2. Історія формування української діаспори в Канаді.

Канада – це країна, яку 1 млн. українців називають своїм домом. 1991 року вони відзначили 100 років початку масового переселення до Канади.

1861-й рік вважається роком початку масової імміграції українців за Океан, яка тривала до 1914 р. і привела за океан понад 180 тисяч українців. Цей період збігається з часом першої «хвилі» української еміграції на Захід. Переважну більшість емігрантів до Канади в цей час становили вихідці з Галичини, Буковини та Закарпаття – земель, що входили до складу Австро-Угорської імперії.

Вони осіли в основному у степах Західної Канади, де потрібні були хлібороби і дешева робоча сила, а також лісоруби й шахтарі. Головні причини виїзду за океан – перенаселення, безземелля і безробіття. Людей приваблювала обіцянка канадського уряду надати 64 гектари землі за 10 доларів. Щоб отримати сертифікат на підтвердження власності, потрібно було викорчувати, виорати і засіяти 14 га землі упродовж трьох років. Одночасно належало збудувати хату і мешкати на своїй ділянці. В іншому разі іммігранти втрачали право на землю.

Більшість українців приїжджали цілими родинами. Селилися компактно, тож мали змогу зберегти свою мову традиції, та обряди. Усюди виростали православні та греко-католицькі церкви, народні доми і читальні "Просвіти". Основна маса іммігрантів не вміла читати і писати. Але вони були національно свідомими і віруючими людьми. Вони заснували українські школи для дітей. У. 1907 р. побачила світ перша українська газета в Канаді – "Червоний прапор", у 1910 р. українські вчителі почали видавати часопис "Український голос", який і досі виходить у Вінніпегу. Канадський уряд пішов назустріч іммігрантам і створив на їхнє прохання двомовні англо-українські школи, які діяли до 1914 р.

Нині за океаном відзначають великий внесок перших українських поселенців у розбудову Канади. Вони розорали сотні тисяч гектарів цілини для вирощування ярої пшениці (урожайнішу озиму в континентальному кліматі не сіють). Іммігранти привезли із собою українську пшеницю, яка була схрещена з канадською. Оскільки новий сорт дозрівав за 88 днів, то запобігав вимерзанню, отож спричинив економічний бум у Канаді наприкінці ХІХ століття. Першу хвилю імміграції називають «трудовою».

Після перерви, викликаної Першою світовою війною, з 1920-го по 1930 рік за кордон ринула друга «хвиля» українських емігрантів. Ця хвиля отримала назву політичної імміграції.

Цього разу Батьківщину покинули не тільки селяни, а й робітники, представники інтелігенції, ветерани армії Української Народної Республіки. Після розпаду Австро-Угорської імперії Галичина була окупована Польщею, Буковина – Румунією, а Закарпаття – Чехословаччиною. Тут також українців спіткали тяжкі економічні умови, які ще не раз призводили до масового виїзду за океан. З цією, другою хвилею, до Канади прибуло понад 67 тисяч чоловік. Вони оселилися не лише у степах Західної Канади, а й у великих промислових містах східної частини країни, де знаходили роботу на фабриках і заводах. Близько 200 – 250 тисяч українців опинилися у Західній Німеччині, втікаючи від радянської окупації. За сім років вони оформилися в таборах для "переміщених осіб" в окрему спільноту. Своєрідна держава в державі. Виникли таборові школи, майстерні, кооперативи, університет, преса. Розвивалася література, образотворче мистецтво, засновувалися політичні організації. У різних країнах Європи залишилося близько 80 тисяч українців.

Решта іммігрували до США, Канади, менше – у Південну Америку та Австралію. Це були люди переважно молодшого та середнього віку, які пройшли крізь горнило боротьби і належали до інтелігенції. Це призвело до створення в діаспорі дуже динамічної структури, яка охоплювала все: від спортивного життя до літературних гуртків та видань. Частково активна українська громада охопила і попередні генерації іммігрантів. Велику роль тут відіграли національні церкви – Українська православна і Українська греко-католицька зі своїми митрополіями, єпархіями, владиками, семінаріями.

Поповнилася українська діаспора Канади і під час третьої «хвилі» української еміграції. У той час в Україні панував тоталітарний режим, який знищував національно свідомих представників українського народу, у тому числі й тих, які під час війни потрапили за кордон.

У вересні 1939 р. ситуація в Західній Україні була надзвичайно складною. На всіх етнічних українських землях, які входили до складу Польщі, налічувалось: 9 млн. 328 тисяч осіб, у тому числі 5 млн. 698 тисяч українців, 328 тисяч поляків, 924 тисячі євреїв, 78 тисяч німців, 48 тисяч росіян, 50 тисяч осіб іншої національності. У відсотках частка українців становила 62,4%, поляків 25,6%, євреїв 10,1%, німців 1%, росіян 0,5% інші – 0,4%.

З приходом радянської влади на західноукраїнські землі місцеві в'язниці переповнились людьми, над якими чинилися жорстокі розправи. З початком війни службовці радянських органів державної безпеки намагалися вивезти їх на російські території. Про масштаби репресій може говорити, зокрема той факт, що начальник тюремного управління НКВС УРСР капітан А. Філатов 24.06.1940 р. запросив 948 вагонів для евакуації ув'язнених. Однак наступ німецьких військ зірвав цей намір. Тоді в'язнів було фізично знищено. Радянським режимом було заборонено політичні партії, громадські об'єднання, культурні спілки. Управління перейшло до керівників, які приїхали з інших регіонів, та в переважній більшості не знали й не бажали знати місцевих особливостей і традицій.

О. Коновал у статті «Чому ми виїхали з дому» вказує на політичну причину виїзду. «У 1933 році від голоду померло 7 млн. українців. У 1934 році за селом у Полтавській області вбили дідуся, а пасіку забрали в колгосп. У 1935 році заарештували мого батька та вислали на Колиму без права листування з родиною. В колгосп не приймали – батько ворог народу. В 1939 році батько несподівано повернувся з Колими. В сільській раді знайшли причину, щоб знову заарештувати, почалося бомбардування Миргорода, прийшли німці, і батько уникнув заслання або смерті. Вдруге він не збирався опинитися в Сибіру. Тому вирушили ми возами на Захід. Після війни в Америку».

1 вересня 1939 р. у зв'язку з нападом нацистської Німеччини на польську територію, захопленням німцями західноукраїнських земель приблизно 5 млн. українців були насильно вивезені до Німеччини як дармова робоча сила. Радянською владою переміщені особи розглядались як зрадники Батьківщини, вороги народу. Вони не наважувались повертатись до рідного краю, тому що побоювались зустрічі із сталінським терором, з яким українці були знайомі ще з розповідей співвітчизників до війни.

Генеральний посол Канади А. Глинка, який офіційно відвідав у 1945 р. численні табори для переміщених осіб, узагальнив причини, чому українці не захотіли повертатись на Батьківщину: «1) Ці люди ознайомлені з демократичним устроєм, вони бажають жити життям вільної людини. Українці ненавиділи диктатуру в усіх її формах. 2) Вони були глибоко релігійними людьми, у той час як на контрольованій комуністами території не було свободи віросповідання. Третя причина – тому що під комуністичною диктатурою особиста та національна свобода була неможлива ні в господарстві, ні в політичних замислах. 4) Існувала стала небезпека з боку Народного Комісаріату внутрішніх справ (таємної міліції). 5) Емігрантів, яких насильно висилали на свої території, повертали не додому, а відправляли на Схід, до Сибіру».

Причиною до переселення стала також насильницька колективізація одноосібного західноукраїнського села, яка набрала характеру гострої боротьби. Вона супроводжувалась репресіями щодо одних, та заграванням з іншими. На темпи та методи колективізації в значній мірі впливала збройна боротьба з учасниками національного визвольного руху. Реалізація цілей другого етапу спочатку приховувалась та переносилась на пізніший термін. Хоча саме на другому етапі влада вирішувала основне завдання – заручившись підтримкою частини населення, колективізувати землю. Ціною великих зусиль та численних жертв влада нав'язала західному регіону України радянську модель колективного господарства. Система збирання земель в колективні господарства проводилась руками людей, відрядженими зі Східних регіонів та загостренням репресій з боку державного апарату.

Прийшовши в 1939 р. у Західну Україну, більшовики за кілька тижнів показали свої наміри. В тому році практично припинилось релігійне та політичне життя. Кожного дня відбувалися нові арешти, людей охопили непевність та страх. Двадцять два місяці такого «життя» з більшовиками привели до того, що прихід німців був зустрінутий частиною населення з полегшенням. Та не принесла бажаного звільнення і німецька окупація. Вивезення населення на примусові роботи до Німеччини впало новим тягарем на долю українського народу.

Ситуація на території Західної України склалась нестерпна. З одного боку, польське та німецьке населення жорстоко ставилось до корінного населення, з іншого, – урядовці радянської влади, комуністи.

Необхідно відзначити, що перед та під час війни значних жертв зазнало духовенство: спочатку радянська влада кинула в тюрми десятки греко-католицьких єпископів та тисячі священиків, під час німецької окупації переслідували духовенство гітлерівці. В 1943 році розстріляно та замучено в гестапо десятки греко-католицьких та православних священиків. Після війни радянська влада продовжила масові репресії, переслідування, вивезення.

