5.1.4. Зброя та начиння кіммерійців

Якщо скіфи дійсно, як дехто гадає, той народ, якого у Біблії названоАшкеназ,то він був вже тоді могутнім: перед ним тремтіли єгиптяни; ним цікавили­ся греки.

Варто згадати ще й про родичівскіфів — войовничихсарматів.Геродот наводить версію, буцімто вони народилися від шлюбів скіфів з амазонками, жінками-воїнами грецьких міфів.

Саме звідси витоки польської легенди епохи Відродження про те, що поль­ська.шляхта походить відсарматів;українська ж шляхта відповідно приписала собі походження відроксоланів,родичів сарматів.

«Скіфи та сарматизробили величезний внесок у розвиток світової культури. Завдяки їхній близькості до античної цивілізації в писемних джерелах залишило­ся дуже багато відомостей про духовне життя цих народів. Особливо цікавими перед нами постають скіфи»(ІУК,с.19).

У міфології скіфів і сарматів величезне місце посідала війна: вони поклоня­лися мечу як символу війни (рис. 5.1.5). Водночас ці народи мали досить розвинений пантеон божеств, а греки навіть ототожнювали своїх богів зі скіф­ськими.

У скіфів, наприклад, пантеон очолювали жіноче божество Табіті,чоловіче божество Палай таАлі,його дружина. Бог моря звавсяТагимасада,бог сонця —Гойтосир,богиня кохання та плодючості —Аргімпасутаін.

5.1.5. Шоломи та кольчуги скіфів

5.1.6. «Звіриний стиль» (скіфські прикраси)

Погребальний культ цих на­родів маєкосмічну символіку:над могилами знаті насипали величез­ні кургани, в яких ховалися й чис­ленні жертви людей і тварин, принесені на догоду небіжчико­ві. Трапляється тут і людиноподіб­на скульптура.

Для скіфів охоче творили грецькі митці: їхні північні сусіди дуже цінували художні вироби із золота. У тих творах позначила­ся не лише грецька майстерність, виконавці враховували смаки за­мовників. Тут відображалося життя скіфів — обід, приручен­ня коня тощо, в митецькій ма­нері простежуються риси «звіри­ного стилю» (рис. 5.1.6). Як усі іранці, скіфи полюбляли зобра­жати звірів. Прикладом такого розпису може бути щиро при­крашена зображеннями та візе­рунками розкішна золотапеюпо-раль,різновид нашийної прикра­си, що знайдена в скіфському кургані, та чимало інших речей такого роду.

Свою культуру скіфи обері­гали досить ревно, Геродотопи­сує цікаву постать скіфа-мудрецяАнахарсіса,якого вбили за праг­нення прищепити своєму племе­ні грецькі звичаї.

Пізніше на території Скіфії з'являється вже відоме нам гер­манське плем'яготи,які сягнули з Прибалтики через нинішні українські землі і на якийсь пе­ріод захопили Крим (початок IIIст.);далі вони з'являються вже на римській території. Готи мали великий вплив на слов'ян, особ­ливо ж у галузі військової органі­зації. Є версія, що саме готам належать пам'ятки так званоїчер-няхгвської культури.Розкопки

цих пам'яток свідчать про вміння людей, які тут колись проживали, обробляти метал; мали вони йпочаткиписемності (поєднання грецького та латинського алфавітів).

В епоху великого переселення народів земля нинішньої України зазнала навали різноманітних кочівників {гупни, авари, угри, булгари).Місцеві жите­лі відтіснялися в ліси; а оскільки землеробство в умовах життя посеред віковіч­них і густих лісів було утруднене, то чимало племен поверталося до старих, більш примітивних форм господарювання: рибальства, мисливства, бджільниц­тва тощо.

Український етнос складався століттями, включаючи один за одним пере­лічені етноси, і більш пізніші, вже існуючі в просторі історії кочові і напівосілі народи півдня{тюрки, печеніги, хазари, половг^і').Слов'яни вели з ними постійну боротьбу, бо вони часто грабували слов'янські землі. Але це не свідчило про відсутність контактів — у «Слові о полку Ігоревім»князь Ігор, ворог половців, одружений якраз з половчанкою. Етнічне змішування — нор­ма»а не виняток.

Основою українського етносу безперечно став слов'янський елемент як корінний. Українці — автохтоницієї землі, тоді як, наприклад, германські племена лише кочували по даній території. Можна стверджувати, що життя на нашій землі безперервно існує з часів кам'яного віку і що українство, в першу чергу, є спадкоємцем довгої передісторії цивілізації, обриси якої хова­ються в темряві віків.

