Тема 4. Стилі сучасної української літературної мови в професійному спілкуванні

План

1. Стильові різновиди сучасної української літературної мови.

2. Документ – основний вид офіційно-ділового стилю.

3. Функції документа.

4. Класифікація документів.

5. Основні реквізити документів.

6. Характеристика реквізитів, місце їх розташування й правила оформлення (самостійне опрацювання).

7. Вимоги до тексту документа та його оформлення.

8. Особливості мови ділових документів.

Лексичне багатство сучасної української літературної мови широко використовується в усіх її функціональних стилях. Стиль має суспільну природу – він створюється в процесі мовного розвитку нації і є невід’ємною частиною загальнонародної мови, а не витвором окремого індивіда. Первісно слово стиль (лат. stilus) означало загострену паличку, якою писали на навощених табличках. Це слово має кілька значень:

1) сукупність ознак, які характеризують мистецтво або індивідуальну манеру художника;

2) сукупність прийомів у використанні засобів мови, властиве якому-небудь письменникові або літературному творові, напряму, жанру;

3) характерна манера поводитися, говорити, одягатися тощо.

Щодо мовного стилю, то він передбачає добір мовних засобів (лексичних, граматичних, фонетичних і т. ін.) у будь-якій сфері людської діяльності відповідно до мети й завдань спілкування.

Мистецтво добирати й ефективно використовувати систему мовних засобів з конкретною метою та в конкретних умовах і обставинах спілкування визначає рівень культури мовлення людини та загальний рівень духовної культури нації.

В основі функціонально-стилістичного розмежування мови лежать позамовні (екстралінгвальні) та власне мовні чинники. Кожен із функціональних стилів становить своєрідні експресивно-смислові принципи добору, поєднання й умотивованого вживання слів та виразів, синтаксичних конструкцій. Розрізняють загальні та специфічні стилістичні риси.

Загальні властиві всім функціональним стилям та відповідним їм жанрам, які виділяються в межах функціонального стилю, а саме: єдність конструктивного принципу, своєрідність композиційної організації матеріалу та стилістичних структур.

Специфічні стилістичні риси характеризують лише окремі функціональні стилі та реалізуються у властивих їм жанрах.

Основні параметри функціональних стилів:

• сфера вживання;

• призначення;

• жанри реалізації;

• загальні позамовні ознаки;

• власне мовні особливості;

• підстилі.

У сучасній українській літературній мові виділяють такі функціональні стилі з властивими їм підстилями:

1. Науковий:

а) власне науковий (з жанрами тексту – монографія, стаття, наукова доповідь);

б) науково-навчальний (підручники, посібники, лекції, бесіди);

в) науково-популярний (виклад наукових даних – книги, статті).

2. Офіційно-діловий:

а) законодавчий (закони, укази, постанови, статути);

б) адміністративно-канцелярський (заяви, довідки, накази, розпорядження, звіти, інструкції);

в) дипломатичний (міжнародні угоди – конвенції, повідомлення – комюніке та ін.).

3. Публіцистичний:

а) стиль засобів масової інформації (газети, журнали, радіо, телебачення);

б) художньо-публіцистичний (памфлети, фейлетони, нариси);

в) науково-публіцистичний (літературно-критичні статті, огляди).

4. Художній:

а) епічний (роман, епопея, повість, оповідання, нарис);

б) ліричний (поема, поезія, пісня, балада);

в) драматичний (комедія, драма, мелодрама, водевіль);

г) комбінований (драма-феєрія, усмішка, ліро-епічний твір).

5. Розмовний:

а) побутовий;

б) світський.

6. Релігійний, або конфесійний:

а) стиль проповіді;

б) стиль богослужбових книг, відправи;

в) стиль богословської літератури.

Виділяють також епістолярний та ораторський стиль.

Усі стилі, за винятком розмовного, функціонують у писемній та усній формах.

Поняття ділова українська мова співвідноситься здебільшого з двома функціональними різновидами літературної мови – науковим та офіційно-діловим стилями.

Науковий стиль обслуговує різні галузі науки й техніки. Йому властиві складні речення, зокрема, складнопідрядні, що відтворюють причинно-наслідкові зв’язки між частинами тексту.

Мета цього стилю – інформування про результати досліджень, доведення теорії, обґрунтування гіпотез, роз’яснення різних явищ.

Характерною ознакою наукового стилю є точність, однозначність, послідовність, понятійність, узагальненість, переконливість, висновки.

