4.2.11. Церква Будинку інвалідів у Парижі

4.2.12- Орган у стилі бароко

через панування аж до XVIII ст.куль­тури середньовічно-церковного типу.

Театр в цю епоху, не створюючи принципово нових форм і напрямів, розвиває знахідки епохи Ренесансу, причому формуються різні національ­ні театральні школи й традиції (фахів­ці вживають терміни «іспанський»чи. «італійський» театри, «театрЛопедеВега»,«театрШекспіра»,«п'єса,плаща й кинджала» тощо).

На стан музичної культури впли­нула Реформація, яка узаконила поруч з національною мовою й фольклорну традицію: відхиливши католицьку цер­ковну музику,протестанти стали спі­вати.свої духовні гімни на мелодії'на­родних пісень (гуситські пісні тощо). Водночас, складається музичний канон католицької меси з її поліфонією стро­гого стилю;,иогонова барокова струк­тура позначиться і на православному богослужінні Східної Європи, в першу чергу України.

У світській музиці панує опера, яка набуває помпезності і стає справжнім синтезом мистецтв (костюми, декора­ції, бутафорія тощо). Уславлені в цей час оперні композитори — К.Монтевер-ді,Ж.Б.Люллі.Ж.Ф. Рамо. У 1637р. у Венеціїбув відкритий перший у світі оперний театр. Поруч з оперою розви­ваються й інші вокально-інструментальні форми —кантата, інструментальний тасольний концерти.Удосконалюється культура виготовлення музичних інстру­ментів. Легендарною фігурою стає А.Страдіварі,неперевершенийтворець співучих скрипок, до рівня якою не під­нісся жоден майстер впродовж століть. Більш ніжпівтисячівиготовлених ним скрипок, ціни на які вимірюються астро­номічними сумами, існують і сьогодні.

Народна музика набуває рис профе­сіоналізму. Наприклад, в Іспанії розцві­тає жанрромансу(відомий ще з XV от.), формується народний танецьфламен-

ко; з'являються нові музичні інструменти ~ кастаньєти., вігюеля (шестиструн-ний інструмент, попередник гітари).

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

Ї. Який основний результат Реформації у сфері релігійного життя Євро­пи? Охарактеризуйте концепцію протестантизму; назвіть основні про­тестантські конфесії.

2.Як вплинула Реформація на духовно-культурний стан католицькоїцеркви?

3. Які соціальні пертурбації зумовлені зростанняміндивідуальної та.суспіль­ної ініціативи в епоху Реформаціїта Контрреформації?

4. Опишіть стан науки та освіти в епоху Реформації та Контрреформа­ції? Як змінився світ в очах європейця? Що було причиною цих змін?

5. Охарактеризуйте стиль бароко, його філософську насиченість.

6. Назвіть найвидатнішихписьменників епохиРеформаціїта. Контррефор­мації, коротко охарактеризуйте їхнітвори.

7. Що би знаєте про архітектуру, скульптуру й живопис епохи Реформа­ції? Кою з майстрів мистецтва цього періоду слід вважатизірками першоївеличини й чому?

4.3. ЕПОХА ПРОСВІТНИЦТВА

4.3.1. Філософська думка в епоху Просвітництва,Термін«Просвітниц­тво» введено філософами XVIIIст.,які запозичили його з церковного лексикону. Нового змісту йому надавВольтер;Гегельтрактував його як заперечення всіх існуючих досі установ — релігії,державоустрою,політичних принципів, права тощо.

Чимало інтелектуалів відчували справжню ненависть до Церкви, яку вважа­ли розсадником агресивної реакції.

В епоху Просзітництвапочинають поширюватися вільнодумні ідеї. Це, в першу чергу, деїзм — згідно з яким Бог єбезособистісноюпершопричиною світу, але не втручається в процеси та явища, що відбуваються в ньому: в світі панує сама лише людина,формується також атеїзм; зневіра у релігії та розумін­ня матерії як єдиної реальності.

Зброєю атеїзму стає наука, що, втративши традиційний зв'язок з теологією, прагне пояснити світ шляхом вивчення матеріальних реалій.

У світі, де все має власну масу й параметри, де все можна обчислити, будь-які емоції видаються зайвими. Увага інтелектуалів Європи зосереджується на розумі.

«Розум — панівна ідея Просвітництва, згідно з якою існує переконаність у відносно невеликій кількості сталих істин, зрозумілих у будь-яку епоху, а отже, одержаних завдяки,здатності розуму пізнавати сутність речей і явищ. Будь-яка людська діяльність сприймалася тепер як вияв універсального закону природи, природного порядку речей».

Авторитетною стає філософія Рене Декарта (^картезіанство'), яка вимагає відмови від прийняття будь-чого на віру. При цьому Декарт вважає розум більш надійним, ніж емпіричне вивчення природи. Відомий його афоризм: «Я мислю — отже, існую!» Тому XVIII ст. називають віком Просвітництва.

Парадокс полягає в тому, що раціоналізм XVI 11 ст. народився зі схоластич­них студій у середньовічних університетах (середні віки не були суцільним цар­ством пітьми й розхристаних емоцій). Та логіцизм декартового типу безпідстав­но ототожнює все середньовічне зі сліпою вірою та клерикалізмом.

XVIII ст. не було епохою виняткової домінації інтелектуалізму. Розвій окульт­ного містицизму, що виявився у вшануванні авантюриста Каліостро, який був предтечею сучасних гіпнотизерів і екстрасенсів, програма лібертинізму, яка залишає далеко позаду найсміливіші діяння «сексуальної революції» XX ст. (чого варта хоча 6 постать де Сада), запровадження безкрайнього та бездумного гедо­нізму в мистецтві, що породило наприкінці XVIII ст. термін декаданс (зане­пад) — все це теж грані епохи, її складові. Людина не вичерпується самим лише «здоровим глуздом», і очевидно, згадані речі є граничним виявом ренесансного людиноцентризму.

Епоха Просвітництва справді культивувала протилежну логіцизмові ірраціо-налістичну тенденцію. Це був час, коли увагу почали привертати уява та фанта­зія — вони розширювали уявлення про світ, природу, взаємовідносини людини та всесвіту. Формується вчення про генія у А. Баумгартена (праця «Про складо­ві елементи розуму, що мислить художньо», в якій натхнення проголошено не менш суттєвим явищем, ніж здатність до мудрування). Щоправда, геніальність Баумгартен розглядає лише як вияв художнього обдарування. Кант у трактаті «Про генія» теж розглядає проблему здатності творити у площині виняткової художньої творчості. Та Кант визначає артистичну особистість, як елітарну, хоча б уже тому, що вона здатна зректися диктату «плаского рівня» логіки. Кант ставить питання і про геніальність у науці, хоча й проводить межу між генієм у мистецтві та генієм-вченим (у першому випадку — оригінальна творчість, створення нового, «художнього» світу; в другому — лише повнота опису, а не здатність до креативної творчості). У вченні Гегеля креативна здатність митуя творити «з нічого» виноситься за рамки філософсько-логічної думки. Німецький філософ Фіхте, який надавав ідеалізмові етичної форми, підносить роль несвідо­мої діяльності фантазії.

Отож, саме креативна обдарованість, тобто — здатність до творчості, посту­пово постає в центрі уваги найвизначніших філософів епохи.

4.3.2. Стан релігійного життя Західної Європи у XVIII ст. Епоха «сліпої» віри та схоластичного трактування Біблії закінчується. Народжується напрям «біблійної критики»: самі богослови (католицькі і протестантські) по­чинають аналізувати Біблію науковими методами, порівнюючи ЇЇ дані з історією та даними природничих наук. Щоправда, цей критицизм швидко набуває харак­теру гіперкритицизму; вільнодумці оголосять Біблію збіркою фантастичних іс­торій, вигаданих шарлатанами-жерцями; навіть існування Вавилону та Ассирії визнаватиметься за міф — аж до археологічних відкрить кінця XIX ст.

Особливо характерна спроба модернізації християнства в протестантизмі. У протестантському богослов'ї Німеччини виник напрям, який вимагав від пропо­відника заміни промови християнського вчення вільною філософією (наприклад,

позиція Ф.-Ф.Рейнгарда,твори якого у 35-ти томах усталили традицію протес­тантського духовного красномовства). Характерні праці відомого протестантсь­кого богослова XVIIIст.Ф.Шлеєрмахера,в яких християнське проповідництво виразно перетворюється на філософське розумування.

Лише у XVIII ст. протестантська церковна культура, переживши «спокуси» філософії та політики, повертається до своїх основ; протестанти згадали про тези М.Лютера, який закликав передусім коментувати Біблію,

Протестантизм визначає нову ситуацію в європейській культурі. Протестанти вимагають заміни чернечого аскетизму самовідданою працею на благо суспільс­тва («мирський аскетизм»).Проте увага суспільства масово переключається з кафедри церковного проповідника на трибуну політичного оратора чи судову залу; банк, біржа, університет стають важливішими від церкви.

4.3.3. Політико-правова свідомість епохи Просвітництва.Устрій соці­ального життя починає займати особливу увагу європейця, викликає невдоволення в народних масах.Син кріпака-селянина приречений все життя працювати у полі, не зважаючи на свої таланти, а син вельможі, нехай і зовсім бездарний, автоматично посідає керівні позиції у суспільстві.

В умовах наростання індивідуалізму й неухильної боротьби за розкріпачення особистості та цілих соціальних верств, авторитаризм, характерний для середньовіччя, втрачає ґрунт. У цій системі авторитет монарха національної держави тримався вже не на почутті святості влади або навіть її законності. Монарх, аби мати авторитет, мусив забезпечувати загальний добробут усіх верств населення. Формувалося нове ставлення до монархічної влади: їївже не вважали освяченою та вічною, і народ (відповідно до цих ідей) залишав за собою право скидати поганого монарха.

Особливо напружено ці процеси відбувалися у Франції, яка ще донедавна вважалася зразковою абсолютною монархією. У франції до 1789р.король міг посадити до в'язниці будь-кого за власним бажанням і надавав таке право й деяким своїм вельможам.

