Людовіка Аріосто «Ша­лений Орландо» (1532 р.). Те, що ці побутові форми ви­правдовувалися і не вважалиси порушенням людської моралі, в історичному розумінні було чимось передовим. Це бур усе той же стихійний індивідуалізм Відроджений, який тут вже не пов’язував себе з будь-якими платоніч­ними теоріями та який вже починав давати велику волю окремим пристрастям і почуттям людини, щоправда, поки не в їхній кінцевій розгнузданості і аморалізмі.

Далі, міський тип культури Відродження, як це вид-но з французьких фабльо і німецьких шванків і взагалі їхньої ренесансної новели, рясніє натуралістичними за­мальовками завзятого і пробивного героя висхідних плебейських низів, з глибоким сатиричним змістом. У цих новелах критикуються тодішні суспільні язви і особливо зловживання та моральна розхитаність духовенства. Атеїзм також не був ідеєю Відродження, що започатко­вувалося у побуті. Нарешті, індивідуалізм, що лежав в основі всієї культури Відродження, досягає свого само­заперечення в тодішніх міщанських теоріях. Міщанство теж не було культурним типом Відродження, але на шля­хах здрібнення глибоко і красиво вираженого ренесанс­ного індивідуалізму, безперечно, створювало усі перед­умови також і для функціонування дрібної людської осо­бистості (поряд, звичайно, з великими особистостями) в наступні століття європейського розвитку.

Відродження прославилося своїми побутовими типами підступності, віроломства, вбивства з-за кутка, неймо­вірної мстивості й жорстокості, авантюризму і всілякого розгулу пристрастей — це зворотна сторона загаль­новизнаного титанізму Відродження. Усякий розгул при­страстей, свавілля і розбещеність досягають у ренесанс­ній Італії величезних розмірів. Священнослужителі три­мають м’ясні лавки, кабаки, ігорні та публічні будинки, через що неодноразово доводилося видавати декрети, що забороняли священникам «заради грошей робитися звод-никами повій», але все марно. Монахині читають «Дека-мерон», віддаються оргіям, а в брудних стоках знахо­дять дитячі скелети як наслідки них оргій. Тодішні письменники порівнюють монастирі то з розбійницькими вертепами, то з непотребними будинками. Папа Олек­сандр VI та його син Цезар Борджіа збирають на свої нічні оргії до 50 куртизанок; у Феррарі герцог Альфонс серед білого дня голим прогулюється вулицями, а у Мі­лані герцог Галеанцо Сфорца усолоджує себе за столом сценами содомії. В Італії тієї епохи немає ніякої різниці між чесними жінками і куртизанками, а також між за­конними і незаконними дітьми. Незаконних дітей мали усі: гуманісти, духовні особи, папи, князі, наприклад, у Нікколо д’Есте було близько 300 нешлюбних дітей. Багато кардиналів підтримували стосунки із знаменитою куртнзанською імперією, яку Рафаель зобразив на сво­єму Парнасі у Ватікані.

Внутрішні чвари і боротьба партій в різних італій­ських містах, що не вщухали усю епоху Відродження і Висували сильні особистості, які відрізнялися нещяд-ною жорстокістю і якоюсь шаленою несамовитістю. Абсо­лютно неймовірною запальністю, наївним самообожнюван-ням і диким, невтримним честолюбством відзначався видатннй скульптор-ювелір XVI ст. Бенвенуто Челліні. Він вбивав своїх суперників і образників, справжніх і уяв­них, бив коханок, руйнував і громив усе навколо себе. Все його життя сповнене неймовірними пристрастям» і пригодами: він кочує з країни в країну, з усіма сва­риться, нікого не боїться і не визнає над собою ніякого закону. Можна навести безліч прикладів такого роду, усі вони свідчать про те, що безмежний розгул пристра-стей, пороків і злочинів органічно пов’язаний із стихій­ним індивідуалізмом і уславленим титанізмом усього Ренесансу

