1. Становлення української діаспори в Російській Федерації.

Під східною українською діаспорою ми розуміємо українців, які мешкають на території колишнього СРСР. Після розвалу Радянського Союзу поза межами України опинились, за різними підрахунками, від шести до восьми мільйонів співвітчизників. В 1989 р., за останнім переписом населення, в Росії проживало трохи більше 4 мільйонів українців, у Казахстані – близько 1 мільйона, в Молдавії – близько 600 тисяч і т.д. У процесі формування сучасної східної діаспори можна виділити свої особливості і етапи. Тут головне є те, що українці переміщувались (мігрували) в межах однієї країни – Російської імперії, а згодом СРСР.

Українські переселенці в Московській державі з`являються у XVII ст. Це були втікачі з Речі Посполитої – учасники козацько-селянських повстань. Українці селяться в порубіжних землях так зв. «московської України». Нині це територія Курської, Білгородської, Воронезької, Ростовської областей Російської Федерації. На цих землях утворилась Слобожанська Україна. В 1920-ті рр. уряд УСРР піднімав питання про приєднання прикордонних районів РФ, де проживають українці, до УСРР. Але питання було вирішено не на користь України. Сучасне населення цих областей вже давно не відчуває себе українцями, забуло мову і культуру.

Наприкінці XVIIІ ст. почалося масове заселення українцями територій Північного Кавказу. В 1792 р. царський уряд переселив Чорноморське козацьке військо, організоване з колишніх запорожців, на т.зв. Чорноморську прикордонну лінію. Цей кордон Росії з північним Кавказом проходив правим берегом річки Кубань. На 25 тисяч козаків виділили біля тридцяти тисяч гектарів землі. На початку XІХ ст. козацьке військо поповнювалось переселенцями з Чернігівської, Полтавської, Харківської губерній. З огляду на нестачу жінок в 1832 р. було проведено примусовий набір кількох тисяч дівчат з України і відряджено їх на Кубанщину. Обживаючи нові землі, українці дійшли до гирла р. Кубань і далі на південний схід аж до Кавказького хребта. Так формувався „Малиновий клин” – територія Російської держави, колонізована українцями. До початку ХХ ст. українці зберігали тут свою мову, культуру, традиції. Політика коренізаціїї-українізації проголошена в СРСР-УСРР в 1920-ті рр. поширювалось і на кубанські землі. У цей час тут працюють український педагогічний технікум, 600 українських шкіл, два українських видавництва.

Протягом ХІХ ст. українці доходять до Поволжя, починають освоєння заволзьких степів, територій Західного Сибіру і Північного Казахстану. Після скасування кріпосного ладу в 1861 р. активізується переселення за Урал. Наші предки оселяються в Томській, Тобольській, Єнісейській, Іркутській губерній. Царський уряд надавав переселенцям 15 десятин землі, позику в 100 карбованців, невеликий земельний податок і звільнення на три роки від інших податків. Навіть такі мінімальні переваги привабили людей на ці землі, в 1891 –1914 роках, більш ніж 1,5 мільйони українців. В основному, це були переселенці з малоземельних українських губерній: Полтавської, Харківської, Чернігівської, де більшість земельних володінь не перевищувала п`яти десятин.

Центрами т.зв. «Сірого Клину» вважались міста Омськ, Томськ, Актюбінськ. В 1920 – на початку 1930-х рр. тут також діяли національні школи, педтехнікуми, виходили українські газети. Влада навіть утворювала українські райони і сільські ради.

Проте районами Північного Казахстану і Західного Сибіру рух українців не обмежився. Навпаки, з 1880-90-х рр., особливо в 1906 – 1911 рр., під час проведення Петром Столипіним аграрної реформи українське селянство починає освоєння сучасних територій Приморського і Хабаровського краю, Камчатської, Сахалінської, Амурської області. Переселення було настільки масовим, що українці налічували від 40 до 60% населення цих районів. Саме тому ці землі отримали назву – Зелена Україна – «Зелений Клин» – «Нова Україна». У 1920-ті рр. тут діяли понад 500 українських шкіл, три українські педтехнікуми, український відділ агропедінституту, три видавництва, з десяток газет і журналів.

