культурологія / ТРАГЕДІЯ ТА НАДІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ У XX ст

ТРАГЕДІЯ ТА НАДІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ У XX ст.

1. Україна в боротьбі за національну самостійність. Духовний опір чужому пануванню, який розгорнувся в Україні ще у XIX ст. і був від початку локалізований винятково у сфері культури, спричинився у XX ст. до здобуття Україною незалежності і створення національної державності. Водно­час XX ст. можна визначити не тільки як небувалу ще перспективу великого національного відродження, але й як годину глобальної трагедії України та її культури.

Початок XX ст. ознаменувався зростанням хвилі національного піднесення, прагненням політичної й духовної свободи. Ця хвиля українського ренесансу породжує у певний момент і державну самостійність, і свободу релігійного са­мовизначення, і нечувано результативний літературно-митецький пошук. Хоча цей злет тривав недовго й був зруйнований більшовицькою експансією, він наче висвітлив потенційне майбутнє України, Початок нового століття став своєрід­ним алгоритмом глобальних подій, що розгорнулися згодом.

Наприклад, у Першій державній думі, скликаній в царській Росії-1906р, виникає Українська парламентська громада під проводом М. Грушевського. Програмою цього угруповання було здобуття української автономії.

7 (20) листопада 1917 р. національно-патріотична громадськість проголосила Укра­їнську народну республіку (рис. 5.5.1) під ке­рівництвом Центральної ради, яку очолив ви­датний вчений та культуролог Михайло Грушевський. Прагнучи дати селянам землю, за­безпечити розвиток виробництва й підняти рі­вень духовного життя, нова влада була, однак, зв'язана діями російського більшовизму.

Більшовики, що захопили владу у Росії, не були від початку впевнені у своїх можливостях і, під гаслом «самовизначен­ня націй», мусили дати волю, скажімо, Польщі та Фінляндії. Але коли спробу­вала стати на власні ноги Україна, — що означало, як відверто зізнавалися більшовицькі лідери, втрату «житниці», — до краю терміново ввели комуніс­тичні війська.

Вже 9—10 (22—23) грудня того ж 1917 р., не маючи підтримки в україн­ських масах, інтервенти проголосили встановлення радянської влади у прикор­донному, здавна зрусифікованому Харкові, й, спираючись значною мірою на російське пролетарське населення прилеглого Донбасу, розгорнули воєнний на­ступ ііроти незалежної української держави.

Оповитий ореолом героїки, та жертовності подвиг юнаків, що полягли за незалежність України у нерівному бою під Кругами 15 [28] січня 1918 р.

Подальше розгортання подій свідчило про неусталеність ситуації. Спроби зберегти національну самостійність під проводом Центральної ради, згодом — уряду гетьмана П. Скоропадського, іде пізніше — створеної 14 листопада 1918 р. Директорії під керівництвом С. Петлюри» спиралися на ініціативу свідомих укра­їнців, які Директорію підтримували масово й щиро. Проте стихія громадянської війни, засилля окрім більшовицьких загонів на території України ще й інших чужоземних (білогвардійських і німецьких, а згодом і польських) військ спри­чинили зростання анархії та бандитизму, яким українська влада не завжди у силі була протистояти. В цих умовах могли взяти гору лише найбільш одчайдушні й зухвалі угруповання, які не керувалися звичними нормами моралі. Такою силою й були більшовики, які запанували в Україні з 20-х років XX ст.

Західна Україна так само виявила всенародний порив до національної неза­лежності та прагнення до возз'єднання з іншими українськими землями (проголошення 1918 р. Західноукраїнської народної республіки).

Але Східна Україна залишилася під владою російського більшовизму, а Захі­дна — з розпадом Австро-Угорської монархії — під владою Польщі. Румунські окупанти захопили українську частину Буковини й частково Бесарабії.

Пізніше, під гнітом тоталітарного режиму, особливо ж у часи сталінського терору, Східна Україна переживала катастрофічні часи. Більшовицька влада ба­чила в Україні нескорену й свідомо орієнтовану на західні моделі життя провін­цію, яка була джерелом постійних проблем. Голодомор 30-х рр. був спробою «радикального вирішення українського питання» шляхом геноциду або принай­мні знищення працьовитого й самостійного українського господаря, оголоше­ного «куркулем»: після страшних уроків голодомору народ мав би перетвори­тися на тупих та деморалізованих кріпаків, які 6 годували Радянський Союз. Українській культурі також було завдано страшних і непоправних ударів.

