5. Мистецтво та література. Найбільш вражаючих результатів єгип­тяни досягли в архітектурі, яка була тісно пов'язана з їхніми релігійними уяв­леннями та політичним ладом.

У період Стародавнього царства складаються основні архітектурні форми, які знаходять своє втілення в монументальних спорудах (піраміда і заупокійний храм, сонячний храм з обеліском). Зокрема, створюється найперша з єгипет­ських пірамід — піраміда Джосера, побудована Імхотепом. Фараон Джосер забажав, щоб

його усипальниця «лава за лавою» піднімалася до неба, перевер­шуючи усипальниці всіх знатних людей. Піраміда складається з декількох змен­шуваних догори уступів. Згодом піраміди споруджують з більш гладкими стіна­ми. Значно виша та величніша піраміда Хуфу, або Хеопса, як Ті іменували греки. В об'ємі піраміди Хеопса міг би розташуватися будь-який європейський собор. Висота її становить близько 147 метрів.

Привласнення життєвих благ фараоном та жерцями породжує народні за­ворушення, в результаті яких на руїнах Стародавнього царства виникає Середнє царство, яким править фараон вже із нової столиці — верхньоєгипетського міста Васет (пізніше іменованого Фіви).

Середнє царство вважають класичним періодом єгипетської культури. На­прикінці XVI ст. до н.е. було споруджено заупокійний храм цариці Хатшепсут. Він дає нам уявлення про загальні принципи храмового будівництва в ту епоху. Всі частини храму розташовані по горизонтальній осі. Три тераси, що підніма­ються одна над одною, утворюють три горизонталі, що чергуються. На цих терасах розташовувались водойми, густо обсаджені деревами. Живопис та скульп­тура прикрашали зали храму, висічені в скелі. В одному святилищі стояло понад 200 статуй, а його підлога була викладена золотими та срібними плитами. В цей же період споруджується заупокійний храм Аменемхота III, який греками був названий Лабіринтом (до наших днів не зберігся). Він займав величезну тери­торію і являв собою пантеон богій країни.

У цей період остаточно складаються норми давньоєгипетського образотвор­чого мистецтва. Воно взагалі мало змінювалося, індивідуальна воля художника була обмежена — завдання його не творити, а оберігати священні канони. Оскільки, на відміну від короткочасного земного життя, мистецтво вважалося носієм життя вічного, воно мало непорушні правила. Єгиптяни, очевидно, не знали ще законів перспективи: розмір фігур у них залежав не від розташування у просторі, а від значущості кожної з них. Тому на єгипетських рельєфах града­ція розмірів — це градація цінностей: значущіший суб'єкт завжди більший, Наприклад, в розписі піраміди найбільшою є фігура фараона, господаря гробни­ці; його родичі — трохи менші, раби та полонені — ще менші. Розмір робив зайвими інші атрибути величі. Тому фараона, якого вважали богом, зображали без перебільшеної пишноти. Ці традиції передавалися в Єгипті з покоління в покоління і відступали від них вкрай рідко (здебільшого в епоху Нового царства).

Розрив з давньою релігійною традицією в мистецтві Єгипту епохи Ехнатона означав відхід від застиглої ідеалізації царського образу. Виникає підкреслена прав­дивість зображення (навіть з передачею фізичних вад), фігури зображають у русі.

У період Нового царства розквітає архітектура храмів. Найграндіозніші будівлі Нового царства — храми Карнакський та Луксорський. Один з головних архітекторів Карнакського храму — Інені. Колонна зала цього храму — найбільша в світі: 134 колони, розташовані в 16 рядів; висота центральних сягає 23 метрів, на капітелі кожної з них може розташуватися 100 осіб. Єгипетська колона своє­рідна й різноманітна (рис. 2.2.4).

Живопис та скульптура в Єгипті зазвичай становили частину архітектур­но-митецького ансамблю. Традиційна єгипетська скульптура — це переважно барельєф;