5.1.2. Становлення словенського землеробського суспільства.При­родні умови півночі, безумовно, здатні булизагальмувати розвиток культури, особливо ж в умовах існування посеред вікових лісів. Порівняно з умовами півдня, де землеробство і побут не настільки трудомісткі, як цебуло-нанаших землях, вільного часу, цього важливогочиннихаформування духовної культури, упраслов'янпрактично зовсім не було,

Якщо десь у долинах Нілу чи Євфрату достатньо було висипати відро зерна у багнюку, що її полишили по собі розливи цих великих рік, аби отримати величез­ний врожай (ще й не раз на рік), то землеробство у найдавніших слов'ян було виснажливим й поглинало весь час. Треба було зрубати численні стовбури вікових дерев, викорчувати могутні пні, попалити дерево на попіл для добрива, розорати землю дерев'яним ралом, поборонити дерев'яною бороною, посіяти на невеликому полі якусь дещицю зерна — і тремтіти над ним, аби врожай вдався за коротке північне літо. Заморозки або спека, дощі та граднищили його, часом на корені. Потім була пора гарячих жнив, обробки збіжжя, численні осінні землеробські та інші господарські роботи. На довгу й люту зиму слід було побудувати добру хату, підтримувати піч в належному стані, заготувати дрова в лісі й привезти до садиби. Треба було забити дикого звіра на хутро для зимового одягу й пошити його. Пря­жа, голки, інструменти для праці — все це зазвичай теж виготовлялося власними руками.

Отож, культура створювалася на Півночі у значно важчих умовах, ніж на Півдні, що й сповільнило її розвиток. Однак землеробство, що виникло ше в трипільські часи, продовжувало розвиватися.

У слов'ян землеробство від самого початку вважалося священним заняттям, і не останню роль у цьому відіграв саме іранський вплив⁴.Хлібороб уявляв свою працю найважливішою частиною світобудови, а хліб, продукт цієїнелегкої праці, — священним. Він вважав: якщо припинити землеробство — зруйнується космос (про це пише,наприклад,М.Попович у книзі «Світогляд стародавнього сло­в'янства»).

Навіть у самих назвах реалій землеробської культури виявляється залежність людей від цього джерела існування. Наприклад, нива називалася життям; давньо-слов'янська назва хліба — жито. Зимовий місяць, протягом якого рубали ліс, називавсясечень(від слова сікти),Далі йшли місяці сухий іберезол,під час яких зрубану деревину сушили та спалювали. Сіяли просто у попіл, злегка розпушений сохою. Місяцьжнивназивався серпень, а місяць молотьби —вресень(від словавреши— молоти). Ці назви місяців дотепер збереглися в українській мові. Те, що навіть у назвах місяців позначився цикл землеробських робіт, уже красно­мовно свідчить про значення землеробства у виживанні слов'янства того часу.

Можна припустити, що саме в ці часи складалися початкикосмогонічної системи, уламки якоїще зберігаються сьогодні у народній культурі. Знання про навколишній світ, прагнення збагнути закономірностісвітоустроюпозначили­ся, наприклад, у характерних стародавніх народних назвах сузір'їв зоряного неба: Великий Віз або Віз (Велика Ведмедиця), Малий Віз або Пасіка (Мала Ведмедиця), Хрест (Лебідь), Дівка воду несе (Орел) та ін.⁵

Відповідно саме в сфері землеробства відбувається, в першу чергу, удоскона­лення знарядь праці: з'являються серп, мотика, плуг іт.д.Завдяки такому вдос­коналенню більшає продуктів сільського господарства, які використовуються для обміну. Таким чином, виникають торгові стосунки,слов'ян із іншими наро­дами: греками, хазарами й ін. Зерно, мед, хутро тощо обмінювалися на реміс­ничі вироби, вина, предмети розкоші.

5.1.3. Культурний обмін з іншими народами.Слов'янський світ не був зовсім ізольований від навколишніх племен і світової спільноти. В першу чергу, слов'яни лишалися частиною індоєвропейського культурного простору. Іноді зв'язки ці простежуються особливо чітко.

Академік Б. Рибакову книзі «Язичництво стародавніх слов'ян»наводить два дуже виразних приклади. Щорічно з київських земель відправляли через крим­ські колонії двоє дівчат — до Греції, щоб принести їх там у жертвуАфіні. А у білорусів до початку XXст.існувало святокомоєдиці: іза своїм пафосом (грубе прославляння родючості),і за постаттю рядженого — звіроподібної істо­ти, яка чіпляється до жінок з еротичними забаганками, врешті, за самим зву­чанням своїм це свято нагадувало народження комедії у греків.

Гребінковий орнамент був характерною митецькою формою в трипільсь­кій, кіммерійській і скіфській культурах; він став і однієюз формант розпису національної української кераміки.