1946 рік – перші повоєнні місяці, коли на вимогу Сталіна почалася примусова депортація колишніх радянських громадян до СРСР. Вона супроводжувалась насильством, розстрілами, знущанням, тортурами, обов'язковою висилкою до концтаборів. З цього приводу Іван Багряний написав брошуру «Чому я не хочу повертатись до СРСР» – маніфест нової хвилі української еміграції, що вперше показав світовому людству обличчя тиранії і повну відсутність будь-яких прав людини, які панували на одній шостій земного суходолу:

«Я один з тих самих українців, що не хочуть додому, під більшовизм, дивуючи світ.

Я є українець, робітник з походження… уроджений на Полтавщині, зараз живу без сталого житла, в вічній нужді, никаючи, як бездомний по Європі, утікаючи перед репресійними комісіями з СРСР, що хочуть повернути мене на «родіну».

Для європейців і громадян усіх частин світу (крім СРСР) дивно й незрозуміло, як то може людина утікати від своєї Вітчизни і не хотіти вертатись до неї. То, мабуть, великі злочинці, що бояться кари за свої гріхи перед Вітчизною?… для нас «Вітчизна» також напевно є святим змістом і може більшим, як для будь-кого. Але не сталінська «родіна». Мені моя вітчизна сниться щоночі…

Я не тільки не є злочинцем супроти своєї Вітчизни, а навпаки, я витерпів за неї третину свого життя по радянських тюрмах і концтаборах ще до війни. Вона мені сниться щоночі, і все ж я не хочу нині вертатися до неї.

Я не хочу вертатись до СРСР тому, що там людина не варта й того, що комаха. Знищуючи людей за ніщо: за дрібниці, за сказане слово, за анекдот, за скаргу на погане життя та ще й роблячи з одвертим цинізмом, більшовики виставляють таку формулу: в СРСР людей хватіт і нєчово церемоніться…». Перекладений на європейські мови, цей публіцистичний виступ І. Багряного став міжнародно визнаним документом і обговорювався на ООН.

Таким чином, українська еміграція до Канади (як і до інших країн Заходу) була викликана низкою суспільно-політичних причин. Серед них слід відзначити такі:

1) знищення українців органами НКВС;

2) оголошення поза законом членів та керівників громадських та політичних партій альтернативних комуністичній;

3) невизнання частиною громадян радянської системи як такої, що забезпечить демократичний розвиток суспільства;

4) насильницька колективізація;

5) репресії проти заможної частини селянства;

6) придушення національної культури, мови, гідності та релігії.

Воєнна та повоєнна, – на відміну від української довоєнної еміграції, порівняно однорідної у соціальному відношенні, представники якої частково покидали насиджені місця з політичних поглядів, – еміграція була за соціальним складом значно різноманітнішою, а за світоглядом – антикомуністичною.

Дослідник З. Нагорський відмічав, що ця еміграція була новим та невідомим для Америки явищем: за розмірами представництва і за суттю політичних вигнанців вона переважила все відоме в новий час. Всі емігранти повоєнної хвилі були біженцями та «переміщеними особами», а їх кількість досягла астрономічних вимірів.

У складі цієї хвилі української еміграції були і колишні військовополонені, на яких в СРСР чекало покарання за перебування в полоні. Сталінський режим усіх їх розцінював як зрадників Батьківщини. Коріння такого нецивілізованого ставлення до долі власних громадян сягають початків встановлення радянської влади. Ще у 1917 р. радянська Росія відмовилась від визнання правил ведення війни на суходолі (Гаазька конвенція). Не міг стимулювати повернення частини військовополонених до СРСР й наказ верховного головнокомандуючого Червоною армією від 16 серпня 1941 р. За цим документом військові, що потрапляли в полон, прирівнювались до дезертирів й відповідно підлягали покаранню за мірками воєнного часу.

Істотну частину «переміщених осіб» становили робітники і колгоспники, службовці та інтелігенція. Більшість з них були насильно вивезені на примусові роботи до Німеччини. Вони частково могли бути віднесені до категорії біженців. Цілком можливо, що причиною небажання повертатися на Батьківщину значної кількості з них було не лише почуття протесту проти більшовизму, але й незгода з методами сталінського правління та невпевненістю у праві на життя.

Якісно іншою була категорія осіб, які свідомо зробили свій вибір із антикомуністичних переконань. Так з'явилось нове покоління українських політичних емігрантів. Із зрозумілих причин, вони на довгі роки перенесли в українську діаспору дух негативізму щодо радянської системи, СРСР, куди входили і землі радянської України. Вони стали основним ядром нової еміграції українців Канади після Другої світової війни.

Дослідник Степан Рудницький у своїй праці «До питання про причини, джерела та характер третього етапу української еміграції до Америки» зазначав, що категорію осіб, які переселилися за кордон через свої антикомуністичні та національні переконання, можна умовно поділити на три групи.

Першу групу емігрантів становили українські політичні, наукові, культурні та соціально-громадські діячі разом з урядом УНР, гетьманом П. Скоропадським та членами проводу ОУН.

Другу групу складали ті, хто на перших порах Другої світової війни, керуючись економічними міркуваннями, добровільно виїхав до Німеччини, Австрії та ряду країн, окупованих вермахтом.

Що стосується третьої групи, тут треба зупинитись детальніше. Їх складали люди, що співчували українському визвольному рухові і належали до військових формувань.

Політична українська еміграція увібрала в себе в основному людей освічених, свідомих. Це були вихідці з міст, містечок та сіл. Поневіряння «переміщених» у таборах, їхні пошуки пристановища у новому для них світі зображені в багатьох мемуарах та свідченнях як учасників, так і свідків цієї драми.

Дещо інший погляд має О. Субтельний. Він у своїй книзі «Україна. Історія» так характеризує соціальний склад повоєнної еміграції: «Серед українських «переміщених осіб» були різні люди. Меншість складали ті, хто став вигнанцем через свої політичні переконання. Це були переважно представники інтелігенції, що негативно ставились до радянського режиму і втекли на Захід перед поверненням Червоної армії. Більшість «переміщених осіб» становили робітники, примусово вивезені до Німеччини. Відмовившись від репатріації, вони ставали вигнанцями. Більшість «переміщених» походили зі Східної Галичини та належали до греко-католицької церкви, решта прибули з радянської України і здебільшого представляли православ'я.

На відміну від емігрантів попереднього періоду, серед «переміщених осіб» було чимало людей із спеціальною освітою. Серед них майже тисяча вчителів, 400 інженерів, 850 юристів, 300 лікарів та стільки ж духовних осіб, а також близько 200 вчених та інших.

Щодо територіального походження, то серед втікачів українські галичани складали 6800, або 45%, наддніпрянці – 3300, або 31,7%, 3000 осіб були вихідцями із північно-західних земель України, Закарпаття та Буковини.

В. Кривицький у статті «Дві головні переселенські проблеми» наводить такі дані про українців. У Німеччині з вищою освітою станом на 1949 рік знаходилось: 303 агрономи, 1561 інженери та механіки, 74 інженери-залізничники, 3962 економісти, банківські працівники, бухгалтери, 298 – професорів та доцентів, 1244 вчителів, священиків та бібліотекарів. Значну частину становив медично-санітарний персонал: 219 лікарів, 39 фармацевтів, 88 ветеринарних лікарів, 939 особи допоміжного персоналу. Крім того, не поверталась на Батьківщину значна кількість юристів та адміністраторів, які складали шосту частину українських емігрантів.

Дані щодо професійного складу повоєнної української еміграції наводить Злучений Українсько-Американський допомоговий комітет (ЗУАДК) та Фонд допомоги українців Канади (ФДУК). Проте, вони надають дані тільки про американські та британські зони окупації Німеччини.

Таблиця №1. Соціальна структура українських біженців та «переміщених осіб» у Німеччині в 1950 р. (у%)

Соціальна структура	Американська зона, %	Британська зона, %
Селяни	36,5	48,25
Некваліфіковані робітники	23,4	26,4
Кваліфіковані робітники	21,7	15,03
Ремісники	5,4	1,8
Учителі	3,1	1,2
Спеціалісти вищих кваліфікацій	3,9	1,5
Вільні професії	1,5	0,5
Інші	4,5	2
Всього	100,0	100,0

Стосовно професійного та вікового складу українських емігрантів бачимо чимало розбіжностей. Це можна пояснити так.

По-перше, українці досить часто видавали себе за представників інших національностей, наприклад, поляків, румунів та інших. Робили вони це для того, щоб уникнути примусової репатріації або скористатись з переселенських можливостей різних організацій. По-друге, різні організації найточніші дані наводять за зонами, в яких вони безпосередньо працювали, і дають надто приблизні дані стосовно тих зон, в яких вони не працювали або не мали впливу взагалі.

Хоча жодне із джерел не претендує на абсолютну точність, проте загальний висновок зробити можна. Суть його в тому, що третя хвиля української еміграції за своїм соціальним складом була надзвичайно строкатою, значно краще освіченою, ніж будь-яка попередня. Саме це справило відчутний соціально-економічний вплив на закордонну українську громаду. Емігранти, що прибували після війни в країну свого поселення, не тільки поповнювали українську діаспору в кількісному відношенні, а й внесли великий вклад у розвиток економіки, науки, культури країн свого поселення, а особливо Канади.

Професійний та соціальний склад еміграції, як і її масштаби, частково визначався потребою тих країн, які приймали переселенців. Так у перші повоєнні роки емігрантами були некваліфіковані робітники міста та села. У цей період влада Канади концентрувала свою увагу на вербуванні сильних та здорових чоловіків для сільського господарства, лісозаготівель та рудників. Майже половина емігрантів у 1946 – 1951 рр. йшла в землеробство, каменоломні, шахти та на інші роботи. Четверта частина з них була зайнята на будівництві. Кваліфіковані робітники становили 70% емігрантів тих років.

