культурологія / Культура протислов'ян.

КУЛЬТУРА ПРОТОСЛОВ’ЯНСЬКИХ ТА СЛОВ’ЯНСЬКИХ ПЛЕМЕН

1. Характеристика культури протослов'янських племен. Основні етапи

2. Матеріальна культура слов'янських племен. Господарство, побут, спосіб життя.

3. Міфологія і вірування як феномен слов'янської культури.

4. Культуротворчі та державотворчі процеси слов'янських племенах.

Українська культура пройшла тривалий час формування, становлення і розвитку з найдавніших часів і до сучасності. Найтривалішим був період її розвитку від палеоліту і до прийняття хри­стиянства. На чому базувалась українська культура, які чинники були її культуротворчими елементами?

Перш за все це природні умови і, зокрема, ріки: Дніпро, Дніс­тер, Дунай, Буг, Десна, Рось, дрібніші річки. Як і народи цивілі­зацій Стародавнього Сходу, які селилися на побережжях Нілу, Тигру та Євфрату, Інду, Хуанхе, наші пращури також облюбува­ли собі для проживання береги річок. Саме тут виникли найдав­ніші поселення. Річки давали рибу для харчування, були шляха­ми сполучення (влітку на човнах, узимку на санях), засобами для зближення окремих племен і торгівлі між ними. Ріки — один з головних чинників економічного і культурного життя, а пізніше і політичного.

Другим важливим чинником був м'який, помірний, сприятли­вий для проживання клімат. Він сприяв успішному формуванню не тільки матеріальної культури (світу зроблених речей), а й ду­ховної. Помірний клімат найсприятливіше впливає на голосові зв'язки, розвиток голосу, співучості, формування мелодійної ук­раїнської мови. Саме такий клімат вплинув на дві найспівучіші нації світу — українську та італійську. Наші пращури виражали свої емоції через спів і працюючи, і відпочиваючи.

Третім природним чинником був ліс. Він давав дрова, мед, дьо­готь, хутро для одягу. Ліс — це база для полювання, бортництва і джерело матеріалів для будівництва житла, човнів, виготовлення речей домашнього вжитку. Крім того, ліс давав змогу швидко схо­ватись від ворогів. Він був також елементом духовної культури, своєрідної міфології (на відміну від інших цивілізацій), самобутніх релігійно-демонологічних уявлень про світ і світобудову.

Інший чинник формування культури наших предків — степ, лісостеп. Він був не тільки основним елементом для розвитку культури землеробства, а й споконвіків — джерелом небезпеки від ворогів-кочівників. Азійські орди спустошували плодючі зе­млі, руйнували поселення, забирали населення в рабство. Така небезпека для України існувала аж до XVII ст.

Ще одним природним елементом культу ротворчості на заході України були гори. Вони захищали населення і формували своє­рідність і самобутність нашої культури. Саме завдяки горам була зупинена татаро-монгольська орда.

Однак з найдавніших часів наша культура вбирала в себе еле­менти і впливи інших культур. Можна виділити дві групи впливів на формування основної бази української культури. У найдавніші часи — це доіндоєвропейські, індоєвропейські, праслов'янські, балканські, іранські. Потім пізніші — античні, германські, римсь­кі, візантійські, західноєвропейські впливи. Усі ці впливи акуму­лювала в собі самобутня вже в найдавніші часи наша культура. Українську культуру єднають зв'язки з Причорномор'ям. Крім того, у ранній період нашої культури особливу роль відігравало географічне положення, територія, міграційні процеси.

Україна — географічний центр Європи. Усі шляхи з Заходу та Сходу перетинали її: Великий шовковий шлях, шлях з варягів у греки, шляхи до Передньої Азії. Територія мала відкритий харак­тер, особливо зі Сходу, це відбирало, гальмувало її сили. Протя­гом століть одні племена змінювали чи витіснювали інші, один етнос переливався в інший. Але покоління людей виростало одне за одним, абсорбуючи все від попередніх. Культурні здобутки постійно передавалися нащадкам.

Культурний, біогенетичний процес на нашій етнічній терито­рії не знав перерви. Основою його завжди було автохтонне, міс­цеве населення, яке вбирало в себе всі впливи, переосмислювало їх і творило свою культуру. Кіммерійці, скіфи, сармати, роксола-ни, анти, гуни, слов'яни, половці, татари та інші брали участь в етногенезі українців і в їх культуротворчих процесах. Але ядро протягом тисячоліть залишалось, історична пам'ять постійно еволюціонувала.

