2. Українська еміграція в добу бездержавності України: перша, друга і третя «хвилі» еміграції. Формування західної української діаспори.

У час, коли Україна не мала власної держави і перебувала у складі різних країн в історії української еміграції чітко виявляється головне її географічне спрямування – на Захід, а також виділяються кілька “хвиль” масового переселенського руху. Перша – з останньої чверті ХІХ ст. до початку Першої світової війни. Друга “хвиля” охоплює період між двома світовими війнами (1918 – 1939 рр.). Третя – тривала з 1945 р. до першої половини 1950-х років. З кінця 1980-х років починається четверта “хвиля” еміграції.

Перша “хвиля” еміграції.

Постачальниками дешевих робочих рук на світовий ринок праці стали аграрно перенаселені і найвідсталіші в економічному розвитку території з українським населенням. Це насамперед стосувалося Західної України, яка входила до складу Австро-Угорської імперії. Хоча в цій країні кріпацтво було ліквідоване у 1848 р., цей значною мірою формальний акт мало що змінив у злидарському становищі більшості українських селян. Не володіючи землею в достатній кількості, українські селяни, як і раніше, йшли в найми до поміщиків та сільських багатіїв. Селянин мусив мати 5,8 га землі, щоб забезпечити собі й родині хоча б мінімальний прожиток. А виходило, що 70% західноукраїнських селянських господарств мали менше половини мінімального земельного наділу і лише одне господарство з десяти перевищувало цей мінімум.

Уся система економічних відносин в Австро-Угорщині мала на меті висмоктування життєвих соків з національних окраїн на користь розвинутої митрополії. Така типово колоніальна практика зумовлювала зубожіння, розорення і занепад селянських господарств. Рівень життя західноукраїнських селян становив лише десяту частину від загального рівня життя в Австро-Угорщині. Певною мірою позначалися і національні та релігійні фактори.

У цей же час, в кінці ХІХ століття, уряди Канади, Бразилії, Аргентини почали освоєння цілинних земель, а великі промисловці США були зацікавлені в дешевій робочій силі для важкої промисловості. Агенти цих урядів працювали в Європі, активно поширюючи інформацію про “чудові” умови праці на нових землях. Тим більше, що за кожного загітованого дорослого агенти отримували п’ять доларів і по два долари за дитину. Певну роль у пропаганді еміграції серед українців відіграв Йосип Олеськів – відомий український діяч, який видав у Львові брошури “Про вільні землі” та “О еміграції”.

Безпросвітні злидні та турбота про майбутнє своїх дітей підсвідомо підштовхували українців до думки про необхідність виїзду. Продаючи свої землі, маєтки, реманент селяни вирушали до європейських портів – Гамбурга, Бремена, Роттердама, Антверпена, Генуї. Звідти, долаючи океан, прибували на нові землі. Українці були найбіднішими з емігрантів. Так, француз привозив до Америки в середньому 86 доларів, чех – 41, німець – 58, а українець – 14. В дорогу українці брали сільський реманент – коси, серпи, сокири, а господині – насіння городини.

Освоєння нових земель вимагало багатьох зусиль. У Південній Америці, наприклад, щоб займатись землеробством потрібно було корчувати джунглі. У США, на заводах Пенсільванії, українці отримували зарплатню втричі меншу, ніж корінні американці. В Канаді на українців дивились як на конкурентів в отриманні цілинних земель. Українці не знали мови, звичаїв і навіть їх греко-католицька віра викликала підзору. Але, незважаючи на всі труднощі, українці обживались у нових умовах.

Східні землі України, що входили до складу царської Росії, дали значно менше емігрантів, ніж західні. Але це зовсім не означає, що тут умови життя були кращими. І тут спостерігалася така ж нужда і безпросвітність становища трудящих, передусім селянства. Самодержавство, пережитки кріпацтва спричинювали соціальну напруженість у селі, бунти й заворушення. Не випадково у першій російській революції 1905 – 1907 рр. українське селянство відіграло досить активну роль. Проте українські селяни «Великої України» не посунули, на відміну від українців західних українських земель, масово до зарубіжних країн. Це пояснювалося внутрішньою політикою царизму та його терміновими заходами, спрямованими на погашення спалахів народного гніву. «Громовідводом» від соціальних заворушень мала послужити і певною мірою послужила аграрна реформа, розпочата з ініціативи прем’єр-міністра Петра Столипіна. Іншим клапаном, що випускав пару з перегрітого котла соціальних антагонізмів, було заселення і освоєння півдня України, де виникла велика потреба в робочих руках і в аграрній сфері, і на переробній промисловості. Крім того, наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. в самій підросійській Україні відбувався бурхливий процес розвитку промисловості, і надлишок робочої сили з сільських окраїн поглинули нові індустріальні центри.

І все ж таки найголовнішим фактором, який відвернув масову еміграцію з підросійської України, було переселення до Сибіру, яке стало одним з найважливіших елементів урядової політики після революції 1905 – 1907 рр. До Сибіру, на Далекий Схід, до Казахстану та Середньої Азії направилося 76% усієї кількості переселенців-українців. Інша справа, що переселення майже нічим не забезпечувалося, проходило за важких умов, а вбивство П.Столипіна взагалі підштовхнуло зворотній процес повернення додому більшої частини тих, хто виїхав. Але зазначені вище факти відволікли більшу частину потенційних емігрантів з «Великої України» від мандрів до далеких заморських країн.