8. Творчисть Григора Тютюнника і розвиток укр.Літ 60-70.Рр

Творчий спадок Григора Тютюнника кількісно невели­кий —укладається у двотомник, що з'явився 1984 р. Жанрово одноманітний —це новели, оповідання, кілька повістей. Його оповідання й новели аж ніяк не підходять під стандарти «соціалістичного реалізму», далекі від ілюстру­вання партійних гасел, від нав'язуваного літературі фальши­вого оптимізму. Саме за те, що він не хотів писати як усі, Г. Тютюнника постійно переслідували служителі правлячої ідеології. Його порятунком було те, що він не торкався полі­тики, не використовував публіцистичних засобів соціально­го аналізу актуальних сільських проблем, не прагнув когось викрити, щось засудити. Зрештою, це тоді було практично неможливо. Він дає художній аналіз актуальних соціальних проблем і, зокрема, проблем тогочасного села. Воно постало в його новелах непричепурене, реальне, оживлене, за що Олесь Гончар назвав письменника «живо­писцем правди». Постало перед читачем у розмаїтті людських доль, характерів. Григір Тютюнник зумів через душу людини передати дух того непростого часу, торкнути­ся болючих суспільних проблем. Зробив він це дуже тонко, майстерно, без активного авторського втручання, накидан­ня власних висновків і оцінок. Своїх героїв Григір Тютюнник не ідеалізує, не наділяє якимись особливими рисами характеру. В основному це звичайні сільські люди —жінки, чоловіки, старенькі, діти. Серед них немає лише позитивних чи негативних. Людина постає мов жива. До того ж говорить вона не правильною літературною, що можна спостерегти в багатьох інших авторів, а природною для неї мовою. 8.2 Атмосфера кінця 50-х років сприяла формуванню молодої генерації так званих шістдесятників, які у змінених обставинах і новими методами продовжили працю на культурному й національному підґрунті. Ця генерація українських інтелектуалів, насамперед письменників, своєю непримиренністю до існуючої дійсності протестувала проти пануючої атмосфери зневаги до особистості, боролася за національні культурні цінності, свободу і людську гідність. "Шістдесятники" представлені письменниками Л. Костенко, В. Симоненком, І. Драчем, М. Вінграновським, Є. Гуцалом, літературними критиками І. Дзюбою, І. Світличним, Є. Сверстюком та багатьма іншими, проти яких після їхнього короткочасного яскравого дебюту почалося цькування з боку влади. Одних було змушено до мовчання, деякі зламалися, інших ув'язнено. Внаслідок важких табірних умов померли в ув'язненні О. Тихий, В. Марченко, Ю. Литвин, В. Стус. Ця група української творчої інтелігенції в умовах "відлиги" виявила прагнення до пошуку нових форм мистецького самовираження на основі осмислення національного досвіду. В них зростав інтерес до вивчення духовної спадщини свого народу. Проте навіть ознайомитися з творчим доробком багатьох діячів культури минулого було складно. Та молоді інтелектуали знаходили можливості дедалі глибше і всебічніше пізнавати національну духовну спадщину. Все це привело їх на шлях боротьби за оновлення суспільства, відмови від тоталітаризму в усіх сферах суспільного буття, зокрема в духовних процесах, за утвердження загальнолюдських моральних та естетичних цінностей. Так поступово сформувався рух дисидентів. Він відігравав значну роль в культурно-ідеологічних процесах, що відбувались в Україні. У суспільстві сформувалася полярна офіційній громадянська позиція. Із початку 70-х рр. почала провадитись цілеспрямована русифікація, а у сферах суспільних і гуманітарних наук настав тотальний диктат. Проте політика русифікації зустріла опір. Набули поширення такі форми непокори і боротьби за національні, політичні й культурні права, як петиції, протести, демонстрації, сам видав літературних джерел, влаштування страйків, створення нелегальних політичних організацій. Одним із помітних проявів руху опору, етапом боротьби проти русифікації за незалежне місце рідної мови в УРСР була конференція з питань культури української мови, проведена в лютому 1963 р. Київським університетом та Інститутом мовознавства Академії наук УРСР. Конференція, в якій брало участь понад 800 осіб, перетворилась на публічну форму протесту проти переслідування української мови в СРСР. Наводилися численні факти невиправданого обмеження у використанні української мови, яке ще за часів культу особи "узаконили" прибічники мовного нігілізму, зокрема у сфері технічних наук. Натомість осіб, які виступали за всебічний розвиток української культури і мови, звинувачували в буржуазному націоналізмі й часто карали. Одностайно на конференції було засуджено абсурдну теорію про двомовність нації. Адже у кожного народу є тільки одна рідна мова.