Французький філософ і політичний письменник Ш.Монтеск'єзакликав, за прикладом Англії, обмежити королівськувладу конституцією та парламентом. На його думку, будь-які установи—річ відносна; юридичний устрій в державі визначається чи то деспотичним, чи то республіканським ладом,а тип правління зумовлюється географічно-кліматичними умовами та релігійно-культурними тради­ціями того чи іншого народу («Про дух законів»),тобто все може бути змінено.

Просвітники мають певні надії на монарха, який, розуміючи суспільну ситу­ацію, лібералізуватиме порядки у своїй країні. Та спроби знайти такого монарха закінчувалися незмінноневдачею. Історії взаємовідносинВольтератапрусського імператораФрідріха,Дідрота російської імператриці Катерини II (які почина­лися з приязні, а закінчувалися прохолодно або й розривом) свідчать, що монархи лише гралися в лібералізм, аби викликати прихильність суспільства.

Набуває реального змісту ідея прав людини, породжена юридичною дум­кою Відродження. Вперше це сформулював Дж.Локк,який висунув поняття «природного закону» та природної рівності людей; особистість, Тісвобода і влас­ність потребують захисту, і людина доручає це державі. Отже, якщо держава не справляється зі своєю роллю, люди мають право змінювати суспільні порядки. Це обґрунтовувало ідею революції, яка могла вибухнути внаслідок втрати віри у святість авторитетів.

Політична революція є,по суті, загальноєвропейський перманентний про­цес, що почався від моменту, коли в Англії відрубали голову королюКарлуІ (XVIIст.),і набув апогею у XXст.Особливо вплинула на розвитокполітично-правовоїактивності особистості в Європі Велика французька революція 1789р., яку не без підстав визначали як буржуазну.

Революція ставить на меті реальне вивільнення широких верств суспільства, залучення їх до полеміки, публіцистики, активної політичної дії. Демократизація життя в Західній Європі збудила хвилю політичних полемік, а потім і револю­ційного насильства. Залишили помітний вельми кривавий слід в історії такі по­літичні діячі та оратори революційної Франції XVIII ст.,якМарат,Робесп'єр, Мірабо,Дантонтаін.,які реалізували ідеї філософів Просвітництва —Вольтера, Руссо,Д'аламбера,Дідрота ін.

Величезну роль відіграло вепоху Просвітництва осмислення відкриття Аме­рики: вона являла собою грандіозний заповідник «альтернативної» моделі люд­ського розвитку, що не зазнає стародавніх культурних впливів, якцебуло у Європі. В Америці існували власні своєрідні цивілізації (ацтеки, майя тощо), що сповідували незрозумілі для європейця цінності. До Америки рушили най­більш енергійні та вільні від старих уявлень люди; нерідко й такі, що не були у згоді із законами Старого світу,Європи. На нововідкритому континенті було створено суспільство, що відхилило традиційні моделі пануючої церкви та мо­нархії, в якому утвердилась демократія, що її так очікували прихильники про­гресу в Європі. Статуя Свободи, подарована Сполученим Штатам Америки Францією, стала символом єдності ідеалів всієї західної цивілізації. Америка усвідомлюється як спадкоємиця процесів, що відбуваються в Європі, але вирі­шує вона їх швидше, послідовніше та енергійніше. Назва«Новий світ» якнайкра­ще передавала враження європейців від цього континенту та його населення.

У першому документі, який було прийнято Сполученими Штатами Аме­рики, — Декларації Незалежності проголошено; «Всі люди створені рівними й мають право на життя і свободу та прагнення до щастя». Отож без суду й вироку ніхто не може нікого позбавити життя та свободи. За Конституцією Сполучених Штатів Америки владу розділено на три гілки: президент виконує закони, прийняті парламентом; цей процес контролює конституційний суд. Строк президентства — чотири роки (максимум президент може керувати країною два терміни). Парламентські вибори проходять окремо від президент­ських, з різницею у часі. Конституційні судді,навпаки, обіймають свої посади на тривалий час, і президент не може їх замінити. Всі сучасні конституції так чи інакше враховують структуру американської конституції.

Проте юридична,думка та практика епохи Просвітництва далека від об­стоювання якихось морально-релігійних або навіть політичних ідеалів, панує дух так званої«контрактної етики», улагодження спільних інтересів у тій чи

іншій конкретній ситуації. В законодавстві старанно фіксуються права й свобо­ди, відстояні у боротьбі з старим ладом життя.

4.3.4. Наука І освіта епохи Просвітництва.Хоча наука XVIIIст.й була зорієнтована на чуттєвий досвід та механічно-матеріалістичний підхід до явищ, однак успіхи її вражаючі, особливо ж у Франції та Німеччині.

Г.Лейбніцзасновує аналітичну геометрію,диференційнета інтегральне обчис­лення.П.Лапласпублікує основоположні праці з диференціальних рівнянь, дає нові тлумачення небесної механіки та космогонії, сприяє запровадженню нової сис­теми мір. А.Цельсійзапропонував температурну шкалу, якою ми користуємось і сьогодні (так звана «шкалаЦельсія»),А.-Л.Лавуазьєстав одним із засновників сучасної'хімії та термохімії.К.Ліннействорює систему класифікації живих істот(не тільки тваринного, але й рослинного світу).Першу цілісну теорію еволюції живих істот формуєЖ.-Б.Ламарк(книга «Філософія зоологи»).Узагальнює досвід природо­знавства «Природнича історія» французького вченогоБюффона,в якій змальовано величну перспективу — від моменту формування планети до виникнення людини.

Водночас спостерігається прагнення ідеологічно тлумачити науку в матеріа­лістичному дусі, протиставляти її релігії(«Думки про пояснення природи» Д.Дідро,«Нарис про походження людських знань» Е.Кондільяка).

Матеріалістичний підхід своєрідно виявився у вченні Ф.Месмера(Німеч-ш-на),який своєю концепцією«тваринного магнетизму» відкрившлях до вивчен­ня сфери гіпнотичних тапарапсихологічнихявищ. Не менш цікавою була псевдо­наукафренологія,яка визначала обдарування людини за формою черепа.

Економічну думку епохи найповніше висловив А.Сміт,який розглядав вар­тість товару як доходи, що Їх приносять капітал, земля та праця і визначив прибуток як вирахування з праці робітників.

Наука протягом XVII—XVIII ст. набуває сучасної структури. Поруч з універ­ситетською наукою виникають перші європейські академії наук, що спеціалізу­ються на суто теоретичних дослідженнях;починає виходити друком спеціальна наукова преса.

Проблема виховання стає центральним напрямом просвітницької філософії та практичноїдіяльності. Спрямовано на формування нового типу людини «Енцик­лопедію, або Тлумачний словник наук, мистецтв і ремесел»у 35 томах, що видава­вся у Франції в другій половині XVIII ст. (засновник і головний редактор — Дідро).

Енциклопедія просякнута духом боротьби з феодальною системою та цер­ковним світоглядом. Вона підводить до відчуття неприродності монархічної влади. Енциклопедія навіює думку про необхідність вивчення та перетворення реаль­ного світу, закликає до науково-технічного прогресу, нетривіальних рішень. Практично саме це видання, в першу чергу, підготувало демократичні маси для Французької буржуазної революції 1789р.

Все цемало на меті створення нової, вільної від тенет старої культури, люди­ни, господаря своєї долі. На знаменах Французької революції написано було «Сво­бода, рівність, власність!».Третя верства, пригнічена королем, аристократією

та церієвою, прагнула самоствердження (економічного також), й ідеологи рево­люції, безумовно, виражали настрої цих демократичних мас. Але ідеалізація «лю­дини як такої» призвела до утвердження як нового суспільного ідеалу досить агресивної істоти:

«Суспільним героєм проголошується «громадянин» — ідеалізований бур­жуа, нібито здатний добровільно поступатися особистими інтересами заради загального блага. Прагнення ж дійсно відповідати ідеалові стало родючим грун­том для конфліктів між почуттям і розумом, пристрастями та обов'язком. Перемагає раціоналізм, що ставить індивіда, продукт буржуазної самосвідомо­сті, над суспільством, яке жорстко підпорядковується його волі й розуму. Так народжуваласясамовпевненадо екзальтованості буржуазна «воля до життя».

Все це мотивується «природністю», яку, мовляв, досі пригнічувала культура. Гольбах,французький філософ-матеріаліст, відвертий ворог християнства, зма­льовував людину рабом законів природи,позбавляючиТі свободи волі («Система природи»).Інший матеріаліст —Ламетрівважав егоїстичні мотиви поведінки людини цілком нормальними: адже чинити слід так, як «велить природа», а не виховання, релігія чи закони («Людина-машина»).ПросвітникВольнейзапев­няв, що егоїзм є головним чинником людських дій, а егоїзм у поєднанні з матеріалістичною свідомістю завжди конденсується на простих речах типу «здо­ров'я та гроші».Як наслідок, провідними мотивами людської поведінкидедалі частіше-стають дріб'язковий егоїзм і відверта меркантильність.

Спрощення ідеалів людини стає не тільки повсякденною практикою, але Й цілою філософською програмою. Просвітницька філософія ідеалізує необтя-женогокультурою «дикуна», який, мовляв, має природне почуття істини.Жан-ЖакРуссостверджує, що цивілізація принесла більше шкоди, аніж користі, закликаючи повернутися до природи.Вольтерпише повість «Гурон», в якій дикий індіанець Америки, потрапивши до «зіпсованого» Парижа, нібито пра­вильно вирішує ті проблеми, які важко розв'язати навіть парижанам. Та це лише віртуальна модель — філософи не мають уявлення про те, як тяжко й самовіддано закладаєпочаткицивілізації справжній дикун.

На практиці європейці, проте, поводяться з «дикунами» без будь-якої по­штивості.Колоніалізмта йогодітишерасизмзамінюють діалог культур моноло­гом білого колонізатора, який з презирством ставиться до підкорених народів. Прикладом є поведінка англійців у підкореній ними Індії, висока культура якої лишилася для них переважно екзотикою.