Характеризуючи епоху Відродження, Ф. Енгельс пи­сав у «Діалектиці природи»: «Це був найбільший про­гресивний переворот з усіх пережитих до того часу люд­ством, епоха, яка потребувала титанів і яка породила титанів по силі думки, пристрасті і характеру, по бага­тогранності і вченості. Люди, що заснували сучасне панування буржуазії, були всім чим завгодно, але тільки не людьми буржуазно-обмеженими. Навпаки, вони були більш-менш овіяні характерним для того часу духом смі­ливих шукачів пригод... Але що особливо характерне для них, так це те, що вони майже всі живуть у самісінькій гущі інтересів свого часу, беруть жваву участь у прак­тичній боротьбі, стають на бік тієї чи іншої партії і бо­рються хто словом і пером, хто мечем, а хто і тим і іншим разом. Звідси та повнота й сила характеру, які роблять їх цільними людьми» (Маркс К., Енгельс Ф. Тв. Т. 20. С. 346—347). Підбиваючи підсумки суспільним зрушен­ням епохи, Ф. Енгельс відзначає, що вона поклала поча­ток розвиткові сучасних націй, а в галузі мистецтва гово­рить і про власне «відродження» грецької античності, і про такий розквіт мистецтва, якого вже ніколи більше не вдавалося досягнути Справді, творчість є основною категорією для інтерпретації ролі мистецтва в епоху Ренесансу, боно було визнане вираженням краси люд­ської цивілізації. Філософський постулат про творчі мож­ливості людини — «людина може стати такою, якою хоче», провозвіщений Піко делла Мірандола, знайшов своє здійснення в розквіті ренесансного мистецтва.

Ідеал життя, відповідний до мистецтва, був реалізо­ваний перш за все у Флоренції XV ст.— «ідеальному» місті, змодельованому уявою і руками великих творців. «Ідеальне» місто народилося перш за все завдяки від­криттю перспективи, окресленої Брунеллескі та Леонар-до да Вінчі, а також завдяки здійсненій єдності просто­рово-пластичного і суспільно-політичного бачення світу.

Вперше у таких масштабах з’явився людський простір, матеріальне і духовне, сміливо протиставлене природно­му простору. У своїй «Похвалі флорентійцям» (1518 р.) Ф. Меланхтон підкреслив натхненний характер естетич­ної культури Флоренції, що дав перший імпульс тій не-оборотній зміні, яка торкнулася всіх культурних, суспіль­них, виховних, політичних і релігійних установ християн­ського світу, знаменуючи нову блискучу еру в історії люд-ства. Ідеальною моделлю творчої людини був художник-жрець мистецтва, обдарований продуктивною уявою, за­вдяки якій він перетворює її світ, і самого себе. Імена таких художників, як Брунеллескі, Донателло, Мозач-чно, Альберті та ін., символізують велич флорентійського мистецтва.

Дослідник і шанувальник Ренесансу Я. Бурххардт на­звав один з розділів своєї книги, присвяченої аналізу культури і мистецтва італійського Відродження, «Дер­жава як твір мистецтва». В ту епоху концепція мистецтва, що організує світ, охоплювала як предметний світ міста, так і суспільне життя з ного іграми, видовищами й теат­ром. Улюбленими розвагами флорентійців були карна­вальні фестивалі за участю масок, турніри, вуличні, теат­ральні вистави. Твори живопису передають сцени цере­моній та видовищ, що об’єднували (спільними переживан­нями акторів і глядачів, які брали участь в різних про­явах цих свят. Для них характерний мотив перемоги й молодості, радісних образів людського щастя. Рене­санс був тією епохою, в якій гармонія між суспільним простором і естетичним досвідом досягла своєї кульмі­нації.

Немає нічого дивного в тому, що в епоху Ренесансу з’явилася нова — перша сучасна — література. В дописі, названому «Різниця положення в кінці давнього світу (біля 300 р.) і в кінці середньовіччя (в 1953 р.)» Ф. Ен­гельс говорить про «могутнє літературне піднесення XIV сл.», а в його відомій оцінці місця Дайте в історії культури в ролі рубежа виступає 1300 р. (Маркс К., Ен­гельс Ф. Тв. Т. 20. С. 506; Т. 22. С. 382). Ренесансній літературі доводилося розкривати властиве багатьом людям того часу переплетення героїчного ентузіазму, титанічної енергії та різнобічності з рисами феодальними і з хижацтвом «первісного нагромадження». Не випад­ково художниками Відродження, особливо в Англії (Кри-стофер Марло, Шекспір), була створена галерея персо­нажів— історичних, легендарних, сучасних, в яких не­приборканий індивідуалізм переростає в нечуване зло­дійство.