Учені вважають, що територія України була залюднена майже мільйон років тому. Це доводить відкриття Королевської стоянки в Закарпатті, де виявлено 16 культурних шарів, 100 тис. знахідок, серед яких знаряддя кроманьйонців, неандертальців, пітекантро­пів. Учені дотримуються двох підходів до питання про похо­дження українського народу; автохтонічний і міграційний. Прихильником автохтонічного були В. Хвойка (археолог), дослідник етногенезу В. Петров. У наш час цю платформу відстоювали М. Брайчевський, Г. Василенко, Б. Рибаков, М. Чмихов.

Можна назвати такі етнокультурні етапи в дохристиянській культурі України:

1. Дотрипільська доба (до V тис. до н. е.);

2. Трипільська доба (V—III тис. до н. е.);

3. Післятрипільська (II тис. до н. е.);

4. Скіфо-сарматська (VII ст. до н. е. — III ст. н. е.);

5. Слов'янська (І тис. н. е.);

6. Доба Русі-України (від VII ст. н. е.).

Археологи світу вважають, що населення на обох берегах Дніпра є найбільш стабільною частиною передісторичного на­селення Європи. Уже 100 тис. років тому неандертальська лю­дина володіла членороздільною мовою, приручила тварин, ко­ристувалась каменем для обробки, виконувала прості техноло­гічні операції. У цей час людина відкрила вогонь, що було од­ним з найбільших здобутків у людській культурі. Розкопки біля сіл Мізинь Чернігівської області, Доброначівки (Черкащина) відкрили стародавні житла мисливців — крем'яні знаряддя тон­кої обробки.

Серед творів мистецтва — невеличкі статуетки, які, очевидно, відображали матір, яка в родовій громаді мала користуватись особливою шаною, фігурки тварин із кістки і каменю, прикраси зі слонової кістки. Близько 7—6 тис. років тому на нашій етніч­ній території розпочинається цивілізаційний розвиток. У матері­альній культурі відбуваються істотні зрушення. На зміну при­своюючому (споживчому) типу господарювання (збиральництво, полювання, мисливство) приходить продуктивний (виробляючий) тип господарювання, освоєно сучасний цикл сільськогосподарсь­ких робіт (обробка ґрунту, сівба, вирощування, збирання, збері­гання і споживання). Відбувається так звана неолітична револю­ція. Якщо присвоюючий тип господарювання існує на основі спа­люваних дров і домашнього виховання, то виробляючий викорис­товує і силу вітру, падаючої води, приручених тварин, характери­зується створенням школи. Виникає рільництво, яке поєднує і го­родництво, і тваринництво, і окультурювання грунтів. Тваринни­цтво відокремлюється від землеробства, з'являється ремесло. Від­бувається поділ праці. Однією з перших на нашій етнічній тери­торії була могутня трипільська землеробська цивілізація. Знахід­ки мізинської культури трапляються на Київщині, Полтавщині, біля Золочева, Чорткова, Теребовлі.

Трипілля відкрив археолог Вікентій Хвойка. У V—III тис. до н. е. трипільська культура поширювалась на території понад Дністром, Дніпром, Бугом, її залишки знайдено на Київщині в 38 селах, на Поділлі — у 25. Для трипільців характерні високороз-винений рівень матеріальної, виробничої, землеробської культу­ри, технології ремесел. Трипільці жили родами, об'єднані жінкою (матріархат). Від того періоду знайдено жертівники у формі рів-нораменного хреста, багато посуду, ювелірних виробів, статуеток, прикрас. З часів трипілля залишилось до 40 печер біля Києва. Побут трипільців нагадує наш нинішній. Було високорозвинене мистецтво. Посуд столовий і для зберігання прикрашався орна­ментом або розмальовувався. Кольори використовувались чор­ний, червоний, білий, червоно-брунатний.

Жіночі фігурки мали культове призначення. Для трипільської культури II тисячоліття характерні високі могильні кургани, пе­рекриті кам'яними плитами, інколи з зображеннями.

