4. Література з курсу «Історія української діаспори».

Дослідження проблеми української еміграції за кордон є важливим з таких причин:

1) є необхідність всебічного вивчення як позитивного, так і негативного досвіду функціонування українських спільнот за кордоном, що має велике значення для становлення України як сучасної національної європейської країни;

2) зростає інтерес до різних аспектів життя української діаспори з боку науковців та всіх, хто цікавиться цією темою, що зумовлює необхідність заповнення й досі існуючих прогалин в історії української діаспори;

3) переважна більшість країн Європи має столітню історію дослідження впливів еміграції на різноманітні сфери життя та чималий досвід її регулювання. У той же час в Україні робляться тільки перші кроки в цьому напрямку.

В радянській Україні питання української діаспори в Канаді практично замовчувалось або висвітлювалось найчастіше з негативного боку. Наукове дослідження діаспори 1950 – 1990 рр. подали у своїх працях українські історики у вигнанні І. Тесля та П. Юзик, Ю. Бачинський, І. Тиктор, М. Боровик та ін. Вони торкаються еміграційних проблем українців Канади з 1946‑го року. В Україні й до сьогодні їхні праці майже відсутні у науковому обігу. Тому коротко зупинимося на них.

У монографії «Велика історія України» історик Іван Тиктор, виділивши окремим розділом «заокеанську еміграцію», коротко описує періоди та напрямки переселення. Основну увагу він зосереджує на культурному та політичному житті українців за Океаном, а саме – в Канаді.

У 1975 р. у Мюнхені вийшла праця І. Теслі та П. Юзика «Українці в Канаді – їх розвиток та досягнення». В роботі досліджуються проблеми трьох хвиль переселення українців до Канади. Основна увага звернена на духовне та культурне життя українців.

З проголошенням незалежності Української держави в історичній науці набуває популярності тема української діаспори. Поштовхом для дослідження цієї проблеми послужила монографія, присвячена святкуванню 100-річчя українців у Канаді під назвою «Українські канадці в історичних зв'язках з землею батьків: до 100-річчя прибуття перших українських поселенців до Канади». Саме цією працею українські історики В. Євтух, А. Шлепаков, А. Трощинський та інші започаткували другий етап історіографічної проблематики української еміграції на Захід.

В 1991 р. вийшов у світ довідник «Зарубіжні українці». У ньому висвітлено деякі політичні та соціально-економічні причини еміграції українців трьох переселенських етапів її історії. Ця робота стала вагомим поштовхом для ґрунтовнішого дослідження еміграції українців за Океан.

Паралельно з вищеназваною монографією побачила світ ще одна наукова праця авторського колективу київських істориків «Українці в зарубіжному світі». Праця присвячена українським емігрантам, які поселились в різних країнах світу, їх розселенню та кількості, зайнятості, умовам життя та адаптації.

Заслуговують на увагу роботи українських істориків Канади. В першу чергу слід відзначити монографію М. Боровика «Століття українського поселення в Канаді».

Проблема української діаспори висвітлюється і в томі 15 «Українці крізь віки» // Українці в світі, під редакцією В. Трощинського та А. Шевченка. У цій праці автори сформулювали теоретичну концепцію поняття «українська діаспора».

Проблеми формування та умов існування східної української діаспори теж привертають увагу сучасних українських істориків, хоча ця проблема ще тільки починає вивчатися на науковому рівні.

Надаємо список рекомендованої літератури зі спецкурсу «Історія української діаспори»:

1. Бугай М. Депортація населення з України (30 – 50 роки) // Український історичний журнал (далі: УІЖ). – 1990. – №№ 10, 11.

2. Вівчарик М. Українці в світі: східна і західна діаспора // УІЖ. – 1993. –№№ 11, 12.

3. Євтух В., Ковальчук О. Українські канадці: проблеми соціально - демографічної інтеграції // УІЖ. – 1991. – №8.

4. Заставний Ф.Д. Географія: У 2-х книгах – Львів : Світ, 1994.

5. Заставний Ф. Українська діаспора. Розселення українців у зарубіжних країнах. – Львів : Світ, 1991.

6. Заставний Ф. Східна українська діаспора. Розселення українців у колишньому СРСР. – Львів : Світ, 1992.

7. Зарубіжні українці / С.Лазебник (кер. авт. кол.), Л. Лещенко, Ю. Макар та ін. – К. : Видавництво „Україна”, 1991.

8. Качараба С. Еміграція галицьких селян у Російську імперію в кінці ХІХ ст. // УІЖ. – 1990. – № 9.

9. Лаврів П. Українці в Центральному Казахстані // Сучасність. – 1998. – № 4.

10. Лендьєл М. Участь американських українців у функціонуванні органів державної влади та політичних структур США (1945 – 1991рр.) // УІЖ. – 1998. –№ 4.

11. Попок А. Громадсько-політичне життя українців на далекому Сході в ХХ ст. // УІЖ. – 1998.– № 6.

12. Траф`як М. Сірий клин // Сучасність. – 1993. – № 12.

13. Траф`як М. Зелений клин // Сучасність. – 1996. – №№ 3, 4.

14. Трощинський В.П., Шевченко А.А. Українці в світі. – К. : Видавничий дім „Альтернативи”, 1999.

15. Трощинський В.П. Міжвоєнна українська еміграція в Європі як історичне і соціально-політичне явище. – К.: Либідь, 1997.

16. Чернявський С. Американці українського походження: демографічна і соціально-економічна характеристика (за оцінкою вчених США) // УІЖ. – 1991. – № 4.

17. Качараба С., Рожик М. Українська еміграція. Еміграційний рух зі Східної Галичини та Північної Буковини у 1890 – 1914 рр. // 382516_FE6DA_ kacharaba_s…

Лекція 3. Українська політична еміграція від княжої доби до ХІХ ст.