Достатньо навести такі два приклади: близько 70% пам'яток старовинної архітектури Києва було висаджено у повітря; коли ж потрібно було написати шкільний підручник з української літератури, то не знайшлося жодного науковця-українця для цієї справи: всіх українських літературознавців було репресовано.

Непередбачувано трагічні наслідки мало приєднання до більшовицької дер­жави західноукраїнських земель після захоплення території Польщі німецькими фашистами та поділу сфер впливу між Гітлером і Сталіним. Перед тим західно­українське населення прийняло було Червону армію з усією щирістю, доки не запрацював людиноненависницький механізм сталінських репресій.

Подальші трагічні сторінки української історії були ще менш сприятливими для розвою культури. Україна стала кривавим полем, основним полігоном вели­кої політичної гри; західне суспільство попустило фашизацію Німеччини у надії створити захисний вал проти експансії міжнародних комуністичних сил, які розташувалися у Москві. Під хвилею гітлерівської окупації українці не одразу самовизначилися: від початку дехто сприймав (і не без ентузіазму) німецький фашизм як звільнення від більшовизму. Та врешті-решт національно-визволь­ний рух в Україні змушений був боротися на два фронти — проти більшовиків і фашистів водночас. Закінчилося це перемогою над гітлеризмом та утверджен­ням комуністичного режиму по всій Україні. Одним з парадоксів історії є те, що вперше від часів київської державності всі українські землі злучилися, хоча й не набули, звичайно, самостійності.

Під владою комуністичного тоталітарного режиму, який прагнув цілком стерти національні особливості, а у майбутньому знищити національні мови, звичайно ж, усе, що свідчило про багатство української духовної спадщини, або прагнення до самостійності нещадно переслідувалося. Висунуто було ідею «не­розривної єдності» трьох східнослов'янських народів — росіян, українців і біло­русів, які мали стати стрижнем комуністичного експерименту денаціоналізації. В цих умовах українська культура знову зазнала численних і непоправних втрат. Зокрема оголошено було «спільним» духовне надбання Київської Русі, відповід­но чимало основоположних українських пам'яток культури вивозиться до росій­ських музеїв.

Населення України, попри безпрецедентний розмах «промивання мізків і розкручування гігантських маховиків комуністичної пропаганди зажадало неза­лежності як умови виживання краю. У 1989 р, виникає Народний рух України, завдяки бурхливій діяльності якого 16 липня 1990 р. було прийнято Декларацію про державний суверенітет. У серпні 1991 р. Верховна Рада України проголоси­ла Акт про незалежність країни. На референдумі 1 грудня 1991 р. за незалежну національну державу проголосувало понад 90%.

У сучасній Україні поступово стверджуються принципи правової держави: перестало діяти чимало старих законів, які обмежували права особистості; зо­крема відмінено (відповідно до моральних норм цивілізованих суспільств) смертну кару. 28 червня 1996 р. була прийнята нова Конституція України. Найбільшим, можливо, завоюванням української демократії можна назвати прийняття закону про те, що можна й чого не можна чинити державі (або певним її структурам). З грудня 1991 р. в Україні запроваджується новий інститут влади — президент­ське правління.

З розпадом СРСР пов'язане не тільки здобуття незалежності, нове піднесен­ня національної свідомості й культуротворчого імпульсу, але й численні труднощі нинішнього періоду, періоду становлення нової спільноти, пошуку нових культу­рних перспектив.

2. Наука й освіта в Україні у XX ст. Ще у 1895 р. було сформульо­вано — як підсумок багатовікової боротьби за визволення — ідею політичної самостійності України. Характерно, що боротьба за цю самостійність розпоча­лася саме у сфері культури.

В останні роки перебування під владою Російської та Австро-У горської імпе­рій розвиток науки та освіти на українських землях мав виразне культурологіч­не спрямування. 1903 р. у Львові було відкрито музичний інститут. У період революційних подій у Росії 1905 р. українське студентство розпочало боротьбу за включення до програм університетів українознавчих дисциплін; як наслідок, у Харківському та Одеському університетах стали читати курс з української мови. 1913 р. на базі Київської музичної школи відкрито консерваторію.

Зміни в житті України в момент першої спроби будівництва української держави, виявилися, в першу чергу, у створенні національної освіти. Вже у берез­ні 1917 р. було відкрито українську гімназію у Києві, незабаром після цього — університет у Катеринославі, консерваторію у Харкові, сільськогосподарський інститут в Одесі. У жовтні 1917 р. починає свою роботу Український народний університет у Києві, Український вчительський інститут у Житомирі, відкрива­ється Науково-педагогічна академія.