На зламі 60—70-х років, в умовах застою і регресії, які починають визначати характер суспільного життя, утверджується зневажливе, нігілістичне ставлення до мови, історії, літератури, мистецтва, що, зокрема, виявилось у звуженні сфери функціонування рідної мови, у забороні деяких художніх творів, пов'язаних зі сторінками боротьби за національну гідність, переслідування діячів культури. Ця гірка доля не обминула видатного сучасного скульптора, живописця, етнографа, лауреата Державної премії України ім. Т. Шевченка І. Гончара, художників А. Горську, Л. Се-микіну, О. Заливаху, Г. Севрук (було знищено шестиметровий вітраж у Київському університеті). У доробку художниці-кераміста Г. Севрук були твори, що належали до "Козацького циклу", але в період тотальної русифікації ця тема виявилась забороненою, і митця виключили зі Спілки художників України.

9. Григір Тютюнник на Луганщині. Дитячі та юнацькі роки. Майже десять років життя Григора Тютюнника пов’язано з Луганщиною, адже в селище Щотове, де мешкав його дядько, Филимон Васильович Тютюнник, він потрапив ще шестилітнім у 1937 р., коли в рідному селі Шилівці на Полтавщині репресували батька. А ще  в Луганській області Григір Михайлович  працював учителем. Про один рік вчителювання (до цього часу маловідомий у життєписі письменника), який став визначальним у його творчій долі – ця моя розповідь.

Отже, 19 травня 1962 року відбувся захист дипломної роботи з російської літератури на тему «Психологізм у творчості Льва Толстого», виконаної студентом п’ятого курсу Харківського державного університету Григором Тютюнником, під керівництвом завідувача кафедри російської літератури професора М. Легавки. Наказом №117 по Вошиловському районному відділі освіти від 15 серпня 1962 р. Тютюнника Григорія Михайловича  призначено вчителем російської мови і літератури середньої школи робітничої молоді міста Артемівська. Дружину – Людмилу Василівну Тютюнник – учителем української мови і літератури. 10. Твори Григора Тютюнника Оповідання і повісті письменника справляють магічний вплив. Це починаєш усвідомлювати, коли раптом розумієш, що тобі несила відірватися від цих талановитих рядків, що тебе веде за собою вправний оповідач — і тому кортить дослухати, дізнатися, чим закінчиться його чергова історія. Ці нескладні, короткі, а такі глибокі сюжети переказані уважним спостерігачем, знавцем життя і людської природи, без моралізаторства і натиску, але з таким промовистим емоційним підтекстом, що ти відразу робишся спільником автора, його товаришем і однодумцем. Гарне, привабливе, вартісне у змальованому ним світі стає таким же очевидним, як і потворне та відразливе.  В оповіданні «Син приїхав» — інша тональність, інші акценти. «Син приїхав!» — найточніше і найлаконічніше визначення основної події твору. Павло Дзякун — начебто й позитивний персонаж. Описуючи його приїзд до стареньких батьків, письменник наголошує: новенька машина, новенький костюм, гарненька невісточка, веселий онук. Але щось у тому бездоганному ансамблі насторожує, викликає неприємне почуття: чи то зневагу, чи жалість. Із домівки батьків Павло подався до міста, зробив там кар'єру, вигідно одружився, вигідно купив машину, завів корисні знайомства...  Навідавши батьків, розмовляє каліченою українською мовою (бо ж прилучився до «вищої» культури, до «цивілізації»), шукає і запрошує на родинне застілля «полєзних» людей і таке інше. Жодного авторського осуду — просто вміє собі жити чоловік. Але, якось мимовільно розумієш: дуже вони убогі, його життєві вершини, дуже прісні і безкрилі мрії, та ще й доволі негідне поводження, яке заставляє цього «маленького начальника» заради майбутнього користання із «полєзної» людини терпіти будь-які її слова та вчинки, найнеприємнішу правду-матінку в обличчя.  Саме у цьому, на мою думку, полягає письменницька майстерність Григора Тютюнника: відображаючи розмаїття людських характерів і типів, він виявляє себе як тонкий психолог, разом з тим — як носій і охоронець найкращих етичних уявлень, що не потребує виокремлювати «мораль байки», бо вона легко відчитується у його талановитих творах, які є справді цінним надбанням української літератури.