Знаходять пам'ятники із символами Тільця. Забудова селищ здійснювалась по колу. Посередині села був майдан, вочевидь, для худоби. Будинки були 4—5 м завширшки, 15—20 довжиною. Зустрічаються дво- і триповерхові будинки площею 200 м . Хата мала кілька кімнат. По суті це були міста або протоміста, де мог­ли жити до 50 тис. населення. Широко використовували лозу, з двох сторін оштукатурену глиною. Хати фарбували в жовтий, червоний кольори.

Трипільська культура має для України виняткове значення. У нашому побуті, звичаях, міфології вона залишила глибокий слід. На межі III—II тисячоліть трипільська культура занепадає. З'являються нові племена, тваринники, з'являється шнуркова ке­раміка. Поселення вже розташовують у недоступних місцях. Три­пільці стають вершниками і воїнами. Якщо трипільців уважають протоіндоєвропейцями, то нову людність, яка виникла на їх ос­нові, — індоєвропейцями. У II тисячолітті вони панують не тіль­ки в Україні, а й на території Греції, Італії.

Виникають племена зрубної культури — кіммерійці. Їх мова багато що успадкувала від трипільців. Поховання здійснюва­лися в курганах, шляхом спалення, останки ховалися в урнах. Кераміка — миски, макітри — прикрашена трикутниками, ро­мбами, зигзагами, штриховкою. Зброя, прикраси, казани виго­товлені з бронзи. Кіммерійці — перший народ, ім'я якого зафі­ксоване в історії. Вони мали зв'язки з Малою Азією, Кавказом. Кіммерійську культуру дослідники вважають продовженням трипільської.

Дуже важливу роль у формуванні нашої культури відіграли скіфи, сармати, роксолани, племена іранського орієнтира. Скі­фи — численні племена в І тисячолітті, від VII до II ст. н. е. Були скіфи царські, орачі та ін. У поховання вони клали зброю разом з небіжчиками. Царів ховали під величезними курганами. Скіфи згадуються в ассірійських першоджерелах (VII ст. до н. е.), їх держава — не лише Україна, а й Поволжя, Урал. Скіфи жили в будинках, критих соломою, поряд був льох — яма. Вони розво­дили корів, овець, коней.

«Батько історії» Геродот у V ст. до н. е. описав війну скіфів і кіммерійців, він розцінює це як міжусобиці. Очевидно, так воно і було. Підтвердження можна знайти хоча б у сюжеті скіфської пе-кторалі (IV ст. до н. е.). Це золота нагрудна царська прикраса — 1150 г золота 958 проби, діаметр 30,6 см. Ця високохудожня ювелірна пам'ятка вирізняється майстерністю виконання, деко­ративністю. У ній втілено цілу низку сцен-спогадів. У центрі два скіфи-володарі зшивають золоте руно-сорочку з овечої шкіри. Це символ єдності, образ, який у мистецтві дуже широко використо­вується. Знайдено пектораль у кургані Товста Могила на Дніпро­петровщині археологом Борисом Мозолевським 21 червня 1971 р., зберігається в музеї коштовностей у Києво-Печерській лаврі.

У прикладній культурі скіфів панує тваринний стиль — це ви­роби високого художнього рівня. Серед ювелірних пам'яток скіфської культури такі всесвітньовідомі, як золотий гребінь (ку­рган Солоха біля с. Велика Знаменка на Запоріжжі), срібна амфо­ра, бойова колісниця та ін.

Для скіфських кам'яних статуй характерні велика голова, ме­нший тулуб, малі руки та ноги. Згодом ці статуї будуть продов­жені в половецьких кам'яних бабах. Сьогодні відомо понад 100 скіфських скульптур. Посуд у скіфів, як і в трипільців — це гор­щик («слов'янський»), прикрашений гребінцевим орнаментом, властивим культурі і скіфів, і трипільців, і кіммерійців, і слов'ян.

Скіфи залишили нашій культурі білу сорочку, шапку шпичас­ту козацьку, сагайдаки, ножі-перначі, чоботи. Геродот стверджує, що скіфи — багатоетнічна держава. Серед них він розрізняв ка-лінідійців, алазонів, землеробів, кочівників, царських, які інших уважали своїми рабами. Однак їх культура відзначалася однорід­ністю. Елліно-скіфів Геродот уважав близькими до греків. Скіфи зустрічали гостей з хлібом-сіллю, їм було властиве побратимст­во, як і козакам пізніше. Носили вони вишиті сорочки, шаровари або вузькі штани зі шкіри. У скіфській мові зустрічаємо слова «мед»,«страва».

