Південна Америка.

У 1872 – 1876 рр. перші українці з’явились у Бразилії. Вони отримали землі в південній частині штату Парана. В 1990-ті рр. починається еміграція до Аргентини. Але еміграція в ці країни не набула масового характеру. Це пояснюється несприятливими кліматичними умовами, відсутністю промислового виробництва тощо. Про все це українців попереджав у своїх працях Й. Олеськів. Загалом до 1914 р. до Аргентини прибуло майже 10 тисяч, а до Бразилії – 40 тисяч українців.

Північна Америка.

Швидко перша “хвиля” емігрантів звернула до США і Канади. Але звістки про українців в цій стороні світу відомі з ХVІІІ ст.

Початком масової еміграції до США став 1877 р., коли група селян-русинів із Закарпаття прибула на шахти Пенсильванії. Згодом українці працювали чорноробами в інших галузях промисловості, зазнаючи великих обмежень у платні.

Головними містами розселення українців були Шенандоа, Пітсбург, Нью-Йорк, інші міста північного-сходу США. Згодом у пошуках роботи українці розійшлися по всій країні.

Українська громада в США, розпорошена і поділена за різними ознаками, намагалася зберегти і розвинути національні традиції. Але разом із тим українці першої “хвилі” намагалися швидше стати корінним населенням, вивчити мову, традиції, звички. Загалом, до 1914 р. у США прибуло близько 700 тисяч українців.

Перші українські переселенці в Канаді з`явилися в 1891 р. Ними були Іван Пилипів та Василь Єлиняк. До 1914 р., до цієї країни емігрувало близько 170 тисяч українців. Як потенційні фермери українські преселенці осідали в штатах Альберта, Манітоба, Саскачеван, де канадський уряд надавав земельні ділянки у 65 га, так звані «гомстеди». Хоч велика частина цих земель не була гарної якості, українці наполегливо працювали і започаткували цілу низку великих поселень-«колоній», які часто отримували назви населених пунктів України. Ці поселення простягнулися дугою від південної Манітоби до східної і центральної Альберти.

Інша, менш чисельна, група українських іммігрантів знаходила роботу у видобувній промисловості. Почасти і фермери шукали собі сезонного підробітку в містах. Чоловіки йшли працювати у міста для того, щоб заробити трохи грошей на будівництво оселі чи на закупку реманенту. Дружини і діти часто жили в землянках і працювали на землі.

Працьовитість українців зробила свою справу. За десяток років переселенці досягли значних успіхів. Так у 1916 р., ферма українського емігранта у провінції Альберта налічувала, в середньому, 5 коней, 14 голів великої рогатої худоби, від 12 до 16 поросят. Українцями було створено 70 тисяч фермерських господарств.

Українці піклувалися про розвиток своїх дітей і про збереження своїх традицій. У 1905 р. у Вінніпезі було відкрито спеціальну школу для підготовки українських вчителів. У 1915 р. в місцях розселення українців працювало уже 450 шкіл. Як і в інших країнах, у Канаді українцями були засновані церковні і культурні товариства, згодом і політичні організації.

Таким чином, перша “хвиля” еміграції була обумовлена важкими соціально-економічними умовами життя. На нові землі їхали малоосвічені селяни, які, долаючи величезні перешкоди, утвердились як повноправні громадяни нових батьківщин.

У серпні 1914 р. вибухнула Перша світова війна, яка перервала процес української еміграції та її зв’язки з Рідним краєм.

Друга «хвиля» еміграції.

Війна різко негативно позначилася на структурі міграційних процесів, зокрема, на українській трудовій еміграції. Всі шляхи сполучення виявилися перерізаними фронтами, більшість країн Європи були охоплені бойовими діями. Українське населення опинилося по різні боки фронту, оскільки Австро-Угорщина і Російська імперія належали до протилежних воєнних блоків. Молох війни нещадно збирав свої жертви, серед яких були й українці. Під час війни перервалися також і нормальні зв’язки українців зі своєю діаспорою.

Друга “хвиля” еміграції починається після закінчення Першої світової війни, та бурхливих подій 1917 – 1920 рр. в Україні. До соціально-економічних причин додалися політичні. Останні призвели до появи політичної еміграції. До неї входили політичні лідери, діячі культури і науки, офіцери і рядові українських армій – всі, хто був незгодний з радянською владою і польським пануванням. Однією з головних особливостей цього етапу еміграції стало те, що велика частина політичної еміграції осіла в європейських країнах.