Оповідання Григора Тютюнника «Оддавали Катрю» присвячене болючій проблемі українського суспільства середини ХХ століття - масовій міграції селян до міста. В пошуках кращої долі жителі села зривалися з рідних гнізд, але що їх чекало далі - не знав ніхто. А чи мали право ці люди навідмах рубати своє родове коріння, зрікатися традицій, мови свого народу? Бо саме цього вимагало жорстоке «проросійське» місто. Саме на це питання намагається знайти відповідь у своєму оповіданні Григір Тютюнник.

Донька хутірського крамаря Степана Безверхого вирішила виходити заміж за хлопця з Донбасу. В селі молодих неодружених парубків немає, тож батьки «мусять оддавати» Катрю за городянина. Мусять… І цим все сказано. Мусять об’єднати долі зрусифікованого безбатченка і вихованої в кращих традиціях української педагогіки молодшої донечки… Мусять штовхнути Катрю у страшний вир буремного, жорстокого, а головне - невідомого, незнаного міського життя, адже доньці пішов уже тридцятий рік.

Автор оповідання через змалювання характерів, вчинків своїх персонажів порушив низку, серйозних, актуальних і нині, у ХХІ столітті, проблем. Найболючіша - зубожілий стан українського села. Адже з подібними Катрями, що випурхують, мов голубки, з рідних хат, від’їжджають до міста, ламаються одвічні українські звичаї, у безодні часу губляться традиції рідного народу, врешті, калічаться душі поколінь прийдешніх. Бо чому ж може навчити матір й батько своє дитя, якщо вони самі покинули напризволяще своїх літніх батьків на забутих Богом хуторах?

Григір Тютюнник намагається довести своєму читачу, що духовні цінності рідного народу - найсвятіше, що є у людини. І на доказ цього автор до найменшої деталі змальовує Катрине весілля. Сполохана наречена забуває про свій страх перед майбутнім, коли чує рідну пісню. Ці чарівні звуки знімають у нареченого маску зверхності й пихатості і виявляється, що «… сміх у нього тихий, м’який…» Під час виконання української пісні «здавалося, не десятки людей співало…, а одна много-гласна душа». В цих рядках - мрія письменника об’єднати український народ, адже сила - в громаді.

Катря інстинктивно відчуває, що захистити її від суворих реалій міського життя може лише любов рідних людей. Символом цієї любові, цього оберегу Катриної душі в оповіданні є старенька бабусина хустка, в яку дівчина вмотується, немов у кокон, бажаючи захиститися, відгородитися від чужого ока. А може, Катря витягла зі скрині хустку, аби зігріти своє дитя, що носила під серцем, душевним теплом її предків? На ці питання Григір Тютюнник відповіді не дав. І читачу лише залишається сподіватися, що останній Катрин сумний погляд на рідну домівку - запорука того, що ця жінка все ж таки залишається українкою…