Варто також згадати про популярну в стародавні часискіфську кераміку, прикрашену геометричним візерунком, і загалом скіфське декоративне мистец­тво із зображенням тварин (так званий «звіриний стиль»).Ці мотиви просте­жуються і в українському народному мистецтві.

5.1.4. Становлення самосвідомості давньослов'янського суспільст­ва.З IVст.н.е.східні слов'яни, що жили на території сучасної України, поєднують­ся впротодержавнуформаціюантів,яких вважають безпосередніми предками українців.

З V ст. спостерігається широка експансія слов'ян у навколишні європей­ські землі; про них починають писати візантійські та арабські історики як про хоробрий, обдарований народ. Становлення суспільної самосвідомості в давній Україні-Русі відбувалося під час асиміляції з іншими народами, що оточували Україну. І,насаліперед,варто дослідитидоходження назв Україна, Русь, сло­в'янство.

Слов'янами,тобто«людьми слова» (ті, що говорять «зрозумілою мовою»), називали себеблизькоспорідненінароди.Очевидно, що і серед поляків або бол­гар виходець із київських земель не почувався чужим, бо розумів, що говорять навколо. А от сусіди, скажімо, західних слов'ян — германці — були вже німця­ми, тобто «німими;»;у «німці»записували також інші народи, що живуть на заході- Ставилися до них насторожено: адже на Заході «вмирає сонце», отже, прибульці звідти — ніби прибульці з іншого світу. Навіть у християнській Київ­ській Русі цей стародавній забобон ще існував: німецьмислився«нелюдом», «чортом». Певною мірою, саме тут простежуються психологічні корені того стабільного, в різні епохи по-різному інтерпретованого«антизахідного»міфу, що набував у пізніші часи різноманітних форм.

усвідомлюючи себе слов'янами, ці етноси тим не менше з давніх-давен розрізнялися. Найдавніший переказ проЛехаі Чеха, легендарних предків захід­них слов'ян поляків і чехів, які пішли далеко в західні землі, свідчить про ранню диференціаціюслов'янських племен. Апівденні слов'яни (на Балканах) зага­лом формувалися при активній участі багатьох етносів, зокрема тюркського, й антропологічнедуже відрізняютьсявід східних слов'ян.

Київська Русь займала величезну територію, включаючи не тільки нинішню Україну, але й землі сучасної Білорусі та частково Росії (наприклад, Новгород і Псков). Однак слово «Україна» тодіще не вживалося як назва народу і його землі. Перша згадка його на письмі стосується 1187р.

Київський учений С.Наливайко, наприклад, вважає, що назва Україна похо­дить від давнього індоєвропейського кореня -крб-.Інші вчені небезпідставно стверджують, що в основі слова —поняття «край»> (і в поляків слово «край» означає «вітчизна», «країна»).У старих пам'ятках слово «Україна»вживалося якраз як синонім слова «країна».

Більш пізнє значення слова «окраїна»склалося уже в часи приєднання України до Росії, коли давня метрополія, «мати міст руських» Київ, виглядала стосовно Москви як«украйна».Тобто, власне слово«Україна»споконвічнеозначає рід­ний край, країна.

Слово ж Русьмогло виникнути одним із двох шляхів. Можливо, це прізви­сько скандинавів-варягів (норманів), що мали характерний«нордичний»ви­гляд (русяві і ясноокі), у варягів воно могло бути й запозичене. Наприклад, коріньросу германців означає світлий, рудий. За історичними даними, викла­деними у «Повістівременнихліт», жителі України—Русі змушені були заклика­ти варягів для влаштування свого внутрішньо- та зовнішньополітичного життя («Земля наша велика і багата, але порядку не маємо»).

• Дійсно, чимало князів Київської Русі та їхніх дружинників мають типово скандинавські імена (Ігор, Олег, Ольга, Рюрик,Фарлаф,Карл).Чимало обста­вин, зокрема, виняткове насильство як засіб вирішення політичних проблем у ту пору, дійсно могли змусити слов'ян шукати захисту й організаторської під­тримки у норманів, що мали досвід керування у підкорених землях. І у цьому не потрібно вбачати якогось приниження слов'янства, тому що через подібні історичні обставини пройшли найбільшдостойні народи світу'⁵.

З іншого боку, Рус(Рос) — не тільки іншомовне, але і споконвіку місцеве слово(напр.,роса — означає світла, біла; під Києвом тече серед гранітних валунів завжди спінена, біла, як ранішня роса, ріка Рось іін.).Слово «Русь» виникає як назва слов'янського племені полян, що жили в районі Києва. Це слово зберігається на українських землях до XX сторіччя. І сьогодні деякі закар­патські українці називають себерусинами,а латинська назва України —Руяіенія.

