Лекція 2 Регіональна типологія світової культури

1. Суть і характерні особливості регіонального підходу до типології світової культури

2. Основні культурні регіони світу (європейський; далекосхід-

ний; індійський; арабо-мусульманський; тропічно африкан­ський; латиноамериканський) та їх характерні риси

і. СУТЬ І ХАРАКТЕРНІ ОСОБЛИВОСТІ

РЕГІОНАЛЬНОГО ПІДХОДУ ДО ТИПОЛОГІЇ

СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

Під типологією в сучасній науковій літературі розуміють ме­тод розчленування систем досліджуваних об'єктів та їх групуван­ня за допомогою узагальненої моделі. Цей метод використовуєть­ся з метою порівняльного дослідження об'єктів і суттєвих ознак, зв'язків, функцій, відносин, рівнів організації об'єктів. В історії світової культури можна чітко простежити такі основні типи систем культурного розвитку:

а) часовий, до якого належать певні системи культурних епох, Що послідовно змінюють одна одну (наприклад, антична доба, Се­редньовіччя);

6} Просторовий, який охоплює національні, зональні та регі­ональні системи культур, що діють на широкому географічному просторі одна біля одної.

Головними інструментальними термінами цієї лекції є "регіо­нальна культура" та "культурний регіон". Тому на початку визна-

чимо їх змістовне навантаження. Регіональна культура — понят­тя, що виражає одиницю індивідуальної різноманітності світової культури, в якій зафіксовані неповторні властивості процесів її розвитку в їх обмеженій просторово-часовій заданості. У спроще­ному означенні — це тип культури, специфіка якої зумовлена конкретно-заданими локально-обмеженими географічними межами.

Особливості регіональних культур формувалися під впливом різноманітних факторів, роль і значення яких змінювалися у про­цесі становлення культури. До таких факторів відносять: природно-біологічний (тобто своєрідність процесів адаптації людини як біоло­гічного виду, її боротьби за виживання); географічний, який акцен­тує на ролі ландшафту і кліматичних умов; етнічний, пов'язаний зі специфікою формування етносів або етнічних спільностей.

Особливо наголосимо на етнопсихологічному факторі, значен­ня якого до недавнього часу не бралось до уваги або недооці­нювалось. Цей фактор має справу з глибиннішими характеристи­ками тієї чи іншої історико-культурної спільноти (народ, етнос, нація тощо).

Етнопсихологічні відмінності в культурах народів світу кон­кретизується у феномені ментальності (близькі за значенням по­няття "народна душа", "дух народу", "національний характер"). Поняття "ментальність" використовується здебільшого тоді, коли намагаються наголосити на специфіці культури, акцентувати на внутрішньо-зумовлених, суб'єктивно-виражених характеристиках буття культури і людини у ній. Тому ментальність часто розгля­дають як цілісність духовно-психічного житття конкретно взятого суб'єкта (особа, спільнота) в конкретному культурному просторі. На практиці ментальність репрезентує особливий тип мислення, який виражає життєві установки людей, стійкі зразки світу, емоційні переваги, властиві певній спільноті та культурній тра­диції. Так, уже стали стереотипними твердження про "темпера­ментність італійців", "холодність англійців", "впертість фінів", пристрасть українців до сала, англійців — до вівсянки, італійців — до спагетті. У всіх наведених прикладах ми маємо справу з особ­ливостями різних національних менталітетів.

Велике значення мають також фактори соціального характе­ру. Відмінність соціальних умов, за яких складалася та чи інша історико-культурна спільнота, особливості її історичного шляху, безумовно, позначились на культурі. З плином історичного часу велику роль у культурному житті народів починає виконувати політичний фактор, утворення держав і встановлення кордонів. Виникнення самостійних держав сприяло зростанню самосвідо­мості народів, розвиткові внутрішніх творчих імпульсів культури, що прискорювали формування традицій, мови, особливостей мис­тецтва, світогляду кожного з них. Зазначені фактори сприяли народженню величезної кількості самобутніх культур. Введені до єдиного світового історико-культурного процесу, вони об'єднуються поняттям "світова культура".

Для того щоб виокремити неповторність культурного розвитку певної спільноти, своєрідність її культурних характеристик та історичного досвіду, використовують, насамперед, поняття "само­бутність". У ньому поєднуються об'єктивні та суб'єктивні сторо­ни буття, внутрішнє і зовнішнє, окреме і загальне, діяння і свідо­мість, сталість і динаміка. Умовою збереження самобутності є досягнення культурою того рівня зрілості, коли вона оформлю­ється як стійка цілісність. Формування цілісності культури — процес тривалий і складний, для нього характерні дві протилеж­ності: з одного боку, спадковості й традиції, а з іншого — новації та критичне переосмислення того, що залишено попередніми поколіннями. Розкриваючи їх суть, наголосимо, що створення і примноження духовних цінностей неможливе без врахування попереднього багатовікового досвіду, традицій, без успадкування досягнень, накопичених за всю історію розвитку культури. Без традицій неможлива історія будь-якої країни. Вони фіксують суспільно значущі досягнення думки і моральності, утворюють історичні корені сучасного існування народу, його буття. Відмо­витись від них повністю — означає позбавити народ перевіреної історією орієнтації, розірвати встановлені зв'язки з навколишнім світом. Традиція, за природою, є носієм і ядром усього стабіль­ного, найхарактернішою, оскільки в ній зафіксовані "програми" людської діяльності, подібно до генетичних програм популяцій. Вони орієнтовані на суттєво важливі для виживання цих спільнот стій­кі, стабільні властивості як природного, так і етносоціального се­редовища. Без них і поза ними неможливе відтворення культури.