Отже, автор спостерігає з сумом і страхом за приходом нового життя з радянськими порядками, що руйнують всі споконвічні традиції українського села. Але у кожної людини є найголовніше - вибір, від якого залежатиме майбутнє рідної країни. Вогник далеко в степу «Найдорожчою темою, а отже, й ідеалом для мене завжди були й залишаються доброта, самовідданість і милосердя людської душі в найрізноманітніших її проявах», — писав Гр. Тютюнник. Непересічні людські цінності. І як добре, що письменникові вдалося так майстерно і ненав'язливо показати їх у своєму творі. Зі сторінок повісті постають перед нами яскраві, колоритні характери хлопчиків: головного героя Павла, від імені якого ведеться розповідь, та трьох Василів, які щодня проходять пішки по 18 кілометрів. Привабливим є також образ доброї тітки Ялосовети, прекрасного майстра своєї справи, викладача трудового навчання Федора Демидовича та директора училища, які не тільки навчають підлітків, а й старанно виховують їх, уміло прищеплюють дітям любов до праці. Але, на жаль, підлітків оточують не лише добрі, сердечні, совісливі люди, а й погані. Таким є негативний персонаж повісті — шофер Фріц, який не тільки не допоміг Павлові у скрутну хвилину, а й покалічив його. І як добре, що таких жорстоких, безсердечних людей небагато. Людяність, доброта переважають. Показова й назва твору «Вогник далеко в степу». Хлопчики, які щодня пішки добиралися до училища, змушені були виходити з дому тоді, коли надворі було ще темно. От і придумали розкладати вогонь ще звечора, як повертались з училища, щоб не так моторошно було йти вранці чорним шляхом, грілися біля нього в степу. Вогонь — супутник людини, без нього неможливе життя. А вогник, який жевріє в душі, зігріє інших людей. Цей вогник — доброта, щирість, людяність, чуйність, милосердя. Людина без вогнику в душі перетвориться на звичайну колоду, якій не потрібні ніякі високі помисли, мрії. такий вогник жевріє у душі Павла, у його друзів — Василів, тітки Ялосовети, Федора Демидовича, директора училища. Теплотою своєї душі вони завжди зігріють інших, допоможуть, підтримають у тяжку хвилину. Хай же ней вогник буде в душі кожного з нас, жевріє, не згасає, світить іншим! І щира подяка письменнику за цей чудовий твір.

12.  Доля Світличного та доля укр.народу Іван Світличний був однією з чільних постатей українського дисидентського руху. Такий образ виринає й зі спогадів його друзів, шістдесятників, зокрема Михайлини Коцюбинської, Василя Стуса, Зиновія Антонюка, а також тих, хто (як Микола Горбаль, Семен Глузман чи Гілель Бутман) познайомилися з ним допіру в таборі. І просто не віриться, що сьогодні в Україні його постать нікому, властиво, крім нечисленного кола дисидентів, невідома.

   Світличний, поряд з Василем Стусом, Валерієм Марченком, Олексою Тихим і Юрієм Литвином, належав до трагічних постатей дисидентського руху. Табори забрали життя цих людей, а часи, в яких вони жили, не дозволили сповна реалізувати свої творчі й літературні потенціали. Проте в 60-і і 70-і роки, „перебуваючи під пильним наглядом, Світличний попри все пише і часом навіть публікує статті, перекладає Беранже, Лафонтена, Бодлера, Верлена, інших авторів з польської, турецької, сербської”. Водночас в його долі відобразились усі найважливіші аспекти українського дисидентства 60–70-х років. Вона тісно вплетена в історію українського руху антирадянського опору. Почнемо, однак, з кінця.

 «Поезія — свобода серця...» — саме так розпочинається один із сонетів Івана Світличного. Для нього поезія стала тим притулком душі, що дав змогу зберегти свободу в неволі, здоровий глузд у божевіллі, гумор у безнадії.

Навряд чи можна собі уявити «шестидесятництво» — літературно-мистецьке та політико-культурне відродження України 1960-х років без не ординарної та геніальної постаті Івана Олексійошіча Світличного, літературознавця, літературного критика, поета, перекладача.