У березні 1917 р. виходить розпорядження уряду про навчання україн­ською мовою у початковій школі. Того ж 1917 р. Перший всеукраїнський з'їзд педагогів висловлюється за українізацію освіти та введення як обов'язкових ди­сциплін, що висвітлювали історію та культуру України.

Далі відбуваються урочисте відкриття в Києві Українського народного уні­верситету, Педагогічної академії, Академії мистецтв. Влітку 1918 р. розпочала роботу комісія зі створення проекту Української академії під керівництвом тодіш­нього міністра освіти М. Василенка. У вересні проект був затверджений. В орга­нізації Академії сприяли такі вчені, як В. Вернадський (перший президент), М. Петров, С. Єфремов і ін. У складі Академії в різний час працювали Д. Граве, М. Крилов, Д.Заблоцький, Н. Перетц й ін. Академія стала центром розвитку науки, культури та мистецтва.

З наукою та освітою тісно пов'язано і відродження видавничої справи. За 10 післяреволюційних років українських періодичних видань вийшло більше, ніж за попередні 130 років.

Цього розвою вже не можна було задушити навіть після перемоги більшо­виків. Слід також визнати, що демократичні принципи більшовицької доктрини спрацювали на користь народові України принаймні в одному: у східній Україні, як загалом у Радянському Союзі, було ліквідовано тяжку спадщину царату — масову неписьменність, причому заборонити навчання українською мовою піс­ля всього, що відбулося, ніхто вже не наважився. Проте не слід бачити в цьому вияв якогось особливого піклування про народ. Більшовики мали намір маніпу­лювати масами через друковане слово, і початкова освіта народу, звичайно, від­повідала їхнім інтересам. Це було необхідно ще й тому, що ідея обов'язкового масового початкового навчання стверджувалася у всьому світі як норма цивілі­зованості. Отож, постанова Раднаркому зобов'язувала все населення України віком від 8 до 50 років вчитися. З 1924 р. запроваджено обов'язкове чотириріч­не навчання.

Характерно, що в Західній Україні цієї пори спрямованість освіти була кар­динально іншою — наприклад, у 1928 р. митрополит Андрей Шептицький заснував у Львові Греко-католицьку богословську академію з двома факультета­ми: теологічним і філософським.

З утвердженням тоталітаризму примус стає основним стрижнем життя, в тому числі й науково-педагогічного. Спроби створити нову педагогіку (А. Макаренко), яка базувалася на пригніченні індивідуального начала, при­звели до втрат гуманітарних цінностей й однозначного пристосування особис­тості до вимог режиму, В 1950 — 1970 рр. вирізнялася педагогічна система В. Сухомлинського, зорієнтована на приділення більшої уваги внутрішньому світу дитини.

Створення науково-дослідних структур, формування академічної та вузів­ської науки фінансувалися державою згідно з практичними господарськими і мілітарними цілями, У науці посідають керівні ролі «партійні ідеологи»; горе­звісна заборона як «буржуазних наук» генетики та кібернетики надовго визна­чила відставання СРСР від світового науково-культурного рівня. Будь-якого роду нищівні «постанови» партійної влади й перманентне «проробляння» науково-освітянського загалу тримали вченого й педагога, усіх діячів культури в постій­ній напрузі й непевності.

Незважаючи на ці труднощі, наука та освіта не припинили свого розвитку. Наприклад, у Харкові у 30-х роках було проведено низку досліджень з фізики твердого тіла, здійснено розщеплення ядра атома літію, створено прискорювач елементарних частин і радіолокатор. У роки Другої світової війни Інститут елек­трозварювання під керівництвом Є. Патона розробив механізм автоматичного електрозварювання, що прискорило випуск воєнної техніки; після війни було проведено низку досліджень у сфері металургії та використання газу тощо.

Наука й освіта в радянській Україні розвивалися в умовах централізованого державного планування. Відповідно до комуністичної доктрини, перш за все, приділялася увага розвитку матеріального виробництва та воєнної промисловос­ті; згодом ще й, космічної галузі. Пріоритетними вважали у цей час фізико-математичні та інші природознавчі дисципліни, інженерні спеціальності. Гасла типу «сталінський план переробки природи» в поєднанні з малокомпетентним, але всевладним адміністративно-бюрократичним ентузіазмом призводили на прак­тиці до хижацького винищення природних ресурсів краю, руйнації екологічного середовища. Неповоротка й архаїчна система тотального бюрократично-репре­сивного контролю спричинює явища занепаду, стагнації, відставання від західної науки й техніки.