В українських повоєнних емігрантів існувало чимало проблем. Найважливішими серед них були: проблема старшого покоління та проблема розміщення української еміграційної інтелігенції.

Що стосується першої проблеми, то з боку тих організацій, які виступали від імені переселенців, не було виявлено рішучого опору проти вербування лише молодих, фізично сильних українців. Щодо емігрантської інтелігенції виявилось, що ця соціальна група в основній своїй масі була зайвою для країн, яким потрібна була робоча сила. Освічені представники української нації опинились в незавидному становищі. На щастя, така ситуація тривала недовго. На початку 1950‑х років західні країни почали надавати перевагу дипломованим спеціалістам.

Отже, спершу серед емігрантів значно переважали чоловіки молодого та середнього віку, працездатні особи. Для післявоєнних років характерне значне переважання міської еміграції над сільською. Остання значно краще заохочувалась урядами країн, що приймали емігрантів, особливо на початку 50‑х років.

Аналіз соціального складу української еміграції 1945 – 1947 років дозволяє виділити її найхарактернішу рису: українська еміграція, переконавшись в антигуманній суті радянського режиму, продемонструвала перед усім світом рішучий протест проти постулатів радянської системи. Тим самим вона продовжувала боротьбу проти тоталітаризму в СРСР, у тому числі й УРСР. Вся еміграційна діяльність скерована під тим кутом.

Таким чином, бачимо, що причини для цієї еміграції були дуже серйозними, а її склад був різноманітним, за соціальними, демографічними, політичними чинниками.

Після Першої світової війни не було стільки воєнних втікачів, як після Другої світової війни. Вважають, що після її закінчення близько 40 мільйонів людей були відірвані від своїх домівок. Більша частина з них була перекинута воюючими сторонами на інші терени, деякі самі втікали від тоталітарного режиму та репресій.

Значна кількість українців через репатріацію звернулись за допомогою до Канади, де знаходились їхні родичі, друзі, земляки. Серед українців у Європі Америка і зокрема Канада була символом волі та достатку, тому багато переміщених осіб прагнули переїхати в цю країну. Українці Канади активно допомагали землякам. В 1946 р. Комітет українців Канади (КУК) підготував заяву до Сенатської Комісії в Оттаві у справі імміграції. У меморандумі представники КУК: І. Соломон, Б. Панчук та А. Глинка – описували становище переміщених осіб та просили дозволу на їх переїзд у Канаду для постійного проживання.

Коли 29 травня 1946 р. відбулось слухання вимог української делегації, міністр копалень та ресурсів А. Глен оголосив урядову заяву. У даному документі мова йшла про українців, які мають право на еміграцію до Америки: «Сюди можуть приїздити батько або мати, нежонатий син та донька віком до 18 років або більше, неодружений брат або сестра, сироти, племінник або племінниця, а також особи до 16 років, які легально були допущені до Канади». Це рішення було першим кроком до переїзду нової еміграції в Канаду після Другої світової війни.

У 1944 р. був утворений Фонд допомоги українців Канади (ФДУК), який остаточно визнала місцева влада 12 січня 1945 р. Оскільки повних відомостей про становище воєнної еміграції не було, головна увага Фонду була спрямована на збирання коштів для українців у німецьких таборах. Місія ФДУК у британській зоні Німеччини розгорнула всебічну діяльність у справі допомоги, користуючись фондами ІРО та можливостями німецької економіки. В Канаді фонд розшукував організації та родини, які брали на себе обов'язки щодо опікування над хворими, дитячими садками, одинокими та пристарілими.

Третя хвиля української еміграції до Канади розпочалася в 1947 році. Рекрутувалась передусім з переміщених осіб, які називали себе політичними емігрантами. У цьому ж році до табору воєнних втікачів «Орлик» у Берхтесгадені (Баварія) завітав міністр рільництва канадського уряду П. Грін. Як і всіх інших гостей з-за океану, його щиро привітали втікачі з радянської України. П. Грін захопився великою кількістю шкільної молоді, яка у вишиваних шеренгах вітала та проводжала його. Перед своїм від'їздом він промовив фразу: «Канада молода країна, яка розвивається і потребує молодої еміграції. Повернувшись додому, я постараюсь зорганізувати програму, щоб якнайбільше число цієї молоді перевезти до Канади».

Наприкінці 1947 р. прийшло повідомлення, яке сповіщало, що міністр рільництва Канади організовує перевіз багатодітних родин на збирання урожаю цукрових буряків за договором. Умови прийняття за даною програмою: «Де ціла родина, за кошти канадського уряду могла переїхати на постійне проживання до Канади». До цього часу родини повинні були бути спонсоровані приватно або організаціями. Перші емігранти згідно з цією програмою прибули до Галіфакса наприкінці червня 1948 р. Їх кількість досягала 1000 осіб, приблизно 200 родин. З Галіфакса емігрантів відправляли спеціальним потягом до м. Ледбрідж, куди вони прибули через три доби. На місці департамент праці Канади розподілив новоприбулих господарям та фермерам на сезонну працю по вирощуванню буряків. Із закінченням сезонної роботи «бурячані емігранти» переїжджали в міста. Від департаменту праці Канади вони отримували грамоту та право на поселення у будь-яких місцевостях країни. Отримавши дозвіл, велика частина від'їхала до м. Едмонтона та Торонто, деякі залишились в Ледбріджі. Для переїзду українців до Канади цю програму використовували в 1949 та 1950 роках. За цим документом до країни прибуло понад 500 родин, 3000 осіб. «Бурячана еміграція» була унікальним експериментом з боку Канади. Названий документ був сприятливим як для країни, так і для людей, що потрапили під цей проект.

У Канаду переселились українці, названі в той час повоєнними блукачами в Західній Європі, але життя цих людей також не було солодким. Для прикладу можна навести деякі факти із спогадів П. Вілька. «В листопаді 1947 року до берегів нової Штокії прибув карабель «Генерал Стюарт», привіз з Європи емігрантів. Нас, молодих українців, відправили до м. Стівенц, Онтаріо та поселили у великій дерев'яній оселі, де під час війни мешкали німецькі полонені. Посередині кімнати стояла пічка, а під стінами – ліжка. В одному бараку розміщувались 50 осіб… Приїхавши до Канади, всі українці підписали трудову угоду строком на десять місяців. Емігранти дали клятву: чесно виконувати обов'язки на благо уряду Канади та фірми, в якій працювали.

Більшість українців підписували угоду по деревообробці. Працювали з сьомої години ранку до шостої вечора. На роботу кожного дня ходили 2–3 км пішки. Неділя була днем відпочинку, молитви. Вечорами вивчали англійську мову, читали газети та журнали канадські та українські. З лісників організували хор, диригентом якого був В. Стельмах. Відзначали вечори на честь членів ОУН: В. Біласа, М. Данилишина та С. Бандери. Так ми створили на чужині другу Україну.

Після виконання контракту ми отримали від уряду документи, за якими від 23 вересня 1948 року деякі залишились працювати в лісі, інші виїхали в Торонто, Вінніпег, Монтреаль та Едмонт».

Наведені вище спогади свідчать про нелегке життя українців у Канаді. Через незнання мови їх чекали некваліфікована робота, безправ'я, побутова необлаштованість. Згідно із щорічними підрахунками департаменту громадянства й еміграції до Канади з 1940 по 1946 рік прибуло 315 тис. українців.

Кордони українських земель були герметично замкнені для еміграції. За період правління М. Хрущова в зв'язку з «відлигою» в Канаду стали приїжджати батьки до своїх дітей та малолітні до батьків. Та це були тільки окремі випадки. У цей період також з України в еміграцію відбула значна частина української інтелігенції.

Набагато кращими еміграційні умови були з Польщі, де після війни затрималось близько 300 тисяч українців, що почали переселятись до Канади та інших країн.

Значна кількість українських родин прибували до Канади із західноєвропейських країн: Франції, Італії, Англії. Переважна кількість поселилась передусім у містах, менша частина – на фермах. Багато українців по закінченні терміну трудової угоди переїздили до міст.

Переселенську повоєнну еміграцію до Канади найчисленнішою вважають в 1947 – 1954 роки, коли серед новоприбульців значний відсоток належав інтелігенції. Сюди переселились висококваліфіковані професіонали – педагоги, лікарі, економісти, інженери, адвокати, викладачі університетів. Вони внесли пожвавлення в суспільно-політичне та культурне життя українців у Канаді та започаткували розвиток нових організацій.

Серед емігрантів цього часу була справжня культурна еліта: поети, письменники, журналісти. Так, в 1952 р. до Канади прибув С. Ковальський – письменник, який оселився у Торонто. Він видав збірки «Передгір'я» (1953), «Поеми» (1956) та інші. Впродовж цього періоду переселились такі письменники: У. Самчук, В. Левицький, Ф. Одрач, Ю. Тарнович, П. Волиняк, Л. Білецький, І. Багряний, В. Бойчук та багато інших. Значну увагу привертають до себе й українські митці та художники цього періоду. До них належать митець-декоратор І. Курачка-Армашевський (в Канаді з 1948 р.); графік В. Баляс; художники Л. Перфецький, В. Залуцький, В. Доброліж, В. Курилик, Черешньовський та інші.

