45. Локальні обчислювальні мережі та їхня архітектура.

Локальна обчислювальна мережа - це комунікаційна мережа, яка забезпечує в межах деякої обмеженої території взаємозв’язок для широкого кола програмних продуктів. Вона підтримує зв’язок між ЕОМ, терміналами, обладнанням, забезпечує сумісне використання ресурсів.

Наявність в офісі, конторі, установі (підприємстві, цеху) локальної обчислювальної мережі створює для користувачів принципово нові можливості завдяки об’єднанню прикладних систем персональних комп’ютерів та іншого обладнання мережі. Впровадження локальної обчислювальної мережі дозволяє персонально використовувати обчислювальні ресурси всієї мережі, а не тільки окремого комп’ютера, створювати різноманітні масиви управлінської, комерційної та іншої інформації загального призначення, автоматизувати документообіг в цілому. З’являються можливості колективного використання різних спеціалізованих засобів та інструментів для вирішення певного кола професійних задач (наприклад, засобів машинної графіки, підготовки звітів, відомостей, доповідей, публікацій та інших документів). Крім організації внутрішніх служб, локальна обчислювальна мережа дозволяє розгорнути зовнішні по відношенню до організації такі служби, як телексний (телетайпний) зв’язок, поштова кореспонденція, електроні дошки оголошень, електронні газети, тощо, а також підтримує вихід в глобальні (регіональні) мережі та користування їх послугами.

Основними складовими елементами мережної архітектури є: адаптер, протокол, клієнт, сервер. Адаптер - це найнижчий рівень мережної архітектури, який забезпечує зв’язок між фізичним кабелем і операційною системою комп’ютера. Протокол - це набір угод і правил, які визначають тип, фізичні сигнали, їх послідовність в часі, алгоритми прийому, контролю і передачі повідомлень, а також склад службової інформації самих повідомлень. Сервер є, як правило, одною з визначальних ланок будь-якої локальної мережі - інструментом, який не проводити самостійні дії. Сервер за своєю суттю - це ідеальний засіб інтерактивної взаємодії людини з інформацією (звичайно, в електронному виді). Його функціональна суть полягає в тому, що серед взаємодіючих в локальній комп’ютерній мережі процесів виділяється деякий особливий процес, що називається серверним і фізично реалізований на сервері. Інші процеси називаються клієнтами. Клієнти посилають серверу повідомлення і чекають від нього реакції у вигляді зворотних повідомлень. Серверів може бути достатньо багато в мережі, і кожен з них може обслуговувати свою групу користувачів і управляти визначеними базами даних. Робочі станції, які підключаються до серверу, називаються клієнтами. Станції-клієнти - це комп’ютери на робочих місцях співробітників.

46. Методи кодування, їх характеристика.

Метод кодування — це сукупність правил, за якими присвоюються коди окремим об’ємам номенклатури.

Існують такі методи кодування:

1) Порядковий — полягає у побудові кодів у порядку зростання або спадання ознак без пропуску номерів. Є найпростішим і найпоширенішим (для кодування сталих та малозначних номенклатур: види освіти, статті витрат, категорії персоналу і т.д.);

2) Серійно-порядковий — характеризується тим, що на кожну групу ознак виділяється серія порядкових номерів із резервом номерів).

3) Послідовний — передбачає виокремлення певних розрядів коду під певні ознаки. Використовується для кодування великих і складних номенклатур з великою кількістю ознак. Переваги: велика інформативність коду. Недоліки: код є громіздким і має складну структуру. Приклад: Діючий План рахунків бухгалтерського обліку (клас → синтетичний рахунок → субрахунок → аналітичні рахунки);

4) Паралельний — теж передбачає виокремлення розрядів, але значення ознаки, записаної на будь-якому розряді коду не залежить від значення ознак, записаних на інших розрядах. Структура коду відповідає фасетній формулі. Наприклад: х – вид навчання; хх – факультет; хххх – спеціальність; х – курс; хх – група.

Вибір даних методів повинен передбачати: можливість розширення кодової множини об’єктів і внесення відповідних змін; однозначність ідентифікованих об’єктів; мінімальну довжину коду; можливість обробки інформації на ПК; простоту методу кодування; застосування загальноприйнятих позначень.

48. Нормативно-довідкова інформація та її формування в інформаційній базі.

Поза машинна інформаційна база (ІБ) згідно із структурою інформаційного забезпечення охоплює: нормативно-довідкові документи, вхідну і вихідну (результатну) документацію.

Нормативно-довідкові документи належать до умовно-сталої інформації та містять матеріальні, трудові, технологічні й інші норми та нормативи, ціни, а також усі довідкові дані (П.І.Б., найменування тощо). На основі цих документів здійснюється первинне формування файлів нормативно-довідкової інформації (НДІ), що утворюють нормативно-довідкову базу інформаційної системи. До нормативно-довідкових документів належать довідники, класифікатори, номенклатури-цінники тощо.