Однак з початку 1930-х рр. процеси національного розвитку в місцях компактного проживання українців згортаються. Закриваються школи, технікуми, газети, театри. Починаються масові репресії. Взагалі репресії, які відбувались в Російській імперії і СРСР, завжди були джерелом переселення і освоєння величезних територій Сибіру і Далекого Сходу. Але за радянських часів репресії набули надзвичайного, небаченого розмаху.

У 1920-ті рр. з України висилали колишніх солдат українських армій, махновців, діячів українських урядів 1917 – 1920 рр. З кінця 1920-х рр. репресують стару українську інтелігенцію. Але основна маса репресованих – українське заможне селянство, т.зв. куркулі („кулакі” ).

У січні 1930 р. політичним керівництвом СРСР був розроблений план ліквідації заможного селянства. 30 січня 1930 р. була затверджена постанова: „Про заходи в справі ліквідації куркульських господарств в районах суцільної колективізації.” За цим документом власники господарств, що підлягали ліквідації, поділялись на три категорії. До першої категорії належали учасники антирадянських виступів – їх чекала в`язниця або концтабір. До другої – ті, хто чинив „менш активний опір”. Разом із сім`ями їх депортували у віддалені райони півночі і сходу. До третьої категорії зараховувались всі, хто не опирався розкуркуленню. Вони отримували клаптики землі за межами колгоспних ланів. За цією постановою, з України в першу хвилю колективізації в 1930 р., було вислано до Півночі і Сибіру 75 тисяч сімей, з березня по червень 1931 р. – 23 тисячі сімей.

Українські історики і до цього часу достеменно не підрахували кількість депортованих українців. За підрахунками американських дослідників, з РСФСР і України депортували більше п`яти мільйонів селян. Більшість з них ніколи не повернулась на Батьківщину і залишилися в тих далеких краях. До кінця 1930-х рр. потік переселенців із Східної України в інші райони СРСР зменшується.

Але в 1940 – навесні 1941 рр. починається масова депортація українців з тільки-но приєднаної Галичини і Західної Білорусії. Польські історики називають цифру близько двох мільйонів депортованих, російські і українські – трохи більше мільйону. За даними митрополита УГКЦ Андрея Шептицького, з Галичини було депортовано 400 тисяч українців.

Процеси насильницького переселення із Західної України відновилися в 1944 р. Вони продовжувались до початку 50-х років, до закінчення боротьби радянської влади з ОУН і УПА.

Важливою причиною міграції українців на Схід за роки радянської влади стала їх участь у будівництві об`єктів народного господарства, економічного освоєння східних районів СРСР. Сотні тисяч українців взяли участь у будівництві металургійних комплексів Кузнецька, Красноярська, Магнітогорська, Норильська; залізниці – БАМ; освоєнні нафтових і газових родовищ Тюмені і Уренгою.

На освоєння цілинних земель у Казахстані, в 1954 – 1956 рр., виїхало 80 тисяч молодих українців віком від 18 до 25 років. Ряд нових сіл майже повністю з формувався з переселенців з України. А до нафтогазових районів Західного Сибіру виїхало більше півмільйона українців. Активна міграція українців йшла протягом всього існування СРСР.

Радянська влада ніколи особливо не переймалась національно-культурним розвитком. Основним завданням влади і її політики стало формування особливої спільноти – „совєтского” народу. Тому національні особливості мали поступово зникати, мала панувати єдина мова і культура, активно розвивались процеси русифікації.

Після розпаду СРСР, на перший погляд, склались сприятливі умови для національно-культурного розвитку серед українців колишнього Радянського Союзу. Але зрусифіковані українці не виявляють особливої активності, а у російського уряду багато інших нагальних справ. Допомогти українцям Сибіру, Далекого Сходу, Казахстану, Поволжя згадати свою мову і культуру могли б українці незалежної України, але за бідністю одних, скупістю „нових українців”, нерозумінням з боку державної влади важлива справа допомоги залишається на рівні т.зв. урядових програм і кількох концертів. Натомість російський уряд використовує становище росіян і їхні удавані проблеми в Україні для політичного і економічного тиску на керівництво української держави.