У післявоєнний період у Канаді поселилась значна кількість українських музичних митців, серед яких диригенти: Ю. Гнатюк, Т. Кондрацька, В. Колесник, С. Гумунілович, З. Лавришик; оперні співаки: О. Бала, Л. Білошицький, М. Василенко, Н. Лисанюк та багато інших. В Канаду емігрували і театральні артисти та режисери фільмів, постановники, які розвивали українську культуру.

Завдяки українській інтелігенції в еміграції поряд із повсякденним життям розвивалось і культурне життя. Відкривались українські школи, для юнацтва створювались різні молодіжні об'єднання: СУМ-Пласт, ОДУМ СУСТ тощо. Українська мова починала звучати в університетах Канади. В цей же час (1949 р.) в Канаді утворено осередок Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ – Канада).

Четверта «хвиля» української еміграції також додала українців-переселенців Канаді.

З 80-х рр. ХХ ст. спочатку прибули майже 10 тисяч українців із Польщі. А під час горбачовської «перебудови» чимало українців скористалися можливістю відвідати родичів у Канаді. Багато хто з них задекларував себе біженцем і залишився за океаном.

Після того як Україна стала незалежною, Канада не надає українським іммігрантам статусу біженців. Воно й зрозуміло: тепер українці можуть легально виїжджати за океан, якщо задовольнять вимоги канадської імміграційної служби. Посольство цієї країни в Києві інформує: з 1985-го по 2000 рік за океан прибуло з України майже 30 тисяч іммігрантів. Четверта хвиля дуже відрізняється від трьох попередніх. Більшість людей подалися в дорогу через скрутні економічні умови, що настали після розвалу Радянського Союзу. Основна їх маса має вищу освіту, або технічну спеціальність, володіє англійською мовою, що дає змогу знайти роботу в Канаді. Ці прибульці намагаються одразу влитися в канадське суспільство і не знаходять спільної мови з представниками старої імміграції. У багатьох із них світогляд залишився радянський, а їхня розмовна мова – російська. Ця четверта хвиля викликала шок у старої української діаспори, оскільки вона не очікувала такого байдужого ставлення до української мови, культури, традицій. Та незважаючи на всі непорозуміння між поколіннями, нова імміграція поступово знаходить себе. Відроджується в неї любов до своєї мови і культури. Вона починає зближуватися зі старою імміграцією. Представники нової хвилі вже роблять поважний внесок в українське громадське й культурне життя в Канаді. Чимало нових іммігрантів працюють в українській спільноті в галузях освіти, культури, релігії, спорту та бізнесу. Їх внесок не тільки зміцнює українську діаспору в Канаді, а й забезпечує її майбутність у ХХІ столітті.

Виходячи з вищевикладеного, можна зробити наступні ВИСНОВКИ. Історія української еміграції в Канаді – складова частина історії України. У післявоєнний період політичні мотиви стають домінуючими. Гоніння діячів науки і культури, з постійними пошуками «ворогів народу», призвело до утворення велетенської армії переміщених осіб у період Другої світової війни. За своїм соціальним статусом основну кількість емігрантів складають військовополонені, «остарбайтери», люди, не згодні з радянським режимом, і втікачі з сибірських каторг, котрі якимось чином змогли перейти лінію фронту.

Для постійного місця проживання наші співвітчизники найбільше облюбували демократично розвинену країну Північної Америки – Канаду, саме туди в різні періоди еміграції переселилось найбільше українців.

З перших років еміграції українці налагоджували громадське й культурне життя. Для задоволення своїх духовних потреб вони створювали українські школи, хорові колективи, драматичні гуртки тощо. Такому поступу сприяв значний приплив високоосвіченої інтелігенції третьої хвилі еміграційного процесу. Вони – науковці, поети, інженери – поповнювали соціальний прошарок низькооплачуваного населення міст, в день працюючи двірниками, прибиральницями, низькокваліфікованими робітниками фабрик, а у вільні хвилини готуючи свої дослідження. Щоб не розпорошити на низькооплачуваних роботах свій освітній потенціал, українці, вивчивши мову, шукали достойне місце серед громадян країн, де оселилися.

У той час, коли на чужині наші співвітчизники своїми науковими працями та технічними винаходами заявили про себе всьому світові, в СРСР тема історії української еміграції взагалі – як складової частини історії України – була, по суті, під забороною. Тому існує нагальна потреба у детальному вивченні реальних історичних масштабів та умов поселення, сфер зайнятості громадсько-політичної діяльності української спільноти у Канаді, в інших країнах поселення.

3. Історія формування української діаспори в США.

З історії української діаспори США у вітчизняній та зарубіжній літературі нагромадився доволі широкий пласт видань, які висвітлюють різноманітні проблеми, що стосуються виникнення української діаспори у цій країні, основних етапів еміграції українців до США, створення та діяльності їх громадсько-політичних, релігійних, культурно-просвітницьких, наукових, молодіжних, професійних, жіночих та інших організацій у цій країні. У цих працях подається численний фактичний матеріал, наводяться повністю або фрагментарно важливі документи зазначених організацій та осередків, імена їхніх активних діячів, статистичні дані. Нагромаджено значний документальний, публіцистичний та мемуарний матеріал, який вимагає детального наукового осмислення та узагальнення. Однак, незважаючи на широке коло монографій, наукових статей, газетних публікацій, чимало проблем життя та діяльності української спільноти вимагає глибшого дослідження та узагальнення з метою визначення основних тенденцій її розвитку.

Історичні етапи та передумови появи українців на території США. У 2000 р. в США проживало 1,2 млн. українців, за неофіційними даними, близько 2 млн. чол.

Як ми вже з’ясували на попередніх лекціях, масова еміграція з українських земель на Захід має більш як столітню історію, проте, як зазначають дослідники в Україні та США, перші українці проторували шлях до Америки набагато раніше – українські імена можна зустріти, зокрема, серед засновників першої англійської колонії у Джеймстауні, учасників Американської революції та громадянської війни тощо. Найпершим українцем, який ступив на землю Американського континенту, за результатами досліджень професора Торонтського університету Пола Магочі, був лікар Лаврентій Богун, який приплив туди близько 1620 р. у складі експедиції Джона Сміта.

Відомо ще кілька імен давніх переселенців з України, які ще до війни за незалежність Америки (1775 – 1783 рр.) переїхали на цей континент. Це – Микола Оріх, Петро Луг, Антін Самбір, Яків Шийка, Данило Звір, Андрій Кисіль, Петро Степ, Мартин Рудий, Християн Галицький та ін. У 1809 р. Неподалік від Сан-Франциско Російська імперія заснувала форт і колонію під назвою Форт-Русь (нині ця місцевість відома як Форт-Росс). Серед перших поселенців цієї колонії були й українські козаки, яких царський уряд заслав до Сибіру та Аляски. Відомо, що у складі Північної армії під час громадянської війни в США (1861 – 1865 рр.) воював генерал Василь (Іван) Турчин, якого прозвали "грізним козаком". Але й у складі Південної армії, згідно з документами, також були вояки, прізвища яких були схожі на українські.

Діставалися українці до американського континенту і із західного його боку – з Камчатки, досягаючи Аляски. Після того, як царський уряд продав півострів у 1867 р. Сполученим Штатам, козакам було наказано повернутися на камчатку, але вони цей наказ проігнорували. За деякими даними, їх на Алясці та Алеутських островах налічувалося близько 20 тисяч осіб. Український дослідник Юліан Бачинський у книзі «Українська еміграція в З’єднаних Державах Америки», виданій у Львові в 1915 р., називає багато імен українців-емігрантів. Проте слід мати на увазі, що доволі довго переселенці з українських земель не називали себе українцями і їх виявляють вчені за фіксацією віросповідання, соціального походження тощо. Першим емігрантом, що вважав себе українцем, в літературі називається Андрій (Агапій) Гончаренко, ченець Києво-Печерської Лаври. Він брав участь у антикріпосницькому русі і зазнав переслідувань, через що й емігрував. Спершу він прибув до Бостона (1 січня 1865), потім – до Нью-Йорка, де у 1868 – 1872 рр. видавав двотижневик "Аляска Геральд". Але Ю.Бачинський вважав, що таким був Іван Макогон зі Східної Галичини, який виїхав до США ще на початку 1860-х рр. Йому вдалося розбагатіти під час «золотої лихоманки» в Колорадо і він придбав у власність шинок. Відомим в США став і лікар Микола Судзиловський (відомий як «доктор Руссель»), який заснував Гавайське медичне товариство.

Початок же масової еміграції в США датується 1877 р. Спочатку більшість новоприбулих знаходили роботу на вугільних шахтах і металургійних заводах штату Пенсільванія, тому цей регіон і став осередком перших українських іммігрантів. Решта влаштовувались на заводах на Північному Сході США – у Нью-Йорку, Нью-Джерсі, Коннектикуті.

Новоприбулих розміщували на о. Елліс-Айленд (знаходиться в гирлі р. Гудзон поблизу статуї Свободи). Там знаходився Відділ імміграційної служби США, який проводив ревізію документів, здійснював лікарський огляд, перевіряв факт наявності у прибулого необхідних 25-ти доларів та адреми родичів або знайомих, до яких переселенець міг звернутися на перших порах. Недотримання цих вимог тягло за собою депортацію назад, і таких випадків були тисячі. Так, у 1912 – 1913 рр. більше 800 українців були відправлені з США назад. Недаремно острів Елліс набув слави «Острову сліз».