Та з XV ст.візантійська форма Рос поступово витісняє у писемних пам'ятках Московського князівства старе написанняРусь.З перетворенням цієї держави в імперію за Петра І назва «Росія» стає офіційного і загальновжива­ною. Використання поняття «Русь» у невиправдано широкому значенні як об'єд­нання українців, росіян і білорусів (наприклад, «Свята Русь» у російських слов'янофілів XIX ст.) відбиває прагнення злити Україну та Росію воєдино як щось споконвічнецілісне. Це не відповідає реальній історії двох країн і їхніх культур.

Відправною точкою в цьому процесі становлення національно-державної самосвідомості древньоїУкраїни—Русі було виникнення сильної держави Київ­ськоїРусі, на яку зважали сусіди — Візантія та скандинавські країни, Польща й Чехія, Болгарія таХазарія,країни арабського світу. Історія України— Русі та її культури має письмові свідчення про своє існування і розгорнутеісторико-археологічнеобгрунтування. До того ж дані лінгвістики незаперечнесвідчать про утворення в Київській Русі особливої мови, відмінної віддавньоболгарської (староцерковнослов'янської) — мови, принесеної з християнством.

Українська мова, за свідченнямакад.А.Шахматова,зберігає найдавніші граматичні моделі, властиві індоєвропейським мовам, що свідчить про її глибо­ку давність. Ось чому абсолютно неправильні теорії, ніби українська мова ви­никла як «псування» російської мови польським впливом іт.п.Навпаки, саме російська мова формувалася в умовах сильного пізнішого впливу з боку фінно-угорських племен, що населяли нинішній центр Росії і східні області; тобто російська мова молодша порівняно з українською. Це не знімає, звичайно,

.

питання про польський або якийсь інший вплив на українську мову, але масш­таби такого впливу не можна перебільшувати. Нехай свідчення про давню мову українців нечисленні і виявляються здебільшого у фактах «перекручуван­ня» церковнослов'янських текстів місцевими переписувачами. Скажемо так:

дві мови — українська і російська — формувалися паралельно з виникненням спершу України—Русі, а потім і самої Росії.

Не зайвим буде зазначити, що майбутня Росія формувалася саме за рахунок вихідців із Київської землі, що шукали собі місця під сонцем на Сході. Справа в тому, що у слов'ян діяв закон, за яким з батьками залишався молодший син, а старший ішов засновувати свій дім в іншому місці (юридичною мовою така установа звичаєвого права називається мінорат). На Заході ж панував інший принцип: саме старший син успадковував ім'я, маєток і титул батька (майо-раїп), а молодший залишав батькову оселю. В умовах щільного заселення Київ­ської землі «старшим синам» у Київській Русі залишалося лише виходити на східні території.

Наприклад, Ярослав Мудрий заснував на землях, де раніше кочували фінно-угорські мисливські племена, місто Ярославль як. далеку колонію Києва. Київсь­кий князь Юрій Довгорукий заснував на березі мордовської річки Москва місто, якому судилося стати столицею Роси.

5.1.5. Суспільно-громадська структура і правова сгістема найдав­нішого сло6*янства. Зазвичай стародавні слов'яни селилися на межі лісу та степу, до того ж — на березі ріки, що сполучала поселення.

Кожен рід селився окремо. За свідченням грецького історика Прокопія, пасовище, косовиці, ліс — усе було зосереджене біля двору хазяїна. Так і нині живуть гуцули, в горах. А в поліщуків зберігся інший релікт: у межах однієї будівлі розміщено було один за одним в ряд і житло людей, і комори і хліви для худоби. Подальше збільшення родини приводило до обростання старого двори­ща подвір'ями синів і онуків. Іноді вони будувалися радіальне, колами, як у трипільців.

Простір був чималий — у ті часи припадало до 1 км² на людину. Але поступо­во утворювалися великі міста. Для оборони від ворога зводили огородження — «город» (пор. сучасне українське город), або місто, в недоступному місці, серед лісу і болота. У центрі такого міста стояв дитинець (замок князя), оточений острогом, куди стікалися жителі навколишніх сіл у часи ворожих навал. Міст вже в давні часи було багато: скандинави (варяги) називали Стародавню Русь «Гардарикою», країною міст.

Навколо центрів, що користувалися увагою купців (гостей), стали виника­ти ремісничі райони — слободи (від свобода), які спочатку мислилися як неза­лежні від основного міста,

Наприклад, у сьогоднішньому Житомирі околиці звуться, як з давніх-давен, за назвами слобід, що в давнину оточували місто: Скоморохи (район лицедіїв), Смоковка (район ковалів; давн.-руськ. «смок» означало «дим» або «змій») тощо.