В Європі поширюється англійське поняття джентльменства, яке втрачає первісне значення (вихований як аристократ) і починає уживатися до всякої людини, що чемно й пристойно поводитися в суспільстві, зберігаючи власну гідність.Загалом наука і освіта починають домінувати у культурі, потіснивши такіїї традиційні чинники, як релігія та мистецтво. Спільно з політично-прав­ничими концепціями вони утворюють раціоналістичну програму перебудови життя, яка базується на вірі в силу розуму людини та в її можливості побудувати «новий світ», в якому природні начала будуть підкорені потребам цивілізації.

.

4.3.5.Література та мистецтво епохи Просвітництва.XVIIIст. ознаменовалосястворенням на Заході великих національних художніх літера­тур, які формували психологію європейця. У Франції було написано проникливі романи, у яких глибоко проаналізовано руйнівність пристрастей(«МанонЛес-ко»абатаПревота«Небезпечні зв'язки»ШодерлодеЛакло).

Та найповніше узагальнив духовно-митецький пошук епохи Просвітництва ЙоганнВольфгангГетеу філософській трагедії«Фауст».

Гетевикористав сюжет, створений у Німеччині епохи Ренесансу в народ­ному середовищі. Вчений Фауст прожив вік у служінні людству. Але відчувши разом зі старістю глибоке розчарування у всьому, укладає угоду зі сатаною —Мефістофелем,що віддасть йому душу в обмін на вічну молодість і володарювання над світом. Звільнений від тенет старості й моралі, герой чинить низку страш­них руйнацій, гублячи в своєму егоїзмі й тих, хто його любить. В примхах своїх він безмежний: на його вимогуМефістофельздобуває для нього навіть ПрекраснуЄлену.Але дари лукавого оманливі: у фіналі герой знову старий, втратив зір, та все ще рішуче прагне переробитиприроду, осушити море й побудувати на його місці прекрасне нове місто. Стукіт заступів, що риють йому могилу, він сприймає за звуки будівництва. Однак після смерті янголи таки не віддають душу бунтівника роздратованомуМефістофелеві:Бог приймає свого блудного сина.

Фаустовіроздуми типові для західноєвропейської свідомості цієї епохи, по­роджені духовним конфліктом.Людїізанового складу сповнена енергії та волі до життя, прагне до підкоренняса^у,шзнаяняйого таємниць. Вона визнає лише земні цінності, воліє неліжігї;^д^лсобою ніякої влади, але їїне покидає трагічне відчуття відірваності відЕсга;зічнимсупутником такої людини стає скептичний, зловісний Мефістофель.Осьодинз монологівФауста,сповнений гіркого розчарування у знанні:

У філософіюе зник,

До краю всіх наук дійшов —

Уже я й лікар, іправник,

І, на нещаств,богослов...

Ну, і до чого я довчивсь?

Як дурнем був,так і лишивсь.

Хоч маю докторське знання

І десять років навмання

Туди Й сюди, навкрив-навкіс

Воджу я учнів своїх за ніс,

А серце крається в самого:

Не можем знати ми нічого!

(Переклад М.Лукаша)

Відомий культуролог XX ст. ОскарШпенглердасть визначення західноєвро­пейської ментальності —фаустівськадуша.

Видатний філософ-енциклопедист епохи Просвітництва Вольтербув одночасно найавторитетнішим письменником епохи. У його творах, класи­цистичних за стилістикою, він підносив проблеми вільної особистості, яка

4.3.1. Франсуа Буше. «Купання Діани»

розриває з середньовічними цінностя­ми, водночас всіляко осміюючи тради­ційний ідеал (потрактування Жанни д'Арк в «Орлеанській діві»).

Особливої ваги в літературі Просвіт­ництва набула драматургія. Найвидатні-шим комедіографом епохи був П. Бомар-ше, автор «Севільського цирульника» та «Весілля Фігаро», які користуються не­змінним успіхом і сьогодні.

Видатний прозаїк епохи Д.Дефо у романі «Життя та незвичайні при­годи Робінзона Крузо» змоделював тип

людини епохи Просвітництва, яка прагне панувати над усіма несприят­ливими обставинами життя й самою природою, утверджуючи людську волю.

Однак у відомих «Мандрах в деякі віддалені країни світу Лемюеля Гуллівера» подано пародію на роман Дефо, оскільки автор не вірить у можливість пануван­ня людини над світом і змальовує шлях Гуллівера як етапи тотальної поразки.

У мистецтві XVIII ст. бароко витісняється класицизмом, який відповідав уявленням Просвітництва про добрий смак²⁵. Продовжують зводити величні будівлі в цьому стилі, наприклад — церква Св. -Женев'єви, тепер Пантеон у Парижі (архітектор Суфло).

Але бароко видозмінюється у рококо (від «рокайль» — мушля); в цьому пізньобароковому стилі панують декоративність, примхлива динаміка, орнамен-тальність і тонка вишуканість. Цей стиль втрачає філософську глибину класичного бароко, виражаючи зазвичай атмосферу чуттєвості та галантності, поєднання неприхованої жадоби життя й тонкої естетичності- Найцікавішим у мистецтві рококо був .живопис, представлений творчістю Франсуа Буше, який започат­кував жанр пасторалі: його «античні» пастухи й пастушки на тлі ніжних пейза­жів, сповнені прихованої еротичності («Пастушка, що заснула»), втілюють чис­тоту й невинність. Живопис рококо доповнює динамічність бароко примхли­вою витонченістю малюнка (рис. 4,3.1).

Водночас стиль рококо містив потенції опанування «брутальної й низької» натури (колись це зазвичай подавалося як торжество реалізму). Французький маляр А. Ватто малював у всіх відтінках сірої буденщини звичайний віз сіна, присмерковий день, товариства у парку серед дерев та статуй. І всюди панував настрій філософічного роздуму над цією непростою буденністю.

Французький митець Ж. Шарден — поет «мертвих» речей (натюрморт), який відкрив потаємну красу того предметного світу, що оточує нас повсякден­но. Звичайні речі на зразок мідного казана набувають під його пензлем значу­щості та вагомості («Мідний казан»). Шарден зворушливо зображає повсяк­денні ситуації («Праля»),

У сфері скульптури визначаються твориГудока,що втілив у мармурі непо­вторні риси філософаВольтера(«СтатуяВольтера»),

Музично-театральний пошук у XVIII ст.теж ознаменований переходом від бароко до класицизму.Йоганн-СебастьянБах, автор численних мес, орато­рій та фуг, втілив у своїх творах прагнення людської душі, що час від часу відда­ляється від Бога, відшукати його, піднестися хвилею чистого щастя («Висока месаЬ-тоіі»,«Страстіза Матвієм»).Уцих творах виявлено останній злет-бароко, яке вже шукає в багатоголоссі та пишноті строгості й рівноваги.

Класицистичні принципи остаточно запроваджують віденські класики:Глюк, Гайдн,Бетховен,Моцарт,Ім'я останнього стало синонімом геніальності, а його твори, в яких рафінованість почуття поєднується з силою й монументальністю художнього виразу, — вершина духовного злету людини XVIII ст. Композитор створює з почуттям любові до світу симфонічні твори («Маленька нічна серенада»), опери, в яких змальовує складні, сповнені протиріч характери(«Дон-Жуан», «Весілля Фігаро», «Чарівна флейта»), трагічну заупокійну літургію, в котрійек-зистенційнийжах перед смертю перемагає надія на вічність («Реквієм»).

З кінця XVII ст. після епохи Мольєра,з яким пов'язане утвердження класи­цизму на театральній сцені, європейський театр епохи Просвітництва притри­мувався класицистичних засад. Водночас вінвиконував не тільки просвітницьку, але й розважальну функцію. На хвилідемокпа'іїїзаціїсуспільного життя утвердився новий драматургічний жанр — трагікомедія, — в якому поєднувалися серйозні та комічні моменти.

Класицизм формує канон балету: створюються основні п'ять позицій кла­сичного танцю(П'єрБошан);балетнабузаєзиглядусюжетних вистав. Видат­ний хореограф епохи —Ж.-Ж.Новер(Франція).

Начебто альтернатива вишуканому балету в Англії на початку XVIII ст. ви­никаємюзік-холл,що використовуєпрякїтліимасової культури — фарсу, гро­теску, буфонади.

ЗАПИТАННЯ ТАЗАВДАННЯДЛЯСАМОПЕРЕВІРКИ

1. Який сенс вкладали у словопросвітництвомислитецтв цієї епохи?

2. Охарактеризуйтефілософсько-релігінийпошук епохиПросвітнцтва (зокрема систему деїзму тастзнтрадиційнихвірувань').Як співвідно­сяться раціоналізм та ірраціоналізм у цей період?

3. Опишіть соціально-політичнітаправові концепції епохи Просвітницт­ва. Наскільки вони реалізувалисяу революційних практиках епохи?

4. Охарактеризуйте найвизначнніші досягнення науки цієї епохи.

5. Що ви знаєте про освітянські-педагогічні принципи епохи Просвітни­цтва?

6. Які літературно-мистецькінапрями епохи Просвітництва вам відомі? Що ви знаєте про рококо та класицизм?

7. Перелічіть найвизначніших літераторів і діячів мистецтва епохи Про­світництва. Чия творчість є найбільш характерною для цієї епохи?

4.4 КУЛЬТУРА ЗАХОДУ У ХІХ-ХХ ст.

4.4.1. Соціальні проблеми та політика-правові концепції XIX—XX ст.

Капіталізація економічних відносин у XIX—XX ст. породжує справжню владу капіталу. Революції початку XIX ст. мали на меті усунути політико-юридичні обмеження капіталістичної ініціативи, знищити владу панівних верств та монар­хію, саме тому їх називають буржуазними. На практиці однак в цих революцій­них рухах, які скасовують заодно й традиційні поняття про моральне та немо­ральне, інтереси демократичних верств становлять врешті-решт лише поле для самовизначення найбільш активної, але не занадтообтяженоїмораллю особисто­сті, яка використовує революційні рухи для власного самоствердження. Однак при цьому, як не парадоксально, фіксуються й закріплюються громадянські права широких верств.

