пальчевский

прав на отримання соціальної допомоги (стягнення аліментів, розшук батьків, збір документів для виплати пенсій у зв’язку із втратою годуваль!

ника, інвалідність і т.д., зв’язок із виправними закладами); 3) захист жит! лових прав (робота з адміністраціями органів управління з метою забезпе! ченняжитломвихованців,взаємодіязжитлово!комунальнимислужбамиу вирішенні проблем ремонту квартир вихованців, взаємодія з юридичними службами для складання договорів передачі житла внайм, постановка на пільгову чергу, переоформлення житла у власність, повернення втрачених земельних ділянок); 4) профорієнтаційна діяльність (контакт із міськими і районнимицентрами зайнятостізметоювиявленняпотребивтихчиінших спеціалістах, трудовлаштування в канікулярний час); 5) робота з сім’єю (відвідуванняродичівібатьківвихованцівізметоювідновленняізбережен! ня родинних зв’язків, документальне оформлення дозволу відвідування сімей у канікулярний час, постійний контакт з адміністративними органа! ми з метою відслідкування способу життя, який веде рідня вихованців); 6) соціально!правовийзахистбезпосередньовипускників(вирішенняпитань, пов’язаних із житлом, кураторство у життєво важливих ситуаціях, соціаль! но!педагогічнийсупровідвипускникавперіодйогостановлення,зв’язокіз армійськими службами, забезпечення контактів з братами і сестрами, які залишаються в дитячому будинку).

Соціально!педагогічний супровід випускників продовжується навіть після створення ними сімей (підтримка молодих мам, проблеми трудо! влаштування і подальшого проживання, раціональне ведення домашньо! го господарства, розв’язання конфліктів за місцем роботи чи місцем про!

живання).

Таким чином, у дитячих будинках сімейного типу діти та підлітки у процесісамореалізаціїстаютьнеоб’єктами,асуб’єктамисоціальноговихо! вання. Це вимагає від соціальних педагогів переорієнтації власної діяль! ності, оскільки функції контролю і організації перестають бути головними в їх діяльності. Натомість на перший план виступає всебічний розвиток особистості вихованця, його самореалізація і самоуправління соціально! трудовоюадаптацією.

Запитання і завдання

1.Якітипипідлітків!правопорушниківвизначенідослідникамиА.Бан! дуроюіР.Уолтерсом?

2.Обґрунтуйте стратегічні напрями соціально!педагогічного впливу на підлітків!правопорушників ?

3.У чому полягає стратегія організації соціально!педагогічного комп! лексу мікрорайону ?

4.Розкрийте особливості моделі соціально!педагогічного супроводу підлітка з акцентуаціями характеру та технології її реалізації.

5.Які особливості тактик соціально!педагогічного супроводу підлітка

закцентуацією характеру ?

6.Технологія створення «Банку даних дітей шкільного віку, які зна! ходяться в утрудненій життєвій ситуації».

7.Визначіть особливості соціально!педагогічної діяльності у навчаль! них закладах інтернатного типу.

8.Щоявляєсобоюсоціально!педагогічнийкомплексшколи!інтернату?

9.Розкрийте технологію проведення професійної орієнтації випус! кників шкіл!інтернатів у процесі співпраці служби професійної орієн! тації та адаптації школи з Центром зайнятості соціальної служби для молоді.

10.У чому полягає оригінальність моделі учнівського самоврядуван! ня Центру реабілітації дітей!сиріт «Смарагдове місто» у м. Святогірськ Донецької області ?

11.Методика організації оздоровлення та відпочинку дітей!сиріт та дітей, що залишилися без батьківської опіки в літній період. Які її особ! ливості ?

12.Підготуйте розповідь про соціально!педагогічну діяльність у ди! тячих притулках. Які особливості її технологій і тактик ?

13.Розкажіть про особливості соціально!педагогічної роботи в дитя! чих будинках, організованих за сімейним принципом.

Рекомендована література

1.АртюшкінаЛ.М.,ПоляничкоА.О.Специфікапрофесійноїдіяльності соціальногопедагогазагальноосвітньоїшколи!інтернатудлядітей!сирітта дітей, позбавлених батьківського піклування // Практична психологія та соціальна робота. – 2004. – № 2. – С. 42!47.