Стан української діаспори в РФ сьогодні. Станом на 2002 р., за офіційними даними, в Російській Федерації проживає 4,4 млн. українців (3% від населення РФ). При цьому значна частина українців проживає на своїх етнічних землях - Кубань, Донщина, Воронежчина, Білгородщина, Курщина, Брянщина. Освітній рівень українців у РФ вищий за середній по країні. Вони працюють у всіх галузях господарства. Помітна їх суттєва присутність у російських владних структурах, культурі, освіті та науці, в армії. Наші співвітчизники в РФ утворили понад 50 національно-культурних об'єднань, що входять до двох масових організацій: "Об'єднання українців Росії" (1992 р.) та Федеральної національно-культурної автономії "Українці Росії" (1998 р.). Ці об'єднання засновані в 47 регіонах РФ.

У Москві відкрито Український культурний центр, діє Українська бібліотека, виходить двомовний часопис "Український огляд". В Москві активно діють українські земляцтва, особливо Донбаське, Дніпропетровське, Харківське, Чернігівське, які лобіюють інтереси певних регіонів України. Українські центри відкриті в Башкортостані та тюменському Сургуті. В деяких вищих навчальних закладах викладається українська мова (Дипломатична академія МЗС, Московський державний лінгвістичний університет, Воронезький університет).

Значення української діаспори для Росії. Українська діаспора зробила великий (іноді вирішальний) внесок у становлення і розвиток Росії, її культури, науки, промисловості, війська. Слід згадати хоча б декого: київського князя Юрія Довгорукого, який (правда, за легендами) в 1147 р. заснував Москву; князя Бобрик-Волинського, героя Куликовської битви 1380 р., яка поклала початок звільненню Московії від монголо-татар» Інокентія Гізеля, "Синопсис" якого став для наших північних сусідів підручником з історії на кілька століть; автора концепції "просвіченої монархії" Феофана Прокоповича, яка діяла (деякі наполягають, що й сьогодні діє) від часів Петра І; Олексія Розумовського, який був обвінчаний з російською царицею Єлизаветою Петрівною; Кирила Розумовського, який близько 20 років очолював Російську академію наук (яку, до речі, створював той же Ф. Прокопович); О.Безбородька – канцлера Російської імперії, М.Терещенка – міністра Тимчасового уряду, М.Родзянка – голову ІІІ і ІV Державних дум Росії (саме він умовив Миколу ІІ зректися престолу); видатних письменників українського походження – В.Капніста, М.Гоголя, М.Гнєдича, В.Кукольника, Г.Данилевського, Ф.Достоєвського, В.Короленка, А.Ахматову, М.Волошина-Кириєнка та ін., луганчанина В.Даля – укладача "Толкового словаря живого великорусского языка"; визначних науковців українського кореня, які працювали в Україні і Росії, – В.Вернадського, М.Зелінського, П.Капіцу, М.Остроградського, М.Туган-Барановського; фундаторів ракетно-космічної галузі – К.Ціолковського (нащадок Гетьмана С.Наливайка), М.Кибальчича, О.Засядька, С.Корольова, В.Глушка, В.Чаломея; митців і художників – В.Боровиковського, Д.Левицького, А.Лосенка, К.Трутовського, І.Рєпіна, скульптора І.Мартоса; співаків І.Алчевського та І.Козловського. Російську авіацію створювали конструктори А.Люлька, О.Івченко, Г.Лозино-Лозинський, танкобудівну промисловість – М.Духов та О.Морозов; силу російського флоту зміцнювали Ю.Лисянський, А.Макаров. І то лише короткий перелік.

Практично всі відомі українці з Росії невіддільні від українства, бо вони за згаданою формулою Петра Струве брали участь у культурі свого народу, не відмовлялися від нього, часто демонстрували свою приналежність до України, докладали свій вагомий внесок у її розвій. На жаль, сьогодні українці в Росії не мають адекватних можливостей розвитку своєї культури, мови, які мають росіяни в Україні. Залишається сподіватися, що то – проблема лише часу.