Вперше це спостерігається на рубежі XVIII—XIX ст.,коли на хвилі револю­ції1789р.підноситься геніальний воєнний стратег Наполеон І, який оголошує себенелегітимнимімператором і демонстративно вихоплює корону з рук рим­ського папи (якого силоміць привезено до Франції), аби покласти їїсобі на голову власними руками. КодексНаполеона,створений за реальної участі дик­татора, тим не менш закріплює святість і недоторканість приватної власності, свободу підприємництва, накопичення капіталу і рівність громадян перед за­коном. Це було юридичне оформлення капіталістичних відносин, і кодекс цей став основою більш пізніх громадянських кодексів Франції та деяких інших країн Європи.

Іяк не прагнув європейський політичний консерватизм зберегти традицій­ні структури, зміни такого роду відбулися майже в усіх країнах Західної Європи, і якщо навіть тут ще утримався десь монархічний устрій з його традиційною опорою на аристократію і церкву, то він зводився врешті-решт до декоративно­го символу: наприклад, у Великобританії королі «царюють, але не правлять», бо обмежені конституцією, яка гарантує функціонування капіталістичних відносин і владу парламенту.

Соціальна нерівність, що є одним з перших результатів капіталізації, швид­ко стимулює прагнення змагання і перемоги. Народжуються численні утопічні програми, що малюють перспективи «справедливого суспільства»,

Відома, наприклад, соціалістична утопія К.А. Сен-Сімона,який бувнеза-доволенийрезультатами революції 1798 р. й намагався їхскоригувати.Він пер­шим почав розглядати економіку як фактор прогресу і, вірячи в його безупин­ність, мріяв про майбутнє, де всі обов'язково працюють на користь мирного й багатого суспільства. Були й інші утопісти з подібними ідеями(Фур'є,Оуен).

Але спробу поставити утопію на платформу науки зроблено було вперше К.Марксом таФ.Енгельсом у XIX ст. Виходячи з абсолютно ідеалістичної дум­ки про рівність всіх людей, К.Маркс мобілізував могутній апарат математично-соціологічного аналізу, аби довести, що капіталістичне суспільство приречене й готує собі могильника у вигляді безправного класу пролетарів, який піддаєть­ся нещадній експлуатації, але, мовляв, фізично створює всі блага суспільства.

Капіталіст, що, за Марксом, кладе собі до кишені додатковий, вироблений пролетарями прибуток, виступає в цій картині ворогом, якого слід знищити. Пролетаріат визволить і згуртує всі трудящі класивборотьбі з буржуазією. В суспільстві, за Марксом, все вирішує економіка; культура — лише «надбудо­ва»над економічними інтересами, отже — релігія, політика, право й мистец­тво — це просто замасковані форми класової боротьби за матеріальні цінності.

Маркс і Енгельс створили навіть «1-й Інтернаціонал»для організації рево­люційного руху, який перетворив би цю теорію на практичні дії. Реалізувалася теорія, однак,не ввисокорозвиненихзахідних суспільствах, як сподівалися її автори, а унапівсередньовічнійРосії, країні аграрній, без особливого промисло­вого розвитку, з тонким культурним прошарком, і впроваджувалася шляхом жор­стокого терору, що призвело,як свідчить історія, до вельми сумних результатів.

Загалом революціонерів і радикалів природно більшає у XIX ст.на грунті тих протиріч і соціальної невлаштованості, які властиві початковій стадіїкапіта­лізації, Теза К.Маркса про те, що первісне накопичення капіталу відбувається грабіжницьким шляхом, ґрунтувалася на фактах історіїта спостереженнях су­часності.

Оголосило війну Церкві та монархії масонство (переважно французьке);

масонипрагнули зруйнувати наднаціональні імперії. УХЇХст. відомо чимало практичних революціонерів соціалістичного напряму — від тих, що, поділяю­чи соціалістичні погляди, боролися за створення національних держав(Дж. Гарібальді—Італія), до тих, які за руйнацією капіталістичного суспільного порядку бачили обрії майбутнього соціалізму (Л.О.Бланкі)та анархістів, що заперечували будь-яку державність взагалі(М.БакунІн).

Тероризм, що як метод вирішення політичних проблем народився у Росії XIX ст. з її самодержавною тиранією (вбивство царя АлександраII таін.),стає «спусковим гачком» давно назрілих глобальних протиріч типу зіткнення коло­ніальних та інших інтересів провідних західних держав. Вбивство сербським терористом спадкоємцяавстро-угорськогопрестолу, продиктоване національ­но-вільнолюбними почуттями, зумовило початок Першої світової війни.

Більшовицька революція у Росії, вчинена методом терору, мала на меті «перебудувати» в дусі марксистської теорії не саму лише Росію: планувалося роз­палити світову революцію, але найпершсаме Західну Європу (заколоти у Німеч­чині, Угорщині, Іспаніїтощо).

Культурна програма більшовизму полягала, насамперед, у знищенні всього старого — з надією на те, що в майбутньому пролетаріат побудує незрівняно вищу культуру. Згодом більшовики схаменулися, що в очах світу й власного

народу це сприймається як звичайнісінький вандалізм, й за браком живого культурного імпульсу почали примусово насаджувати вжевіджилі«класичні» форми, трактуючинові течії у мистецтві як «буржуазне виродження».

фашизм у Німеччині й Італіївиникаєяк опозиційна більшовизмові зустрічна хвиля, хоча ставлення донабутківєвропейської культури тут не менш нігілістич­не (відома фразаГеббельса:«Коли я чую слово «культура», то хапаюся за пісто­лет!»).У Німеччині також трактували як «дегенеративний» будь-який гостро-сучасний культурний пошук, палили багаття з книжок ідеологічно та расове «чужих» авторів.

Обидві системи називали себе соціалістичними Й виступали від імені наро­ду, успадкувавши від німецького романтизму (дуже популярного у XIXст. і у Росії серед слов'янофілів) ідею переваги народного над особистим. Тут «ко­лективна ідея» активно протиставлена цінностям індивідуалізму; право на осо­бистість як щось «надлюдське» визнавалося лише за лідером, що яскраво ви­явилося у культах «вождя» та«фюрера».

Толерування фашизму з боку західної громадськості й Другасвітова війна стали можливими через страх Заходу перед невідворотною агресією більшовицької держави на чолі з Й. Сталіним, який, наслідуючиНаполеона,очолив хвилю революційного пориву країни до оновлення як один знаймогутнішихдиктато­рів світу і реально загрожував Заходу не лише до, але й після закінчення Другої світової війни.

Глибока й тяжка криза політико-правовоїкультури, яку продемонструвала ця війна, страх перед тоталітаризмом призвели до інтенсифікації правової думки Заходу, яка висуває концепцію держави як організованого стану, але за умови непорушності демократичних свобод, прав особистості. Відомий вислів У.Чер-чілляпро демократію як огидну річ, кращої від якої, проте, немає.

На Заході поширюється лібералізм, що базується на політичному плюраліз­мі та все ширшій легалізації прав і свобод, релігійної та політичної терпимості, гуманному підході до проблем людини. Панує принцип «Дозволено все, що не заборонено». В цих умовах людина сама відповідає за свої успіхи чи невдачі, конкуренція, змагання між індивідуальностями та соціальними групами, поєд­нуючись з досягненнями науково-технічного прогресу, забезпечують неухильне зростання рівня суспільного добробуту.

Однак бізнес як всепоглинаюче заняття не залишає часу й уваги для поглиб­леної духовної роботи,про що не перестають говорити з тривогою представники християнських конфесій, діячі літератури й мистецтва. Прагматизм як життєва позиція породжує духовну невибагливість. Масова культура орієнтована на.роз­важальність, посідає центральне місце в засобах масової комунікації. Розрив між елітою та більшою частиною суспільства стає кричущим.

Характерний для кінця XX ст. термін анпшкультура, якийнерідко застосову­ють до певних явищ, скажімо, молодіжної культури. Наприклад, до неї зарахову­ютьграфіті— написи та малюнки, які роблять на стінах будівель або транспор­ту. Виниклоце явище наприкінці 60-хрр.XX ст. і спочатку пов'язувалося з соціальними та національними визвольними рухами. Наприклад, у 1967р. афроамериканці (чорношкірі Америки) створили так звану «Стіну поваги» у Чикаго, написи якої пропагували расове рівноправ'я. Але в нашому суспільстві

графіті найчастіше є виявом звичайнісінького хуліганства: достатньо подивитися на будинки в наших містах, розмальовані незграбними та страхітливими зобра­женнями й написами,

Фахівці вважають, що графіті виникають в моменти суспільних негараз­дів⁷і щезають, коли суспільство приходить до благополуччя. Вони завжди вира­жають бунт, непокору та агресію. Графіті часто пов'язані з системою мафіоз­них «сигналів своїм»— нерідко вони позначають кордони того чи іншого молодіжного (національного, злочинного і т.д.) клану, виражаютьїхні ціннос­ті.Іноді графіті оголошують одним з проявів авангардного мистецтва; відомі навіть виставки графіті (наприклад, у Голландії у 1983р.)

Длякінця XXст.властива конгломератна культура,яка означає неоднорід­ність сучасної культури. В суспільстві одночасно функціонують, часом перети­наються і взаємно впливають одна на одну, іноді ворогують різні системи (співіснування в одному й тому ж суспільстві фольклорної, елітарної та масової культур — найбільш характерний приклад).

В умовах західної демократії поступово нівелюється традиційна нерівність між людьми, зокрема й культурна. Соціальна, расово-національна або статева дискримінація у суспільній свідомості стали негативними явищами. Це не озна­чає, звичайно, що вони повністю викорінені. Наприклад, проблемагендерної нерівності, утискування прав жіноцтва існує і сьогодні навіть увисокоцивілізованій Великобританії. З іншого боку, процес демократизації поширюється у XX ст. знечуваноюінтенсивністю; дозволяються й реєструються як нормальні явища «церква сатани», різноманітні тоталітарні секти, одностатеві шлюби, організації політичних радикалів.