План

1. Політична еміграція князівських часів.

2. Політична еміграція Нового часу.

3. Політична діяльність Пилипа Орлика в еміграції.

1. Політична еміграція князівських часів.

Зв’язки, в тому числі особистісні із Заходом і Сходом чітко простежуються вже в княжу добу історії України. Як відомо, великий князь Київський Ярослав був «тестем Європи», тож уже з часів його правління багато представників правлячої династії (Рюриковичів) виїхало завдяки династичним шлюбам з Київської Руси у різні країни.

Насамперед слід згадати доньку князя Ярослава Анну (бл.1024 – 1074 рр.), за французькими джерелами – Агнесу. Вона була першою освіченою жінкою у Франції, навіть ставила на королівських документах підпис за свого неграмотного чоловіка – короля Франції Генріха І (бл.1008 – 1060 рр.): збереглося 17 королівських актів, на яких побіч імені короля є й підпис «Анна королева». Анна була жінкою високої культури і дуже релігійною, за що її поважали єпископи. Вона заснувала у Сенлісі монастир (св. Вінсента-Клостера). Після смерті чоловіка вона стала королевою Франції, оскільки син її Філіп І був ще неповнолітній. Вона зробила чимало реформ у політичній, культурній та мовній сферах. Своїм життям і плідною державною діяльністю королева Анна Ярославна гідно репрезентувала династію Рюриковичів у Європі.

Збереглися залишки заснованого нею монастиря. На вході до храму є статуя самої королеви Анни, а на п’єдесталі – напис французькою мовою: «Анна – руська княжна-королева Франції – фундаторка цього храму». Королева Анна і досі шанована і улюблена діячка Франції, а водночас і наша велика гордість і слава (про її діяльність див. книгу Олександра Дробахи. «Українські таємниці Франції»). Вона привезла з собою слов’янське Євангеліє – подарунок її батька великого князя Ярослава, яке залишилося в тодішній столиці Франції Реймсі, де Анна вінчалася зі своїм чоловіком королем Франції. Майже 700 років королі Франції на інаугурації виголошували клятву вірності своїй державі на цьому Євангелії, що нині зветься «Реймським», хоч воно надруковане давньою українською мовою у Празі ще в ХІ ст.

До величі королеви Анни Ярославни приєднується діяльність її знаменитої доньки – Едітни, яка вирішила із Франції повернутися назад до Києва, взявши з собою півня, який показував їй час своїм співом, і маленький дзвіночок. Але дорога була далека і вона зупинилася у Баварії, в містечку Пух. За легендою, вона жила у дуплі (яке начебто збереглося і донині), полюбила німецький народ і залишилася з ним. Едітна була дуже релігійною, чинила великі благодійні справи, за що її прозвали Блаженною і святою Едітною Баварії. Існує церква, де зберігаються її мощі. Не раз вона молитвою рятувала баварців від різних хвороб і напастей. Історики називають Едітну донькою Сходу і Заходу: народилася у Франції, виховувалася у дідуся в Київській Руси. а прославилася у Німеччині (Баварії).

Проте найбільш романтичним було одруження нормандського короля Гаральда ІІІ Сміливого (1015 – 1066 рр.) з Єлизаветою Ярославною (сестрою київського князя Всеволода Ярославовича /1030 – 1093 рр./, батька Володимира Мономаха), яку норвежці називали королева Елісіф. Гаральд ще як норвезький принц після смерті короля Олафа ІІ Святого (1030 р.) мусив тікати з Норвегії і знайшов собі прихисток у Києві при дворі великого князя Ярослава Мудрого (Олаф у свій час теж жив два роки у Ярослава, коли перебував у вигнанні). Гаральд, перебуваючи в княжому домі, закохався у княжну Єлизавету. Та як утікач, гнаний і бідний, без батьківщини і спадку, він подався до Константинополя і за 10 років служби в імператора прославився великою хоробрістю. Тож славним і багатим він повернувся до Києва, де в 1044 р. одружився з Єлизаветою. А через два роки норвежці запросили його на норвезький престол. Він був коронований королем Норвегії як Гаральд ІІІ Сміливий. Він був поетом і складав любовні вірші й пісні про своє кохання. Так, у скандинавських сагах збереглася одна пісня на честь Єлизавети Ярославни, що її написав Гаральд. Кожна з 16-ти строф закінчується словами: «…але руська дівчина в золотій гривні нехтує мною». У 1066 р. Гаральд ІІІ загинув на полі бою, як і належить справжньому воїну. Після року трауру Єлизавета вийшла заміж за короля Данії Свейна ІІ Естрідсена (1020 – 1074 рр.).

Саме Єлизавета, задля добра Руси і Данії, посватала свого племінника Володимира Мономаха з Гітою Англійською (1057 – ? невід.), батько якої Гаральд ІІ загинув в обороні Англії від Вільгельма Завойовника. Гіта в роках між 1073 і 1075 виїхала у складі великого данського посольства в Русь. У Новгороді її чекав Володимир Мономах, звідти вони попрямували до м. Туров, що над Прип’яттю, який належав до удільного князівства Володимира Мономаха. У Турові відбулося вінчання і весілля.

Гіта подарувала Володимиру Мономаху вісім синів. Старший їх син Мстислав був одружений зі шведською принцесою Христиною, донькою короля Інге (мали 5 синів і 8 доньок). Спочатку він був удільним князем Новгорода, а в 1125 р. після смерті Володимира Мономаха став великим київським князем і гідним наслідником Мономаха. Мономаховичі були династично споріднені зі скандинавськими, чесько-моравськими, угорськими, польськими, візантійськими та іншими династіями. Проте князював Мстислав недовго, всього сім років. Зі смертю Володимира Мономаха настали лихі часи в Руси – всі сини його хотіли князювати в Києві, всі хотіли стати «великими». Чвари між Рюриковичами призвели до занепаду Києва.