Ремісники становили більшість населення міста. На території давнього Киє­ва, наприклад, знаходять серпи, шкіряне взуття, прикраси, скляні кубки, зроб­лені їх руками.

«Місто жило в цілому значно заможніше. Робота ремісників оцінювалася в декілька разів вище, ніж злиденна праця селян,щоістотно позначалося на­віть на фізичному розвитку людей. Діти в містах росли довше, мали кращі фізичні показники, адже пізніше залучалися до праці. Через це, як свідчать розкопки, городяни були значно вищими на зріст, мали більш тонкий кістяк і статуру, ніж етнічно тотожні з ними селяни, виснажені важкою землероб­ською працею. Хоча й за умов міста слов'яни не втрачали можливості вести натуральне господарство. На відміну від досить тісних міст Західної Європи, давньоруські міста часом мали широкі вулиці і площі, в них лишалося багато вільного простору під вигони, сади і пашу. Тому городяни тримали велику й дрібну худобу, одомашнених птахів, маючи під господарство й присадибні ділянки, оскільки будівлі завжди зводилися осібне, на достатній відстані одна від одної. В умовах, коли основним будівельним матеріалом було дерево, це було пов'язано ще й з запобіжними заходами пожежної безпеки»⁷.

У межах древнього роду всі були рівними, хоча, очевидно, вирішувала врешті-решт назрілі проблеми влада батька — «патріарха». З розростанням роду вини­кали старшини,які координували життя і працю угруповання, що поступово перетворювалося наплем'я.

Слов'янських племен відомо чимало: поляни, древляни, в'ятичі, радомичі, •кривичі.Одні, за свідченнямНестора-літописця,буди більш цивілізовані (поля­ни), інші — менш. ЗаНестором,древляни, наприклад, дозволяли собі лихосло­вити при старших родичах, брали наречену силоміць тощо, тоді, як поляни цінували добре виховання й поважали особистість;

У селищі, де жили кілька родів або плем'я, спочатку правили старшини. Однак громадське життя було, очевидно,невлаштованимдо появикнязів,які виступають, по суті, спочатку як племінні вожді.

Інститут князів формувався серед самого слов'янства — неправильно було б думати, що роль князя принесли до слов'ян варяги. Іноземні (варязькі) князі епохи становлення Київської держави швидко ослов'янилися, і лише родові імена нагадували про їхнє неслов'янське походження (щоправда, варяги на Русі трималися як окрема спільнота до часів Володимира Хрестителя).

Відомо, що переважно виокремлювалися кращі люди, обдаровані певним талантом, які збагатилися після війни або «старшинства». Вони утворили арис­тократію — болярство(боярство) — від слова«болій», тобтобільший.Бояри стали підніматися над чорними людьми.

У свою чергу, серед них були «великі» й «менші» бояри: перші, слід гадати, й були верствою, що породила князівство. Навіть у часи Київської Русі великі бояри складали деяку конкуренцію князям як володарі своїх волостей. Проте і великі бояри були вірні князеві, як західноєвропейські васали сюзеренові (при­наймні, мали зберігати вірність). Менші ж бояри служили князеві якчиновни­китавоїни-дружинники,

Князі успадковували владу легітимне, бояри­нові не можна було«покняжитися».Рано сформу­вався герб київських князів — тризуб (можли­во, стилізоване зображення сокола).У галицькій землі гербом був лев.

Чорні люди — це стан соціальних низів удавньослов'янськомусуспільстві. Так називали­ся спільно міщани,та селяни. Останні мали та­кож назвусмерди —найвірогідніше від іран­ського слова, що означало «землероб». Смерди були вільними, на відміну віднапіввільнихізгоїв (абосябріб}.

Траплялися й продані за борги, тимчасові раби — закупи,але рабства як такого не було. Однак полоненіхолопибули неповноправними членами суспільства~фактично на положенні домашньої худоби.

Суд і право спочатку були усними, і в кож­ній місцевості діяло своє законодавство. Існувало окреме право для «русі» (варягів) і для «сло­в'ян». Був, врешті, божий суд — якщо людина не могла довести свою правоту через, скажімо, відсутність свідків, вона брала до рук розпечене залізо; коли не обпікалася — визнавалася її правота.

5-1.7. Зображення основних слов'янських богів {Збручансьюш ідол.)

5.1.6. Бош стародавніх слов'ян.Про релігіюдавніх слов'ян відомо мало:

найдавніші міфи не були тут записані (як у германців або кельтів, чиї ченці-місіонери зберегли язичницькі перекази). Тому джерелами уявлень,про сло­в'янських богів і демонів є,впершу чергу,власний слов'янський фольклор, а також народна творчість і міфи споріднених народів індоєвропейської групи⁸.