Наприкінці XX ст.» заявляє про себе існування міжнародного терористично­го Інтернаціоналу, який прийшов на зміну комуністичному руху й має на меті руйнування західної демократії. Вона звинувачується у тому. що прагне нав'яза­ти світові свої «дегенеративні» стандарти, спираючись на накопичені протягом останніх кількох сторіч матеріально-технічні переваги. При цьому терористи широко використовують саме ті можливості, що їх надає людині ця демократія.

Події на зразок тих, що сталися 11 вересня 2001 р.,коли напад терористів знищив Торговельний центр у Нью-Йорку й спричинився до великої кількості людських жертв, підводять Захід до визнання потреби в корпоративній державі, у якій безкрайні свободи можуть бути обмежені шляхом надання ширших по­вноважень авторитарним інститутам (йдеться, наприклад, про введення прописки, аби контролювати пересування можливих терористів). Проблема ця назрівала вже давно, але сьогодні стала вкрай актуальною.

Подібно, що західний політико-правовийплюралізм вичерпує себе, а назміну йому приходить новий тип державності, який мав би примусити криміналь­ні, терористичні та відверто ворожі суспільству елементи виконувати закони

держави. Недаремно сьогодні на Заході ведеться широка дискусія про кризу права як гарантії демократичних свобод. Криза західної демократії виявляється, в першу чергу, в тому, що вона неспроможна утримати в рамках демократичних норм поведінки ті сили, для яких ці норми не становлять цінності і які прагнуть Ті знищення. Наприклад, арабські терористи, що знищили Торговельний центр у Нью-Йорку, отримали фахсаме уСША.

Характерно, що при всіх потрясіннях, які пережила культура в суспільних катаклізмахXXст.,саме в цьому столітті вперше в світовій історії було прийнято закони, які захищають та забезпечують культурну діяльність людини{«Загальна декларація прав людини», «Європейська культурна конвенціям, «Всесвітня (Же­невська) конвенція про авторське право»таін.).

Водночас не менш характерна і тенденція до девальвації права, постійної зміни законодавства, піднесення нігілістичних тенденцій. Норми права не зав­жди поширюються на всіх,без винятку членів суспільства (наприклад, депутат­ська недоторканість та ін.).

4.4.2. Релігійно-фглософська свідомість Заходу у ХЇХ—ХХ ст.У секу­ляризованій культурі Західної Європи Церкву, зазвичай, відокремлено від дер­жави. А там, де вона здержавою не поривала, позначилося державне домінування. У XIX ст. релігійне життя поступово відсувається на периферію культурного пошуку й часто асоціюється з мракобіссям і реакцією. У XX ст.,проте, стає очевидним, що християнство на Заході не відійшло в тінь і не списане історією до архіву.

Після потрясінь, що Церкві було завдано Реформацією, приниженням у часи наполеонівської диктатури, атаками масонів,лібералів та радикалів у XIX ст.,потім — комуністичним і фашистським рухом³⁰,на Заході активізува­лася католицька церква. Вона обстоює традиційні цінності, зокрема сімейні (заборона розлучення, абортів тощо). Водночас, оголосивши устами папи Івана XXIII на IIВатиканськомусоборі (1962) курс на оновлення, вона починає при­діляти особливу увагу проблемі соціального миру в кожному національному суспільстві та у міжнародній спільноті, оголошує курс на зближеннявсіх хрис­тиян, запроваджує богослужіння національними мовами; сприяє впроваджен­ню у церковне мистецтво місцевих національних традицій.

Особливу увагу громадськості привертає папа Іван Павло II, який активно продовжуючи та укріплюючи цю лінію, проголошує з'єднання геоцентризму з антропоцентризмом, засуджує постійне балансування світу на грані ката­строфи, критикує нарівно з комунізмом капіталізм за недостатню соціальну справедливість. Цявисокообдарованалюдинаєприкладом суспільного діяча. Він віддає усі свої сили налагодженню контактів між конфесіями та народами, у 2001р,побував зокрема і в Україні.

Католицизм у XIX—XX ст. висунув чимало видатних особистостей, таких як матиТерезаКалькутська,уславлена своїм активним милосердям. Під час візиту папи до Львова у 2001 р.беатифікованонових святих, зокрема й українських (мученики більшовизму та фашизму).

Католицька богословська думка у XIXст.встановила деякі нові догмати:' догмат непорочного зачаття Діви Марії та догмат непогрішимості папи, коли він. виступає «з кафедри» щодо питання віровчення. У XX ст. у річищі католицизмуі створенотакож оригінальну філософіюП.ТейярадеШардена,якуВатикан довго не визнавав: прагнучи зняти протилежність між наукою та релігією, цей філософ висунув концепцію «психічної енергії», яка провадить матерію (в пер­шу чергу, людину) шляхом еволюції до Бога.

Стає очевидною і та позитивна роль, яку відіграв в історії Європи протестан­тизм. Як стверджує видатний вчений XX ст. Вебер у книзі«Проугесушнтська еїііика»,саме протестантська концепція «мирського аскетизму», щирої й само­відданої праці на благо суспільства виявилася спроможною піднести Європу і взагалі Захід на той рівень цивілізованості, на якому вони нині знаходяться. Протестанти ведуть активну філантропічну й місіонерську діяльність; зокрема здебільшого завдяки протестантам щодня чимало осіб у світі навертаються до християнства.

Протестантське богослов'я висуває чимало сміливих ідей, наприклад, про необхідність«демофілогізації»християнства(Р.Бультман),про утвердження Бога через культурно-історичну діяльність людства (П.Тілліх).

Водночас достатньо потужним і не до кінця ще усвідомленим за своїми наслідками явищем єнеоязичницьішй рух XIX— XX ст.,який живиться не тількиантихристиянськиминастроями,активізаярєюзусиль з вивчення язичницького минулого, а й пропагандою відкритих угосляренесанснуепохунехристиянських релігій. Зокрема у Європі набули резонансу ідеї про етнічно-мовну та культурну спорідненість народів індоєвропейської групив архаїчні часи, що посилило інте­рес до «арійської» проблеми та формуванняконцепціїпро споконвічний пріоритет арійців в духовному'житті людства (цяконцепціяміфологізбванау нацистській Німеччині). Рух теософів(Блаватська,Штайнер,сім'яРеріхівтаін.)висунув завдання глобальної інтеграції світових релігій та філософсько-наукової думки;

при цьому християнству й Біблії відзол;ілася роль або одного з «шляхів», або й «нижчого» шляху. Сьогодні це набуло характеру філософіїNew Age(Нового століття),популярної середсекуляризованихінтелектуалів: згідно з якою хрис­тиянство має або поступитисянеоязичництву,або визнати себе лише одним зі шляхів до істини.

Характерним відгалуженнямцьоюруху теософів є широке захопленнясфе­рою парапсихології,що почалося уХіХст. як відновлення інтересу до спірити­зму (викликання духів) та призабутої з;хе було магії(Кардек,Папюста ін.),а у XX ст. на фоні бурхливого розвитку матеріалістичної науки набулонеочікувано широкого масштабу йнауковоподібності(поруч зі стародавньою астрологією формуєтьсяуфологіята ін.).

Але якщо такі речі є переважно об'єктом інтересу напіпосіпченогозагалу, то у свідомості західного інтелектуала релігію зазвичай замінює та чи інша фі­лософія. Характерно, що злет філософії наприкінці епохи Просвітництва спо­стерігається у протестантській Німеччині, де колись, пригадаймо, вільне розуму­вання на якийсь час навіть витіснило проповідь.Німецька класична філософія ' початку XIX ст. характеризується інтенсивним створенням різноманітних філо­софських систем, серед яких виокремлювалася системаГ.В.Ф.Гегеля,що поста­вив у центр уваги проблему діалектики (успадковану, до речі, від середньовічної

схоластики).Закони діалектики, притаманні, заГегелем,нашій свідомості, пород­жували розгалужені й гнучкі судженнящодо будь-якого матеріалу. Однак філо­софи спочатку не поривають з релігією, а намагаються збагнути ЇЇ з нової точки зору(Гегельприсвячує проблемі філософії релігії потужні дослідження).Харак­терна позиція І. Канта, який обмежує розум, щоб дати місце вірі (фідеїзм). Кантові належать слова про незбагненність двох речей: зоряного неба над нами і морального закону всередині нас. Німецьку класичну філософію недаремно називали ідеалістичною, бо реальне життя для неї було лише відбитком абстрактної схеми. Проте поряд з нею піднеслася й матеріалістична філософія, яка стверд­жувала, наприклад, що мозок виробляє думку так само, як жовчний міхур — жовч(Бюхнер,Фохт,Молешотт).Ця філософія була популярною середвчених-природознавців.

З середини XIX ст.спостерігається формування позитивізму, що відмовився від матеріалізму та ідеалізму й зосередив увагу на вивченні чистих фактів (О.Конт).Позитивізм надовго запанував у науках, особливо природничих.

Однак наприкінці XIX і особливо у XX ст. на тлі процесу гігантських руйна­цій суспільно-культурних цінностей активно заявляє про себе філософський ір­раціоналізм.Він полягає у ствердженні ідеї обмеженості розуму й базується на піднесенні волі, інтуїції, емоцій як більш достовірного методу пізнання дійсно­сті. Проте ірраціоналізм дуже різноманітний.

'3 одного боку, це концепції, що будуються на запереченні традиційного культурного досвіду Європи. Таке, наприклад, вчення А,Шопенгауера,шануваль­ника індійської філософії, який трактував будь-яке «я» як непереборну волю до життя, і всі інші «я» для нього цінні лише настільки, наскільки догоджають його егоїзму. Така й палка проповідьФ.Ніцшепроти християнства, яке він називає релігією рабів, звинувачує його в деградації людини; філософ підносить ідею «надлюдини» («білявої бестії»),для якої не існує моральних обмежень і яка беззастережно вища від звичайних людей, «недолюдків», що позбавлені «волі до влади» (ця філософія згодом активно використана ідеологами фашизму).