Цікаво, що англійський король Едвард ІІІ (1312 – 1369 рр.) включив Мономаховичів у династичну лінію англійських королів, результатом цього є те, що нинішня королева Великобританії Єлизавета ІІ належить до 31-го покоління Гаральда ІІ і є нащадком 30-го покоління великого київського князя Володимира Мономаха і княгині Гіти. Це підтвердили англійські генеалоги й історики та за згодою сучасної англійської королеви проголосили в 164-м томі «Багряно-золотої книги» Дебретта, яка є авторитетним джерелом родоводу англійських королів, те, що Єлизавета ІІ належить до династії Рюриковичів.

Донька Ярослава Мудрого Анастасія Ярославна вийшла заміж за угорського принца у вигнанні Андрія, якого незабаром було покликано на угорський трон і короновано як короля Андрія І. Угорці звали королеву Анастасію Атмундою. За часів правління Андрія І й Анастасії в Угорщині було поновлено східний християнський обряд, провідні посади при дворі посідали земляки Анастасії з Руси і в державі запанувала руська мова.

Донька князя Всеволода Ярославовича (1977 – 1093 рр.), онука Ярослава Мудрого, сестра Володимира Мономаха Євпраксія Всеволодівна (1071 – 1109 рр.) була німецькою імператрицею, дружиною імператора Генріха ІV. Вона отримала освіту при Київському великокняжому дворі і була дуже культурною людиною. Як Адельгейда в католицтві вона була повінчана з Генріхом у 1088 р. Але у 1093 р. вона на знак протесту проти брутального поводження чоловіка з нею покинула Німеччину, переїхала до Каносси (Північна Італія) і звернулася до папи Урбана ІІ з проханням про розірвання шлюбу. Євпраксія виступала на двох церковних соборах з питання щодо розлучення, і її виступи були так аргументовані, що поведінка Генріха ІV була таки церквою засуджена, а шлюб розірвано. Євпраксія повернулася в Україну і в 1106 р. постриглася у черниці. Похована у соборі Успіння Пресвятої Богородиці в Києві.

У Чехії прославилася руська княгиня (на жаль, маловідома українцям) Кунгута – донька Ростислава Чернігівського, онука чернігівського князя, патріота східно-православної віри Михайла Всеволодовича, якого вбили монголи за те, що не покорився їм. Дух правдивого і героїчного дідуся витав у свідомості княжої родини, в якій зростала Кунгута. Освіту вона отримала блискучу – знала різні мови і прекрасно розбиралася в правилах європейського етикету, писала вірші латинською і руською мовами. Слава середньовічної України була широко відома в Європі, а тому Чеська Княжа рада вибрала майбутню невістку – доньку славного чернігівського князя Ростилсава Михайловича, чарівну красуню Кунгуту. Весілля відбулося у 1261 р. Шлюб Кунгути був щасливим. Вона була поетесою і писала прекрасні вірші, і хоча вона їх писала латинською мовою, але чехи переклали її вірші. Її поезія під назвою «Kunhutina Modlitva» видана в «Антології чеської поезії» в 1987 р. Нині чехи пишаються «Молитвою Кунгути» перед туристами і всім культурним світом. Тож українська княгиня стала першою найдавнішою чеською поетесою ХІІІ століття. Її автографи оберігаються державою як найважливіший і найцінніший документ державної ваги.

Українка з Рогатина (нині Івано-Франківська обл.) Роксолана або Хуррем – Анастасія Гаврилівна Лісовська (бл.1506 – 1558/61 рр.), донька українського священика Гаврила Лісовського під час нападу кримських татар на Рогатин потрапила в полон, а згодом була продана до гарему султана Осяйної Порти. Невдовзі вона стала офіційною дружиною султана Сулеймана І. Роксолана народила двох синів і доньку. Щоб посадити на трон свого старшого сина, Роксолана брала участь у вбивствах дітей від інших жінок. Вона мала великий вплив на султана і його політику, часто допомагала у визволенні козаків, що потрапляли у турецький полон.

Отже, Україна в княжі часи була колискою культури, перлиною Європейської цивілізації і розумовою інстанцією планети.

2. Політична еміграція Нового часу.

Більш активно виявила себе українська еміграція доби Козаччини, ставши вимушеною і політичною. У 1490 р. кримський хан нарікав: «Кияни і черкасці розбили татарський корабель під Тягинею», а трохи згодом писав, що «козаки під проводом князя Богдана Глинського, старости черкаського зруйнували турецьку фортецю Очаків». Тут султан називає цих людей козаками і видно, що вони постійно нападають на турків і татар. Докладніші історичні факти про козаків починаються вже з 1550 р., коли козаки осіли Першим кошем на Дніпрі і обрали єдиного кошового.