Характерним було те, що українські іммігранти, складаючи в цей час переважно селянську масу, ставали в США до роботи на промислових підприємствах. Це пояснювалося як тим, що більшість із них мріяли просто заробити якісь кількість грошей і повернутися додому, так і тим, що сільська робота вимагала капіталовкладень на дім, реманент та робочу худобу, а українці цих коштів не мали. У зв’язку з тим, що більше половини дорослих українців-переселенців були неграмотними, не виглядає дивним той факт, що працювали ці люди здебільшого чорноробами. Їх труд оцінювався дешево, робочий день тривав 10 – 12 год., серед них був високий рівень травматизму, особливо у вуглекопальнях. Дискрімінація їх була наявною: середній денний заробіток українця-вугільника складав 1, 98 дол., а в корінного робітника – 2, 31 дол. Праця ж підлітків оплачувалася вдвічі менше.

Питома вага кваліфікованих робітників серед українців була мізерною – усього 1,4%. Ще менше було тих, хто зміг заробити такі кошти, щоб купити ферми і зайнятися сільським господарством. Тож також не дивним було те, що охочі до фермерства українці покинули США і попрямували на вільні землі на заході Канади. Ніхто ніколи у Канаді не заперечував того факту, що саме українці освоїли і ввели в господарський і культурний простір ці до цього неосвоєні землі Канади. Але і в США наприкінці ХІХ ст. з’явилися невеликі поселення українських фермерів у штатах Нью-Джерсі, Нью-Йорк, Коннектікут, Массачусетс, Вісконсія та Пенсільванія.

Як і в інших країнах, куди емігрували українці, центром їхнього духовного та суспільного життя в Америці стала церква. У 1884 р. до Пенсільванії прибув священик з Галичини Іван (Джон) Волянський, який у 1885 р. організував перше в Америці українське братське товариство взаємодопомоги «Братство Св. Миколая». А у 1886 р. завдяки зусиллям о. Волянського у м. Шенандоа було зведено будівлю першої української греко-католицької церкви. Згодом у Пенсільванії та інших штатах почали виникати численні братські товариства на зразок того, що було утворено І.Волянським. Так, у 1894 р. у м. Джерсі-Сіті (штат Нью-Джерсі) був заснований Руський Народний Союз (з 1915 р. – Український Народний Союз), який нині є найстарішою та найчисельнішою українською громадською організацією у США.

Проте постійні чвари, що точилися на початку ХХ ст. між віруючими римо-католицької, греко-католицької та православної церков у США, завдавали великої шкоди розвитку культурно-освітньої та громадської активності українських іммігрантів. Хоча кожна з «воюючих сторін» створила велику кількість асоціацій взаємодопомоги, які відіграли важливу роль у підтримці їх учасників. особливо в часи економічної депресії, безробіття, а також у разі каліцтва на роботі. Розпорошена і розварена українська еміграція все ж таки виказувала солідарний потяг до збереження і розвитку національних традицій. Відзначалися ювілеї великих поетів і громадських діячів українського народу Т. Шевченка та І. Франка.

Край першій хвилі потоку емігрантів з України до США поклала Перша світова війна. А коли в Україні спалахнула Національна революція 1917 – 1920 рр. діаспора в США тут же розмежувалася в питаннях ставлення до Центральної Ради, Грушевського, Петлюри, УНР і ЗУНР, радянської влади тощо.

Друга хвиля української еміграції до США, як і всюди в країнах Заходу, припала на міжвоєнний період (20 – 30-ті рр. ХХ ст.), але далеко не досягла масштабів першої хвилі і суттєво відрізнялась від довоєнної. По-перше, різко зменшилась кількість іммігрантів, що було пов’язано з періодом Великої депресії у США, а також вжиттям американськими властями заходів з обмеження імміграції. По-друге, серед українців з’явились перші політичні емігранти – учасники Української національної революції 1917 – 1920 рр. Крім цього, спрацювала й інформація про умови життя переселенців першої хвилі. Тож в українців був утрачений сенс у переїзді за океан задля поповнення юрби знедолених безробітних.

У післявоєнний період розпочалася третя хвиля української еміграції. Переважна частина українців з цієї хвилі імміграції прибула до США протягом 1947 – 1951 рр. і належала до категорії так званих «переміщених осіб», які після Другої світової війни перебували у таборах для біженців та військовополонених у Німеччині, Австрії, Бельгії, Великій Британії. Цього разу серед прибульців була велика кількість інтелігенції та науковців. Вони сприяли розвиткові українського політичного, громадського, культурного та релігійного життя в діаспорі. Цих іммігрантів об’єднувала відданість ідеї незалежності України й відновлення Української суверенної держави.

Початком четвертої хвилі імміграції до США (так званої «економічної імміграції») можна вважати середину 1980-х років. Спочатку сюди прибули кілька тисяч українців з Польщі. А під час горбачовської «перебудови» чимало українців, користуючись можливістю відвідати родичів в Америці, залишались тут на постійне проживання.

Кількісний склад українців у США, місця їх компактного проживання. На сьогоднішній день українська громада є однією із найбільших та активних етнічних осередків у Сполучених Штатах Америки. За останніми статистичними даними в США проживає понад 893 тис. американців українського походження. За неофіційними даними, які фігурують в україномовних виданнях, на теренах США мешкають до 2 млн. українців. Список перших десяти штатів, де станом на 2000 рік проживало найбільше українців (осіб українського походження), виглядає наступним чином: Нью-Йорк – 148 тис. осіб (0,8% від загальної кількості населення штату), Пенсільванія – 122 тис. (1%), Каліфорнія – 83 тис. (0,2% ), Нью-Джерсі – 73 тис. (0,9%), Іллінойс – 47 тис. (0,4%), Огайо – 47 тис. (0,4%), Мічиган – 46 тис. (0,5%), Флорида – 42 тис. (0,3%), Вашингтон – 30 тис. (0,5%), Коннектикут – 23 тис. осіб (0,7%) [1, с. 24].

Громадські організації українців в США. За час перебування в Північній Америці українці розбудували широку мережу громадсько-політичних, релігійних, професійних установ, а також фінансових – кас взаємодопомоги, банків та страхових товариств, сумарний оборотний капітал яких оцінюється в 1 млрд. доларів. Загалом в США діють 13 політичних українських організацій, 12 професійних товариств, 29 кредитних спілок, 4 страхові товариства, 3 молодіжних організації, 3 жіночі спілки. Здійснюється видання понад 20 газет, 11 журналів, Інтернет-видання «Брама», ведуть мовлення близько 20 українських радіопрограм та два телеканала.

Як і раніше, велика роль у житті української громади належить церкві. Найбільшою в США є Українська греко-католицька церква, 4 єпархії якої нараховують понад 400 тис. греко-католиків. Друге за величиною місце посідає Українська православна церква, яка нараховує в більш ніж ста православних парафіях понад 200 тис. віруючих. Спостерігається щорічна тенденція до збільшення прихожан православної церкви, що можна пояснити збільшенням іммігрантів із Східної та Центральної України за останні 10 років. Стрімко збільшується кількість українських баптистів-євангелістів та баптистів-п‘ятидесятників. На заході США, на узбережжі Тихого океану, за останнє десятиліття оселилося майже 50 тис. вихідців з України. Здебільшого всі вони належать до баптистів-п‘ятидесятників.

Найстарішою українською організацією у США є Український Народний Союз (УНС), який було засновано у 1894 році, що за статутом є страховим товариством і на даний час нараховує у своєму складі понад 60 тис. членів. Найбільш чисельними об’єднуючими організаціями української громади є Український Конгресовий Комітет Америки (УККА) і Українська Американська Координаційна Рада (УАКРада). УККА був утворений у 1940 р., має 75 осередків, три бюро (у Нью-Йорку, Вашингтоні та Києві), його головний офіс знаходиться в Нью-Йорку. УАКРада була заснована у жовтні 1983 р., до її складу входять Український Народний Союз, Український Братній Союз та інші організації. Штаб-квартира знаходиться у м. Вашингтон.

В окрузі Колумбія значну об‘єднуючу роль відіграє Асоціація українських та американських професіоналів “Вашингтонська група”, мета якої – широке висвітлення української культурної спадщини на теренах США, професійний ріст, знайомство широких мас населення США з політичними та соціальними процесами, які відбуваються в Україні. Значну роль щодо сприяння розвитку українсько-американських відносин відіграє фундація “U.S.- Ukraine Foundation”, яка була створена у вересні 1991 р. Фундацією запроваджено ряд програм і проектів з різних аспектів двосторонніх відносин.

Важливу роль у житті української громади США відіграє Союз українок Америки (СУА), заснований в Нью-Йорку у 1925 р. СУА здійснює велику просвітницьку, виховну та культурно-мистецьку роботу. Організацією засновано велику кількість гуманітарних та благодійних фондів.

Найбільшими українськими молодіжними організаціями США є Союз Української Молоді, «Пласт» та Організація Демократичної Української Молоді. Своєю основною задачею вони вважають виховання української молоді в дусі вірності Україні, ідейно-політичним і духовним заповітам попередніх поколінь, а також активне сприяння у відновленні пластового життя в нашій державі.

Страхові товариства, організовані вихідцями з України наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть, створили фінансову базу для громадської активності українців Америки. З другою хвилею еміграції були започатковані кредитні кооперативи (так звані «кредитівки»). Нині активи найбільших українських кредитівок становлять сотні мільйонів доларів.