Близькість слов'ян до землі визначила й своєрідність релігійних уявлень, які можна загалом охарактеризувати як культ природи. Кожна билинка, стру­мок, дерево уявлялися живими. Слов'яни шанували ріки, які серед вікових лісів несли животворну воду й правили за шляхи сполучення: недарма в народ­ній творчості ріки розмовляють людськоюмозою.Та й будь-яка вода — до­щова, снігова, озерна — була святою. Поклонялося слов'янство також горам і каменям, особливо ж тим «лисим» горам, на вершинах яких чомусь не було рослинності.

Слов'янські боги уособлювали ці сили природи (рис. 5.1.7). Сонце відоме нам сьогодні під різними іменами(Даждьбог,тобто бог,щоподає благо;Сва-рог— від слова «свар» — жара іт.д.).Стрибог— ім'я бога вітрів.Перун, запозичений у прибалтійських народів, був богом грози й блискавки.Велес(від

слова «волосся»), його одвічний супротивник, зв'язаний з землею, був богом скотарства.Мокошмислиласяяк богиня водяної стихії. Природа була наповне­на демонічними істотами, що уособлюють родючість і вочевидь нагадують божків інших індоєвропейських народів (наприклад, мавки, польові та лісові, — ана­логи грецьких дріад або німецького «демона житнього поля»; русалки — сест­ри античних німф; лісовик — побратим грецького Пана; домовик нагадуєлар римлян). Таких прикладів чимало. Однак у слов'янських джерелах усецезбе­реглося у вкрай ослабленому вигляді. Наприклад, давній космогонічний символ індоєвропейців — «світове яйце» (золоте — у індусів, срібне — у греків йін.) виступає у слов'янському фольклорі в неясному образі золотого яєчка, що фігу­рує в дитячій казочці проКурочку-Рябу.

Крім поклоніння богам, у слов'ян існував культ предків. Вважали, що охо­роняє своїх родичів засновник роду — Чур(дід).«Чур— мене!» — вираз,що дійшов до наших днів, означав звертання до найстаршого: «Діду, захисти мене». Знову ж таки, ця фраза перейшла перевалено в дитячий фольклор(укр.дитяча гра«цура»).У дорослому слововживанні — це лише вигук, що ніби вже й не має змісту, як незрозуміла багатьом і етимологія слова «цуратися»; воно виникло вже як прагнення відгородитися від світу мертвих, пізніше — взагалі від чого-небудь небезпечного.

Слов'янські вірування зазнали деструкціївнаслідок прийняття християнства, що переосмислило язичницьких богів і їхніх служителів як демонів і волхвів (чаклунів). Наприклад, В.Проппчітко довів у своїх дослідженнях чарівної каз­ки, що баба-яга (відьма) — образ дохристиянської жриці, яка відає істину і керує посвятоюв дорослі (яга — нагадує санскритське«йог», тобто мудрець). Бабки-знахарки,іцоживуть в українських селах і сьогодні, — безпосередні спад­коємиці отих давніх язичницьких жриць. Втім, жерців, як таких, у слов'ян тривалий час не було: волхвувати (чарувати) і їсти жертву (жертовну їжу богам і демонам), тобто бути жерцем — міг кожний.Капиіцабули дерев'яними і не збереглися.

Богослужіння теж було нехитрим, а часом і страхітливим. Один арабський історик описав, як вшановував своїх богів слов'янський купець; забив жердини та розвісив на них м'ясо; приблудні собаки з'їли це м'ясо, чим пожертва і закінчилася, У давнину траплялися ритуальні людино- та дітовбивства як жер­тви богам. Убивали дружин на могилах чоловіків, як це було заведено також у скіфів і германців.

Давні слов'яни, як і інші індоєвропейці, спалювали небіжчиків на похорон­ному багатті, останки ховали в курганах — круглих або подовжених земляних насипах. Були відведені дні, коли поминали мертвих, а для того, щобпіддобри-тиїх, на могилу приносили їжу.

Духовна культура праукраїнствав цей найдавніший період лише форму­валася серед численних і не завжди органічних впливів, достовірних фактів про неї ми маємо недостатньо, тому змальовувати цей період як чітко окрес­лену систему духовних цінностей немає належних підстав. Але, безперечно, фундамент українського світовідчуття складався саме в ці далекі й драматич­ні часи.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

1. Відколи на території нинішньоїУкраїни спостерігаютьсяпочаткициві­лізаціїіпакультури? Які є підстави вважати здобутки цих найдавніших культур спадщиною українського народу?