Щодо мовних засобів, то тут використовуються терміни (часто іншомовні), абстрактні слова, наукова фразеологія, цитати, посилання. Текст наукового стилю вирізняється відсутністю всього того, що вказувало б на особу автора чи його вподобання, насамперед, емоційно-експресивних синонімів, художніх тропів, індивідуальних неологізмів.

Публіцистичний стиль відображає факти даної дійсності, дає їм оцінку, формує громадську думку.

Він слугує в громадсько-політичній, суспільно-культурній, виробничій діяльності, у навчанні.

Характерною ознакою є поєднання логічності викладу, доказовості й переконливості з емоційно-експресивною образністю.

Мета публіцистичного стилю – пропаганда певних думок, переконань і агітація їх втілення у життя; політичні заклики, що можуть привертати увагу слухача або читача та впливати на нього.

Тут використовується суспільно-політична лексика, залучаються емоційно оцінні засоби інших стилів, тобто можуть поєднуватися елементи наукового, офіційно-ділового, художнього стилю.

Художній стиль найяскравіше виявляє лексичне багатство мови. Він засвідчує високий рівень розвитку сучасної української мови. І це ілюструється довершеністю художнього мовлення, текстів художньої літератури. Цей стиль використовується у творчості письменників і слугує взірцем культури та естетики, багатством найрізноманітнішої лексики літературної мови взагалі.

Найважливішою ознакою художньої мови є її естетична функція – гранична чуттєва конкретність, глибока виразність, емоційність, картинна мальованість.

Художній стиль характеризує:

• точність слововживання (ідеальне оформлення думки);

• використання зображувально-виражальних засобів (епітетів, метафор, порівнянь, образно-метафоричних синонімів тощо);

• використання антонімів;

• наявність архаїзмів, неологізмів, діалектизмів, жаргонізмів та ін.;

• багата фразеологія;

• своєрідні засоби словотвору;

• синтаксичні засоби – інверсія, питальні та окличні речення, риторичні оклично-питальні звороти й риторичні звертання, еліптичні конструкції, пряма й невласне-пряма мова, різнотипні прості й складні речення.

Розмовний стиль характеризує розмовне мовлення, що задовольняє спілкування людей у повсякденному житті. Це стиль усного мовлення, складниками якого є інтонація, жести, міміка; короткі прості й неповні речення, просторіччя. Але невмотивоване вживання просторіччя, вузької територіальної лексики засмічує мову, призводить до естетичного збіднення. У писемному варіанті розмовний стиль використовується як діалогічне чи полілогічне мовлення в художніх творах.

Конфесійний стиль діє у сфері релігії та церкви й обслуговує релігійні потреби як суспільства, так і окремої людини. Він утілюється в проповідях, молитовниках, служебниках, перекладах тощо. Для нього характерні такі засоби, як суто церковна термінологія, слова-символи, непрямий порядок слів у реченні й словосполученні, значна кількість метафор, алегорій, що робить його зачасту небуденним, піднесеним.

Діловий стиль – це стиль, який задовольняє потреби суспільства в документальному оформленні різних актів державного, суспільного, політичного, економічного життя, ділових відносин між державами, організаціями, а також між членами суспільства в офіційній сфері їхнього спілкування.

Офіційно-діловий стиль виконує три основні функції:

1. вплив;

2. повідомлення;

3. спілкування.

До найхарактерніших рис цього стилю належать:

• високий ступінь стандартизації мовних засобів (широке вживання усталених словесних формул, напр.: у зв’язку з ..., доводжу до вашого відома ...; у повторюваності тих самих конструкцій, зворотів, слів, формул);

• виразна логізація викладу;

• майже цілковита відсутність емоційності та образності;

• широке використання безособових і наказових форм;

• лексика здебільшого нейтральна, уживається в прямому значенні;

• характерна „своя” канцелярська лексика: ухвала, нижчепідписаний, вищезгаданий, дієздатність тощо;

• використовуються специфічні синтаксичні конструкції, зокрема кліше (укладання угоди, договірні сторони);

• неозначена форма та наказовий спосіб дієслів;

• відсутність індивідуальних авторських рис;

• стандартизація, стереотипність граматичних засобів;

• стабільність форми викладу тощо.

Основним видом офіційно-ділового стилю є документ. Документ (з лат. documentum – повчальний приклад, спосіб ведення) – це „засіб закріплення різними способами на спеціальному матеріалі інформації про факти, події, явища об’єктивної дійсності й розумову діяльність людини” (А. Коваль).

У сучасній мові документ має такі значення:

1. діловий папір, що посвідчує певний юридичний факт, підтверджує право на що-небудь, служить доказом чого-небудь;

2. письмове свідоцтво, що офіційно підтверджує особу;

3. письмовий твір, грамота як свідчення про щось історичне, важливе (Словник української мови : в 11 т. – К., 1971. – Т.2. – С. 356).

