21.1 Національна ідея у політичних творах м. Руденка

На спеціальному пленумі Спілки письменників засуджувалися так звані “націоналістичні збочення” в творчості провідних літераторів республіки, витягувалися з них визнання своїх гріхів і каяття. І тут же на найвищих регістрах вихвалялися твори письменників того призову, до якого належав Микола Руденко. Їх називали ідейно й духовно здоровим поколінням, уособленням усього творчого майбуття національної інтелігенції. Вони, на думку тодішніх ідеологів республіки, покликані замінити в літературі тих, які вважалися класиками національного письменства, але їх давно треба списати з корабля сучасності. Задля об’єктивності варто нагадати, що ніхто тоді з покоління літературних новобранців іще нічого видатного не написав; усі їхні твори були більш а чи менш обнадійливими заявками на літературне майбутнє неофітів слова. В контексті багатьох тодішніх виступів часто з’являлося ім’я Миколи Руденка. Йому, справді помітній творчій особистості з-поміж покоління вчорашніх фронтовиків, відводилася роль незаперечного лідера. В нього й абсолютно бездоганна в усіх розуміннях біографія (виходець не з якоїсь там підозрілої інтелігенції, а зі справжнього робітничого середовища, він був в окопах блокадного Ленінграда, мав тяжке поранення), й поезія, яка вигідно вирізнялася на доволі сірому тлі тих, кого проголошували новою і навдивовижу талановитою літературною генерацією. В цьому розумінні Руденка було вибрано справді безпомильно. Так творився тоді “табель про ранги” в літературі. “Видатні”, “визначні”, “відомі” й “талановиті” письменники призначалися згори. З Руденком вийшла ситуація майже унікальна, бо до літературної еліти висувалася людина, як це зовсім рідко бувало, таки беззаперечно здібна.

Отже, ім’я Миколи Руденка — на чільному місці всіх тогочасних критичних обойм, у нього стабільне соціальне становище, він належить до літературного істеблішменту, добробут і репутація якого активно оберігається там, де література одержавлена й поставлена на службу правлячій партії. І ось несподівано для багатьох Микола Руденко полишає ту “вагову категорію” в офіційній літературній ієрархії, а по деякім часі опиняється на становищі дисидента. 1975 року його виключають зі Спілки письменників, 1977-го заарештовують. Ретельно виваживши на своїх терезах усі гріхи підсудного, Феміда “розвинутого соціалізму”, ані на мить не завагавшись, одміряла йому сім літ в’язниці і п’ять — заслання в районах Півночі. Що ж відбулося за цей час із Миколою Руденком і чим він так розгнівив владу?

Активне невдоволення викликало і те, що він писав, і те, що робив. Навіть важко сказати, що визначалося як більший гріх письменника. Почнемо з другого, хоч загалом літературну роботу й поведінку Миколи Руденка розмежовувати важко, бо вони взаємопов’язані і вже з самого початку шістдесятих років є логічним продовженням одне одного. Отже, суспільство на той час увійшло в смугу політичної “відлиги” й суворо дозованої гласності. Заговорили про репресії в роки культу Сталіна, з’явилася (але швидко й згасла) надія на переоцінку цінностей, які виконували роль наріжних каменів споруджуваного, як тоді всім вірилося, храму комунізму. Тепер можна все те назвати невдалою репетицією перебудови.