Українські козаки стали провідною силою у створенні Української Козацької республіки та її обороні, але вони брали участь і в європейській воєнній історії. Славу здобув героїчний козак Юрій Кульчицький, який під час Віденської відсічі 1683 р. під проводом Семена Палія разом з іншими козаками брав участь у визволенні Відня. Він, перевдягнувшись у турецьке вбрання і голосно виспівуючи османських пісень, зміг вийти з голодного, обложеного міста щоб зв’язатися з герцогом Лотарингії Карлом V. І місто не здалося, вирішивши дочекатися допомоги, яка незабаром прийшла. Вдячні городяни Відня визнали Юрія Кульчицького героєм. Муніципальна рада нагородила його чималою грошовою премією, бюргери подарували дім. А ось польський король Ян ІІІ Собеський дав йому 300 мішків кави, яку поляки знайшли в захопленому таборі армії паші Кари Мустафи, і не знали, що з тією кавою робити. Юрій Кульчицький відкрив у Відні кав’ярню під назвою «Дім до Блакитної Пляшки». Так стала відома в Австрії кава, а з часом його кав’ярня стала одним з найпопулярніших місць у столиці Австрії. Кульчицький завжди обслуговував відвідувачів кавою, одягнувшись у турецьке вбрання, чим додавав оригінальності своєму закладу. Іншою його ідеєю було додавання у каву молока і цукру, що не було відоме туркам, зате подобалося віденцям. Так відкрита у 1683 р. кав’ярня Кульчицького стала першою у Відні і однією з перших у Європі – каву в ті часи ще зовсім не пили у Східній Європі, але вона вже поширювалася на Заході – кілька кав’ярень працювали у Парижі, Лондоні, Оксфорді та Бостоні. У Відні увічнено пам’ять Ю.Кульчицького пам’ятником на одній з вулиць. На кінець ХІХ ст. вихідці з України у Відні вже будуть творити фактично окрему етнічну групу, в якій були відомі політичні діячі, науковці, митці.

Одним із славних козаків був «переможець непереможених» – українець-емігрант Іван Сірко (бл.1610 – 1680 рр.), який був найяскравішою постаттю за часів Богдана Хмельницького. Він настільки прославився як військовий діяч, що за його діяльністю уважно стежили іноземні уряди. Іван Дмитрович Сірко – славний кошовий отаман Запорозької Січі, представник когорти визначних полководців ХVІІ ст. народився в Мерефі, що на Слобідській Україні (нині Харківська обл.). Жоден отаман не користувався такою повагою в козаків, як Сірко. Дехто з істориків вважає, що своїм характером і вдачею він нагадує київського князя Святослава Завойовника. Ні про кого не було складено стільки легенд, пісень, дум, як про Сірка. Найзнаменитіша його перемога – це взяття протягом однієї ночі фортеці Дюнкерк – «ключа» від Ла-Маншу. Головнокомандувач французької армії Людовик Бурбон принц де Конде назвав Сірка «дивовижним отаманом». З Дюнкерка козацька ескадра направилася до порту Кале, де, розгромивши іспанців, січовики висадилися і протягом двох років обороняли французькі землі.

Польський король писав, що «Сірко – воїн славний і в ратній справі великий умілець». У 1647 р. український корпус козаків на чолі з Іваном Сірком повернувся додому. Овіяний, без перебільшення, європейською славою, Сірко став однією з найавторитетніших фігур Запорізької Січі.

Початок ХVІІІ ст. ознаменувався новою політичною еміграцією з України. Це був час після Полтавської битви (27.06.1709 р.), яка закінчилася поразкою українсько-шведської армії. Гетьман Іван Мазепа і його канцлер Пилип Орлик разом зі шведським королем Карлом ХІІ та частиною козацького війська (найбільш шляхетною, між іншим) емігрували до Бендер. Тут, після важкого поранення, помер гетьман Іван Мазепа (21.09.1709 р.). Пилип Орлик, як Генеральний писар, знав усі таємниці Мазепи, був вірним йому до кінця, хоч його й лякали небезпеки, пов’язані з планами Гетьмана, але, незважаючи ні на що, він пішов разом із ним у вигнання. Поразка в Полтавській битві поклала початок новому етапу української політичної еміграції Нового часу.

Після смерті Мазепи гетьманська старшина, козацтво, запорожці заявили в канцелярії польського короля свої претензії на спадщину Гетьмана, бо він вивіз із собою не тільки своє приватне майно, а й державні клейноди, гетьманські інсигнії тощо. Але комісія винесла рішення на користь племінника І. Мазепи Андрія Войнаровського, і Карл ХІІ підтвердив її рішення. Так козацтво і старшина залишилися на чужині без будь-яких матеріальних засобів. Войнаровський ухилився від гетьманства і вибір шведського короля пав на П.Орлика. Матеріальна скрута дуже гнітила не тільки козаків. а й Орлика. Але він і за таких умов домігся нехай і формальної, але обіцянки від Карла ХІІ не складати зброї, доки не буде визволена Україна.

5 квітня 1710 р. Пилип Орлик став офіційно Гетьманом України. Також була обрана старшина, генеральним обозним залишився Іван Лимковський, генеральним суддею став Клим Довгополий, генеральними писарями – Григорій Герцик і Федір Миронович. У день виборів була проголошена Конституція 5.04.1710 р. під назвою «Конституція прав і свобод Запорозького Війська». Головним постулатом її була незалежність України від Польщі і Московії, кордони з Польщею визначались по лінії р. Случ, як це колись було при Богдані Хмельницькому. Важливими статтями Конституції були ті, які обмежували гетьманську владу та встановлювали козацький парламент типу поширеної Старшинської ради, який мав обиратися тричі на рік. У Конституції вже містилося чітке розмежування влади на три гілки: законодавчу, виконавчу і судову.

Так у першій половині ХVІІІ ст. утворився перший український політичний еміграційний уряд на чолі з гетьманом П. Орликом. Впродовж всього періоду діяльності П. Орлик був на чолі політичної еміграції, налагоджував дипломатичні зв’язки з країнами Європи – Францією, Великою Британією, Голландією, Німеччиною, Осяйною Портою та ін., і не залишав напризволяще ні гетьманів Лівобережної України, ні все козацьке братство.

