4.4.5. Світильник (стиль модерн)

Водночас у 20—30-х рр. XX в. складаються дві протилежних теорії будівниц­тва — урбаністична та дезурбангстична. Мрією урбаністів було створення міст-гігантів, сформованих хмарочосами. Найвідомішим прихильником цієї теорії був згаданий Ле Корбюзьє. На початку 20-х рр. він працює над діорамою «Сучасне місто на 3 млн мешканців» та проектом реконструкції центру Парижа — «План Вуазен», який являв собою комбінацію хмародерів (висота яких сягала 200 метрів) в поєднанні зі складною мережею транспортних шляхів. Це була спро­ба розробити проект міста майбутнього.

Фундаторами урбаністичного напряму були Т. Гарньє (проект «Промислове місто») та М. Кьянтоне (проект «Місто майбутнього») з численними однотип­ними багатоповерховими спорудами зі сталі та бетону.

На противагу цьому дезурбаністи спиралися на теорію Е. Хоугарда. Він висунув альтернативну ідею будівництва невеличких (від ЗО до 60 тис. мешкан­ців) вільно спланованих міст-садів з парком у центрі та індивідуалізованими

житловими будинками. Ці міста мали утво­рювати кільце навколо мегаполісу або стати містами-супутниками, які розвантажили б велике місто. Прикладом конкретного втілення принципів дезурбанізації може слугувати комплекс «Ла Мюетт» у Дрансі під Парижем (архітектори Е. Бодуен та М. Лодса ), міста-сади біля Парижа (ар­хітектор Терньє) та Лондона (архітектор Кельвін). Це чудові зразки гармонійного поєднання архітектури та природи.

Деякі ідеї дезурбанічних проектів знай­шли своє втілення в містах сьогодення — наприклад, ідея роз'єднання пішохідних і транспортних потоків³⁷.

З часом рішення архітекторів ставали дедалі шокуючими. Наприклад, культурний центр ім. Ж. Помпіду у Парижі (середи­на XX ст.; архітектори Пьяно та Роджерс) побудовано так, що усі комунікації (труби, ліфти, дроти тощо) винесено на зовнішні стіни і розфарбовано в яскраві кольори, що утворює химерну та яскраву декоративну оздобу будинку, який всередині абсолютно вільний від технічного навантаження.

4.4.6. А. Гауді. Храм Св, Сімейства

У середині 50-х рр. народжується поняття хай-тек (високоякісна техноло­гія), яке знаходить своє втілення і в архітектурі. Одна з перших споруд в цій техніці — театр у Сіднеї (архітектор Й. утзон, 1973 р.). Він нагадує компози­цію з величезних хвилеподібних мушель. Майже водночас з сіднейським теат­ром Е. Саарінен створює в США величезне сферичне накриття над стадіоном Єльського університету — ця грандіозна конструкція тримається на сталевих тросах.

Наприкінці 70-х рр. як протест проти безликої «технічної» архітектури вини­кають «антитехнічні», «природні» форми. Японець Кисьо Курокава запропону­вав будинок у вигляді дерева, де всередині стовбура проходили всі комунікації, а квартири, що прилягали до стовбура, нагадували короткі вузлуваті гілки.

Водночас з цими пошуками велика група архітекторів намагалася гармонійно поєднувати «хай-тек» з елементами класичної архітектури. Прикладом такого спо­лучення може бути «Культурний центр ім. Лінкольна» в Нью-Йорку. Площа перед ним оперезана традиційною мармуровою аркадою. Запроваджуються бага­токольорові керамічні панно; нові матеріали — анодований алюміній, нержавіюча сталь та ін.). Цей новий напрям — сполучення конструктивних елементів XX ст. з традиційними формами минулих епох — отримав назву постмодернізму.

Цікавим явищем в архітектурі було «земляне мистецтво», що сформувалося у 60—70-ті рр. XX ст. До нього належать будови, які органічно виникали

з природного середовища, зазвичай з матеріалу, який воно постачало (ґрунт:, каміння, дерево та ін.). Прихильники цього напряму вважали свої будівлі насліду­ванням «давніх загадок» — археологічних розкопок стародавніх руїн — і протиставляли їх музейному мистецтву. Більшість цих споруд були досить вели­кими і зводилися на віддалених вільних просторах. Через свою нетривкість вони не вціліли й відомі нам лише за світлинами та кресленнями. Провідними представ­никами такого мистецтва були Р, Смітсон та М. Хейзер, які розпочали у 1972 р. спорудження Комплексу І у Неваді (не завершено). Це високий пірамідальний пагорб з утрамбованої землі, що підтримується за допомогою конструкцій зі сталі та бетону. Р. Смітсон був також автором Спірального Джетті (штат Юта, 1970), що являв собою кам'яну дамбу у вигляді спіралі.

Американська архітектура, шо висунула ідею будинку-хмарочоса, виклика­ла хвилю наслідування в Європі другої половини XX ст. Висотні будинки зводять у формі паралелепіпеда,, циліндра, трапеції, бджолиних сот тощо, вони вража­ють польотом архітектурної фантазії. Тепер західне місто являє собою завдяки поєднанню традиційного старого міста з новою архітектурою сучасних районів багату й різноманітну панораму.

Сучасні архітектори бачать перед собою не окремий будинок, а архітектур­ний ансамбль міста загалом. Існує цікава ідея міст нового типу: паралельних — новий Париж поруч з Парижем, новий Рим поруч з Римом і т.д. (французький проект); надводних (японський проект); розташованих на мостах (американ­ський проект). ,

Живопис та скульптура модернізму свідчать про незвичайно інтенсив­ний процес дедалі більшого звільнення митця від будь-якої школи й впливу традицій.

По-перше, протягом XX століття на зміну реалістичному мистецтву прийш­ла низка модерністських напрямів, кожен із яких є наче ступенем подальшого розкріпачення митецького «я».

Імпресіонізм (від фр. ітрге55Іоіг — враження) перетворив поняття натури на поняття «враження від натури». З винаходом фотографії мистецтво вже не має на меті копіювати натуру. Головним стає «моє бачення» натури, авторські переживання. Яскравість палітри, визначена майже науковим підходом до зако­нів оптики й теорії кольору, естетизація буденного стали ознакою імпресіоністич­ного живопису. Це тонкопроникливі за настроєм пейзажі британця А. Сіслея. Це вишукані полотна французів О. Ренуара, що оспівував жіноче тіло, та Е. Дега, закоханого у світ балету («Блакитні балерини»). Найвидатніший скульптор ім­пресіонізму — француз О. Роден, підносив у своїх творах дух й тіло людини («Мислитель», «Вічна весна»),

До пост-імпресіоністів, що загострили прийоми, деформації натури, нале­жить француз П. Гоген, аатор «Таїтянських пасторалей», в яких створено по­етичний міф про щасливе життя простих полінезійців, та голландець В. Ван Гог, закоханий у сонце, що міниться барвами («Соняшники»),

Нових шляхів підкреслення об'ємності предмета на площині полотна шу­кав П. Сезанн, що полюбляв чуттєвий блиск речей.