кругла скульптура розвивається в часи елліністичного впливу. Функціонувало чимало культових фігурок богів з каменю та металу. Богів зображали у вигляді людських фігур з го­ловами звірів (сліди первісного мисливського тотемізму). Колосальний за розмірами Великий Сфінкс у Гізі. Зображення людей мали сталу кольорову гаму: чоловіків малювали брунатним, жінок — рожевим, іноземців — білим, афри­канців — чорним кольорами. В зображенні лю­дини чи людиноподібної фігури склався так зва­ний єгипетський канон (рис. 2.2.5): голова, руки й ноги — у профіль, корпус фігури — анфас; це було спробою зобразити рух. Найкращі зразки давньоєгипетського обра­зотворчого мистецтва — це глибоке духовне осмислення проблем буття людини. Таким був і портрет фараона Тутанхамона на кришці сар­кофага, виконаний із золота та темно-синього лазуриту: юне, але зболене обличчя, з велики­ми, підведеними сурмою очима свідчать про трагізм людської долі. Водночас єгиптяни вдосконалювалися і в прикладному мистецтві, заповнюючи свій побут витонченими митецькими творами. Ві­дома ложечка для ароматів, виконана у формі стрункого тіла юної дівчини, що лине, тримаю­чи на витягнутих руках місткість для парфуму.

Поневолений ассирійцями, потім персами, Єгипет у IV ст. до н.е. підкоряється новим за­войовникам — грекомакедонцям, і відтоді за­знає впливу елліністичного світу, переймає грець­кі культурні традиції. Наприклад, єгипетська скульптура втрачає застиглість, стає більш подіб­ною до реальних силуетів людини або тварини;

традиційний барельєф витісняється круглою скульптурою. Зображення фараонів, зокрема, набувають об'ємності і конкретних портретних рис. А відомий фаюмський портрет (м. Фаюм), який став одним з витоків християнської ікони, є поєднанням стародавньої єгипетської погребальної маски і грецького живопису.

Любили стародавні єгиптяни й музику. На стінах храмів і гробниць зобра­жено чимало музикантів і музичних інструментів. На рельєфі, присвяченому збиранню врожаю, створено образ флейтиста, який, мабуть, своєю музикою за­давав ритм, підбадьорював тих, хто працював.

До наших часів дійшли не тільки зображення, а й самі музичні інструмен­ти: тимпан, систр, барабан та очеретяні брязкальця.

Замість нот єгиптяни використовували хейрономію — жестикуляцію, що визначала ритм і мелодію (диригування). Здебільшого хейрономом для акомпаніатора був сам співак. .

Загалом музику в Стародавньому Єгипті вважали розвагою, що підтверджується вже са­мою "її назвою (хі — «задоволення»). Професія музиканта часто передавалася з покоління в покоління. Відомого сім'єю давньоєгипетських музикантів була родина Снефрунофер, з якої походили придворні хейрономи.

В епоху Середнього царства з'являються мелодії різного характеру — філософські розду­ми, пісні-танці, пісні-гімни; виконувались вони під акомпанемент арфи.

Багата й різноманітна література Стародав­нього Єгипту. Чільне місце тут посідали записи міфів, історії про богів, які складалися спочатку в кожному номі окремо (в одній місцевості небо мислилося як золота ріка, по якій пливе човен Сонця-Ра; в іншій — небо уявляли у вигляді корови тощо), а потім узгоджувалися, зазнавали обробок. Слід згадати також сакральний (священний) текст «Книги мертвих», яку жрець — поводир душі — читав при смолоскипі, обходячи по периметру гробницю і зупиняючись біля кожного намальованого на стіні моменту зустрічі душі з загробними чудовиськами на зразок велетен­ського змія Апопа. Аби дістатися до царства Осіріса, треба 6уло.„пройти за допомогою жерця ці тортури жахом.

«Книга мертвих» містила численні моління на зразок такого: «Я приходжу до тебе, пане Осірісе, з чистими руками, Я була справедлива у всіх моїх справах, не грішила проти фараона і не зробила нічого, в чому люди могли 6 звинувати­ти мене! Дивися, я непорочна, о, прийми мене! Зверни до мене своє милостиве обличчя, пане Осірісе!» (з погребального папірусу цариці Макара).

Знали єгиптяни й документальну хроніку, й чарівну казку, сповнену магіч­ної атмосфери чаклунства, й авантюрно-пригодницьку оповідь. В єгипетській лі­риці кохання стверджується сила почуття, якому ніщо не може перешкодити.

В Єгипті була поширена дидактика. Наприклад, у «Повчанні вельможі Птахотепа своєму синові» прекрасно змальовано психіку людини тоталітарного суспільства; «Тільки-но народжується людина, як вона вже падає ниць перед начальником своїм».

Єгиптяни знали ціну слову, зокрема його фольклорним джерелам: «Шукаєш слова дорогоцінного, мов зелений камінь (смарагд), а знаходиш його у рабині, яка меле зерно», — зауважував Птахотеп.