Важливим документом також була гарантія, що її домігся від Карла ХІІ П. Орлик, яка мала назву «Гарантований диплом Війську Запорозькому», за яким шведський король зобов’язувався не складати зброї, доки не буде визволена Україна і все козацтво від влади Москви. Зі свого боку Карл свого слова дотримав: підтвердив схвалену в Бендерах Козацьку конституцію. Цим він підтвердив не тільки права Війська Запорозького, а також став гарантом незалежності України, її кордонів, до яких входила Лівобережна і Правобережна Україна. П. Орлик розвивав політичні відносини між еміграційним урядом і урядами Гетьманської України впродовж 1710 – 1742 рр. Політична діяльність цього видатного українського політичного емігранта охоплює такі періоди: «бендерський» (1709 – 1714 рр.), «європейський» (1714 – 1722 рр.) та «турецький» (1722 – 1742 рр.).

3. Політична діяльність П. Орлика в еміграції.

У «бендерський» період Орлик домігся, насамперед, укладення 23 січня 1711 р. українсько-татарського союзу (документ: «Pacta conventa») на ґрунті повної незалежності України, при цьому хан без згоди козаків не повинен був укладати союз з Московією. Під час війни татари гарантували спокій і безпеку населенню України, яку бралося під охорону, і донських козаків, які мали залежати від Гетьмана України і користуватися тими ж правами, що й козаки українські. Орлик мав свого резидента при ханському дворі.

На східному напрямку міжнародної політики уряду П. Орлика плідно діяв генеральний осавул Григорій Герцик. Він нав’язав контакти з донцями, прихильниками Булавіна, які заховалися від московської помсти на терені Кубанської орди (це вже була їхня еміграція) і мали зв’язки з Військом Донським. Герцик мав завдання прихилити донців до шведсько-українсько-татарського союзу, і на початку липня 1710 р. їхні посланці були на аудієнції у шведського короля. Саме тоді Герцик установив контакти з казанськими татарами й башкирами. З поляками згоди бути не могло, бо вони зазіхали на володіння Правобережною Україною.

Врешті решт шведська дипломатія досягла свого. 20 листопада 1710 р. турки оголосили війну Московії. Для Карла ХІІ прийшов час реалізації своїх планів: шляхом співпраці Швеції з Осяйною Портою взяти під контроль ситуацію в Речі Посполитій і за допомогою османської армії дати рішучий бій під Києвом. У зв’язку з цим була задумана Зимова експедиція буджацьких татар, поляків і українців на Правобережну Україну. Але кампанія була програна. І цар Петро І з військом швидко рухався до Молдови, однак потрапив у важке становище. Московське військо було оточене і Петро І зазнав би тяжкої поразки, якби не відкупився, уклавши мир з візиром Балтиші паша, так зв. Прутський мир, за яким, проте, не було ясно, чи Петро відмовляється від усієї України, чи тільки від Правобережжя і Запорожжя. Так справа Лівобережної України, так би мовити, «зависла». Шведи при цьому не отримали нічого. Осяйна Порта взяла на себе лише місію відправити Карла ХІІ через Польщу в його володіння, а Петро І обіцяв не чинити йому перешкод.

Пилипа Орлика було запрошено до Стамбулу, де йому було обіцяно, що під його булаву буде поставлено не тільки Правобережну Україну і Запоріжжя, а й Україну Лівобережну. Однак у квітні 1712 р. Порта підписала договір з Московією. Українське питання стало тепер об’єктом змагань шведської і турецької дипломатії, при цьому турки враховували, що їхній васал кримський хан сам хотів захопити собі запорожців.

Водночас треба мати на увазі, що проблема України і Московії в цей час у міжнародному вимірі лежала в різних площинах. Щодо України це була проблема її державної незалежності, і держава у неї вже була – Українська Козацька християнська республіка, яку рвали на шматки. У Московії теж була така ж проблема, але вона лежала в іншій площині. Справа в тому, що незалежність Московської держави, яка начебто існувала, згідно з московськими міфами чи то з 1380 р., чи то з 1480 р., була, дійсно міфом. Коли Золота Орда перестала існувати, її правонаступником стало Кримське ханство, і всі походи кримських татар на терени Московії були походами за даниною, яку вони вимагали від Москви як від васала. І Петру І не вдалося визволитися від цього, він таку данину ПЛАТИВ. (Закрити цю тему вдасться тільки Катерині ІІ і тільки шляхом повного підкорення Криму Росії). То який же нормальний український політик міг за таких умов допускати можливість входження України у сферу впливу Московської держави-данниці Кримського ханства?! Пилип Орлик був патріотом, тому для нього це було неможливим.

П.Орлик наполягав на визволенні всієї території України, при цьому і український народ, і військо Запорозьке мали залишатися під протекцією шведського короля. Однак 5 березня 1712 р. султан видав привілей, за яким Орлику передавалася тільки Правобережна Україна і Січ (без Лівобережжя і навіть Києва). План султана розкрився невдовзі – через місяць, коли 5 квітня 1712 р. Порта підписала договір з Московією, за яким султан гарантував царю володіння Лівобережною Україною і Києвом, а цар мав вивести свої війська з Правобережжя і не втручатися у справи козаків і Січі. Як бачимо, план султана Осяйної Порти передбачав ніщо інше, як поділ України.

Для Орлика це стало важким ударом. Але він не втрачав надії, готуючи широку європейську акцію з метою визволення всієї України, що видно з його праць, написаних саме в цей період – «Вивід прав України», «Маніфест до європейських урядів». Султан проявив справжню ціну своїх обіцянок. Залишалася тільки Річ Посполита, з якою важко було порозумітися, та й Січ стала непевною: козацтво поділилося на дві частини – одна підтримувала Орлика і залишалася в Бендерах, а друга – в Січі знаходилася під впливом Костя Гордієнка, який агітував проти Орлика. У другій половині 1712 р. Орлик входить у таємні зносини з королем Августом ІІ і польськими державними мужами – Ржевуським і Конєцпольським. Від шведів він уже нічого не сподівався.

