4.4.1. Тріумфальна арка

широкій самостійній роботі того, хто навчається — під контролем викладача (тестування, семінар, колоквіум тощо).

За даними ЮНЕСКО, 85% необхідних для життя знань сьо­годні учні отримують не в шко­лі, а від товаришів, з екрана те­левізора тощо. Все це підвищує відповідальність школи, середньої та вищої, як інтегруючого закла­ду, який запобігав би формуван­ню відірваного від культурної спадщини «вузького професіона­ла», ненадійного і навіть небез­печного соціальне. З'являється гасло гуманізації науки та освіти.

Вже на початку XX ст. (1912 р.) Д. Карнегі, який примусив сучасне суспіль­ство замислитися над проблемою «співрозмовника», засновує школу, в якій спеціально навчали прийомам спілкування, формується педагогічна лінгвістика, яка прагне донести до педагога основи наукових знань про мовну діяльність людини. І це стосується не лише педагогічної сфери, а й всіх сфер людської комунікації.

4.4.4. Літературно-митецький пошук XIX—XX сто. XIX століття почи­нається як ера світської художньої творчості, яка, відхиливши обов'язкову ідеоло­гію та канон, ґрунтується на індивідуальному баченні світу. Це спричинює небу­валі інтенсивні зміни різних літературно-митецьких шкіл і програм, течій та напрямів. Кожна з таких програм групується навколо того чи іншого метра або й кількох зачинателів нового стилю.

На початку XIX ст. все ще домінує класицизм, що усвідомлюється як нове, громадянське, не пов'язане з релігійним світоглядом мистецтво. Особливо показо­вий шлях його у Франції, де відповідно до зміни політичних орієнтирів суспіль­ства класицизм невимушене переходить від ролі оспівувача королів і вельмож до ролі трибуна революції. Будується Тріумфальна арка у Парижі (рис. 4.4.1), покли­кана уславити революцію (архітектор Ж,-Ф. Шальгрен). у живописі Ж.Л. Дави­да постають однаково величними і республіканські гербі' Стародавнього Риму («Клят­ва Гораціїв») (рис. 4.4.2), і простолюдинка («Торговка зеленню»), і один з вож­дів революційного терору — Марат, заколотий аристократкою Ш. Корде («Смерть Марата»). Проте класицизм у XIX ст. занепадає, оскільки перебільшує значення античних правил, які вважає обов'язковими для митця Нового часу.

Вже в останньому десяти­літті XVIII ст. завершилося формування романтизму, який виражає новий підхід лі­тератури та мистецтва до люд­ської особистості: відтепер вва­жається, що геній сам творить для себе закони. Суб'єктивізм митця відкидає систему класи­цистичних правил.

Романтизм — це не прос­то літературно-митецький на­прям, а спосіб життя, поведін­ка, самовираз, пошук ідеалу, що протистояв буденному життю.

вражає багатством творчих індивідуальностей: Шіллер, Байрон, Гюго та ін, В центрі Ті уваги — індивідуальність героя, який тікає від звичного життя, знахо­дить смак в обставинах максимального напруження, в екзотичному далекому побуті Сходу, протистоїть часом і закону- Романтики відкривають цінність націо­нальної історії, народної творчості, яку зневажав класицизм. Народжується істо­ричний роман, який дає змогу здійснити «подорож у минуле» (В. Скотт),

Найхарактерніша постать — Дж. Г. Байрон, який демонстративно пору­шував норми християнської моралі (роман зі звідною сестрою), мусив покину­ти Англію і знайшов смерть у лавах борців за визволення Греції (помер від лихоманки, перепливши протоку Дарданелли).

Герой Байрона — це цілком чітка і ще нечувана в європейській культурі позиція: поет оспівує біблійного Каїна як богоборця, що не бажає коритися визначеному Богом порядку; чорнокнижника Манфреда, що кидає виклик панів­ним нормам, не в змозі примиритися зі смертю коханої; Дон Жуана, який спокушає безліч жінок тощо.

Але герой Байрона завжди відчуває спустошеність, «світову скорботу», він не знаходить щастя у своєму бунті,

Так само емоційний, бурхливий за стилем і живопис романтизму. Це тво­ри французів Е. Делакруа та Т. Жеріко, які відкрили трагічну красу екстремаль­них обставин і боротьби («Різня на Хіосі», «Пліт Медузи»). Вже самі назви картин підкреслюють жахливість і незвичність того, що зображується: знищен­ня беззахисних греків турками, жменьку людей посеред моря, що вціліли після загибелі корабля «Медуза»; так романтики відгукуються на злободенні події.

До митців романтизму належить іспанець Ф. ГоЙя, який стверджує нову манеру малярства. Замість копіткої роботи над картиною, що тривала, бувало, місяцями, він пише а Іа ргіта — наприклад, він міг написати портрет за один сеанс. Парадно-офіційні портрети з'являються поряд з «душевними»,

написаними з дружніх почуттів. Він насмілився написати оголеною свою ко­ханку, аристократку Альба. Найбільш уславлена сюїта його гравюр «Капри-чос», в яких дано волю філософській фантазії та сатиричному гротеску («Сон розуму породжує чудовиськ» та ін.).

Театрально-музичне мистецтво романтизму — це блискуча сторінка європейської культури, гроно уславлених імен композиторів і виконавців, що творили у різних країнах, знаходили власний неповторний стиль. Ріднить їх бурхливість нестримних емоцій, захоплення сильними пристрастями й новатор­ський підхід до традиції.