Починаючи з VI ст. до н. е. посилились античні впливи на скі­фів. Чимало дослідників сходяться на думці, що скіфи є місцевим народом, генетичне розвинутим на основі попередніх. Є посилан­ня на священну зороастрійську книгу «Авеста» (збірник священ­них гімнів, легенд про першолюдину Іме), де зазначається, що прабатьківщиною народу «іме» є Україна і що це і є наші скіфи.

Геродот поєднує скіфів із сарматами і стверджує, що вони піш­ли від шлюбів скіфів з амазонками. Античний географ II ст. н. е. Клавдій Птолемей називає понад сотню сарматських племен (алани, роксолани, язиги, сіраки та ін.). Сармати робили чотириколі­сний віз без жодного цвяха, мали шовкові, сукняні тканини. Вони залишили значний слід в українській культурі. У III ст. до н. е. — III ст. н. е. сармати розселяються на території сучасної України. У цей період тут поширюється антична культура, поширюються впливи гунів. Під гунами чимало дослідників розуміють слов'ян стверджуючи, що вони мали виразні риси слов'янства.

За кілька століть до нової ери в українському Причорномор'ї з'являються грецькі міста-колонії: Херсонес, Tip, Ольвія, Панті-капея, Теодосія. Їх жителі — це і місцеве населення. Греки нази­вали їх у Херсонесі херсонезітами, в Ольвії — ольвієполітами.

Античні впливи проявлялись у прагненні прикрасити, декору­вати свій одяг, житло, у народній музиці, у співах, відзначенні свят, у міфології. Римські впливи в українській культурі почина­ються в І—III ст. н. е., коли кордони Римської імперії наблизились.

Є археологічні знахідки укріплень римлян на берегах Дніс­тра (біля Заліщиків), у Києві знайдено скарб римських монет (І—II ст. н. е.), посуд, прикраси (емалі). Християни з Риму бували тут за сотні літ до 988 p. (офіційного хрещення). За римськими легіонерами йшли купці, за купцями місіонери, що несли нову віру. Цей вплив особливо посилюється наприкінці античної епо­хи. Це так звані печерні міста в Криму, зокрема Ескі-Кермен, фоллу (Чуфут-Кале), Мангуп. У цих містах залишились церкви в печерах з християнськими фресками, а також печерні монастирі. Вражають пам'ятки, які зберігаються в Херсонесі. Херсонес, як і Ольвія, мав власну грошову систему. Тут були бруковані вулиці, водопровід, каналізація. Урядові декрети висікалися на камені. Серед них «Клятва громадянина Херсонеса» (І—II ст. до н. е.).

Формування слов'янської культури в період першої половини І тис. після народження Христового перебувало в тісних взає­мозв'язках з римською цивілізацією (заруби не цька, черняхівська культури). Це допомогло нам освоїти плужний обробіток землі, емалеве виробництво, традиції житлобудування, кераміки.

Культури нинішніх країн Європи, наприклад, України і Фран­ції, Угорщини і Німеччини дуже різні між собою, але мають і ба­гато спільного і всі разом мають великі відмінності від азійських культур. Слов'ян на території України знали вже задовго до нової ери. Гесіод, Геродот, Софокл, Пліній, Тацит, Птолемей згадують про них у своїх творах. Грецький історик Прокопій Кесарійський написав твір «Готика». Слов'ян він і всі інші вважали місцевим населенням з найдавніших часів. Прокопій Кесарійський ділив їх на венедів, склавинів і антів. Антами називали їх іззовні.

Черняхівську культуру (за назвою міста Черняхів на Київщи­ні) II—V ст. археологи вважають культурою антів. А в селі Зару­бинці (II ст. до н. е. і II ст. після) уперше відкрито культуру антів. Спільним у них є кераміка, гончарне мистецтво. Але знахідки чер-няхівської культури вищого культурного рівня. Значні відкриття цього періоду зробив відомий В. Хвойка в 1899, 1901 pp. Знайде­но цілі городища, багато бронзових, срібних прикрас, гребені, намиста, горщики, кераміку, також кілька скарбів з золотими і срібними виробами.

У ті часи міграції, переселення цілих племен було звичним явищем, але не було такого, щоб населення змінювалось повніс­тю. Землероби завжди жили на своїй прабатьківщині.