Соціологічно міжвоєнна українська політична еміграція тісно пов'язана із загальним переміщенням за кордон сотень тисяч людей, початок якому поклала Перша світова війна, а кінець — революція в Росії 1917 р. та встановлення на території поваленої імперії радянської влади. Різні джерела подають різні цифри загальної кількості людей, що покинули цю територію під час подій 1917 – 1920 рр. Зокрема, В.Ленін у 1921 р. говорив про "півтора чи два мільйони". Популярна на Заході "Енциклопедія Британіка" оперує цифрою в понад 1 млн. осіб. Професор Володимир Маруняк писав, що "після революції в б. царській Росії 1917 – 1920 рр. у південній і центральній Європі опинилося від 500 000 до 800 000 т. зв. "білої еміграції", тобто росіян, українців, білорусів, кавказців".

Українці розсіялись у Чехословаччині, Австрії, Польщі, Німеччині, Франції, Румунії, Болгарії, а частина з них перебралася за океан – здебільшого до США та Канади. І вже в 1920-ті рр. у Чехословаччині відкрилися вищі навчальні заклади – Український Вільний Університет, Українська Господарська Академія, Вищий Педагогічний Інститут. У цих навчальних закладах навчалося більше 2 тисяч українців. А в Німеччині, в Берліні, було створено Український Науковий Інститут.

Характерною рисою міжвоєнного етапу еміграції стала поява трудової сезонної еміграції у Францію і Бельгію. Емігранти працювали в сільському господарстві, вугільній, металургійній і текстильній промисловості. Кількість українців-емігрантів у Франції у 1920-30-ті роки налічувала від 40 до 50 тисяч чоловік. Але основна кількість переселенців знову направлялась до США і Канади. З 1920 по 1940 рр. туди прибуло відповідно 100 і 70 тисяч емігрантів. Продовжилась також еміграція до Аргентини і Бразилії.

На процес еміграції негативно вплинули такі фактори, як економічна криза початку 1930 рр. та обмеження еміграції урядами ряду країн.

Не можна не сказати про те, що на початку 1920-х рр. спостерігалося таке явище, як рееміграція в Україну. Так, у 1921 р. повернувся в Радянську Україну Володимир Винниченко, який навіть посів посаду заступника Голови Ради народних комісарів УСРР у тодішній столиці республіки м. Харків. Але через кілька місяців утік до Франції, де й помер у 1951 р. У 1924 р. повернувся в Україну і М.С.Грушевський і був обраний академіком АН УСРР та СРСР, але у 1936 р. він за загадкових обставин несподівано помер від чиряка під час відпочинку у кремлівському санаторії м. Сочі. Саме в другій еміграційній хвилі рееміграція стала політичним явищем, адже з`явилась надія, що в Радянській Україні встановилось справедливе, демократичне суспільство. У 1924 р. в Україну повернулось близько двох тисяч осіб. Але доля їхня була страшною – усі вони були знищені під час репресій 1930-х рр. в СРСР.

Слід відмітити й ще одну особливість цього етапу еміграції – виникненням переселенців уже і з Польщі, влада якої проводила відверто дискримінаційну політики відносно українців. Емігранти відразу ж виїжджали за океан – у США, Канаду, Бразилію, Аргентину та інші країни.

Хоч би як там було, а еміграція другої «хвилі» повною мірою може бути зарахована до "розливних" або "дифузних". Головна особливість таких еміграцій, згідно із тлумаченням фахової літератури, полягає в тому, що вони постають під впливом колективних страхіть, доволі потужних, щоб зрушити маси. Такого роду еміграції вже недостатньо пояснювати дією об'єктивних "міграційних струмів", які, зокрема, спричинюють переміщення людності з місць сильнішого соціального та економічного тиску до місць нижчого тиску по лініях найменшого відпору. Утім, з іншого боку, в загальній масі тодішніх емігрантів із колишньої царської Росії було багато людей, яких краще визначати терміном «біженці». З цієї точки зору заслуговує на увагу думка професора Бориса Лисянського, який рекомендував провадити принципову різницю між еміграцією і біженством. "І та, і друге, – зазначав він, – назовні виглядають однаково, але різняться своїми внутрішніми причинами – характером тих життєвих імпульсів, що їх породжують. І біженство, і еміграція являють собою акт масового залишення рідної землі, на якій людина виросла і з якою зжилася, до якої її в'яжуть фізичні та психологічні зв'язки. Але в той час, як біженство зроджують події стихійно-епізодичного характеру, хоч би навіть і з соціально-політичним підкладом (наприклад, погроми на ґрунті класової боротьби, або національної чи релігійної ворожнечі), – еміграцію породжують на загал події характеру історичного, органічно зв'язані з цілим процесом попереднього життя даного суспільства, з його розвоєм, еволюцією, з усією його минувшиною, сучасністю й змаганнями та планами на майбутнє".