Спостерігається також розрив між прогресом наукової думки та реальним рівнем розвитку інженерної культури, що призвів до Чорнобильської катастро­фи, одного з найпотужніших чинників деморалізації радянського суспільства.

Натомість у сфері гуманітарних знань протягом багатьох десятиліть спосте­рігаються безнадійні провінціалізм і відсталість від світового рівня, створення штучних цінностей: над усім панує так звана марксистсько-ленінська філософія, неодогматична система, яка базується на схоластичному цитуванні творів «кла­сиків» марксизму-ленінізму. Цю «філософію» сприймали як ідеологічну «науку», а фактично — Ті роль зводилася до функції ідеологічного наглядача за науко­вою думкою. Беззастережно фальсифікувалися, зокрема, філософсько-політичні погляди українських духовних поводирів — Шевченка, франка, Лесі Українки-та інших, яким призначалася роль «революційно-демократичних» попередника: більшовизму. Лише після падіння сталінізму й заміни його більш ліберальною системою гуманітаріям поступово вдається відновити справедливість у трак­туванні поглядів українських демократів.

Проте аж до набуття незалежності в Україні вівся планомірний наступ нї. позиції української мови, фальсифікувалися національні начала культури, переслі­дувалися й репресувалися борці з русифікацією (І, Дзюба, І. Драч, В. Сіу; Ірина та Ігор Калинці, І. Світличний та ін.).

Світовою славою користувалися у XX ст. українські медики М. Амосов тг. О. Богомолець, видатний фахівець у галузі технічних наук Є. Патон та ін.

Новий етап розвитку вітчизняної науки та освіти пов'язаний із відродженням державної незалежності України. Міністерство освіти України розробив національну освітню програму «Україна XXI сторіччя», спрямовану на коорди­націю зусиль сучасної освіти, науки та культури. Згідно із Законом про освіта (1991) розвиваються нові типи навчальних закладів; гімназії, ліцеї, коледжі-У вищій освіті здійснюється перехід на триступеневу підготовку: бакалавр, спе­ціаліст, магістр. Починають з'являтися перші приватні вузи. Проводиться та­кож відповідно до світових орієнтирів послідовна гуманізація науки та освіти, Зокрема забезпечено права на освіту рідною мовою різних національних мен­шин України, в першу чергу, численної спільноти росіян у східних областях.

Незважаючи на нинішні труднощі, зокрема відчутний недолік державного фінансування, наука та освіта в Україні безумовно розвиваються в напрямі адап­тації до сучасних світових, зокрема європейських норм.

3. Церковне життя і духовно-релігійний пошук українського сус­пільства у XX ст. Українські релігійні конфесії пережили у XX ст. смугу масо­вих гонінь, нечуваних від епохи раннього християнства: у прагненні «перероби­ти природу людини» комуністичні експериментатори мали надію виховати суспільство, позбавлене релігійної свідомості. Пережила люті гоніння, в першу чергу, панівна у суспільстві християнська церковна культура, яку було зведене до стану «церкви мовчання». Державою було вилучено силу-силенну церковних культурно-мистецьких цінностей; найкращі храми пристосували під музеї, більш прості — під клуби, склади та комори, У пресі наводилися дані, що кожен другий православний священик був співробітником КДБ.

Створення Української автокефальної церкви в період набуття незалежності 1918 р. було продиктоване прагненням очиститися від казенної, зрощене: з самодержавством, російської церковної звичаєвості. Тому, як би там не ставилися до процесу адміністративного подрібнення православ'я, слід визнати цей процес, по-перше, виявом жаги духовного очищення, а, по-друге, таким, и;г відповідає інтересам України. Українська автокефальна церква розвивалась у важких умовах. На початку XX ст. на території краю її знищили більшовика в період Другої світової війни її, що прагнула бути разом з народом у годиїг лихоліття, визначили як поплічницю окупантів. Найвидніші її предстоятелі, зокрема патріарх Мстислав (Скрипник) та митрополит їларіон (Огієнко), змушені були провести життя у вигнанні. Поновлення української автокефалії сьогодні усклад­нюється розбратом ієрархів, боротьбою між особистостями, функціонуванням все ще доволі потужного корпусу вірних Московського патріархату, які не сприй­мають новації, що Їх диктує час, в першу чергу, такі, як запровадження україн­ської мови у богослужінні. Проте спостерігається й значна активізація автокефаль­ного напряму, зокрема прагнення піднести науково-освітній рівень кліру, харак­терним явищем є відновлення діяльності православного теологічного факультету (нині теологічного відділення філософсько-теологічного факультету) у Чернівець­кому університеті.