З іншого боку, ірраціоналізм — це й філософія С,К'еркегора,що іронічно ставився до спробиЛютерайГегеляраціоналізувати релігію і підносив роль емоцій, екстазу та видінь убогопізнанні,яке вважав привілеєм обраних християн.

Особливо резонансну ролі-у культурі відігравпсихоаналіз,засновником якого був 3.Фройд,що виявив складність людської психіки, визначальну роль підсвідомого, а не свідомого начала в ній. Фройд висунув поняття сублімації нереалізованих (здебільшого сексуальних) бажань вкультурно-цивілізаційну творчість, підкресливши життєдайний характер культури, що рятує людину від неврозу й депресії.

Учень ФройдаК.Юнг відкинувпансексуалізмФройдай зосередженість на психіці окремого індивіда, показавши величезну роль колективного підсві­домого — тих чи інших варіацій загальнолюдськихархетипіву свідомості цілоїнації.

Значно розширив підхід Фройда Е. Фромм,який висунув поняття соціаль­ного характеру і мобілізував величезнийісторико-культурнийматеріал — в першу чергу, міфології та релігії— для усвідомлення механізму самовизначення

людини серед собі подібних («я» витісняє у підсвідомість зі страху перед сус­пільством все, що не співпадає з загальноприйнятими нормами),

Підніс роль інтуїції, явищ, що не підлягають осмисленню (сміху, снови­дінь тощо), особливо ж у митецькійдіяльності, А.Бергсон.

Після двох світових війн, які продемонстрували крихкість культурного шару, вирування безодні диких інстинктів та внутрішню готовність «культурної люди­ни» до здичавіння, виникає філософія екзистенціалізму.

М.Гайдеггер,привертаючи увагу до призабутого питання про сенс існування, критикує ототожнення буття з емпіричним світом, рекомендує прислухатися до глибин мови, яка пов'язує культуру з буттям, оголошує безсилля розуму.

К.Ясперс,відхиляючи фашистськуварваризаціюсуспільства, висуває по­няття культури як рятівного начала, однак бачить кризу європейськоїпострене-сансної«бюргерської культури» і закликає шукати контакти між різними куль­турними спільнотами, долаючи будь-які кордони.

4.4.3. Наука та освіта в XIX—XX ст.Наука на початку XIXст.прогно­зувала тріумф розуму та величезні практичні досягнення, що значною мірою й підтвердилося.

Матеріалістично-позитивістські концепціївизначили пріоритет природознав­ства та інженерії. У XIX ст. чимало відкриттів було зроблено в галузі ботаніки та біології. У біології, наприклад, висунуто еволюційне вчення, згідно з яким люди­на сформувалася внаслідокеволюуимавпи{«Походження видів шляхом природ­ного відбору»Ч.Дарвіна);проте генетика XX ст. цю ідею спростовує.англій­ський ботанікР.Броунвперше описавядро рослинної клітини.Йому також належить відкриття в галузі фізики:безладний рухнайдрібнішихчастинок в рідині або газі під впливом молекул був названийброунівськимрухом части­нок. Німецький мікробіолог Р.Кохвідкрив збудника туберкульозу (паличкаКоха).Французький вченийА.Пастерстав засновником сучасної мікробіології та імунології, розробив методи профілактичних вакцинацій дроти сибірської виразки та сказу.

У XIX ст. стають безперечними успіхи технічного прогресу, що називають також промисловою революцією (винахід парового двигуна, який сприявпояві залізниць, пароплавів, розвитку підприємства).На ґрунті промислового перево­роту кінця XVIII ст. виникають нові науки, такі як термодинаміка та електро­динаміка(Дж.Максаелл,М. фарадей);відкрито закон збереження та перетво­рення енергії. Англійські фізики заклали основи вивчення електромагнітного поля: Дж.Максвеллобґрунтовує електромагнітну природу світла, М. Фарадей став творцем вчення про електромагнітне поле, відкриває явище електромагні­тної індукції.Дж.-П. Джоуль обґрунтував закон збереження енергії. А.Нобель винайшов динаміт і вже в60-тірр.XIX ст. заснував фабрику з його виготов­лення. З ім'ямНобеляпов'язане також відкриття у 1895р.фонду Нобелів­ських премій, якими й сьогодні нагороджуютьнайвидатнішихдіячів науки та літератури.

Наукова діяльність виливається в широке коло винаходів.

Художник С.Морзе створює телеграфний код («азбука Морзе»).У 1861 р. німецький винахідникФ.Рейс продемонстрував дію телефону. У 1839 р. француз

Л.-Ж.-М. Дагер винайшов спосіб одержання зображень предметів на світлочут­ливих матеріалах — фотографію. Цей перший спосіб фотографування називав­ся дагеротипією. Перші кроки в сфері фотографування зробив Ж.Н. Ньєєлс, експерименти якого використав Дагер. Л. Брайль створює систему писемності для сліпих.

У 1869 р. був відкритий Суецький канал, завдяки чому стало можливим значне скорочення шляху для суден, що прямують з Європи в Азію або Австра­лію. Наприкінці XIX ст.— початку XX ст. зроблено дуже важливі відкриття у фізиці (структура мікросвіту, явище радіації, рентгенівські промені тощо;

П'є? та Марія Кюрі, Е. Резерфорд та ін.). Зокрема, найвагоміший внесок у вчення про радіоактивність та будову атома зробив англійський фізик Е. Резер­форд, який на початку XX ст. здійснив першу в світі штучну ядерну реакцію. Автором теорії атома стає датський фізик Н.-Х.-Д. Бор. А. Ейнштейн є одним із засновників сучасної фізики, автором теорії відносності. Квантову теорію висуває німецький фізик М. Планк- Виходячи з ідеї квантів, він виводить закон випромі­нювання, що був названий його ім'ям. Відкриттям нейтрона фізика зобов'язана англійському досліднику Дж. Чедвіку, який був також учасником створення американської атомної бомби.

Помітною подією в культурному житті була Лондонська виставка, організо­вана у 1851 р., де різні країни отримали можливість продемонструвати свої досягнення.

Суспільні та гуманітарні науки також роблять величезний крок уперед. Еко­номіка закладає основи трудової теорії вартості («Начала політичної економії та оподаткування» Д. Рікардо). Формуються основи соціології (О. Конт).

Створити на основі соціально-економічного аналізу проблем суспільства ці­лісну матеріалістичну теорію буття спробували К. Маркс і Ф. Енгельс, вчення яких мало величезну кількість послідовників протягом XIX—XX століть. Розгля­даючи, зокрема, культуру як частину ідеологічної надбудови над економічно-виробничими відносинами та як вираз класової боротьби, ці мислителі вірили, що шляхом удосконалення суспільства можуть бути лише революції — «локомо­тиви історії». Вчення Маркса було широко запроваджене під час комуністично­го експерименту в СРСР у XX ст., і результати цього експерименту ми наочно спостерігаємо сьогодні.

Історія, археологія, філологія та інші гуманітарні науки пережили смугу підйому, збагативши людство знанням фундаментальних основ культури. Проте основна тенденція XIX—XX ст. — втрата довіри до гуманітарного знання і установ­ка на позитивну науку та інженерно-технічні винаходи,

XX століття стало епохою грандіозного піднесення авторитету науки. Одні­єю з основних ознак науки XX ст. є те, що тепер будь-які відкриття та винаходи завдяки сучасним розвиненим засобам комунікації майже відразу стають над­банням усього світу. Це значно відрізняє її від науки попередніх епох, коли часто винаходи лишалися надбанням лише однієї країни і нерідко бували си­туації, що чимало років або навіть віків минало і відкриття робили заново в іншій країні.

Неймовірні успіхи спостерігаються у сферах біології та генетики, медицини, хімії та ін. Достатньо пригадати хоча 6 спроби клонування людини, про яке сьогодні так багато говорять. Генетика, створена ще в XIX ст. Г. Менделем, бере

на себе роль регулятора людського роду; активно співпрацюючи з медиками, біологами та фізиками, генетики висувають приголомшливі перспективи.

Формується чимало нових наук (наприклад, кібернетика, атомна енергети­ка, геронтологія, космонавтика та ін.);спостерігається вивчення явищна стику різних наук (наприклад, фізична хімія тощо). У XXст.уже широко використо­вується електрострум, винайдено лазер, кіно, радіо та телебачення,транзистори;

застосовується атомна енергія, людина виходить у космос, широко запроваджу­ються комп'ютерні технології,

Оновлюється сфера суспільних і гуманітарних наук. На тлі згасання соціоло­гічних утопій XIX ст. формується справді наукова соціологія(М.Вебер та ін.). Спроби ідентифікувати методи вивчення природи та суспільства на грунті матеріа­лістичноїфілософи(«діалектичний» та «історичний»матеріалізм марксистів) втрача­ють авторитет. Витонченими стають методи історії, філології, мистецтвознавства.

Однак всі ці безперечні успіхи не перекривають для людини початку нового тисячоліття тих протиріч, які породжені культом науки у XIX—XX ст.

Позитивну науку у XIX ст. розглядали як шлях до остаточної перемоги люди­ни над природою- Характерно, наприклад, що фізики наприкінці XIX ст. були впевнені: картина світу у фізиці є завершеною — не вистачає кількох деталей. Однак епохальні відкриття в сфері мікросвіту, виявлення явищ на зразок «сво­боди волі електрона» та «зникнення матерії», призвели до кризи матеріалізму, що докладно висвітлено у філософії МахатаАаенаріуса.Відкриття генетики та її успіхи породжують сумніви щодо теорії біологічної еволюції. В сфері суспільних наук провалилися спроби поставити революційну перебудову світу на «науко­ву основу» (так званий історичний матеріалізм). Грандіозні соціальні ката­строфи, яких не вдається уникнути шляхом наукового прогнозування, так само, як інечуванітехногенні катастрофи XX ст. на зразок загибелі морського супер­лайнера«Титанік»або вибуху на Чорнобильській електростанції, накопичен­ня запасів ядерної зброї, які здатні знищити планету, забруднення середови­ща внечуванихмасштабах та загроза глобальної екологічної катастрофи став­лять під сумнів плідність «науки без моралі», сліпої віри в науку як таку. Самі ж вчені на початку XXI ст. визнають: 80—90% наукових гіпотез є не­правильними³¹.