2.Бандура Альберт, Уолтерс Ричард. Подростковая агрессия. Изуче! ние влияния воспитания и семейных отношений. Пер. с англ. Ю.Брянце!

вой и Б.Красовского. – М.: Апрель Пресс, Изд!во ЭКСМО!Пресс, 1999. – Глава 7. Асоциальная агрессия. Обзор. – С. 352 – 371.

3.Василькова Ю.В., Василькова Т.А. Социальная педагогика. – М.: Издательский центр «Академия», 2000. – С. 357!379.

4.Иванцова А. Работа социального педагога с детьми из неблагопо! лучных семей // Воспитание школьников. – 2000. – № 7. – С. 22!25.

5.Одинцова Л., Шамахова Н. Детский дом, организованный по се! мейному принципу // Воспитание школьников. – 2004. – № 2. – С. 25!31.

6.ПименоваО.Социально!педагогическая,психологическаяивоспи! тательная работа в приюте // Воспитание школьников. – 2003. – № 4. – С. 29!32.

7.Соціальнапедагогіка/Заред.А.Й.Капської.–К.,2000.–С.220!252. 8.Технології соціально!педагогічної роботи / За ред. А.Й.Капської/. –

К., 2000. – С. 197!209.

9.Тысячникова Л. Наш опыт социально!педагогической работы // Воспитание школьников. – 2003. – № 2. – С. 24!30.

10.Трус И. Модель социально!педагогического сопровождения под! ростков с акцентуациями характера // Воспитание школьников. – 2003. –

№3. – С. 26!32.

11.Чумак Л. Роль дитячого самоврядування у соціальній адаптації вихованців школи!інтернату // Рідна школа. – 2004. – № 1. – С. 49!52.

2.6. Робота соціального педагога з молодими інвалідами, хворими та обдарованими учнями

Висушити одну сльозу – більше доблесті, ніж пролити ціле море крові.

ДжорджБайрон

Інвалідність як суспільний феномен. Моделі інвалідності. Інституційні та позаінситуційні форми піклування про дітей інвалідів. Стратегія соціально педагогічних дій фахівця в роботі з прийомними сім’ями спеціалістами

та їх вихованцями. Соціально педагогічний супровід сім’ї, в якій хвора дитина. Програма делегування повноважень соціального працівника базового рівня одному з батьків,

що виховує дитину інваліда з функціональними обмеженнями. Методика соціально педагогічної роботи з дітьми

з відхиленнями в розвитку в палаці дитячої творчості. Досвід роботи київської громадської організації «Церебрал». Соціально психологічна адаптація дітей, хворих

на епілепсію. Лікувальна педагогіка. Соціально педагогічні проблеми обдарованих дітей.

Проблемамолодихінвалідів,абопо!іншому,дітейзфункціональними обмеженнямичиособливимипотребами,залишаючисьнаразінедостатньо дослідженою,потребуєособливоїувагисуспільства.Щенаприкінціминуло! го століття ООН проголосила 1983!1992 роки Міжнародним десятиліттям інвалідів. Це засвідчило зміну офіційної позиції світової громадськості сто! совно осіб із функціональними обмеженнями. Уперше були визначені їхні права нарівні з правами інших членів суспільства. Ще донедавна проблема

інвалідностістосуваласялишесамоїлюдини!інвалідатаїїсім’ї.Ниніжвиз! нається, що інвалідність – не стільки нещастя однієї людини, скільки сус! пільний феномен. Відомі різні моделі інвалідності: медична, економічна, функціональна, соціальна. Відповідно до медичної моделі інваліда від «нор! мальної»людинивідрізняютьвродженічинабутіпатології,якіобумовлюють

неповноцінністьлюдиниурозумовомучифізичномуплані,абожодночас! новпершомуідругому.Поліпшенняжиттяінвалідадосягаєтьсязарахунок

відновлення його здоров’я (фізичного, розумового) медичними засобами.