Греко-католицька церква як виразник духовних прагнень західних україн­ців була силоміць знищена після Другої світової війни й відродилася лише з розпадом Радянського Союзу. Вона впевнено набирає сил, поступово поши­рює свій вплив і на східні області. Греко-католицька громада серйозно ставиться до проблем молоді, до впровадження християнської етики; широко працює з різними верствами, населення, прагне підтримувати християнське мистецтво, запроваджує недільні школи.

Долаючи міжконфесійні чвари, духовенство автокефальної та уніатської кон­фесій часом іде на спільні богослужіння, інші форми співпраці. Є прихильники ідеї об'єднання цих двох гілок східного обряду в єдину українську церкву, яка була б однаково відкрита для плідної співпраці як з православним Сходом, так і з Римо-католицькою церквою.

Складні випробування в епоху гонінь на релігію пройшов також україн­ський протестантизм, який сьогодні широко використовує можливості відправи власного культу та катехизації, зокрема, через засоби масової інформації; він відіграє помітну роль у впровадженні основ протестантської етики до свідомості суспільства, у сфері благочинності тощо. Кількість протестантів сьогодні в Укра­їні постійно зростає.

Однак у сфері релігійно-духовного життя України спостерігаються й прин­ципово нові явища. Збільшується кількість екзотичних сект, в тому числі й агре­сивно-тоталітарного характеру (пригадаймо бурхливу діяльність «Білого брат­ства» на чолі з Марією Цвігун, вона ж «Марія Деві Христос», яке врешті-решт увійшло у конфлікт з законом).

Зростає й рух неоязичництва, зокрема у формі РУНвіри (Рідної Української Народної Віри), який користується певною популярністю в колах літературно-худож­ньої інтелігенції, особливо ж в аспекті пошуку національних витоків духу. Негатив­но трактується така обставина, як «чужі», юдейсько-візантійські корені християн­ства. Водночас для представників такого погляду властиве бажання створити нову міфо-релігійну систему, що, як вони сподіваються, матиме планетарне значення.

Підноситься й теософський рух, який живиться переважно за рахунок само­освіти його адептів, зазвичай дещо безсистемної. У ньому еклектично поєднують­ся найрізноманітніші духовні впливи, з тяжінням до індійського окультизму.

В освічених верствах, в першу чергу серед науковців, утримує свої позиції атеїзм, здебільшого традиційного «матеріалістичного» ґатунку.

Здається достатньо типовою ситуація, яка змальовується в одній нинішній чернівецькій газеті. Буковина віддавна був православним краєм. Тепер релігійне життя цієї області являє таку (хоча й неповну, як на наш погляд) картину: домінує Українська православна церква Московського патріархату — 386 гро­мад; баптисти налічують 145 громад; Українська православна церква Київського патріархату має 122 громади. Число православних недільних шкіл зменшилося з 99 до 35; кількість протестантських недільних шкіл зростає. Буддійська релігійна громада ще не виробила власного статуту, отож поки Й не реєструється. З'яви­лася й громада мусульман у кількості 20 осіб. Як пише автор статті, «міграція християн із традиційних церков у протестантські фіксується постійно, а зворотно­го процесу ще не спостерігали»; «-..молодь і справді починає відходити од «віри батьків». І часом не лише від традиційної церкви, а й взагалі від християнства».

Але загалом грандіозний провал політики примусового насадження атеїзму в радянські часи стає дедалі очевиднішим.

В Україні діє Закон про свободу совісті й право сповідування чи не сповіду­вання будь-якої релігії; школу відокремлено від церкви. Проте вивчення релігій у всій різноманітності Її проявів стає нагальним завданням освіти — особливо ж в епоху поширення різноманітних псевдорелігій.

4. Українська, література та мистецтво у XX ст. Підйом національ­ної культури в сучасну епоху пояснюється розвитком вільної літератури та публі­цистичної думки. Характерно, що В. Ленін, плануючи приборкати «буржуазний» плюралізм, не робив різниці між художньою літературою та публіцистикою (стаття «Партійна організація та партійна література», 1905 р.). Публіцистич­ність, громадянська заангажованість залишаються (зі зрозумілих причин) типо­вими рисами української літератури та мистецтва XX ст.