Іван Світличний народився на Донеччині в селі Половинкине Старобільського району Луганської області 20 вересня 1929 року. Після закінчення середньої школи в 1947 вступив на навчання на українське відділення філологічного факультету Харківського університету. І. Світличний був неординарною особистістю. Ф. Пустова, викладач Донецького національного університету, яка в той час була студенткою Харківського університету, згадує: «Всі ми ставились до Івана з глибокою симпатією та повагою, дехто називав його «свєтлой личностью». Це пов'язувалося не стільки з прізвищем, скільки з тим, що він, як правило, був усміхненим, привітним, випромінював доброзичливість. Людей до себе Іван притягував не тільки ерудицією, а й кришталевою моральною чистотою, щедрістю. На перший погляд здавався м'якою, беззахисною людиною, але в полеміці на морально-етичні, світоглядні питання виявляв твердість».

Згодом, після закінчення університету, вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка. Навчався у відділі теорії літератури, темою його кандидатської дисертації була теорія художнього образу. Його покликанням стали теоретичні студії в галузі літературознавства. Під час перебування в Інституті літератури опублікував ряд літературознавчих статей у періодичних виданнях.

В Івана Світличного був дар відчувати талант і всіляко його підтримувати. Тому не дивно, що до нього тягнулась творча молодь, і не лише поети і прозаїки, а й художники — Алла Горська, Галина Севрук, Панас Заливаха та інші.

У 1962-1963 роках розпочинається кампанія, спрямована проти творчої інтелігенції, яка через десятиліття виросте в хвилю масових репресій. За це десятиліття, перебуваючи під суворим наглядом, Світличний усе одно пише і часом навіть публікує статті, здійснює переклади Беранже, Лафонтена, Бодлера, Верлена, перекладає з польської, турецької, сербської.

Наставали часи, коли вже палке слово критика Світличного боялися друкувати. У цей час його звинувачують в тому, що він передав за кордон вірші В. Симоненка. Після чого — перший арешт (1965 р.) та тимчасове помилування. 1972 року починаються нові переслідування української інтелігенції. 13 січня Івана Світличного було заарештовано. Вирок по звинуваченню в антирадянській пропаганді та агітації, що полягала у виготовленні та поширенні самвидаву, був сім років таборів суворого режиму та п'ять років заслання. Уже в таборі й на засланні Іван Світличний продовжує віршувати, і на світ з'являються його власні поезії — такі особливі, гострі, насмішкуваті, саркастичні і ні на що не схожі.

У своєму листі з Колими Василь Стус писав: «На превелику радість мою, кожна подача Іванових віршів сповнює мене вдячністю до благословенної Пермі, що змусила-таки Івана до писання віршів, які він, на жаль, покинув був десь на початку 60-х. Тоді зайшов час молодої генерації—Іван чемно дав їм місце, як прекрасний зичливий критик-літератор... Він пускав сльози добрі, читаючи Симоненка, Драча, Вінграновського, Ліну. Він оцінював усіх усмішкою, тактом, добрістю, людяністю, з того радіючи і тим живучи... Все кращого в мені — це Іван. Усе кращого в багатьох інших — від Івана. Він роздаровував себе по просвирах. Виняткова роль, виняткове самопожертвування — без тіні докору. Бог дав мені колись назвати його «вусатим сонечком моїм» — тоді я й не розумів головою того, що чуло серце!...»

Іван Дзюба у вступному слові до збірки творів Івана Світличного писав: «Ще «на волі» Іван Світличний писав і вірші, тільки не публікував їх і мало кому показував... Жорстокий факт: каторга вбила його тіло, але розкрила нові можливості душі. Несправедлива кара породила не лише біль і страждання, а й високий стан духу, надзвичайне його напруження, що вилилося в слово справжньої поезії».

Із заслання Іван Світличний повернувся дуже хворим, інвалідом, назавжди втративши працездатність. Однак наскільки було можливо, він працював: перекладав, писав. Недовго він прожив на свободі, не встиг надивитись на оновлювану незалежну Україну. У жовтні 1992 року Івана Світличного не стало.