Урамках економічної моделі неповноцінними вважають тих людей, які ма! ють певні обмеження в праці (не можуть працювати, працюють за обмеже! ним часом). В Україні прийняте офіційне визначення інвалідності як дов! готривалої чи постійної, повної чи часткової втрати працездатності внас! лідок стійких чи важких порушень функцій організму у зв’язку з хворобою, травмою чи дефектом розвитку. Модель функціональної обмеженості пояс! нюєнеповноцінністьякнездатністьлюдинидовиконанняпевнихфункцій, доступних для здорових людей. Визначення інвалідності з позицій функ! ціонального підходу дається в Декларації про права інвалідів, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН у 1997 році. Згідно з нею «інвалід» – це осо! ба,яканеможесамостійнозабезпечитиповністючичастковопотребинор! мального особистого соціального життя через вади, вроджені або набуті, його чи її фізичні або розумові можливості. У світлі цієї моделі дається також визначення, яке зустрічається в Рекомендаціях до реабілітаційних програм, ухвалених на сесії Парламентської Асамблеї Ради Європи (1992 р.), в яких йдеться, що інвалідність – це обмеження в можливостях, зумов! ленефізичними,психічними,сенсорними,соціальними,культурними,за! конодавчими та іншими бар’єрами, які не дозволяють людині, котра має інвалідність, бути інтегрованою у суспільство і брати участь у житті сім’ї чи суспільства на таких само підставах, як і всі члени суспільства.

Цілком правомірно, на нашу думку, дослідниця проблем соціальної

педагогіки А.Й.Капська не погоджується з таким твердженням, оскіль! ки, як наголошує вона, самореалізація визначається не стільки потенцій! ними можливостями, яких у здорової людини більше, а тими, які індивід зумів використати. Отже, важливу роль у цьому процесі відіграють як ба! жання і активність самої людини, так і наявність сприятливих соціальних обставин. За умови такого розуміння проблема інвалідності виходить за межі індивідуального існування. Подібні підходи зумовили появу соціальної моделі інвалідності. Згідно з нею визначальна роль в обмеженні повно! правного функціонування людини у суспільстві належала її оточенню. За умоввідособленнявньомуформуваласяситуаціясоціальноїбездіяльності,

відчуження і деградації людини з вадами фізичного і психічного розвитку.

Усвітлі цієїмоделі ниніосновна увагаспрямовуєтьсяна створення сприят! ливих умов для найповнішої самореалізації інвалідів та інтеграції їх у сус! пільство у рамках «незалежного життя» кожного з них. Передбачається, що за таких умов функціональні обмеження будуть віднесені до розряду куль!

турнихвідмінностей.Зважаючинаце,соціально!педагогічнимпрацівникам значнуувагуслідприділятинелишебезпосереднійроботізлюдьмиізфунк!

ціональнимиобмеженнями,айбезпосередньомусоціальномуоточенню.

Насьогоднінайпоширенішоюформоюпіклуванняпродітей!інвалідівв Україні є інституційна, яка передбачає соціалізацію їх у стінах дитячих бу! динків,шкіл!інтернатів,професійно!технічнихзакладів.Українідієсисте! маспеціалізованихдошкільнихзакладівташкіл!інтернатів.Однакнедоліки інтернатної системи соціального виховання стають на заваді формуванню соціальноїмобільностітаінтегрованостівихованців.Цепризвелодотого,що нині у більшості розвинутих країн інтернатних закладів немає зовсім. Про! відним принципом в охороні дитинства сталапозаінституційна підтримка дітей та підлітків, яка полягає в тому, що дітей, котрі потрапляють під опіку держави,передаютьдлятимчасовогодоглядутавихованняуприйомнісім’ї. Такийвиддоглядузадітьми!сиротамитадітьми,позбавленимибатьківської опіки,отримавназвуприйомноїопіки(англ.–fostercare).Пізнішез’явили! ся прийомні сім’ї!спеціалісти, які поряд з іншими дітьми брали на утриму! ваннядітей!інвалідів.Вонизасвідчилисвоюефективністьунапряміїхсоціа! лізації. Дослідження, проведені у 1959 році в США, підтвердили, що легше знайтидлядитини!інвалідаприйомнусім’ю,ніжстворитиумовидляуспіш! ної соціалізації в рідній.

Стратегія соціально педагогічних дій фахівця в роботі з прийомними сім’ями спеціалістами та їхніми вихованцями полягає в таких основних напрямах:

1.Вивчення можливостей поліпшення умов життя дитини!інваліда у власній сім’ї або можливостей розмістити її в сім’ї родичів. Робота з біоло! гічними батьками з метою відновлення чи збереження сім’ї. Перевірка повноти реалізації програм субсидій, спрямованих на запобігання вилу! ченню дитини з функціональними обмеженнями із сім’ї.