Автохтонне населення вбирало в себе інші культури, перетво­рювало і розвивало їх. Взагалі слід підкреслити, що замкнених культур, культур без впливів немає. Чим тісніші зв'язки, тим високорозвиненіша культура. Високі культури завжди виникали на перетині шляхів. Недарма німецький філософ Й. Г. Гердер у XVIII ст. прогнозував велике майбутнє українській культурі, по­рівнював її з Елладою.

В антів був цікавий державний устрій. Він уважався досить демократичним. Мова антів близька до розмовної мови населен­ня Київської Русі. Вони успадкували традиції, вірування племен, що проживали на території України. Анти служили в греків на керівних посадах. Ант Всегорд був візантійським полководцем, ант Амамгаст — керівник фракійських військ (469 p. до н. е.), князями в антів були Гдож і Межамир.

Згідно з «Повістю минулих літ» Нестора Літописця слов'янсь­кі племена проживали: поляни на території нинішньої Київщини, древляни — у північних районах Житомирщини, Київщини, ду-ліби — на річці Буг, сіверці, в'ятичі, радимичі — у північних ра­йонах України, Білорусії, Росії. На сході України проживали по­ловецькі племена. Саме половці залишили в східних степах численні антропоморфні скульптури — кам'яних баб (бовванів). Цікавою є їх колекція в Дніпропетровському історичному музеї.

Іоан Марінголь у Богемській хроніці писав: «Славони суть от Геліса» (бога Сонця, Геліоса). У «Слові о полку Ігоревім» їх звуть «Дажбожими» внуками, внуками бога Сонця.

Жили слов'яни великими групами (родами) у хатах, часто за­глиблених у землю, обмащених глиною, побілених. Хата мала сі­ни, дві кімнати. По суті вони нагадують сьогоднішнє житло селян в Україні. По Дніпру, річках Рось, Сейм, Десна, Сула знайдено багато таких городів-укріплень. На Київщині їх виявлено близь­ко 400, на Волині — 350, Поділлі — 250, Галичині — 100. Го­родища мали своє військо, охороняли жителів від набігів. Це були адміністративні одиниці. Такою одиницею довгий час був саме рід. Спочатку на чолі роду стояла жінка. Потім ролі помі­нялись. Родоначальником став чоловік. Це диктувалось еконо­мічними, оборонними, побутовими інтересами. Звичаї старода­вніх слов'ян-українців дуже цікаві. У книзі О. Воропая «Звичаї українського народу» згадується один зі звичаїв — таємне ви­крадання нареченої у древлян, в'ятичів, сіверців. У полян дівчат не викрадали, тут існувало купно. Були різні ігри, танці, забави, свята. Серед музичних інструментів відомі бубон, труба, сопіл­ка, пищаль та ін.

Богом над богами в давні часи був Род. За міфологією він жи­ве на небі, дарує життя людям, звірам, птахам. Цей бог зберігався в народній пам'яті дуже довго. Його вшановували ще й у XIX ст.

Уважалося, що він є покровителем роду, предків і нащадків, які ще не народжені.

Жіночі божества Рожаниці були покровительками народження і мали таємний зв'язок з космосом, з зірками. Душа людини в уяві наших пращурів — це зірка, яка з'являлась і гасла одночасно з народженням і смертю людини. Рожаниця згодом поділилась на образи Лади і її доньки Лелі. Їх ототожнювали із сузір'ями Ве­ликої і Малої Ведмедиці. Владикою світу був Сварог, бог вогню і світла. Від нього походять інші боги — Сварожичі. У трипільсь­кий період молилися до домашнього вогню (Овина), Даждь Бог — бог сонця — дослівний переклад сучасною мовою. Даждь — дай і Бог (добро, багатство), тобто давач добра. Тому і тепер ще ка­жуть: «Дай, Боже, здоров'я», або «Дай Боже». Це колись звучало «Даждь Боже». Останній сніп жита — Дідух — дух Даждь Бога, завжди зберігався в хаті на покуті. Хорсу поклонялись роксолани, йому жертвували хліб, медяники, коржі. Слово «корж» спів­звучне зі словом «Хоре», воно означає «коло» по-індоєвропейськи. Стрибог — бог — родоначальник вітрів. Велес (Волос) — бог достатку, торгівлі, «скотний бог». Мокоша — жіноче божество — покровителька жінок. Її сфера — рукоділля, прядіння, ткання. Однак поклонялись їй усі. До нас дійшли вишиті на рушниках зображення цієї богині. Культ Мокоші походить від ще давнішо­го культу Дани — богині води. Богиня Дана присутня в назвах слов'янських рік. Да (вода), на (нене) — мати води. Слово «Дон» — вода, Данепр, Даністр, або Дунай. Слово «данина» походить від назви жертв богині Дані. Купайло— бог літнього сонця. Ярило — бог, близький до Купайла, але діє тільки навесні. Троян — триєдине божество. Деякі дослідники вважають, що це Ярило, Купайло і Даждь Бог. Інша назва Триглав. Сімаргл — недосліджене божество. Уважають, що це охоронець рослин. У численних зображеннях він сприймається як сторожа дерева життя. В іран­ців Саенмаргл — крилатий собака. Білі кам'яні плити з його зо­браженням були, наприклад, у Борисоглібському соборі (XII ст.) у Чернігові. Після пожежі 1611 р. вони були зняті. Зображення часто практикуються ювелірами.