Оновлювачі опери — перш за все італійські композитори. Дж. Россіні — автор мажорних творів (напр., «Севільський цирульник», в якій піднесено образ метикуватого слуги з народу) — жваво і невимушене використовував традиції італійського фольклору. Дж. Верді, навпаки, тяжів до історичних тем, драматично-трагедійних інтонацій, сильних і героїчних характерів (опери «Аіда», «Ріголетто», «Травіата»); мелодії Верді ставали народними піснями.

Німецький композитор Р. Ватне? виступив як реформатор жанру, створивши новими засобами монументальний цикл опер на сюжети германської міфології та героїчного епосу середньовіччя «Перстень Нібелунгів», християнську оперу-містерію «Парсифаль» та ін. Від співака-виконавця музика Вагнера вимагає максимального використання резервів голосу. Уславлений як співець свободи і Л. ван Бетховен. Найзначніші його твори — меланхолійна «Місячна соната»;

симфонії — особливо ж Дев'ята «з хорами», з мажорним сприйняттям прийдеш­ності; музика до трагедії Гете «Егмонт» сповнена пафосу боротьби проти тирани.

Французький композитор Г. Берліоз, автор численних опер на теми західно­європейської історії, прославився і як творець симфонічної музики, втіливши нове життя в образи Шекспіра, Гете, Байрона («Ромео та Джульєтта», «Засуд­ження Фауста» тощо). Ж. Бізе, автор опери «Кармен», що працював наприкінці XIX ст., зберігає традиції романтичної опери, але водночас тяжіє до динамізму, психологічної глибини й життєвості.

Оновлюється також балет епохи романтизму («Жизель» А. Адана, гімн коханню, що сильніше від смерті); вдосконалюється техніка стрибка, набуває статусу жіночий танець «на пальцях», з'являється термінологія танцю (адажіо, алегро, па, пірует).

Однак до середини XIX ст. романтизм змінюється новим напрямом, орієн­тованим на відтворення зневаженої досі натури; митці та суспільство відчувають Смак до аналізу якраз буденного й пересічного, типових явищ соціального жит­тя. Це відповідає утвердженню капіталістичних відносин.

У літературі на зміну класичній епопеї про героїв минулого приходить «бюр­герська епопея» — роман, присвячений пошукові сучасної молодої людини, яка «набиває собі ґулі» об вульгарну дійсність. Роман ••— природне лоно нового

художнього методу — реалізму. На другий план відходять лірика і навіть дра­матургія: XIX ст. — епоха панування роману.

Реалізм у літературі пов'язаний, в першу чергу, з іменами О. де Бальзака, Ч. Діккенса, Е. Золя.

Бальзак, що називав себе «секретарем французького суспільства», був авто­ром 90-томної «Людської комедії», циклу романів, об'єднаних почасти одними й тими ж героями. Тут попри певну дріб'язковість описів буденності дано могут­нє узагальнення проблем і тенденцій епохи, яка втратила революційно-романтичні ідеали і занурюється в дрібну боротьбу економічних і суспільних інтересів. Характерний образ лихваря з повісті «Гобсек», який в гонитві за матеріальними благами втрачає будь-яку людяність і помирає, відмовляючи собі в найнеобхід-нішому, серед усіляких коштовностей. Останній його жест у житті — спроба вхопити золоте розп'яття, що його підніс був до вуст вмираючого священик.

Діккенс, навпаки, стає виразником надій англійського суспільства епохи капіталізації на торжество добра, на «добрі гроші», які служать вдосконаленню суспільства. Письменник оспівує чисті душі, особливо ж дитячі, або ж світлих диваків, що зберігають шляхетність і людяність в непростому й часто хижому світі («Посмертні записки Піквікськото клубу», «Девід Копперфілд» та ін.),

Золя у 20-томному художньому дослідженні зображує плебейський рід Ругон-Маккарів, які правдами й неправдами продираються «в люди», не гребу­ючи ані ганебними справами, ані злочинами. Його роман «Нана», у якому змальовано «фатальну самку», проститутку, що має дивну владу над чоловіка­ми, переростає у художній міф, втілює смаки й ідеали розвиненої буржуазної епохи, яка вже не сприймає «романтичного кохання».

Варто згадати також Ж. Санд, яка стала першою письменницею, що від­стоювала права жінок. Саме з ЇЇ ім'ям пов'язують формування такого явища, як емансипація жіноцтва.

У 60-ті рр. XIX ст. з появою роману Ж. Берна «Із Землі на Місяць» народ­жується новий літературний жанр, який стане таким популярним у XX ст., — наукова фантастика. Їй судилося велике майбутнє у XX ст. (Г. Велз, А. Кларк, Р. Бредбері та ін.).

Реалізм в образотворчому мистецтві представлений іменами Г. Курбе та Ф. Міллє. Картина Г. Курбе «Подрібнювачі каменю» є одним з перших у мистецтві зображень тяжкої та безвихідної фізичної праці робітника. Ф. Міллє знаходив гармонію у фігурах селян, іцо зігнуті у важкій праці на полі (рис. 4.4.3) і наче зливаються у своєму землистому одязі в єдине ціле з суворою природою. Відтво­рює Міллє й почуття гідності тих, хто веде нужденне життя (картина «Анже-люс» проникливе зображує подружню пару селян, які заклякли у вечірніх проме­нях з молитовне складеними натрудженими руками, зачувши дзвін на вечірню молитву «Янголе Божий...»).

Але реалізм занадто зосередив­ся на зовнішності речей, у пло­щині самого лише соціального буття людини. Мистецтво набли­зилося до наукового аналізу, але втратило силу й монументаль­ність, що були йому властиві, коли воно виражало міфологічні або ре­лігійні узагальнення. Це пережи­валося самими митцями як обме­ження можливостей творчості.

На зміну реалізму наприкінці XIX ст. приходить неоромантич­на художня система — модер­нізм (від тосіет — сучасний).