2.Участь у судовому засіданні. Ознайомлення з матеріалами суду, за вироком якого дитину розміщують у прийомній сім’ї.

3.Перевірка всіх запобіжних заходів під час підбору прийомної сім’ї! спеціаліста (стаж сімейного життя, позитивні рекомендації в родинному та громадськомужитті,наявністьчивідсутністьвласнихдітей,наявністьвідпо!

відного державного сертифікату після реєстрації й тестування у приватних та урядових службах соціального захисту).

4.Навчання, контроль та нагляд за прийомними сім’ями. Надання їм всебічної допомоги. Розподіл виділених на дітей центральними державни! ми та місцевими органами влади коштів.

5.Закріпленнязаприйомноюродиноюмультидисциплінарноїкоман! ди, яка спроможна: надавати різнобічні послуги, координувати їхнє на!

дання, поліпшувати якість стосунків, у які вступають прийомні діти, про! водити моніторинг втручань у сім’ї, зорієнтовані на профілактику, систем! не клінічне обстеження дітей; готувати за вимогою суду мультидисциплі! нарнуекспертизугрупризику.

6.Визначеннятривалостіперебуваннядитиничипідліткавприйомній сім’ї. Вивчення можливостей повернення в біологічну сім’ю. Робота над відновленням та реабілітацією її.

7.Виведення дитини з!під опіки прийомної сім’ї. Запобігання багато! разовому переміщенню вихованця із сім’ї в сім’ю.

8.Подальший соціально!педагогічний супровід клієнта.

Важливоюділянкоюроботисоціальногопедагогаувирішенніпроблем соціалізаціїдітей!інвалідівувітчизнянійсоціально!педагогічнійпрактиціє соціально!педагогічний супровід сім’ї хворого. Психологи доводять, що у батьків із появою дитини з порушеннями в розвитку з’являються психічні розлади. У зв’язку з цим Шухард виділяє кілька етапів кризи в сім’ї:

1)заперечення проблеми,

2)наддепресія,

3)пошуки шляхів виходу з кризи,

4)визначення ситуації і звернення до фахівців,

5)скороченняконтактівзнавколишнімсвітом,зосередженнявсієїуваги на дитині, надія на її одужання, повторний сильний стрес у випадку втрати

надії, змирення із тою ситуацією, яка склалася.

Стратегія соціально педагогічного супроводу сім’ї, в якій хвора дитина,

включає такі основні напрями:

1.Допомогти батькам зрозуміти, що хвору дитину не слід сприймати як погану, а як представника людей з розряду особливих культурних відмінностей, у ставленні до яких у світовій практиці став чітко помітним поворот від культури корисності до культури гідності.

2.Дати зрозуміти родині, що вона у світі не єдина зі своєю пробле! мою. Є інші сім’ї, які у рамках можливого вирішують цю проблему на основі вироблення власної філософії життя. Результатом цього є ство!

рення найсприятливіших умов для соціалізації хворої дитини. Познайо! митись з такою родиною.

3.Проводити консультації, у ході яких пропагувати та рекомендувати послуги різноманітних соціальних служб, медичних закладів. Ознайомлю! вати з правовим становищем хворої дитини.

4.Ознайомити батьків з методикою роботи із хворою дитиною. Допо! магати в організації спільного з дитиною сімейного відпочинку.

5.У випадку, коли сім’я з хворою дитиною проходить через «класич! ний» паттерн (матері надміру втягнуті у виховання дитини в той час, як батьки відходять від ситуації емоційно чи фізично), проводити бесіди з батьками та залучати до проведення психологічних тренінгів з метою запо! бігання розпаду сім’ї.

6.Радитибатькамненамагатися«нормалізувати»дитинувтомувипад! ку, коли це неможливо. Невдача в таких випадках призводить до трагедії.

7.Допомогти батькам побачити реальні можливості дитини і спряму! вати всі сили на її розвиток у ході належного догляду за нею, виховання та навчання її.