Українська громада в США утримує розгалужену мережу шкіл. Переважно це є недільні або суботні школи українознавства при церквах. Найбільш помітними українськими науковими інституціями не тільки Північного Сходу, але й США загалом, є Наукове Товариство ім. Т.Шевченка та Українська вільна академія наук.

Слід підкреслити той факт, що українська діаспора США надзвичайно сильно зорганізована. З 1893 р. у США виходить одна з "найстарших" газет – "Свобода" (нині - тижневик). Сьогодні у США працюють численні українські ЗМІ, видавництва, музеї, архіви, церкви, школи українознавства. У 1915 р. була створена Федерація українців Америки, яка вже у 1916 р. була прийнята в Конгресі і президентом США. Тут діє ряд відомих організацій українців зарубіжжя, зокрема "Український народний союз", "Український конґресовий комітет Америки", "Злучений українсько-американський допомоговий комітет", "Наукове Товариство ім. Шевченка в Америці", "Українська вільна академія наук", є молодіжні, ветеранські, фахові (напр., лікарів, інженерів, істориків) організації.

У 1964 р. у столиці США м. Вашингтоні відкрито пам'ятник Т.Шевченку. Відкрив монумент президент Д.Ейзенхауер. Ряд університетів у США мають кафедри української мови, українознавства: Пенсильванський, Колумбійський, Каліфорнійський, Іллінойський (Урбана-Шампейн) та 20 коледжів країни. Авторитет деяких науковців-українців у США дуже високий, напр., Ю.Шевельова, О.Пріцака, Т.Сунчака, Р.Шпорлюка, І.Коропецького, Я.Білінського, Б.Винара, Б.Футея та ін. Фізик Ю.Кістяківський з Києва став одним з батьків американської ядерної бомби, був радником Д.Ейзенхауера. Авіаконструктор І.Сікорський найбільші свої досягнення у вертольотобудуванні зробив саме в США. Харків'янин С.Кузнець – відомий економіст, лауреат Нобелівської премії. Одесит Г.Гамов – родоначальник американської астрофізики та космології. Ф.Добжанський з Поділля – основоположник американської генетики. Українці досягли значних результатів у галузі вивчення космосу – серед них є і астронавти, і дослідники, вчені. Директор американського інституту аеронавтики та астронавтики - М.Яримович, президент корпорації супутників зв'язку – Й.Чарик.

Приклад значних досягнень українців у США свідчить про те, що талановитий і працьовитий український народ у цивілізованих умовах є не тільки конкурентоздатним, але й здобуває собі гідне місце серед міжнародної співдружності.

4. Українська діаспора в інших західних країнах.

Південна Америка та Аргентина.

Історія еміграції українців до Південної Америки також налічує понад сто років. Якщо структурувати її в часі, то перша і друга хвилі переселенців (1897 –1914 і 1922 – 1939 рр. відповідно) зумовлені переважно економічними причинами і представлені вихідцями з західних регіонів України. Третю хвилю переселення утворили українці з таборів для переміщених осіб у Німеччині і Австрії.

Сьогодні, за різними даними, майже у всіх провінціях Аргентини проживає до 220 тисяч українців, яких можна розділити на дві численні соціальні групи. Перша – особи, що працюють в сільському господарстві і мають переважно самостійні фермерські господарства. Другою численною групою є індустріальні робітники, здебільшого високої кваліфікації. Останнім часом серед української діаспори відбувається ріст представників інтелектуальних професій – інженерів, лікарів, юристів, економістів, соціологів, філологів тощо.

Найбільш видатними явищами українського культурного життя цього реґіону є вихід у 1957-67 роках "Української малої енциклопедії", яку уклав відомий громадський діяч та науковець Євген Онацький, та відкриття в столиці Аргентини Буенос-Айресі у 1971 р. пам’ятника Тарасу Шевченку. Багатьом аргентинським українцям відомі також імена літераторів С.Мандзія, О.Садюка і Л.Голоцвана, художників В.Цимбала, М.Азовського, М.Неділка.

Соціальний стан українського населення та ступінь участі у громадському житті країни зумовлює і актуальність здобуття освіти рідною мовою. В Аргентині переважно це навчальні заклади початкового та середнього рівнів, а також так звані "рідні школи" при громадських осередках і церковних парафіях. Маніфестом українства та засобом збереження національної мови та культури можна вважати і декілька українських газет громадського та релігійного спрямування.

Бразилія.

Українці в Бразилії належать до найстаріших етнічних груп і водночас найбільш чистих за рівнем збереження національної мови і культури. Причина цьому - компактне проживання української спільноти в південно-східній частині країни, яку інакше називають «Бразильська Україна». Суттєвим досягненням її представників є районування європейських сільськогосподарських культур, таких як гречка, капуста, картопля, соняшник, льон. У галузі освіти і науки найбільш вагомим є прийняття закону про право навчання української мови в урядових школах, де навчаються діти українського походження, а також робота українського відділення в університеті Ріо-де Жанейро. З цим же університетом пов’язана літературна творчість та педагогічна діяльність поетеси й перекладача Віри Вовк (Селянської), яка видала португальською мовою "Антологію української літератури" і збірки сучасної української поезії різних років. Говорячи про мистецьку та наукову творчість української діаспори в Бразилії слід згадати також імена літератора О. Колодій, історика О. Борушенка, іхтіолога Ф.Великохатька, археолога І.Хмиза, фахівця сільського господарства О.Заборотного, геолога Н.Макушенка та ін. Науковою та видавничою діяльністю займається українсько-бразильський центр українознавства.

Боліварська Республіка Венесуела. Перша українська етнічна група утворилася у цій країні біля 1947 року з числа трьох тисяч переміщених з Німеччини осіб. Треба зазначити, що число її представників до сьогодні суттєво не збільшилося: понад чотири тисячі осіб українського походження зараз проживають у містах Каракасі, Валенсії, Маракайо та Пуерто Кабальо. Не дивлячись на відсутність спеціальних освітніх закладів з українською мовою, рівень користування нею досить високий, так само як і високим є інтерес до української національної та сучасної культури.

Болгарія.

У Болгарії існує найдавніша українська діаспора всього Балканського реґіону (близько 5 тис. осіб). Українці почали прибувати до неї ще у IX – X ст. – ченці, купці, студенти, а головне – викладачі Києво-Могилянської академії, котрі започаткували там традицію викладання курсів з актуальних гуманітарних проблем. Пізніше в числі таких просвітників був видатний письменник, учений та громадський діяч Михайло Драгоманов.

Сучасна українська діаспора, яка виникла в результаті дії низки соціально-економічних, політичних і демографічних чинників, мала заробітчанський і політичний характер. Безперечно, український міграційний рух був частиною світового міграційного процесу, що особливо активізувався на рубежі ХІХ – ХХ ст., тому Болгарія теж відчула на собі всі чотирі 2хвилі» української еміграції на Захід.

Під час першої української еміграційної хвилі у 1888 р. у Софію приїжджає Л. Драгоманова, яка одружилась з болгарином І. Шишмановим. У 1889 р., на запрошення болгарського уряду, до Софії з Женеви прибуває М. Драгоманов – відомий європейський учений і політичний діяч, висланий за межі Російської імперії без права повернення за свої політичні переконання. Якщо умовно припустити, що Л. Драгоманова поклала початок „шлюбній” українській еміграції, то її батько, М. Драгоманов (1841 – 1895 рр.), був, безумовно, в Болгарії представником першої хвилі української політичної еміграції.

Так склалося, що родина Драгоманових у Софії стала культурним осередком, до якого тягнулася молода болгарська інтелігенція, яка почала активно формуватися після визволення Болгарії з-під турецької залежності. Тільки один приклад: музичне товариство, створене Л. Драгомановою, стало основою для створення консерваторії у Софії. Міністр освіти Болгарії І. Живков, який запросив М. Драгоманова на посаду ректора Софійського університету, котрий тільки-но створювався, сам мав лише середню освіту. Однак М. Драгоманов відмовився від такої посади, мотивуючи тим, що першим ректором першого болгарського університету має бути болгарин. М. Драгоманов був призначений професором історико-філологічного відділення Вищої школи і читав курс історії східних та північно-західних народів.

Видатний український вчений М. Драгоманов, визнаний одним з кращих представників Київської історико-філологічної школи, своєю самовідданою працею у Софійському університеті (1889 – 1895 рр.) виховав плеяду учнів і послідовників, які з часом стали золотим фондом болгарської науки. Серед них – відомі болгарські вчені-історики, мовознавці, літературознавці, етнографи, фольклористи та вчителі. Наприклад, професора Софійського університету І. Шишманова (1862 – 1928 рр.) вважають найталановитішим учнем М. Драгоманова, бо саме він зорієнтував Шишманова до вивчення етнографії. Стаття Шишманова „Значення і завдання нашої етнографії” (1889 р.) стала програмною для багатьох поколінь болгарських учених і, разом із тим, засвідчила, що І. Шишманов засвоїв метод дослідження, переданий йому М. Драгомановим.

Завдяки українському вченому, який створив свою школу, І. Шишманова, можна вважати послідовником Київської історико-філологічної школи. Він не тільки творчо засвоїв порівняльно-історичний метод, започаткований ученим світового визнання М. Максимовичем, а й вийшов на створення власного методу у літературній історії – психосоціологічного. Доцент Л. Терзійська у статті „Драгоманов – професор Софійського університету” (2003 р.) розкриває його багатогранну діяльність у цьому вищому навчальному закладі від викладацької та науково-дослідної роботи до активної участі в організації університетського навчання (навчальні програми, створення каталогу для студентської бібліотеки, участь в обговоренні проекту самої бібліотеки) та становленні першого болгарського університету.