Іншою стороною цього процесу є опанування новими формами й елементами культури, їх узгодження з тим, що створене в межах культури традиційної. Це передбачає взаємодію і взаємну транс­формацію старого і нового, а в ідеалі — їх гармонійне поєднання. Підсумовуючи, зазначимо, що в понятті самобутності фіксується і самостійність, і специфіка суспільства; не лише спадкоємність, яка через традицію забезпечує зв'язок минулого зі сьогоденням, а й відповідна орієнтація на майбутнє.

Формування тієї чи іншої культури ніколи не відбувається ізольовано, вона є наслідок постійної взаємодії. Виділимо такі основні тили культурної взаємодії. Це культурна інтеграція, коли Те, що було спільним для інших культур, стає спільним і для цієї культури; акультурація, сутність якої полягає в тому, що виріша­льна частина чужої культури стає для іншої культури своєю. Процес, що веде до зменшення різниці культурного надбання, але не обов'язково охоплює суттєву частину культури, слід відрізняти ВІА акультурації, що означає зближення. Зближення можна вба­чати у будь-якому знайомстві одного народу з досягненнями культури іншого (наприклад, внаслідок перекладу художніх творів). Зближення може перейти через акультурацію в консолідацію, коли різне стає єдиним.

Асиміляцію можна розглядати як частковий випадок консолі­дації, специфічний, за однобічністю: коли культура певної спіль­ноти повністю втрачає особливості, розчиняючись в іншій, а інша практично якісно не змінюється від цього.

Позитивне значення для людства мають лише такі інтеграцій­ні процеси, процеси взаємодії та взаємообміну, які поряд з утвер­дженням універсальних, загальнолюдських цінностей не запере­чують збереження і розвиток особливого, самобутнього у кожній культурі.

Незважаючи на всі відмінності, які відрізняють одну культуру від іншої, їх об'єднує єдина людська природа культурних носіїв, введення до загального світового історико-культурого процесу і необхідність вироблення на цій основі спільних духовних засад усієї світової культури, орієнтованих на загальнолюдські цінності. У світі немає і не було жодної культури, яка б цілком "випадала" зі світової культури і водночас не мала індивідуально-неповтор­них рис. Це — обов'язкова умова наукового розуміння законів розвитку культури, оцінки її своєрідності та внеску в культурний прогрес людської цивілізації. Було б неправильним абсолютизува­ти один з цих моментів, не беручи до уваги іншого. У цьому і полягає діалектика загального й особливого в культурі людства загалом і в кожній окремо взятій культурі зокрема,

Регіональний підхід до вивчення світової та вітчизняної куль­тури дає змогу краще зрозуміти: єдність І багатоманітність куль­тури світу; феномен і механізм творення культурної самобутно­сті; взаємодію і взаємовплив різних (етнічних, національних, ре­гіональних) духовних світів нашої планети.

Основним поняттям в аналізі регіональної культури виступає "культурний регіон". В найбільш загальному значенні під культур­ним регіоном розуміють велику групу історично пов'язаних між собою культур. Народи, які населяють той чи інший географіч­ний регіон, встановлюють між собою стійкі економічні, політичні й духовні зв'язки, виробляють спільні форми життя і звичаї, оскільки проживають в однакових природно-кліматичних умовах. Все це веде до утворення подібних рис у їх культурах, що і визначає специфіку кожної з конкретних регіональних культур. Конкретніше, культурний регіон — це своєрідна єдність етнічних і національних духовних характеристик, що виявляє себе у схо­жості традицій, стійкості генетичних і контактних культурних зразків, близькості релігійно-філософських та етико-естетичних сві­тоглядних засад.

У сучасній культурології найпоширеніші дві класифікації куль­турних регіонів світу, які випливають з визнання єдності та багатоманітності світової культури. Перша, загальніша, здійснює поділ світової культури на культури Заходу і Сходу, Поняття "Схід" і "Захід" при цьому не мають чітко визначеного смислу. Найчас­тіше під Сходом розуміють Азію, а під Заходом — Європу та Північну Америку. Проте Схід і Захід — не лише географічні поняття, а й різні типи культур, духовності, різні шляхи, способи людського буття у світі.