2. Які народи проживали на територіїнайдавнішої'України'?Перелічіть спірні проблеми вивчення трипільської,черняхівськоїта інших культур.

3. Якими джерелами користуються вчені для реконструкції картини,куль­турного життя,найдавнішого слов'янства⁷

4. Що вам відомо про умови життя та боротьби з природою найдавнішого слов'янства?Чи свідчить це про відсталість регіону?

5. Що ви знаєте про суспільно-правовий устрій праслов'янської спільноти?

6. Які дані про релігію найдавнішого слов'янства ми маємо у науковому обігу? Як споріднені боги слов'янства та боги інших індоєвропейських народів?

7. Наведіть загальні відомості про фольклорно-мистецький доробок дав­нього слов'янства.

5.2. КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

5.2.1. Становлення Київської Русі. Київська Русь — давньоукраїнська держава з центром у Києві — утворюється у IX—Х ст. Існує легенда, що місто Київ закладали три брати — Кий, Щек і Хорив — на високому березі Дніпра. На честь старшого брата місто назвали Києвом. Нащадки Кия були. першими князями Київської держави.

Протягом багатьох століть східні слов'яни вели боротьбу з кочівниками, об'єднуючись в союзи. Київська Русь стала остаточним великим об'єднанням такого роду, колискою майбутньої України.

Київська Русь розвивалася бурхливо, прагнучи до розширення своїх кордо­нів, але ці кордони часто були хиткі й ненадійні. Держава була впливовою, але не мала ні твердого міжнародного статусу, ні сильної влади.

Князі окремих племен підкорялися владі київського князя, однак своволя феодалів не згасала. Наприклад, останній язичницький князь Києва, войовничий Святослав, залишив трьом синам велику, але хитку в політичному відношенні державу, що згодом стала руйнуватися міжусобицями.

Однак Київська Русь успішно воювала і з кочовими народами Причорно­мор'я (печеніги, половці), і з могутньою Візантією. Історикам відомі угоди, що укладалися між Візантією та київськими князями: візантійці прагнули захисти­ти свою країну від набігів войовничих русичів. Небезпеку русичі представляли чималу. Князь Олег, наприклад, на знак перемоги над греками прибив свій щит на ворота Царграда (так на Русі називали Константинополь).

5.2.2. Суспільне життя в Київській Русі. У Київській державі і законо­давцем, і виконавцем законів, і верховним суддею була одна особа — князь. Роль князя Київської Русі була значнішою і складнішою, ніж роль князя місцево­го. Він розпоряджався скарбницею держави, був вождем війська і провадив

зовнішню політику. Князь радився з боярами, що формували думу, яка знаходи­лася в столиці, місті, у якому перебував стіл (стол) — престол князя. Князь також призначав управителів на різні ділянки.

У давнину князі об'їжджали з дружиною-військом міста і села свого князів­ства, затримуючись іноді в тому чи іншому пункті місяцями і перебуваючи на утриманні громади (полюддя). Збирали данину шкірами, воском, медом — від «диму» (садиби) або від «рала» — кількості землі⁹. Не слід, однак, думати, що це було якесь грабіжництво простолюду на власну користь: зібрана данина над­ходила у державну скарбницю.

Звичайно, тут бували й вияви сваволі, й випадки бунту.

Київський князь Ігор тричі за один заїзд збирав данину з племені древлян, і вони вирішили: якщо вовк внадиться до вівчарні, то не заспокоїться, поки не переведе все стадо! Військо Ігоря було перебите, а самого князя замордували страхітливо — прив'язали за ноги до нахилених верхівок дерев, які, випроста­вшись, розірвали його навпіл. Дружина небіжчика Ольга, за переказом, жорс­токо помстилася древлянам.

До князів усе вирішувало віче (збори), яке втратило значущість в князів­ську епоху. Але коли з якої-небудь причини князя на престолі не було (через раптову смерть, загибель на війні й ін.), віче збиралося в столиці, — якщо йшлося-про престол київського володаря, або у волості, — якщо про спадкоємця місцевого князя, щоб вирішити, кого запрошувати на князювання.

Іноді з волі громади кликали «чужого» князя, на противагу «легітимному», скажімо, непопулярному синові небіжчика. Часом князі й самі збирали віче, щоб порадитися з громадянами. На вічі князь і народ укладали так званий ряд, тобто домовлялися про характер майбутнього правління на певних умовах.

5.2.3. Хрещення України—-Русі та його історико-культурне значен­ня. Язичництво в епоху Київської Русі дедалі більше сприймалося як анахронізм. Серед варягів і місцевих жителів були люди, що сповідували християнство. Жили в Києві та інших містах і такі єдинобожники, як єврейські та мусульманські купці. Чимало русичів за часів пізнього язичництва болісно відчували ізольова^ ність від світового співтовариства, необхідність змін в релігії, духовному та сус­пільному житті взагалі.