Документи виконують такі функції: інформаційну, доказову, облікову та управлінську, тобто

• служать писемними доказами якогось факту, джерелами певної інформації;

• відтворюють факти діяльності установи (організації, підприємства);

• виступають як предмет і як результат праці в управлінській діяльності.

Документ має відповідати таким основним вимогам:

• видаватися уповноваженим органом або особою відповідно до її компетенції;

• не суперечити чинному законодавству й директивним указівкам вищих органів влади;

• бути точним, достовірним і переконливим;

• бути належно відредагованим та оформленим відповідно до чинних стандартів;

• містити конкретні й змістовні вказівки та пропозиції;

• бути придатним для тривалого зберігання.

Правильно складений та оформлений документ є свідченням високого рівня культури його виконавця.

У практичній діяльності установ (організацій, підприємств) трапляються документи різних видів (груп). Поділ на види здійснюється за такими ознаками: способом фіксації інформації, змістом, найменуванням, видом, складністю, місцем виникнення, призначенням, напрямком, формою, строками виконання, гласністю, юридичною силою тощо.

Так, за способом фіксації інформації розрізняють такі документи:

• письмові – це рукописні й машинописні документи;

• графічні – документи, у яких зображення об’єктів передано за допомогою ліній, штрихів, світлотіні. До них належать графіки, рисунки, малюнки, схеми;

• фото- і кінодокументи – створені способом фотографування й кінематографії (фото- і кіноплівки, фотокартки);

• фонодокументи – створюються за допомогою будь-якої системи звукозапису й відтворюють звукову інформацію (запис під час проведення засідань, зборів, нарад тощо).

За змістом (призначенням) одні дослідники поділяють документи на організаційно-розпорядчі, фінансово-розрахункові, постачально-збуткові тощо. Інші виділяють такі групи: документи щодо особового складу, довідково-інформаційні, обліково-фінансові, господарсько-договірні, організаційні, розпорядчі.

За найменуванням: заява, автобіографія, резюме, доручення, накази, розписка тощо.

За походженням:

• службові – документи, що стосуються діяльності підприємств, установ, організацій;

• особисті – документи, які стосуються конкретних осіб поза межами виконання службової діяльності.

За місцем складання (виникнення):

• внутрішні – чинні в межах організації, установи, де їх складено;

• зовнішні – це вхідна й вихідна документація.

За напрямком:

• вхідні;

• вихідні.

За видом (формою):

• стандартні (типові) – документи, розроблені вищими органами для підвідомчих організацій;

• трафаретні – це документи, частина яких надрукована, а для змінної інформації залишено вільні місця;

• індивідуальні – документи, які створюють у кожному конкретному випадку для вирішення окремих ситуацій (службоі записки, автобіографія тощо).

За терміном виконання:

• нетермінові (звичайні, безстрокові) – документи, які розглядають згідно з черговістю надходження;

• термінові – документи, термін розгляду яких визначено законом, відповідним правовим актом або адміністрацією, а також документи, що мають позначку „Терміново” або „Дуже терміново”.

За ступенем гласності:

• несекретні (звичайні, для службового користування);

• секретні (таємні) або цілком секретні (цілком таємні).

За стадіями створення (виготовлення):

• оригінали – основний вид документа, перший і єдиний його примірник;

• копії – це точне відтворення оригіналу. Розрізняють такі види копій: а) відпуск – повна копія відправленого з установи документа, яка залишається у відправника; б) витяг – копія не всього документа, а лише його частини; в) дублікат – другий примірник документа, який видається у разі втрати оригіналу, має юридичну силу оригіналу.

За складністю:

• прості – містять інформацію з одного питання;

• складні – містять інформацію щодо двох і більше питань.

За терміном зберігання:

• тимчасового зберігання (до 10-ти років);

• тривалого зберігання (понад 10 років);

• постійного зберігання.

За технікою відтворення:

• рукописні;

• відтворені механічним способом;

• відтворенні електронним способом.

Документ становить сукупність окремих елементів, які називають реквізитами. Залежно від виду ділового папера набір реквізитів і порядок їхнього розташування різний. Однак існують установлені єдині моделі побудови однотипних документів – формуляр – зразок, що відповідає вимогам чинних державних стандартів.