Непросто дати характеристику кількісних параметрів та структури української еміграції в Європі, джерелами якої стали світова війна, революція та поразка в боротьбі за незалежність України. Тут ми зіштовхуємося з кількома проблемами. По-перше, ні в той час, ні пізніше ніхто не вів загальної статистики виходу українців на еміграцію. По-друге, – якщо йдеться про власне політичну українську еміграцію, то фактично створилося дві еміграції – з Наддніпрянської України та з Галичини і Буковини. Кожна з них мала відмінне обличчя та відмінну історію. По-третє, – значна частина емігрантів українського походження опинилася за кордоном у так зв. «російському емігрантському комплексі», виокремлювати з якого цих людей можна лише умовно. І по-четверте, – у міжвоєнний період у ряді європейських країн перебували емігранти-галичани, котрі виїздили сюди на сезонні чи триваліші заробітки.

Еміграційні хвилі прийшли в різні періоди часу з центральних та східних земель України і з Галичини. Вони спрямовувалися до різних країн, частина емігрантів поверталася на батьківщину, частина переходила з однієї країни до іншої, тобто, мігрувала. Це залежало від політичної обстановки на батьківщині, від ситуації в країнах, де еміграція в даний час перебувала, та від внутрішніх взаємин серед еміграції. Плинність була дуже інтенсивною, особливо в перші роки. Як подає "Енциклопедія українознавства", число українських політичних емігрантів, яке в 1921 р. доходило до 100 тис, "згодом спадає більш, ніж до половини (числа лише приблизні)".

Проти першої хвилі еміграції освітній рівень тих, хто виїхав за кордон у період між двома світовими війнами, був значно вищим. Завдяки цьому вони могли швидше адаптуватися в новому соціокультурному середовищі, стати повноцінними громадянами країн в'їзду. Це стосувалося і українських політичних емігрантів. Незважаючи на те, що спочатку вони не мали наміру довго затримуватися за кордоном, реальна ситуація змусила їх переглянути цю настанову й (хоч із запізненням) докладати активних зусиль для інтегрування в суспільства країн осідку. Адже в багатьох випадках ішлося про елементарне біологічне виживання цих людей. Тож міжвоєнні українські політичні емігранти мимоволі стали одним із джерел формування української діаспори, вплинули на збільшення її чисельності та підвищення її культурно-освітнього рівня й політичної свідомості, спричинилися до поширення ареалів розселення українців у зарубіжному світі.

Третя «хвиля» еміграції.

Охоплює роки Другої світової війни (1939 – 1945 рр.) та повоєнні. Ця хвиля еміграції була викликана переважно політичними мотивами. За підрахунками дослідника Ф. Заставного, у воєнні та повоєнні роки загальна кількість українських емігрантів (переважно із західної і центральної частин України) становила 260 – 300 тисяч чоловік, у тому числі у країнах Північної Америки осіло 150 – 170 тисяч, Південної Америки – 35 – 40 тисяч, Західної Європи – 65–75 тисяч, Австралії – 25 – 30 тисяч чоловік. Це були переважно молоді люди, примусово вивезені з України на роботу в Німеччину, які, пам'ятаючи сталінські репресії, боялися повертатися на батьківщину, а також військовополонені, на яких у СРСР чекало покарання, бо сталінсько-берієвський режим усіх їх розцінював як зрадників, і учасники формувань УПА.

Особливих обертів процес еміграції набув після Другої світової війни. Основу переселенців складали так званні „переміщені особи” – люди, які не по своїй волі опинились в Німеччині. Серед них – „остарбайтери” – молодь, яку насильно вивезли на примусові роботи; українці – військовополонені; українці - солдати дивізії СС „Галичина”. Невелика кількість українців втекла разом з німцями, бо боялись звинувачень радянської влади у зраді. Згодом, в Західній Європі, опинились партизани УПА, які під тиском радянських військ проривались через Карпати до Чехословаччини, а звідти до Німеччини і Австрії.

Як відомо, Німеччина була поділена на кілька окупаційних зон. В англійській зоні окупації залишилось близько 55 тисяч українців, в американській – більше 100 тисяч, у французькій – 19 тисяч. У трьох окупаційних зонах Австрії знаходилось близько 22 тисяч, в Італії – 11 тисяч українців. Таким чином понад 300 тисяч наших співвітчизників опинились у становищі біженців і переміщених осіб.

Більшість із них розміщувалась в спеціальних таборах, якими опікувались ООН та Міжнародна організація біженців. Після переговорів і узгоджень розпочалось розселення мешканців таборів по різних країнах. Це розселення тривало з 1947 по 1955 рр. Крім традиційних країн – Канади, США, Аргентини, Бразилії, українці „відкрили” для себе нові землі. Так опинились українці в Британії, Уругваї, Парагваї, Чилі, Австралії.

Специфічним видом еміграції в 70-80 роки ХХ століття в СРСР і в радянський Україні стало утворення подружніх пар з іноземцями для наступного виїзду за кордон. Дівчата виходили заміж за іноземних спеціалістів, зарубіжних студентів та аспірантів, в основному з азіатських і африканських країн.