Однак наприкінці 1712 р. султан, роздратований невиконанням Петром І вимог щодо Польщі та з огляду на шведську активність у Померанії, вирішив оголосити війну Московії. Візир наказав Орлику йти на Правобережну Україну, а Карлу ХІІ вибиратися з Порти, інакше його вишлють у Салоники. Карл не потерпів такого ставлення і 1 лютого 1713 р. справа дійшла до бою шведів і яничар (знаменитий Калабалик). Карла ХІІ було ув’язнено і вислано з Бендер до Домотиці. Між українським гетьманом і кримським ханом Девлет-Гіреєм вибухнув конфлікт, бо під час Калабалику хан зажадав, щоб Орлик визначився: з ким він – з Карлом, чи з ним? Орлик відповів, що він отримав протекцію шведського короля і її тримається, а османської протекції не визнає. Це страшенно розгнівало хана і він вирішив убити Орлика, а його родину ув’язнити. Тільки заступництвом сина хана і бобруйського старости Сапєги Орлику вдалося уникнути цієї небезпеки. Він вирушив з Карлом ХІІ і своїм оточенням до Швеції. Це було завершенням політики Пилипа Орлика в «бандерівський» період.

Козаки за наказом Девлет-Гірея в лютому 1713 р. направилися таки на Правобережну Україну і пробули там до кінця 1714 р. Цей факт П. Орлик намагався використати для порозуміння з Річчю Посполитою, щоб козаки, осівши на Правобережжі, дістали юридичне визнання польського уряду. Цим Орлик прагнув, давши можливість Варшаві використати претензії козаків на Лівобережжя, розпочати з’єднання теренів України обох боків Дніпра вже під Річчю. У лютому 1714 р. відбулися важкі бої між відділами коронної польської армії і запорожцями, в яких козаки зазнали поразки. Внаслідок цього Річ Посполита зберегла Правобережну Україну за собою.

З виїздом з Порти в житті П. Орлика почався новий період його діяльності – «європейський». Запорожці верталися на Січ під турецьку протекцію, а Орлик з родиною та своїм оточенням простував у невідому країну. Дехто з козаків, скориставшись царською амністією, повернулись на Лівобережжя. Українські ж емігранти спочатку були розміщені на о. Рюген, а потім відправлені до Швеції. Гетьман П. Орлик отримав помешкання в Кристіянстаді і залишився тут надовго. Матеріальне становище його було дуже важким, у зв’язку з чим Орлик писав, що він «знищений цілком, від голови до ніг» і не може купити «ні хліба, ні дров, ні світла». Довелося продати клейноди і власні родові дорогоцінності.

Проте у грудні 1718 р. помер Карл ХІІ, що різко змінило становище Орлика. Швеція вступила в оборонний союз з Великою Британією і Австрією, до якого приєднався польський король Август ІІ. Держави постановили покласти край московським претензіям і організувати європейську коаліцію, щоб відкинути московітів (а війська Петра І були вже в Макленбурзі) за межі Західної Європи. Орлик зрозумів, що треба діяти. Він вирішив, що українська дипломатична акція буде мати успіх, якщо він стане на чолі Запорізького Війська, яке знаходилося під опікою кримських татар. Треба було покинути Швецію і змобілізувати всі сили для боротьби за інтереси Батьківщини.

П. Орлик розпочав багатосторонні переговори. У планах його було створення спеціальної східної коаліції для боротьби з Московією, в склад якої мали б входити Річ Посполита, Швеція, Осяйна Порта, Кримське ханство, буджацькі татари, до яких приєдналися б, з одного боку, запорожці, лівобережні і донські козаки, а з іншого – підлеглі царю мусульмани, астраханські і казанські татари. Однак, щоб його проект прийняли польський і шведський уряди, йому довелося сполучити ідею визволення України з ідеєю унії її з Річчю Посполитою. Іншого варіанта у нього просто не було. Але він тут же постав перед серйозною проблемою вирватися із залежності від Швеції виявилося справою нелегкою.

Нарешті в жовтні 1720 р. Гетьману вдалося виїхати зі Стокгольму з усією родиною. Він планував зупинитися в Ганновері, щоб зустрітися з англійським королем Георгом І. Але король виїхав з Ганновера, тому Орлику вдалося зустрітися лише з міністром, графом Бернсдорфом. Мав він також розмову зі шведським уповноваженим конгресу графом Велінгом. Вочевидь, усе це його не задовольнило, і він виїхав до Вроцлава, куди прибула і його родина. Орлик чекав дій від європейської коаліції, але англійський король Георг І мусив відступитися від своїх планів щодо неї. Це стало сигналом і для Австрії, і для Речі Посполитої. Остання замість війни з Московією почала шукати шляхи порозуміння з нею. Швеція ж, опинившись ізольованою, теж мусила йти на переговори з московським царем. Так само став ізольованим і Гетьман України Пилип Орлик.

Родина П. Орлика, перебуваючи у Вроцлаві, познайомилася з герцогом Голштинським, який пообіцяв Орлику протекцію, і пізніше дипломатичні представники Голштінії дійсно де в чому захищали інтереси Гетьмана на петербурзькому дворі. І в приватному житті знайомство родини з голштинцями мало своє значення. Так. у 1723 р. старша донька Орлика Настя вийшла заміж за графа Штенфліхта, а коли вона рано померла в 1728 р., той узяв собі за дружину другу доньку Орлика Варвару.