Наші предки вірили в існування духів, демонів — лісовик, во­дяник, русалка, польовик, перелесник, болотяник. Вірили у пере­вертнів, вовкулак. Міфів є дуже багато. Вони стали основою перека­зів, фольклору: міф про живу воду, про створення світу з яйця.

Існувало багато свят і обрядів. Були святилища, жертовники, де стояли боги і їм приносили жертви. З прийняттям християнст­ва їх потопили в річках, знищили. Одну з таких пам'яток знайдено в p. Збруч. Чотириликий, всевидящий (Світовид) під одним головним убором бог. Зберігається у Вавельському замку в Кракові. Копії є в Києві і Москві. Крім культових відправ була своя народна творчість, обрядові поезії, пісні календарні (календа— повідомлення, вість про початок зими, вес­ни, літа, потім стали повідомляти про народження Христа; звідси і слова коляда, колядники, а також і календар).

Обряди, пісні були весільні, похоронні, народно-календарного циклу. Свято русаліїв нині злилося зі святом Трійці. Зимові колядки, щедрівки — ці обряди мали магічні функції. Вони і сьогодні збігаються зі святом Нового року, Різдва Христового, Водохрещ.

Візьмемо такий давній інститут, як інститут кумів­ства. Коли став розпадатися рід, формуватися сім'я, дядько вже не міг виховувати племінника, та й жили окремо, тому він ставав наставником, а у випадку смерті батька ростив його. Головним правилом моралі слов'ян була повага до матері. Первісне значення сло­ва «батько» в мовах індоєвропейської групи означало годувальник.

В Україні здавна виготовляли для дітей іграшки — свистки, ко­ники, собачки з дерева, глини. Під час розкопок їх знаходять. А з XII ст. це стало навіть окремим промислом. Здавна відоме в Україні писанкарство — вид декоративного прикладного мистецтва. Розви­валась усна народна творчість, приказки, прислів'я, скоромовки, за­гадки, казки. На думку київського вченого М. Суслопарова, який виявив алфавіт пеласгів-трипільців, котрим користувалися ще кім­мерійці, перший звуково-буквенний алфавіт був у Наддніпрянщині ще в IV тис. до н. е. А фінікійці запозичили його саме в пеласгів. Слов'янську писемність пов'язують з Кирилом і Мефодієм.

Глаголиця була міжслов'янською літературною мовою. Але пам'яток написання глаголицею не збереглось. Кирилицю ство­рено на базі грецького алфавіту, звідти запозичено 24 літери. Складалась кирилиця із 43 літер.

З договору 944 р. Ігоря з греками видно, що в слов'янських послів були письмові свідоцтва про їх повноваження. Аскольд ще в 860, 863, 866, 874 pp. робив походи на Візантію. Після першого походу він запроваджує на Русі християнство. Константинополь­ський патріарх посилає сюди митрополита Михайла Сіріна, шість єпископів, починають будувати церкви, виникає література, цер­ковна і світська. Бояри не сприйняли християнства. У 882 p. з до­помогою норманського князя Олега вчинено державний перево­рот і замінено династію Києвичів на династію Рюриковичів на Київському престолі.

Дохристиянська наша матеріальна, духовна культура має величезне значення для формування основної бази української культури. Багата духовна культура наших предків, злившись у єдине русло з християнським ученням, дала світові новий вра­жаючий продукт — культуру, з якою рахувалися Європа і світ, українську культуру.