2.5. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО КИТАЮ .

2.5.1. Китайське суспільство 6 давнину. Витоки культури Китаю сяга­ють IV—III тис. до н.е. Для цього часу характерні виліплені від руки або на гончарному колі посудини. Вони схожі на неолітичну кераміку інших народів, водночас нанесені на посуд ромби, трикутники, зиґзаґи та кола становлять не лише систему знаків, характерну для всього неоліту, але й являють собою поча­ток китайської писемності.

Період Шань-Інь отримав свою назву від імені племені, що заселяло доли­ну ріки Хуанхе в II тис- до н.е.

Наступний етап, що охоплює XI—IX ст. до н.е., називається Чжоу — від імені племені, що завоювало державу Шань-інь.

У період Хань (111 ст. до н.е. — III ст. н.е.) особливо розвивається культу­ра, що пояснюється об'єднанням розрізнених царств в єдину імперію під вла­дою династії Цинь (221—207 рр. до н.е.) та Хань (206 р. до н.е. — 220 р. н.е.). Із назви царства Цинь у східних мовах утворюється назва Чин, а пізніше в західних — Хина, Шин, Чайна (China), звідки Й виникає назва «Китай».

Правителю царства Цинь вдалося перемогти суперників, і він приєднує до свого імені титул «хуанді». Відтоді він називає себе Ши Хуанді, тобто Перший

імператор. Була створена централізована імперія, з власним письмом, єдиними мірами, єдиною грошовою одиницею.

За наказом Ши Хуанді, а потім і його спадкоємців, із землеробних районів на будівництво зганяли все більше селян, солдат, перетворюючи їх на рабів або оголошуючи злочинцями. Почались повстання, і Цинської імперії не стало. Була заснована нова династія та імперія — Хань.

Тривалий час ця цивілізація розвивалася в умовах свідомої ізоляції, симво­лом чого стала Велика Китайська стіна, якою правителі Китаю — «Піднебесної» країни — колись хотіли відгородитися від «варварів».

Особливе значення для розвитку Китаю мала Цинь-Ханська епоха. Тоді було закладено основи культурних традицій, які стали фундаментом для подальшої багатовікової культури Китаю та Східної Азії, що підпала під китайський вплив.

2.5.2. Вірування стародавніх китайців. Найдавніші вірування Китаю ґрунтувались на обожненні сил природи, цю пов'язано з землеробством.

За віруваннями стародавніх китайців, світ було створено пращуром усього живого Паньгу, який зародився у велетенському яйці: коли він розрубав те яйце зсередини, то все легке й чисте піднеслося вгору і стало небом, а важке та брудне утворило землю. Паньгу помер, а дихання його стало вітром, голос — громом, очі — сонцем та місяцем, кров — ріками, плоть — ґрунтом, волосся — горами, піт — дощем та росою.

Земля ж від початку була населена рослинами й'тваринами, але безлюдна. Жіноча творча душа Нюйва виліпила людей з глини й призначила їх господа­рями світу.

Коли ж. злий дух води Гунгун, переможений духом вогню, в розпячі вдарив головою у велетенську гору, що підпирала небо, гора зруйнувалася й небо про­валилося; почалася велетенська повінь. Люди стали гинути. Тоді Нюйвй відрубала лапи велетенській черепасі і підперла ними небо — потоп скінчився.

В основі всього існуючого, за китайськими уявленнями, лежать два начала:

ян та інь, Ян — активне, чоловіче, а інь — пасивне, жіноче. Саме завдяки взаємодії цих двох сил народився міфологічний Паньгу, який був творцем землі і неба. Земля і небо, в свою чергу, також обожнювались. Небо було найвищим духом природи — Шанді. Йому підвладні усі інш-і духи, воно дарувало владу імператорові, якого саме тому й називали «Тяньзи» — «Син небао). На честь Шанді віддавна споруджувались храми Неба, де жертви міг приносити лише сам імператор. Володарем землі був бог війни Хоуту, якому складали пожертву до та після успішного завершення воєн. У давньокитайській свідомості існувало чимало богів, які вимагали вшанування й мислилися незмірне більш значущими, ніж людина. Принесення в жертву людей були звичними — як, наприклад, описане істориком Симом Цянем «весілля» бога ріки з найкрасивішою дівчи­ною міста, яку топили жерці, ще й збираючи з населення для цього весілля величезну суму грошей.

.

Людина, на думку давніх китайців, має дві душі — душу тіла та душу розуму. Перша гине зі смертю тіла, друга — піднімається на небо. Після смерті, залежно від вчинків, померлий перетворюється або на чорта (чуй), або на бо­жество (шень). Разом з покійним в могилу клали їжу, зброю, вбивали рабів та дружину померлого для того, щоб у потойбічному житті він мав ті ж блага, що й у земному.

Розвинувся культ предків. У кожній родині для них будували жертовник, на якому померлим у дар приносили їжу та пахощі, спалювали спеціальні папе­рові гроші. Створювалися великі гробниці у вигляді розташованих один над одним підземних залів, прикрашених розписом, які охоронялися біля входу фігурами напівлюдей-напівхижаків — тотемними стражами.

Поширене було ворожіння', спочатку ворожили на розтрісканих у вогні пан-цирях черепах та листі деревію; потім особливу роль стала відігравати «Іцзин» — «Книга перемін», ворожіння на трьох рисках, що по-різному комбінуються, символізуючи взаємодію ян-інь.

2.5.3. Політика-юридична структура. Владу імператора — Сина Неба — вважали божественною, й лише він мав право одягати жовте, кольору Сонця, вбрання (золоті кульки на шапках вищих сановників, за які європейці непо­штиво прозвали їх «мандаринами», символізували відблиск імператорської вели­чі). Небо сповіщає імператорові свою волю, а підлеглі мусять сприймати слова імператора як волю Неба. Це була необмежена монархія, що утверджувала свою владу вкрай жорстокими методами. Так, імператор Цинь Ши Хуанді на­казав закопати живцем у землю 100 000 вчених, щоб у державі його вчинки перестали критично осмислювати. Особливо тяжкою була доля простого земле­роба, який зазвичай мусив наймитувати у багатія, бо не мав власної землі; він їв те, що їли «свині й собаки», носив одежину зі соломи чи очерету. Порівняймо це з трапезами зодягнених у шовк «мандаринів», що налічували до 60-ти пере­мін страв, серед яких такі своєрідні, як мозок мавпи. Численні народні повстан­ня в історії' Китаю свідчать, що влада трималася на тотальному насильстві.

Законодавство Стародавнього Китаю було доволі розвиненим, хоча постула­ти китайських юристів цієї пори вражають жорстокістю.

«П'ять [видів покарань]: татуювання, відрізання носа, кастрація, відрізання ноги й смерть, [кожним з яких] каралося 500 злочинів, — ось що назива­ється «Зводом середніх [покарань]», які уживалися для покарання областей, що живуть мирно.