Отже, ім’я М. Драгоманова безпосередньо пов’язане з історією першого болгарського університету і з першими кроками сучасної болгарської науки. У Софійському університеті він створив свою школу і підґрунтя для нового порівняльного методу, тоді зовсім невідомого болгарській науці

Щодо другої хвилі української еміграції в Болгарію, то тут теж помітні переваги просвітницької ролі українців завдяки іншому видатному українцеві – М. Паращуку (1878 – 1963 рр.). Відомий український скульптор, учень Огюста Родена, один з авторів пам’ятника Адаму Міцкевичу у Львові, М. Паращук прибуває до Софії в кінці літа 1921 р. як представник Міжнародного Червоного Хреста. Обставини складаються так, що він залишається в Софії до кінця свого життя. Внесок М. Паращука як митця у болгарську культуру безцінний. Академік, архітектор Цолов вважає, що він заклав основи архітектурної скульптури в Болгарії. Роботи його у Софії прикрашають фасади таких чудових споруд, як народна бібліотека „Кирило і Мефодій”, ректорат Софійського університету та інші. Він є автором зодіакального годинника у Болгарському національному банку, його витвори можна побачити у фойє Військової академії, у колишньому будинку профспілок „Георги Димитров”, у музичному театрі „Стефан Македонски”, у театрі „Зад канала”.

М. Паращук є автором пам’ятника М. Драгоманову у Софії. Його вважають одним з найвидатніших портретистів Болгарії. Міст дружби „Русе-Гюргево” на Дунаї привертає увагу своїми порталами і головами орлів, що прикрашають споруду по всій довжині. Це теж творіння митця. У Бургасі зачаровують його пластичні прикраси на фасаді Торгово-промислової палати, у Варні – Будинку пошти. Роботи М. Паращука можна побачити у Провадії, Пернику, Сапаревій бані, Кирджалі. Окрім професійної діяльності, він приділяв багато часу громадським справам. У Софії, а також у містах Варна, Русе, Слівен М. Паращук організовує культурно-просвітні товариства „Громада”, українські бібліотеки, читальні, самодіяльні хори та інші колективи.

На початку буремного ХХ ст. у Софійському університеті працюють викладачі, українці за походженням, які роблять значний внесок у вивчення українсько-болгарських і болгарсько-українських зв’язків. Серед них такі вчені, як І. Кондратенко, М. Попруженко, Д. Шелудько та інші.

Якщо у першій українській еміграційній хвилі домінувала наука, на чолі якої був М. Драгоманов, то у другій – мистецтво, у першу чергу в особі М. Паращука. Його заслуги перед болгарським народом відзначено посмертно орденом „Кирило і Мефодій” першого ступеня. Окрім М. Паращука, в цей же час у Софії працювали інші українські художники: М. Ростовцев – художник, викладач Художньої академії, Є. Ващенко – художник Кооперативного театру, В. Лазаркевич – художник-ілюстратор, М. Малецький – реставратор.

Третя українська еміграційна хвиля у Болгарії отримала назву „шлюбної”, тому що, у своїй більшості, громадяни України прибули сюди після одруження з болгарськими громадянами, які працювали або навчалися в українських вузах. Перша особливість її та, що переважно в ній знову була інтелігенція, а друга – мовою міжнаціонального спілкування була російська, що відповідало духові того часу. Заради справедливості потрібно зазначити, що український дух у Болгарії у цьому проміжку часу підтримували, перш за все, болгарські вчені, письменники, перекладачі, що, у свою чергу, заслуговує спеціального дослідження.

Четверта українська еміграційна хвиля у Болгарії має той самий відтінок, що і третя, – „шлюбний”. Внаслідок економічних і політичних причин Болгарія не стала привабливою дестинацією для заробітчан з України, тому, якщо такі факти і мають місце, вони не носять такого масового характеру, як у Греції, Італії чи Іспанії та в інших європейських країнах. У вищих навчальних закладах Болгарії навчаються студенти й аспіранти з України. Здебільшого це – українці болгарського походження, стипендіати болгарського уряду. На період четвертої еміграційної хвилі припадає відкриття у травні 1993 р. Посольства України у Софії. Із серпня 1994 р. по квітень 2001р. в Болгарії виходила приватна двомовна газета „Украйна прес” (видавець – В. Жуківський, журналіст, що проживає у Софії з 1978 р.), яка разом з офіційним щомісячним бюлетенем „Україна”, котрий видавало посольство з 1993 р. по 1997 р., інформувала українську громаду Болгарії про події в Україні. Зараз єдиним виданням, яке інформує про Україну та діаспору, є приватний сайт „Украински вести / Болгарські вісті” (http://www.ukrpress.bol.bg/), створений у червні 1998 р. В.Жуківським.

У 1996 р. на факультеті слов’янських філологій Софійського університету було відкрито українське відділення. У цей же час відбувається визрівання і творення українських громад у Болгарії. Так, у 1999 р. у Софії створюється українсько-болгарська фундація „Мати-Україна”. Українські об’єднання реєструються у Варні, Бургасі, Добричі, Сілістрі. Проте вони не охопили ще всіх українців, що проживають у Болгарії. Тільки фундація „Мати-Україна” є членом Європейського конгресу українців і готується стати членом Світового конгресу українців. Віце-президент фундації О. Коцева і секретар В. Жуківський багато працюють у цьому контексті.

Наприкінці 2000 р. Софію відвідав голова Світового конгресу українців Аскольд Лозинський. У 2002 р. при фундації „Мати-Україна” було відкрито Українську недільну школу (викладач А. Якімова). За власними розвідками В. Жуківського, після 1944 р. в Болгарії така школа створена вперше. Вікові параметри учнів – від студентів до осіб пенсійного віку. Заняття відвідують не тільки українці, а й болгари, що обумовлює спеціальний підхід до викладання української мови – української як іноземної. Базовою методикою навчання є комунікативна методика. Двічі на рік проводяться тестування. Навчальний процес включає такі компоненти: мовознавчий, країнознавчий, культурознавчий, інформаційний. Відсутність приміщення і фінансових можливостей не дозволяло організувати вивчення української мови дітьми шкільного віку. Це найболючіша проблема, бо за нею стоїть втрата зв’язку між поколіннями, прогалина у знаннях про українську цивілізацію, вихідцями з якої є їхні батьки. Але 14 лютого 2009 р. в Софії посольство та діаспора відкрили український клас (на території посольства). "Український клас тут – це знакова подія, і це стало можливим завдяки зусиллям як діаспори, так і Міністерства закордонних справ України, – сказав тодішній посол України в Болгарії Віктор Кальник. – Тепер необхідно інформацію про це поширити, включно через рекламу, щоб сюди приходити всі, хто любить Україну і хоче вивчати українську мову, культуру, традиції".

Викладає в українському класі дипломований філолог, вихованець Київського державного університету ім. Тараса Шевченка українка Антоніна Якімова. У 2002 р. в Софії вона організувала Українську недільну школу, яка працювала донедавна. Однак за браком приміщення та ряду об’єктивних причин її довелося закрити. I ось А. Якімова знову взялася за улюблену справу. Наразі її слухачами є діти дипломатів та українців, що мешкають в столиці. Вперше 18 вересня 2006 р. Українська недільна школа спільно з фундацією „Мати-Україна” та Посольством України провели наукову конференцію „Драгоманівські студії”, присвячену 165-річчю від дня народження М. Драгоманова. Задум зробити її щорічною і нею починати навчальний рік у недільній школі учасники конференції сприйняли схвально. У рамках конференції постійно діятиме секція „Українська діаспора у Болгарії”.

До здобутків української громади Болгарії у четвертій еміграційній хвилі можна віднести:

- створення товариств та об’єднань;

- функціонування приватного сайту „Украински вести / Болгарські вісті”;

- відкриття Української недільної школи у Софії;

- можливість вивчення української мови та набуття спеціальності у Софійському університеті;

- плідна співпраця з Посольством України у Болгарії;

- інтеграція у світове українство;

- співпраця з освітніми і науковими установами України: Національний університет імені Тараса Шевченка, НДІУ МОН України, Інститут досліджень діаспори.

До факторів збереження етнонаціональної ідентичності у діаспорі відносяться: родина, школа, церква, громадські організації, держава.

Щодо Болгарії, то, починаючи з третьої хвилі української еміграції, родина не стала центром збереження етнонаціональної ідентичності. У родинах майже не спілкувалися українською мовою, а в повсякденному вжитку користувалися болгарською та російською мовами, а іноді – тільки болгарською.

Сьогодні українську мову в Болгарії доречно вивчати як іноземну – це реалії часу. Наприклад, болгари, які навчалися в Україні, виявляють бажання навчати своїх дітей в українських вузах. Українці, що проживають у Болгарії, для подальшого навчання дітей починають зупиняти свій вибір на українських вузах також. І перші, і другі мають проблему зі знанням української мови. Тому доцільно піднімати питання про курси української мови як іноземної, які давали б базові знання з української мови, достатні для того, щоб навчатися в українських вузах. Було б добре, якби такі курси видавали відповідний документ на підтвердження знання української мови, визнаний українською державою, як це робиться в європейських країнах щодо інших мов. Українці не мають тут і своєї церкви. Більшість відвідує болгарську. Громадські організації, що утворилися, не такі потужні і на сьогоднішній день ще не можуть повноцінно виконувати місію збереження етнонаціональної ідентичності.