Водночас на творчість українських літераторів початку XX ст. помітно впли­нув європейський і частково російський модернізм з його претензіями на «чис­те мистецтво». Цей вплив поєднувався часом з пієтетом до лівих політичних ідей, на які тоді багато хто мав надію й на Заході. Власне, «лівий» політичний нахил сприймався тоді, як один з виявів авангардистської естетики, що заклика­ла відмовитися від культурної спадщини. Період 20-х років є одним з найцікаві­ших в історії українського художнього слова, що пояснюється звільненням від віковічних пут, розкріпаченням поетичної особистості.

Особливо помітно це у творчості видатного поета, перекладача і театрознавця Миколи Вороного. Він одним із перших увів до української лірики тему міста та інші модерністські мотиви європейської поезії. Приятелюючи за часів нав­чання у Львові з І. Франком, М. Вороний перейнявся деякими його естетични­ми поглядами. У збірці «З-над хмар і долин» (1903) та інших творах М. Вороного поетична натхненність протистоїть буденності, вірші пронизані настроями смутку і роздумами про недосконалість світу. Він пориває з «грома­дянськими» мотивами, які панували у ліриці другої половини XIX ст. і перетво­рилися на фальшивий трафарет. Крім значного внеску, зробленого М, Вороним в українську поезію, він також був одним із засновників Національного театру, керівником Українських вищих драматичних курсів.

Українська поезія післяреволюційної пори була пронизана романтичними настроями. Виходять поетичні збірки «Заспів» В. Чумака, «Червона зима» В. Сосюри, «Мої коломийки» І. Кулика. Помітне місце в літературі посідає В. Еллан Блакитний, керівник угруповання «Гарт», автор прокомуністичної збірки «Удари молота і серця».

Водночас для молодої української літератури характерний пошук культур­ності, віднайдення традиції.

Видатним теоретиком національно-культурного відродження був поет М. Хвильовий, який наголошував, що тільки професіоналізм може піднести українську культуру на європейський і світовий рівень: зокрема Хвильовий підносить «нестаріючу фаустівську душу» людини Заходу. Полемізуючи з цього питання з русифікаторами українського слова як фактичний керівник Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), він одразу ж накликав на себе звинувачення у націоналізмі. Значну роль у розвитку української літератури відіграли його статті «Камо грядеши?» (1925) і «Думки проти течії» (1926). Поезія Хвильового сповнена драматизму Й гострого відчуття сучасності.

Пробували оберегти культуру й літературну традицію неокласики, широко запроваджуючи ті класицистичні принципи, що їх свого часу «недобрала» че­рез відомі причини українська література. В оригінальних поезіях і численних перекладах з класичних та живих європейських мов М. Рильського, М, Зерова та інших вимальовується світ європейських цінностей, які митці прагнуть насадити у своїй розбурханій вітчизні. Їхня творчість не позбавлена іронії, бо автори прекрасно відчувають свою незначну впливовість. Але стоїчна приналежність до «табору культури» робить 'їхню спадщину цінним митець­ким надбанням.

Ось жартівлива рецензія М. Зерова на вірші колеги під назвою «Присвята Мих. їв. Рудницькому», сповнена, проте, стильової тонкості:

Ні, друже, не маю я вдачі педанта...

Я все проковтнув би, як мій крокодиль, —

Нового Бєрлена і давнього Аанта,

ї оцет сатири, і цукор ідиль.

Би знаєте: наша троїста Антанта

Приймає усякий закінчений стиль.

А Каша поезія — птах Аоенгріна, Українське сало й японський комфорт, ї метрика Баша — страшна мішанина, — Спливають в один гармонійний акорд, Чарує енергія Каша невпинна. ї навіть сілябіки лютий імпорт.

Неосимволісти Д. Загул, Є. Плужник, В. Мисик прагнули, навпаки, почути музику революційної епохи. Видатною постаттю стає Павло Тичина, який після виходу збірки «Сонячні кларнети» отримав славу національного поета.

Тичина прагне зробити українську мову відкритою найсучаснішим експе­риментам — його суб'єктивно-розкріпачені образи («мов золото поколото, тече-бринить ріка, мов музика») являли новий рівень розвитку українського пое­тичного слова. Водночас П. Тичина продемонстрував у вірші «Ходить Фауст...» глибоку недовіру до західного менталітету, який, на його погляд, виродився у «смішечки і брехеньки».