Це дуже затрудняєпроблему освіти: що саме має стати її змістом? Протя­гом XIX—XX ст. у сфері західної освіти спостерігалася справжня боротьба за відокремлення школи від церкви, запровадження освіти світської. У XIX ст. постає питання про пріоритет «класичної» (гуманітарної) освіти або ж «реаль­ної», орієнтованої на природничо-технічний комплекс наук. Характерно, що поруч з класичними університетами з'являються численні вузькопрофесійні ін­ститути, найчастіше «реального» спрямування. Домінує принцип прагматизму, практичної користі освіти(Дж.Дьюі).

Педагогічні теоріїта методики протягом двох століть постійно змінювалися — від ланкастерської системи, заснованої на суворій дисципліні та зубрінні, до сис­теми повного «розкріпачення» викладача й учня у сучасній школі, зорієнтованої не на репродуктивний тип засвоєння знань, а на розвитоккреативнихздібностей людини. Сьогодні на Заході лекція та інші традиційні форми навчання поступаються

4.4.1. Тріумфальна арка

широкій самостійній роботі того, хто навчається — під контролем викладача (тестування, семінар, колоквіум тощо).

За даними ЮНЕСКО, 85% необхідних для життя знань сьо­годні учні отримують не в шко­лі, а від товаришів, з екрана те­левізора тощо. Все це підвищує відповідальність школи, середньої та вищої, як інтегруючого закла­ду, який запобігав би формуван­ню відірваного від культурної спадщини «вузького професіона­ла», ненадійного і навіть небез­печного соціальне. З'являється гасло гуманізації науки та освіти.

Вже на початку XX ст. (1912 р.) Д. Карнегі, який примусив сучасне суспіль­ство замислитися над проблемою «співрозмовника», засновує школу, в якій спеціально навчали прийомам спілкування, формується педагогічна лінгвістика, яка прагне донести до педагога основи наукових знань про мовну діяльність людини. І це стосується не лише педагогічної сфери, а й всіх сфер людської комунікації.

4.4.4. Літературно-митецький пошук XIX—XX сто. XIX століття почи­нається як ера світської художньої творчості, яка, відхиливши обов'язкову ідеоло­гію та канон, ґрунтується на індивідуальному баченні світу. Це спричинює небу­валі інтенсивні зміни різних літературно-митецьких шкіл і програм, течій та напрямів. Кожна з таких програм групується навколо того чи іншого метра або й кількох зачинателів нового стилю.

На початку XIX ст. все ще домінує класицизм, що усвідомлюється як нове, громадянське, не пов'язане з релігійним світоглядом мистецтво. Особливо показо­вий шлях його у Франції, де відповідно до зміни політичних орієнтирів суспіль­ства класицизм невимушене переходить від ролі оспівувача королів і вельмож до ролі трибуна революції. Будується Тріумфальна арка у Парижі (рис. 4.4.1), покли­кана уславити революцію (архітектор Ж,-Ф. Шальгрен). у живописі Ж.Л. Дави­да постають однаково величними і республіканські гербі' Стародавнього Риму («Клят­ва Гораціїв») (рис. 4.4.2), і простолюдинка («Торговка зеленню»), і один з вож­дів революційного терору — Марат, заколотий аристократкою Ш. Корде («Смерть Марата»). Проте класицизм у XIX ст. занепадає, оскільки перебільшує значення античних правил, які вважає обов'язковими для митця Нового часу.

Вже в останньому десяти­літті XVIII ст.завершилося формуванняромантизму, який виражає новий підхід лі­тератури та мистецтва до люд­ської особистості: відтепер вва­жається,щогеній сам творить для себе закони. Суб'єктивізм митця відкидає систему класи­цистичних правил.

Романтизм — це не прос­то літературно-митецький на­прям, а спосіб життя, поведін­ка, самовираз, пошук ідеалу, що протистояв буденному життю.

вражає багатством творчих індивідуальностей:Шіллер,Байрон,Гюготаін, В центрі Ті уваги — індивідуальність героя, який тікає від звичного життя, знахо­дить смак в обставинах максимального напруження, в екзотичному далекому побуті Сходу, протистоїть часом і закону- Романтики відкривають цінність націо­нальної історії, народної творчості, яку зневажав класицизм. Народжується істо­ричний роман, який дає змогу здійснити«подорож у минуле» (В.Скотт),

Найхарактерніша постать — Дж.Г.Байрон, який демонстративно пору­шував норми християнської моралі (роман зі звідною сестрою), мусив покину­ти Англію і знайшов смерть у лавах борців за визволення Греції (помер від лихоманки, перепливши протоку Дарданелли).

Герой Байрона— це цілком чітка і щенечуванав європейській культурі позиція: поет оспівує біблійного Каїнаякбогоборця, що не бажає коритися визначеному Богом порядку; чорнокнижникаМанфреда,що кидає виклик панів­ним нормам, не в змозі примиритися зі смертю коханої; ДонЖуана,який спокушає безліч жінок тощо.

Але герой Байрона завжди відчуває спустошеність, «світову скорботу», він не знаходить щастя у своєму бунті,

Так само емоційний, бурхливий за стилем і живопис романтизму. Це тво­ри французів Е. ДелакруатаТ.Жеріко,які відкрили трагічну красу екстремаль­них обставин і боротьби («Різня наХіосі»,«Пліт Медузи»).Вже самі назви картин підкреслюють жахливість і незвичність того, що зображується: знищен­ня беззахисних греків турками, жменьку людей посеред моря, що вціліли після загибелі корабля «Медуза»; так романтики відгукуються на злободенні події.

До митців романтизму належить іспанець Ф.ГоЙя,який стверджує нову манеру малярства. Замість копіткої роботи надкартиною, що тривала, бувало, місяцями, він пише аІаргіта— наприклад, він міг написати портрет за один сеанс. Парадно-офіційні портрети з'являються поряд з «душевними»,

написаними з дружніх почуттів. Він насмілився написати оголеною свою ко­ханку, аристократкуАльба.Найбільш уславлена сюїта його гравюр«Капри-чос»,в яких дано волю філософській фантазії та сатиричному гротеску («Сон розуму породжує чудовиськ» таін.).

Театрально-музичне мистецтво романтизму — це блискуча сторінка європейської культури, гроно уславлених імен композиторів і виконавців,що творили у різних країнах, знаходили власний неповторний стиль. Ріднить їх бурхливість нестримних емоцій, захоплення сильними пристрастями й новатор­ський підхід до традиції.

Оновлювачіопери — перш за все італійські композитори.Дж.Россіні— автор мажорних творів(напр.,«Севільський цирульник», в якій піднесено образ метикуватого слуги з народу) — жваво і невимушеневикористовував традиції італійського фольклору. Дж.Верді,навпаки, тяжів до історичних тем, драматично-трагедійних інтонацій, сильних і героїчних характерів (опери«Аіда», «Ріголетто»,«Травіата»);мелодії Верді ставали народними піснями.

Німецький композитор Р.Ватне?виступив як реформатор жанру, створивши новими засобами монументальний цикл опер на сюжети германської міфології та героїчного епосу середньовіччя «ПерстеньНібелунгів»,християнську оперу-містерію«Парсифаль»та ін. Від співака-виконавця музикаВагнеравимагає максимального використання резервів голосу. Уславлений як співець свободи іЛ.ванБетховен.Найзначнішійого твори — меланхолійна «Місячна соната»;

симфонії — особливо ж Дев'ята «з хорами»,з мажорним сприйняттям прийдеш­ності; музика до трагедіїГете«Егмонт»сповнена пафосу боротьби проти тирани.

Французький композитор Г.Берліоз,автор численних опер на теми західно­європейської історії, прославився і як творець симфонічної музики, втіливши нове життя в образиШекспіра,Гете,Байрона(«РомеотаДжульєтта»,«Засуд­женняФауста»тощо). Ж.Бізе,автор опери«Кармен»,що працював наприкінці XIXст.,зберігає традиції романтичної опери, але водночас тяжіє до динамізму, психологічної глибини й життєвості.

Оновлюється також балет епохи романтизму («Жизель»А.Адана,гімн коханню, що сильніше від смерті); вдосконалюється техніка стрибка, набуває статусу жіночий танець «на пальцях», з'являється термінологія танцю (адажіо, алегро, па, пірует).

Однак до середини XIX ст. романтизм змінюється новим напрямом, орієн­тованим на відтворення зневаженої досі натури; митці та суспільство відчувають Смак до аналізу якраз буденного й пересічного, типових явищ соціального жит­тя. Це відповідає утвердженню капіталістичних відносин.

У літературі на зміну класичній епопеї про героїв минулого приходить «бюр­герська епопея» —роман,присвячений пошукові сучасної молодої людини, яка «набиваєсобі ґулі» об вульгарну дійсність. Роман••—природне лоно нового

художнього методу — реалізму. На другий план відходять лірика і навіть дра­матургія: XIX ст.— епоха панування роману.

Реалізм у літературі пов'язаний, в першу чергу, з іменами О. деБальзака, Ч.Діккенса,Е.Золя.

Бальзак,що називав себе «секретарем французького суспільства», був авто­ром90-томної«Людської комедії», циклу романів, об'єднаних почасти одними й тими ж героями. Тут попри певну дріб'язковість описів буденності дано могут­нє узагальнення проблем і тенденцій епохи, яка втратила революційно-романтичні ідеали і занурюється в дрібну боротьбу економічних і суспільних інтересів. Характерний образ лихваря з повісті«Гобсек»,який в гонитві за матеріальними благами втрачає будь-яку людяність і помирає, відмовляючи собі внайнеобхід-нішому,серед усіляких коштовностей. Останній його жест у житті — спроба вхопити золоте розп'яття, що його підніс був до вуст вмираючого священик.