Інтереси національних меншин у державі відстоює Національна рада з етнічних та демографічних питань при Раді Міністрів Болгарії. Проте жодна українська організація в ній не представлена, тому що лідери цих організацій не є громадянами Болгарії. На превеликий жаль, бачимо, що в Болгарії відбувається процес асиміляції української громади. Скромні здобутки української еміграції у Болгарії на початку ХХІ ст. можна розцінювати як позитивне явище, метою якого є відтворення і збереження етно-національної ідентичності українців у Болгарії.

Польща. За офіційними даними, в сучасній Польщі проживає лише кілька десятків тисяч українців, за неофіційними – до мільйона. Історія розселення українців на польських землях ведеться від часів Київської Русі. Сучасні ж українці компактно проживають переважно у східних воєводствах країни. Організація, яка єднає українців Польщі, – Об'єднання українців Польщі, постійно видаються газета "Наше слово", журнал "Рідна мова". Ряд видань виходять у видавництві Швайпольта Фіоля у Кракові.

Оскільки українці й поляки протягом віків жили поряд і часто входили до спільних державних утворень, сьогодні важко провести кордон між територіями, де одвічно мешкали два етноси. Разом з тим істричні події розміну польських територій після Другої світової війни зумовили напруженість офіційних польсько-українських відносин і суттєво утруднили життя української діаспори (операція "Вісла").

Освітніми і культурними надбаннями української спільноти в Польщі є численні школи і ліцеї з українською мовою навчання, кафедри української філології у Варшавському та Ягеллонському університетах. Завдяки цим закладам, а також зусиллям окремих громадян підтримуються зв’язки з Україною. Останнім часом політична воля Варшави до поліпшення українсько-польських стосунків сформульована у вигляді великої культурно-просвітницької програми "Рік Польщі в Україні". Все це породжує сподівання, що два сусідніх народи подолають минулі незгоди й заради майбутнього відкриють свої серця любові та взаємоповазі.

Румунія. Як і в ситуації з Польщею, так і з Румунією Україні непросто точно визначити лінію, де проходять етнічні кордони. До того ж за доби соціалістичної Румунії урядом підтримувалася шовіністична політика щодо національних меншин, спрямована на примусову асиміляцію, що зумовило зменшення офіційної кількості етнічних українців. На сьогодні їх офіційно налічується близько 120 тисяч. Українці-автохтони Румунії - здебільшого селяни.

Угорщина. Не дивлячись на близьке сусідство з нашою країною, Угорщина має невелику українську діаспору, представлену переважно українцями-русинами у південно-східній частині країни. У соціальному складі діаспори переважають селяни. Навчання української мови не ведеться, прояви національно свідомого чи культурного життя майже відсутні.

Республіка Чехія і Словацька Республіка. Українці в Чехії і Словаччині значною мірою є автохтонами. В межах нинішніх кордонів цих держав по роках, за оціночними (й, імовірно, заниженими) даними, проживало: 1921 - 102313, 1930 - 118440, 1950 - 67615, 1961 - 54984, 1970 - 58651, 1980 - 54582 особи. Це 0,8-0,4% від усього населення. Більшість населення проживало в Словаччині, менше - в Чехії.

Заслуговує на увагу велика когорта українців-літераторів (Ю. Липа, Ю. Клен, О. Лятуринська, Г. Мазуренко, О. Ольжич, О. Теліга та ін.), яка працювала в Празі в 20-30 роки ХХ ст. і відома сьогодні під назвою "Празька школа". Українська інтелігенція Праги об'єднувалася навколо гуманітарних кафедр Карлового університету, Українського Вільного університету (згодом він переїхав до Мюнхена) і Української господарської академії. У Карловому університеті на чільних посадах професорів і завідуючих кафедр працювали відомий історик Михайло Грушевський, літературознавець О.Колесса, мовознавець І.Панькевич. У Вільному університеті з відомих вчених працювали хімік І.Горбачевський, юрист С.Дністрянський, археолог і етнограф В.Щербаковський, історик Д.Дорошенко, історик театру Д.Антонович та ін.

На сході Словаччини (Пряшівщина) споконвіків живе автохтонне українське населення – близько 300 сіл. Мовою українців Словаччини є один з варіантів західноукраїнського діалекту, на ньому ж викладаються дисципліни у початкових та середніх школах. Культурне та наукове життя української діаспори тут протікає досить жваво: активно працює українське відділення педагогічного університету у м. Кошіце, Український народний театр у Пряшеві, радіо, виходять друковані періодичні видання. Разом з тим всередині самої діаспори існують проблеми з українською ідентифікацією (питання русинів), через що словацький уряд з 1991 року не фінансує національно-культурні діаспорні програми.

Німеччина. Перше масове поселення українців на німецькій землі пов'язане з Першою світовою війною, коли в таборах для полонених у Німеччині та Австрії опинилося близько двохсот тисяч вихідців з України. З цього часу і до початку Другої світової війни потік емігрантів з України не припинявся: у роки громадянської війни сюди емігрували політичні біженці, а у 1939 році – українці Закарпаття, Галичини та Польщі. Другу хвилю німецької еміграції склали примусово вивезені з України гастарбайтери, колишні полонені та представники збройних націоналістичних формувань – загалом близько 300 тисяч.

На сьогодні українська етнічна група нараховує близько 20 тисяч чоловік, які компактно проживають у землях Баварії, Нижньої Саксонії, Гессена та Північної Рейн-Вестфалії. Велика еміграція зумовлює і велику кількість інституцій, що мають обслуговувати національні культурні та освітні потреби. Переважно це суботні або недільні українські школи при релігійних спілках. Більш високі школи українства – Український Вільний університет у Мюнхені та Регенсбурзі, Український техніко-господарський інститут.

Серед найвидатніших культурних діячів української еміграції в Німеччині слід згадати письменників І. Багряного, Ю. Клена, істориків Н. Полонську-Василенко, Д. Чижевського, фізиків О. Смакулу, Б. Раєвського, співака М. Менцинського та ін.

Франція. Ми вже з наших лекцій знаємо, що першою ластівкою, яка прилетіла з наших рідних земель до Франції, була донька київського князя Ярослава Мудрого – Анна Ярославна, дружина французького короля Генріха І. Далі у ХVІІІ ст. Франція стала домом для великого загону українських козаків на чолі з Григорієм Орликом. Деякі історики навіть вважають цей загін першою хвилею української еміграції.

Найбільше ж українців переселилися до Франції на початку ХХ століття (1905-1930 рр.). Серед переселенців буди полонені і політичні емігранти, селяни та робітники з Галичини та Волині. Після закінчення Другої світової війни у Франції, так само як і в Німеччині, залишилося немало українців з числа примусово вивезених на роботу та військовополонених. Таким чином, у цілому формування етнічної української групи в цій країні було завершене до середини двадцятого століття.

Треба зазначити, що українська етногрупа дещо втратила мовну традицію, але інтерес до вивчення української мови у французів (і особливо українців за походженням) професійний: вона викладається в Сорбонському університеті в Парижі в Інституті східних мов і цивілізацій. Центром українського наукового життя є містечко Сарсель, де з 1951 року діє європейське відділення Наукового товариства ім. Т.Г.Шевченка, а також зосереджена головна редакція багатотомної "Енциклопедії українознавства".

Культурна активність української громади завдячує таким талановитим митцям, як художники і скульптори М. Башкирцева, М.Паращук, О.Архипенко, С.Левицька, М.Кричевський, В.Хмелюк, О.Мазурик, А.Сологуб; композитори І.Вовк, В.Гридін, Г.Пономаренко, Т.Якименко. У Франції протягом 30 років жив і творив видатний український письменник і громадський діяч В.Винниченко.

Австралія. Вихідці з України вважаються найзгуртованішою етнічною групою континенту. Вони активно прявляють себе в науці, освіті, бізнесі. Зараз загальна чисельність іммігрантів-українців становить понад 40 тисяч і постійно зростає через те, що австралійський уряд зацікавлений у притоці нової робочої сили. Отже, виділяється достатньо фінансування для розвитку українських шкіл та підготовки фахівців з україністики: в цьому напрямі плідно працюють різні педагогічні курси, кафедри українознавства в університетах Сіднея й Мельбурна. Культурний розвиток українського етносу в Австралії забезпечує Музей української культури, театр ім.Л.Курбаса (Мельбурн), хорові, танцювальні, інструментальні колективи аматорів і професіоналів. Серед останніх найбільш відомими є: музиканти К.Скрипченко, О.Тарнавська, В.Мішалов, художники М.Кміт, В.Савчак, Л.Денисенко, літератори Д.Нитченко (Чуба), В.Онуфрієнко, Н.Лазурський. В Австралії діє також ряд українських видавництв і газет.

Маємо констатувати, що невелика за чисельністю українська діаспора в цій країні (порівняно з діаспорами США, Канади, Аргентини, Бразилії), яка фактично має лише повоєнну історію, досягла одного з найвищих рівнів національно-культурного життя.

У цілому, можна сказати, що українська діаспора, розсіяна по всьому світові, являє собою могутній етнічний кущ, котрий живиться культурою материнського регіону України — і від того, як проходитимуть етнокультурні процеси в Україні, багато в чому залежить життя української діаспори: як східної, так і західної.