У Вроцлаві познайомився П. Орлик зі своїм далеким родичем по польській лінії – бароном Орликом. Той узяв родину Пилипа Орлика під опіку і ввів її в коло вроцлавської аристократії. Але невдовзі опікун помер, за П. Орликом уже слідкувала російська розвідка, переслідували його і родинні нещастя, і невиразна політична ситуація. На початку 1721 р. Швеція уклала мир з Росією після 20-ти років війни. У цій ситуації Річ Посполита ставала надто залежною від політики Московії, щоб приймати до уваги проекти Орлика. Спроби ж порозуміння з московським царем були безперспективними. Орлик це бачив і розумів, що його сила полягала у війську, без якого він не міг бути повновладним чинником політики. Тож у лютому 1722 р., пристроївши рідних у польських монастирях, П. Орлик з сином Михайлом, секретарем де Клюаром і слугою Каролем вирушив у далеку мандрівку на Схід, у турецькі землі. Вже в березні 1722 р. він був в околицях Хотина.

Третій період життя і діяльності П. Орлика – «турецький». Ще на польсько-турецькому кордоні Хотинський сераскир, що був тут, на кордоні, найвищою владою, заявив, що Орлик повинен вертатися туди, звідки прибув. Гетьман виказав протест і надав рекомендаційні листи шведського короля до султана і до того ж сераскира. Йому залишалося чекати доки уряд Порти на повідомлення сераскира вирішить його долю. Нарешті зі Стамбулу прийшов наказ вислати Гетьмана тимчасово до міста Сереса в Македонії, а потім йому надавалося місце проживання в Салониках, куди він і відбув у листопаді 1722 р., де й пробув 12 років, ізольований від родини. Саме тут, у нездоровому кліматі, син його Михайло став жертвою епідемії холери і П. Орлик залишився один. До особистої драми П. Орлика додалося те, що він був відірваний від Війська Запорізького. Проте султан не дозволяв йому виїжджати з Салоників.

Тим часом європейська політична ситуація стала яснішою. Дві події для Орлика стали важливими. 9 лютого 1725 р. помер упертий і невблаганний його ворог Петро І, і в Орлика оживилася надія на можливість порозумітися з російським урядом. Другою подією став шлюб (серпень 1725 р.) Марії, доньки колишнього польського короля Станіслава Ліщинського з французьким королем Людовиком ХV. Тим самим Франція неминуче вступала в конфлікт з Росією, яка винятково негативно була настановлена до С. Ліщинського, а той, як тесть французького короля, навпаки набирав ваги в європейських колах і міг знову висунути свою кандидатуру на польський престол. Саме тоді європейські країни поділилися на два ворожі табори: Віденська коаліція – Австрія, Іспанія, Росія, та коаліція Ганноверська – Великобританія, Франція, Голландія, Данія. На боці Великобританії і Франції стояв Станіслав Ліщинський, а тодішній польський король Август ІІ опирався на Австрію. Ситуація в Європі ставала грізною, назрівала війна. І саме ця напружена атмосфера дала можливість П. Орлику ввійти в новий період свого політичного життя, позначений дипломатичною активністю.

П. Орлик починає жваве листування зі С. Ліщинським та шукає зносин з державами Ганноверської коаліції. Ліщинський покладав великі надії на Орлика, вважаючи, що його єдиним шансом є не мир, а війна, збройне повстання в Україні та антиросійська диверсія. І ще на межі 1726-27 рр. здавалося, що нова європейська війна ось-ось вибухне. Але голова французького уряду кардинал Флері взяв курс на мир, у чому його підтримав уряд Великобританії, який своїх союзників, тим не менш, штовхав на війну. Справа дійшла до проведення Європейського конгресу в Суасоні (літо 1728 р.). Українська проблема офіційно на ньому не піднімалась, зате була актуальною поза його лаштунками. Але російський представник Головкін нікого слухати не захотів, об’явив Орлика бунтівником і спільником «зрадника Мазепи» і сказав, що йому можна було б надати амністію, якби він поставився лояльно до Росії. Нічого не тямлячий у специфіці російської дійсності кардинал Флері не знайшов нічого кращого, як порадити Орлику скористатися запропонованою амністією. І тоді Гетьману нічого не залишалося, як звернутися до представників Віденської коаліції.

Гетьман встановив стосунки з Австрією, Ватиканом та Орденом єзуїтів, намагаючись через них вплинути на російський уряд, а з іншого боку – на Августа ІІ та закордонні органи Речі Посполитої. Від Росії він сподівався визнання своїх прав на Лівобережну Україну, а від Польщі – визнання автономії Правобережної України під своєю владою та відновлення козацтва. Це була орієнтація Орлика на всі сторони, включно з проектами покатоличення України, щоб знайти шлях до Ватикану.

Це був крик душі Пилипа Орлика з турецької, по суті, в’язниці, з якої він прагнув вирватися своїми силами на волю. Але з Росії були вислані до всіх країн Європи і Осяйної Порти таємні агенти з метою паралізувати дії українського емігрантського уряду. Росія нищила Україну матеріально, духовно і політично. В 1764 р. померла цариця Єлизавета Петрівна і правити Росією стала цариця Катерина ІІ, яка стала продовжувачем справи Петра І, і не тільки ліквідувала в 1764 р. гетьманство в Україні, знищила в 1775 р. Запорізьку Січ, а і ввела в 1795 р. в Україні кріпацтво.

В цьому останньому періоді своєї діяльності Пилип Орлик звертає свої сподівання на Францію, С.Ліщинського, Порту, Крим, Швецію. Це була виразна антиросійська політика, якої П. Орлик буде триматися до кінця всього свого життя. І це був час його співпраці з молодим, повним сил сином Григорієм Орликом. Він наказує сину їхати до Франції і там поставити справу свого батька перед урядом. Довго син домагався визволення батька з його примусового перебування в Салоніках, щоб той міг вступити в стосунки з Військом Запорізьким. Лише в кінці 1734 р. П.Орлику було дозволено виїхати з Салонік, але було вже пізно.