Християнство ж до кінця першого тисячоліття нашої ери стало світовою релігією, яку сповідували Візантія та Західна Європа, що оточували Київську Русь. Інтерес до цієї релігії зростав. Відомо, що в язичницькій Русі було замучено деяких прихильників нової релігії (наприклад, варяги Федір і Іоанн). Християн­ство поступово здобувало авторитет, ставало ознакою цивілізованості.

З кінця Х ст. тенденція до християнізації зміцнюється. Київська княгиня Ольга, ознайомившись у Візантії з християнською вірою, прийняла нову релігію, причому її хрещеним батьком став сам візантійський імператор; це мало засвідчити,

з яким інтересом ставиться Візантія до можливого хрещення Русі, з якою бажа­ла мати стабільні стосунки й тримати її під своїм впливом,

Та син Ольги, князь Святослав, який на той час правив, не приймав нової віри.

Войовничий, хоробрий, він проводив життя у сідлі, прагнучи силоміць роз­ширити свої володіння. Він нічим не відрізнявся від дружинників, спав на зем­лі, не боявся труднощів. Довгі вуса та голена голова з довгим чубом створювали характерний образ: так виглядали варварські аристократи-варяги, й це було перейнято київською знаттю. Згодом запорожці, аби підкреслити, іцо вони не кріпаки, а вільні, шляхетні люди, повернуться до цієї зачіски («оселедець»),

Святослав залишився в історії України як полум'яний, високого духу, пат­ріот. У літописі збереглася його коротка промова до воїнів, коли їх оточили вороги; в ній Святослав закликає не боятися смерті — бо мертві не мають сорому.

Але після вбивства Святослава печенігами відкрився шлях для реформ. Син загиблого, Володимир Святославич, був невдоволений устроєм країни в цілому. Свого часу він спирався на варягів у боротьбі за князівський престол. Але тепер Володимирові потрібно було створити духовно монолітний етнос і не залежати від варязького війська — воно було відправлене на службу до Візантії. Усунуто було і варязьких аристократів. Залишилося об'єднати народ єдиною для всіх вірою.

Володимир спробував зробити реформу стародавніх вірувань, створити но­вий варіант слов'янського язичництва. На чолі пантеону старих богів був постав­лений (може, за зразком розвинених античних релігій) бог грози Перун, що уявлявся досі лише як бог князівських дружинників. Перунові був споруджений над Дніпром дерев'яний ідол, інкрустований золотом і сріблом. Практикували­ся й людські жертвоприношення. Уніфікація язичницької релігії супроводжу­валася стиранням особливостей племінних вірувань і релігій. Однак, в житті русичів нічого не змінилося. Прийняття нового світогляду й порядків виглядало як невідворотність, тим більше, що навіть такий останній бастіон язичництва в Західній Європі, як сусідній регіон, вітчизна варягів — Скандинавія, пов'язана з Київською Руссю численними зв'язками, в ті часи вже інтенсивно християні­зувалася.

Приблизно у 988-989 рр. Володимир приступив до хрещення Русі. У Києві знесли ідоли Перуна й інших язичницьких богів, зруйнували їх і спорудили християнські храми. Нова релігія була прийнята достатньо мирно. В літописах згадуються лише деякі випадки протидії їй, наприклад, у Новгороді даа волхви учинили бунт, придушений силою. Всім були очевидні вигоди нового типу культури.

У країні починають будувати численні монастирі. Першим центром нової релігії стає Києво-Печерський монастир, заснований Антонієм і феодосієм. Нав­коло них стали групуватися й інші подвижники, що являли своїм життям зразок нового мислення, нового типу життя. На тлі недавньої звульгаризованої моралі, поклоніння стихіям, людських жертвоприношень й культу людських пристрас­тей вимальовується аскетична особистість, що шукає не земних благ, а Царства Небесного, піднесена Й одухотворена. У житіях святих цього монастиря («Києво-Печерський патерик») зафіксовані дивні приклади перемоги над пристрастями,

досягнення духовної гармонй. Йшли в ченці й прості люди, і боярські діти, і навіть князі (наприклад, Михайло Святоша). Києво-Печерський монастир згодом набуває ста­тусу лаври, тобто найбільшого чернечого центру. Він стає також оплотом книгопи-сання та мистецтва. З'являється безліч ін­ших монастирів- Важко переоцінити їхню роль у становленні нового типу культури, у справі облагороджування духовного жит­тя народу. Монастирі були тоді не тільки