8.Соціально!педагогічний супровід сім’ї з хворою дитиною вести на основі плану реабілітації хворого, складеного спільно з дитячим лікарем. На базі цього плану розробити батькам відповідні рекомендації.

Останнім часом у вітчизняній соціально!педагогічній практиці зроб! лено перші кроки щодо реалізації експериментальної програми делегу

вання повноважень соціального працівника базового рівня одному з батьків, що виховує дитину інваліда з функціональними обмеженнями. Вперше здійснено спробу делегувати повноваження соціального працівника ма! тері. Програма ініціювалася Соціальною службою для молоді та Благо! дійним товариством допомоги інвалідам і особам із інтелектуальною недостатністю «Джерела». Мета її – забезпечення кваліфікованого дог! ляду за дитиною, зменшення направлень дітей до інтернатних закладів,

надання підтримки родинам, які виховують дитину з особливими по! требами. Методичний супровід програми здійснювали соціальний пра! цівник, психолог і дефектолог. Учасниці програми (жінки віком від 30 до 59 років, діти яких мали діагноз: аутизм, синдром Дауна, розумова відсталість різних ступенів, дитячий церебральний параліч) мали мож! ливість звертатися до фахівців за консультаціями щодо розвитку дити! ни, пошуку відповідної інформації та фінансових ресурсів. Фахівці от! римали право представляти інтереси учасниць програми в місцевих орга! нах влади, контролювати виконання плану догляду, організовувати і про! водити індивідуальні та групові психологічні консультації, інформаційні

тренінги. Після завершення програми всі респондентки відзначили по! зитивні її сторони. Одні сприйняли її як крок держави, спрямований на взаємопідтримку (матері не віддають дітей у спеціалізовані інтернати, де на утримання однієї дитини витрачається близько 600 гривень у місяць, держава частково компенсує матері витрати по догляду за дитиною). Другі

ного працівника батькам, які виховують дитину з функціональними обме женнями:

1.Визначення державних та громадських організацій, які доцільно за! лучити до участі в програмі (центри ССМ, управління та відділи у спра! вахсім’їімолоді,соціальногозахисту,опікунськіради,закладиосвіти(зок! рема інтернатного типу), притулки для неповнолітніх, асоціації молодіж! них громадських організацій, благодійні фонди, жіночі та релігійні органі! зації). Оформити з ними відповідні домовленості.

2.Вивчити сім’ї, які виховують дітей з особливими потребами. Зару! читися згодою матерів на залучення їх до участі в програмі. Для цього провести з ними індивідуальні інтерв’ю, у ході яких виявити їхнє став! лення до нових обов’язків та до тренінгу, що відбувається в межах прог! рами.

3.Скласти плани догляду за дітьми та обговорити їх під час групового тренінгу.

4.Визначити програму проведення психологічних тренінгів. Розпо! чати їх із психологічних занять, які сприяють знайомству учасниць групи

іїх психологічному наснаженню. Заняття чітко структурувати. Обмежу! вати теоретичну і термінологічну їхні частини. На час проведення занять вирішити проблему догляду за дітьми учасників програми.

5.Активізувати обговорення проблем виховання і реабілітації дітей за рахунок використання на заняттях інтерактивних методів викладання.

6.Рекомендувати батькам для самостійного читання спеціалізовану літературу, сприяючи самореалізації їх шляхом працевлаштування на нову

роботу в рамках сім’ї.

7.Слідкувати за виконанням учасниками програми плану догляду і складання ними щомісячного звіту за встановленим зразком про вико! нання завдань цього плану.

8.Навчити батьків вести щоденник психолого!педагогічних спосте! режень, спираючись на соціально!психологічний супровід.

9.Виробляти у матерів уміння аналізувати власну реабілітаційну ро! боту, робити на основі такого аналізу конструктивні висновки.

10.Залучення учасників програми до консультування матерів дітей! інвалідів, які не беруть участі у подібних програмах.

Останнім часом із метою активізації соціальної роботи з дітьми та молоддю з особливими потребами соціальні служби розширюють сфери їх спілкування, співпраці, організації дозвілля, ігрової і творчої діяльності. Впроваджуються такі організаційні форми роботи, як: реабілітаційні цент! ри, ігротеки, недільні школи, клуби спілкування, об’єднання, товариства,