У широкому значенні Захід — це сфера буття європейської культури, ділянка поширення і визначального впливу християнсь­кої та античної системи цінностей. Головними імперативами єв­ропейського культурного розвитку визнаються особистість, нау­ково-технічне освоєння і перетворення природи. У чіткішому смис­лі Захід — це Західна Європа в її історичних межах, що розді­лена на романський і германський світи.

Поняття "Сходу", східного типу культури складніше (аніж За­хід) у зв'язку зі своєю внутрішньою, змістовнішою неоднорідні­стю. Так, виділяють буддійський Схід, Схід арабо-мусульманський, Схід індуський; єврейсько-іудейський; дослідники акценту­ють на великих відмінностях у способах життя народів Індії, Китаю, Японії, Ірану, а культура Заходу інтегрована однією релігією — християнством (хоча й поділяється на низку різних конфесій), та й несхожість за типом життя і поведінки на Заході не так кидається у вічі, як на Сході. Незважаючи на багатоплановість і багатозначність поняття Сходу, під властиво Східним типом духо­вності все більше розуміють шлях людського буття, який ґрунту­ється на діалозі буддійського світоставлення з індуїзмом, а також даосизмом і конфуціанством. Відтак типова культура Сходу може бути окреслена метакультурою далекосхідного регіону, в якому відбулась зустріч і дивне переплетіння самобутніх духовних світів Індії та Китаю, а також культур, що історично пов'язані з ними і несуть на собі риси їхньої ментальності — японську, тибетську, індокитайську та ін. Основними якісними характеристиками Схід­ного типу культур є: природність, фаталізм, невідворотня віддяка (карма), віра у реінкарнацію (перевтілення).

Культурні світи Заходу і Сходу здебільшого порівнюються за схемою дослідження М.Вебера (1864—1920). Видатний німецький культуролог (економіст, філософ, соціолог), зіставляючи східні та західні релігії, виявив численну низку смислових антиномій: так, якщо Захід — демократія (свобода, рівність), то Схід — деспо­тизм; якщо Захід — аскеза, то Схід — містика; Захід — наукове знання, раціональність, Схід — інтуїція, вживання у світ; Захід — Динамізм, розвиток, Схід — непорушність, стабільність; Захід — ^одернізація, інновативність, Схід — традиційність, ритуал; Захід — логос", Схід — "дао"; Захід — індивідуалізм, особистість, Схід — колективізм, держава; Захід — активне техніко-технологічне пере­творення світу, Схід — досягнення гармонії з природним середовищем проживання і медитація; Захід — капіталізм, буржуазність, Схід — комунізм, безкласове суспільство; Захід — ринок, Схід — базар та ін.

Поділ культур на східні та західні фіксують не тільки їх тери^ торіальне розташування, а й характеристику методів і способів пізнання світу, ціннісної орієнтації, основних світоглядних устано­вок, суспільно-економічних і політичних структур.

Упродовж тривалого часу проблема "Захід-Схід" висувалась і розв'язувалась з погляду європоцентризму. Звісно, що всі досяг­нення східних народів сприймались і оцінювались через імпера­тиви цінностей Західної цивілізації, що у свою чергу наклало тавро "меншовартісного" (варварського, відсталого, провінційного) на культурні здобутки Сходу,

На сучасний момент домінує погляд, згідно з яким Захід і Схід є не вищою і нижчою сходинками культурного прогресу, а двома цілком унікальними шляхами духовного розвитку людства, які не стільки заперечують один одного, а радше взаємодоповнюють і в заємо збагачують світову культуру. Зокрема, вплив Заходу вияви­вся насамперед у сфері цивілізації — техніки, способів організації економіки і політичного життя. Вплив Сходу на Захід можна спостерігати у духовній сфері, виявленні великого інтересу до схід­ної філософії, релігії, етики.

Окремо скажемо про мусульманську культуру. Як уже зазна­чалось, у широкому смислі Схід тотожний Азії, а отже, охоплює і мусульманську культуру. Проте слід пам'ятати, що мусульман­ська культура сформувалась на межі Заходу і Сходу і містить у собі риси як першого, так і другого.

Подібна доля випала і слов'янській, зокрема українській куль­турі. Геополітичне розташування між Заходом і Сходом визначи­ло її "межовий характер". Однак належність до християнського культурного кола все ж таки вказує на домінанту європейського генокоду, західної основи та спрямування.

Окрім широкомасштабних регіонів ("Схід" і "Захід"), виділяють і культурні регіони меншого масштабу. Так, друга за популярністю в культурології регіональна класифікація розділяє всю культуру людства на: європейський (інколи його називають захід- ноєвропейським-північно-американським); далекосхідний; індійський, арабо-мусульманський; тропічно-африканський; латиноамериканський культурні регіони. У свою чергу кожний з цих регіонів має внутрішню структуру. Наприклад, у межах європейського культурного регіону існують певні відмінності між культурами романських, германських, слов'янських, угро-фінських народів тощо. . .