Формуляр-зразок установлює такий склад реквізитів (усього 31 реквізит):

• Державний герб України;

• емблема організації чи підприємства;

• зображення урядових нагород;

• код підприємства;

• код документа;

• назва міністерства чи відомства;

• назва установи, організації чи підприємства;

• назва структурного підрозділу;

• індекс підприємства зв’язку, поштова й телеграфна адреса, номер телетайпа (абонентського телеграфу), номер телефону, факсу, номер рахунку в банку, електронна адреса;

• назва виду документа;

• дата;

• індекс (вихідний номер документа);

• посилання на індекс і дату вхідного документа;

• місце складання чи видання;

• гриф обмеження доступу до документа;

• адресат;

• гриф затвердження;

• резолюція;

• заголовок до тексту;

• позначка про контроль;

• текст;

• позначка про наявність додатка;

• підпис;

• гриф погодження;

• візи;

• печатка;

• позначка про засвідчення копії;

• прізвище виконавця та номер його телефону;

• позначка про виконання документа й направлення його до справи;

• позначка про перенесення даних на машинний носій;

• позначка про надходження.

Розрізняють постійні й змінні реквізити. Постійні реквізити використовуються на уніфікованих формах чи бланках документів, а змінні – під час його складання.

Кожен реквізит має бути розміщений у документі на постійному місці. Це робить документ зручним для зорового сприймання. Розміщують реквізити на бланку.

Бланк – це аркуш паперу з відтвореними на ньому реквізитами, що містять постійну інформацію. Звичайно виготовляють бланки для документів з високим рівнем стандартизації (довідки, доручення, договори, супровідні листи тощо).

За державним стандартом передбачене кутове й поздовжнє розміщення реквізитів.

Група реквізитів та їхній постійних частин, відтворена як блок на бланку документа, називається штампом бланка.

Головною складовою частиною документ є текстовий компонент, а саме текст, у якому стисло, вичерпно й переконливо розкривається суть конкретної справи.

Текст – це писемний мовленнєвий масив документа, що становить лінійну послідовність висловлень, об’єднаних смисловими й граматичними зв’язками, а в загальнокомпозиційному плані – спільною темою й сюжетною заданістю.

Він складається з таких частин: вступу (указують на причину написання документа), основної частини (розкривають суть питання, аргументують певні положення, висловлюють певні міркування), закінчення (розкривають мету укладання документа).

За способом викладу розрізняють такі види текстів:

• розповідь;

• опис;

• міркування.

Часто в одному документі поєднуються всі три способи викладу.

Розповідь про події, явища, факти в їхній хронологічній послідовності використовують в автобіографіях, протоколах, звітах тощо. Опис – це перелік ознак, властивостей, а також загальна характеристика явища. Цей спосіб викладу використовують у актах, звітах, наказах, постановах тощо. Міркування – це спосіб викладу, при якому визначення, судження й висновки розкривають внутрішній зв’язок явищ і, зазвичай, доводять певне положення за допомогою причинно-наслідкових зв’язків, зіставлень, порівнянь, розкриття змісту цих зв’язків.

До викладу матеріалу ставляться такі вимоги:

• виклад повинен бути чітко продуманим і логічним;

• основним елементом логічної побудови змісту всього документа є виклад його мети;

• фактичний матеріал має бути достовірним, актуальним, переконливим;

• не можна переобтяжувати текст другорядними деталями;

• текст документа має бути точним (не допускати двозначних тлумачень);

• зміст має бути викладено в нейтральному тоні;

• при стислому викладі має забезпечуватися повнота інформації;

• рекомендовано текст ділити умовно на 2 частини: у першій давати обґрунтування, а в другій – висновки, пропозиції, рішення, розпорядження чи прохання. Якщо текст складається з одного речення, то й воно має мати в собі ці дві частини.

„Ділові папери – не матеріал для читання, – зазначає Алла Коваль, – а засіб спонукання до дії”. Саме цій меті повинна бути підпорядкована мова ділового документа.

Мовні засоби документів мають відповідати таким основним засадам:

1. Об’єктивність

Це досягається вживанням мовних одиниць, які не називають особи мовця чи співрозмовника, та дій, які вони виконують. Від першої особи викладають прохання (рідше пропозицію), висловлене в заяві, інформацію, подану в автобіографії, доповідній чи пояснювальній записці, розпорядчих документах тощо. Від третьої особи викладається текст характеристики, листи-подяки, акти тощо: комісія ухвалила ..., університет гарантує ..., ректорат висловлює подяку ... тощо.

Об’єктивність документів пов’язана з використанням безособових конструкцій – односкладних безособових речень, присудок у яких виражений формою інфінітива дієслів, безособовими дієсловами та предикативними формами на -но, -то: запропоновано внести на розгляд питання ... .