Зі спогадів Ігоря Калинця: «Він був носієм любові. До багатьох. І в першу чергу до України, за яку боровся і страждав». Саме гострота правди і сила любові об'єднує весь творчий спадок Івана Світличного — поета, перекладача, літературознавця, громадянина, людини.

 

13. Роль І. Світличного у русі шістедесятників Він був духовним рушієм багатьох важливих ідей і змагань «шістдесятників», непомітно й ненав'язливо опинявся в центрі кожної культурної акції. Був натхненником самвидаву, вмів робити надбанням інших те, що відкривалося йому. Мали-таки рацію тюремники, вважаючи його носієм «небезпечного знання», інакодумства, поширення крамольної літератури.

Звертався І. Світличний і до творчості Т. Шевченка. В одній з ранніх статей «Художні скарби «Великого льоху» (1962) він досить-таки повно наводить (удаючись до спростування) версію символіки цього твору, запропоновану Смаль-Стоцьким. У «коментарі критичному до коментаря наукового» (1965) вельми прискіпливо, з цікавими й слушними зауваженнями та доповненнями прорецензовано «Коментар до «Кобзаря» Шевченка, здійснений Ю. Івакіним. І, нарешті, стаття «Духовна драма Шевченка», написана в таборі (1976) і опублікована лише незадовго до смерті у збірці «Серце для куль і для рим» (1990). Тут літературознавець рішуче виступає проти ретушування «Кобзаря» за простолінійною схемою: «добрі люди» — «лихі пани».

У поетичній творчості І. Світличного знаходимо суголосні цим роздумам інвективи проти «посполитих», інертної маси «салоїдів»; сповідування лицарського кодексу честі («Яремі Світличному»), декларування тяжкої любові до Вітчизни («Шевченко»).

Поезія стала для Світличного духовним прихистком, рятунком і самоствердженням. Своєрідним тюремним щоденником є цикл «Гратовані сонети», що привертає увагу насамперед зіткненням двох, здавалося б, непоєднуваних стихій — елітарної поетичної форми і не вельми «естетичного» змісту.

Ця поезія одверто ангажована, з чіткою соціальною адресою. Поезія логізована — в ній розвивається задана теза; вона, безперечно, дидактична — тяжіє до формули-висновку, формули-гасла, заклику. Але в українській літературі протягом усього її розвитку — від Шевченка до Стуса — така поезія завжди лишалась актуальною. Тим-то й Світличний, маючи значно ширші й вільніші погляди на суть і роль поезії, обстоюючи право на самодостатність асоціативного мислення, захоплюючись паростками нової, авангардової та модерної лірики, сам усе ж таки лишався поетом раціонального типу. Зерном поетичного розвитку думки слугує то відома сентенція, приказка, то цитата — прихована чи явна. В основі багатьох поезій — розгорнуте осмислення моральних максим — «Відчай», «Жалісний сонет», «Голова на палі», «Моя свобода» та ін. Іншою складовою впливу І. Світличного на шістдесятництво, поруч із А. Горською, стає роль об’єднувача молоді. Обставини, в яких зароджувалося це явище, далекі від ідилій західного суспільства, у якому одним із чинників “бунту молоді” була невідповідність між відносно високим рівнем матеріального благополуччя та запитами духовного життя. Коли західні хіппі та бітники, відкидаючи расові й етнічні чинники, втягувалися у проблеми постмодерну, їхні українські однолітки переймалися більш приземленими питаннями. Вихідці з сіл, відірвані від рідного середовища, змушені були самостійно “кувати своє щастя”. Молоді таланти потребували моральної підтримки, хорошої рекомендації, заохочення, додаткової роботи, пов’язаної з фахом, ну й, звичайно ж, таких прозаїчних речей як притулок під час різноманітних подорожей чи поїздок. Без людини, яка б узяла на себе бодай частину цих приватних проблем, шістдесятництво навряд чи змогло організуватися. Можливо, це був би якийсь броунівський рух талантів.