Діккенс,навпаки, стає виразником надій англійського суспільства епохи капіталізаціїна торжество добра, на «добрі гроші», які служать вдосконаленню суспільства. Письменник оспівує чисті душі, особливо ж дитячі, або ж світлих диваків, що зберігають шляхетність і людяність в непростому й часто хижому світі («Посмертні запискиПіквікськотоклубу»,«ДевідКопперфілд»таін.),

Золя у 20-томномухудожньому дослідженні зображує плебейський рідРугон-Маккарів,які правдами й неправдами продираються «в люди», не гребу­ючи ані ганебними справами, ані злочинами. Його роман«Нана»,у якому змальовано «фатальну самку», проститутку, що має дивну владу над чоловіка­ми, переростає у художній міф, втілює смаки й ідеали розвиненої буржуазної епохи, яка вже не сприймає «романтичного кохання».

Варто згадати також Ж. Санд,яка стала першою письменницею, що від­стоювала права жінок. Саме з ЇЇ ім'ям пов'язують формування такого явища, як емансипація жіноцтва.

У 60-тірр.XIX ст. з появою роману Ж.Берна «Із Землі на Місяць» народ­жується новий літературний жанр, який стане таким популярним у XX ст.,— наукова фантастика. Їй судилося велике майбутнє у XX ст.(Г.Велз,А.Кларк, Р.Бредберіта ін.).

Реалізм в образотворчому мистецтві представлений іменами Г. КурбетаФ.Міллє.Картина Г. Курбе«Подрібнювачікаменю»є одним з перших у мистецтві зображень тяжкої та безвихідної фізичної праці робітника. Ф. Міллє знаходив гармонію у фігурах селян,іцозігнуті у важкій праці на полі (рис. 4.4.3) і наче зливаються у своєму землистому одязі в єдине ціле з суворою природою. Відтво­рює Міллє й почуття гідності тих, хто веде нужденне життя (картина«Анже-люс»проникливезображуєподружню пару селян, які заклякли у вечірніх проме­нях з молитовнескладеними натрудженими руками, зачувши дзвін на вечірню молитву «Янголе Божий...»).

Але реалізм занадто зосередив­ся на зовнішності речей, у пло­щині самого лише соціального буття людини. Мистецтво набли­зилося до наукового аналізу, але втратило силу й монументаль­ність, що були йому властиві, коли воно виражало міфологічні або ре­лігійні узагальнення. Це пережи­валося самими митцями як обме­ження можливостей творчості.

На зміну реалізму наприкінці XIXст.приходить неоромантич­на художня система — модер­нізм (відтосіет —сучасний).

4.4.3. Ф.Мілле.Збиральниці колосся

Відповідно спостерігається ще більш інтенсивний розвиток напрямів, течій, шкіл, з'являється чимало яскравих творчих індивідуальностей. Особистість митця зно­ву стає центром уваги. Для підкреслення своєї незалежності від «бюргерського суспільства» з його приземленими інтересами,митці вдаються до безбоязного самовиразу, пошуку нових ідей,нечуванихдосі емоцій і форм. Спочатку шоко­ване суспільство називає їх декадентами («виродками»), але згодом усвідомлює новаторський характер Їхнього суб'єктивізму.

Західний літературний модернізм XIX—XX ст. поділяється на такі основні течЇЇ, яксимволізм, футуризм, сюрреалізм, дадаїзм, література єкзгіспгенциглізму, ан-пшлітература.Характерно, що на першому плані часто з'являєтьсялірична поезія.

Символізм мав на меті розкріпачити почуття й фантазію, зрозуміти пота­ємний, недоступний холодному розуму зв'язок між усіма явищами світу, Їх співвідношення. Найбільш типові фігури цієї течії — П.Верлснта А.Рембо.

Верленвносить в літературне слово музику, невимушений ритм вірша, вільні асоціації мідеобразами, даючи простір настрою:

В сон чорний, смутний Життя оповите. Надіє, засни, Бажання, засніте!

В міжчассяглухе Я пам'ять втрачаю Про добре й лихе... О повість од чаю!

Я в прірві страшній Колиска; колише Мене хтось на дні. Тихіше, тихіше?

(ПерекладГ.Качура)

Рембокультивує уривчастість інтонації,щобпоказати безмежність світу, охопленого людською свідомістю. Він прагне поєднати «всі звуки, запахи та кольори — в однім»; поетові відкривається таємне життя природи;

відчуття

В блакитні вечори стежками йтиму я;

Колотиме стерня, траву почну топтати:

Відчує свіжість піль тоді нога моя, Я вітру голову дозволю овівати.

Отож мовчу собі, сповільнюю ходу. В душі безмежної любові лиш припливи;

Все далі й далі, мов бродяга той, піду, З Природою, немов із жінкою, щасливий.{Переклад Г.Кочура)

Футурист (від лат. futurum— майбутнє)Ф.Т.Марінетті,ворог традиції та академізму, оспівував війну та техніку, яка робить людину сильнішою від древ­ніх титанів. У творі «Мотоцикл» машину змальовано як живу істоту, що їсть бензин, відчуває похіть, коли на нього сідає дівчина тощо. Поет висловлювався за пристосування творчості до руху сучасного життя і, врешті-решт, став оспіву­вати фашизм з його культом юності, жаги чуттєвого життя та влади.

Наслідує лепет малої дитини в прагненні знайти першооснови слова (так звана «дада»)Т.Тцара,засновник дадаїзму.

Естетика сюрреалізму (надреалізму)має на меті показати «внутрішню прав­ду» душі через хиткі переживання зовнішніх речей. Остаточно руйнує диктат логіки, відмовляється від розділових знаків і демонстративно називає одну зі своїх збірок «Алкоголі»Г.Аполлінер:

Старовина обридла нам безмежно

Ти чуєш бекають мости пастушко Ейфелевавежа

У печінках сидять антична Греція і Рим

Автомобіль і той здається тут застарим

Тільки релігія в нас залишилась нова-новісінька

Проста як аеропортівськийангар як трамвайна вісімка

Тільки християнство в Європі не встигло ще оепопеїться

І папа Пій являє тип наймодернішогоєвропейця

А тобі сором бо вікна цікаві 'їдять тебепоїдом

Зайти до церкви на вранішню сповідь

(Переклад М.Лукаша)

Поза течіями та групами виявилися три найбільші прозаїки XX ст.—Ф.Кафка,Дж.Джойс,М.Пруст.

Кафкау романах «Процес» і «Замок» змалював світ безмежно ізольованої свідомості сучасної людини,яка.втратила зв'язки з оточенням, що постає в її уяві ворожим, зловісним,навіженим.В оповіданні «Перетворення» подано фантастичну

ситуацію обернення нещасного одинокого хлопця на величезну огидну комаху, якої соромляться родичі, ховаючи їївід людей і доводячи своєю черствістю до загибелі.

Джойс— автор титанічногосуперроману«улісс» (одне з імен гомерів­ського Одіссея), в якому будні й люди сучасного для автора Дубліна (столиця Ірландії) набувають міфологічної, таємної значущості; дрібне й паскудне стаєнеочікувановеличним, описи сексуальних сцен насичуються раптом високою поезією; буттявтрачає міщанські мірки, стає бурхливо-плинним, таким, що, як океан, не підлягає людським вимірам.

Пруст,з дитинства приречений астмою на життя у кімнаті, обшитій кор­ком, побудував свою трилогію «У пошуках втраченого часу» на спогадах про минуле, яке вже не належить авторові. Малюючи наповнені гострим почуттям цінності буття картини колишнього щастя, невдач, надій та дрібних, алепінних випадків, автор підносить пам'ять,що не дає безслідно загинути людському «я».

Література екзистенціалізму, названа так через свою виразну філософську позицію, змальовує світ після Другої світової війни як безнадійно ворожу людині стихію, але закликає людину до гідності й боротьби.

А. Камю,автор філософського трактату «Міф проСізіфа»,бачить в людині приречену на безглузду боротьбу трагічну істоту.У романі «Чума» образ сме­ртельної епідемії, яка зненацька накочується на людей і так само незрозуміле вщухає, стає символом самого життя. Героєм письменника є старий лікар, який виконує свій обов'язок до кінця, хоча й бачить безглуздість власних зусиль.

Ж.-П.Сартр,автор творів«Нудота», «Мухи», «Брудні речі», «Диявол та Гос­подь Бог» таін.,змальовує людське існування як постійне вільне обрання тої чи іншої позиції — незалежно від тиску суспільства. Сартр шокує читачів своїм спокій­ним відчаєм, повною відсутністю віри у доброту світу й пов'язує свій ідеал лише з самою людиною, яка утверджує серед хаосу власну волю. Характерна рольСаргра як одного з ініціаторів студентських анархічних бунтів у Франції кінця 1980 років.

Алітература(«література навиворіт»), або жантироман— відображення розпачу західного інтелігента перед реальністю, яка не підкоряється людині.

У творах А.Роб-Грійє,М.Бютора,Н.Сарротбуття постає у вигляді ребуса;

будь-яка позиція людини — фальшива; минуле й прийдешнє — фікція; писати слід лише про непевні рухи душі. І взагалі, треба відмовитися навіть від форми книги: антироман, за Роб-Грійє, мусить являти шухлядку з окремими, незшити-милистками, які читач витягає довільно; про сюжетну побудову, яка відтворює авторське розуміння життя, принципово навіть не йдеться.

Наприкінці XX ст.виникає постмодернізм, який будується вже переваж­но на пародії, цитаті, іронічному переосмисленні класики (роман «Троянди» У.Еко;«Сто років самотності»Г.Маркеса;«Хазарські хроніки» М. Павича та ін.). Тут реальність та історія розпливаються в суб'єктивно-примхливих мареннях, світ набуває характеру фантасмагорії.