Січовики були незадоволені протекторатом кримського хана, ще в 1728 р. покинули Січ в Олешках і подалися на стару Чортомлицьку Січ. Російський уряд не дав згоди на їх перебування і вони змушені були повернутися назад, до кримського хана, який не підтримав їх. У 1734 р. Військо Запорізьке відмовилося слухати кримського хана і перейшло в урочище Базавлук, і на цей раз російська цариця погодилася прийняти їх у своє підданство. Це стало великим ударом для П. Орлика. Він прибув до Каушан і став переконувати січовиків не робити цього кроку, шкідливого як для них, так і для інтересів України. Але ніщо вже не могло врятувати ситуацію. Орлик надто довго був відсутній і за короткий час неможливо було змусити козаків прислухатися до його аргументів. Стався відвертий розрив, що виявився для Орлика найболючішим ударом, адже перехід Війська Запорізького на бік Москви зробив дуже прикре враження і на Порту, і на Крим, хоча вони також були в цьому винні, і на Францію.

Проте Орлик не залишився самотнім. Навколо нього зібралося більше 2000 козаків пішими і кінними з його старими друзями і соратниками. Резиденція гетьмана Пилипа Орлика була в Бендерах. Але всі його люди і він сам опинилися без грошей, у голоді і холоді. У Стамбулі мінялися уряди один за одним і не було кому подбати за бідолашного Гетьмана. Тільки Франція надала значну допомогу, бажаючи й надалі мати приятелів серед козаків. Однак поступово козаки орлика подалися хто куди. Після переходу Січі під владу Москви політичні позиції Орлика сильно похитнулися. Без війська він не міг бути Гетьманом країни, спроможним укладати союзи з державами чи радником іноземних урядів, експертом у справах Східної Європи. Тим не менш, батько і син Орлики мали багато політичних проектів, звернутих до ідеї східноєвропейської коаліції держав, але всі вони не мали втілення в життя.

Подиву гідною є та впертість, з якою обидва Орлики працювали на користь України. Незважаючи на невдачі, Пилип Орлик залишався вірним Україні до кінця свого буремного життя. В останньому своєму листі від 30.08.1741 р. до французького канцлера Флері П. Орлик писав, що ніколи не перестане шукати всіх легальних засобів, «щоб заявляти мої права і права моєї нації на Україну». Закінчення російсько-турецької війни важко відбилося на Гетьмані. Знов турецький уряд, щоб не мати конфліктів з Росією, наказав йому виїхати з Бухаресту до Адріанополя. Орлик хотів переїхати до Яс, відмовлявся від Адріанополя, і тоді уряд Порти перестав платити йому пенсію. Орлик все ж таки виїхав до Яс, але прожив там недовго. Він помер 24 травня 1742 р. у Ясах, на самоті, без будь-якої надії навіть побачитися зі своїми рідними, не те. що повернутися на Батьківщину.

Отже, досвід боротьби першої української політичної еміграції переконливо свідчить, що при всій особистій відвазі і відповідальності перед Батьківщиною справа Української державності без підтримки національно свідомого власного народу приречена на поразку. Але ідея української державності і боротьба за її втілення нашими політичними емігрантами заслуговує на пошану і народну пам’ять.

Лекція 4. Формування новітньої української діаспори.

План.

1. Шляхи формування діаспори.

2. Українська еміграція в добу бездержавності України: перша, друга і третя «хвилі» еміграції. Формування західної української діаспори.

3. Четверта «хвиля» еміграції з України. Виникнення східної української діаспори.

4. Типологія основних діаспорних поселень українців.

1. Шляхи формування діаспори.

Діаспора формується кількома шляхами. Один з них пов’язаний із змінами кордонів. Так, змінювались кордони Австро-Угорської імперії, Польщі, Румунії, де проживали українці. Наприклад, території Холмщини, Підляшшя, Лемківщини, Надсяння, заселені українцями, належать сучасній Польщі. Змінювались території і кордони республік СРСР, де проживали українці. В 1924 р. у Придністров’ї, де в більшості жили українці, радянською владою було створено Молдавську автономну республіку. В 1940 р. до СРСР було приєднано Бессарабію, яку об’єднали з Молдавською автономною республікою. Так була сформована територія сучасної Молдови, де зараз проживає більше 600 тисяч українців.

У результаті змін кордонів в СРСР в 1924 – 1925 рр. Українській РСР були передані території з населенням у 278 тисяч чоловік, а від УРСР Російській Федерації – території з населенням у 479 тисяч чоловік. Крім того, поза межами України у прикордонних російських областях – Курській, Воронезькій, Білгородській проживає близько 2 мільйонів українців.

Однак, як ми зазначали вище, головним шляхом формування діаспори є еміграція. Слово еміграція походить від латинського слова «emigro», що в перекладі означає «виселяюсь, переселяюсь». Отже, еміграція – це переселення з Батьківщини в іншу країну на тривалий строк або постійне місце проживання (ПМЖ).

Еміграція – феномен властивий багатьом народам. Найзначнішими діаспорами є єврейська, вірменська, арабська, китайська. Процеси еміграції викликаються багатьма причинами і перш-за-все соціально-економічними, політичними, релігійними. Сучасна українська діаспора за різними оцінками налічує від 11 до 15 мільйонів українців. Прийнято виокремлювати Західну і Східну діаспору, але про це ми скажемо пізніше.

Українська  діаспора  відрізняється від діаспор інших народів тим, що вона не мала повнокровних зв'язків із Батьківщиною. Вона існувала не лише в географічній, а й у культурній, політичній і, навіть, родинній ізоляції від рідного краю. Мало того, радянська влада змальовувала образ діаспори як ворожої сили, яка бажає лиха українському народові. Та попри все це, діаспора  жила Україною, діаспора  виховувала дітей на українських ідеях, діаспора  мріяла про незалежну Україну. Традиційно історики розглядають чотири хвилі (або етапи) формування української діаспори.