4. Формування граматичних умінь.

Неможливо уяви­ти собі будь-яке висловлювання, побудоване на рівні словосполучення чи речення, без змінювання слів, тоб­то вживання їх у певній граматичній формі. Опрацьо­вані на уроці слова часто супроводжуються граматич­ними помилками тоді, коли учень змушений будувати висловлювання. Таким чином, якщо слова, образно кажучи, є «цеглинками» мовлення, то граматика — тим «цементним розчином», який з'єднує цеглинки — слова. Саме з цих причин учитель, готуючись до уроку, має завжди враховувати, які граматичні форми слів (іменників, прикметників, дієслів) учні засвоювати­муть, і запланувати їх. Для спеціального опрацювання доцільно планувати одну-дві граматичні форми, інші (якщо такі є) — для ознайомлення.

Добираючи граматичні форми, класовод має орієнтуватися на чинні програми й підручники. У підручниках для 1-го класу граматичні форми прихо­вані у малюнках і виявляються у відповідях на постав­лені запитання до малюнків (що на чому? хто з ким? що де? і под.). Наприклад, ілюстрації до теми «Родина» дібрані так, щоб, відповідаючи на запитання вчителя за їх змістом, діти вживали іменники у формі орудного відмінка. Звичайно, перед цим учитель має пояснити учням, що в українській мові у кінці слів, які відповідають на питання ким? (з ким?) чим?, слід ви­мовляти [-ойу], [-ейу]: з мамою, з Олею або з сестрою.

4. Розвиток діалогічного мовлення.

Якщо основна ме­та навчання української мови — сформувати комуніка­тивне мовлення, то реалізувати її можна тільки розви­ваючи вміння спілкуватися українською мовою, тобто вміння діалогічного мовлення.

Формування діалогічного мовлення тісно пов'язано з формуванням культури мовлення: засвоєння ук­раїнських форм звертання до дорослих і однолітків, формул привітання й прощання, висловлення подяки й вибачення згідно зі звичаями українського народу, а та­кож вибір потрібного тону, темпу, сили голосу. Тому ро­бота над засвоєнням етикетної лексики й розвитком за­гальної культури мовлення є обов'язковим компонен­том процесу формування вмінь діалогічного українсько­го мовлення. Обов'язковими умовами діалогічного мов­лення є мотив (потреба або бажання звернутися до когось із запитанням, щоб одержати ту чи іншу інфор­мацію) й орієнтація на співрозмовника. Адже і тон, і слова ввічливості, і запитання ми добираємо і формулюємо залежно від того, до кого звертаємося: дорослого чи однолітка, знайомого чи незнайомого. Тому вчитель має навчати дітей спілкуватися не лише з однолітками, а й з дорослими, знайомими і незнайоми­ми, показуючи, як до кого слід звертатися.

Найпростішим і найдоступнішим на початковому етапі навчання усного українського мовлення є діалог у формі рольової гри за змістом сприйнятого на слух тексту (казки, оповідання). Такі вправи використову­ються вже на перших уроках. Вони мають репродук­тивний характер. Учні лише відтворюють сприйняте на слух. Та щоб діалог відбувся, кожен з учасників по­винен знати відведену йому роль і під час повторного слухання тексту запам'ятати слова свого героя.

У класі найчастіше відбувається діалог «учитель — учень». Причому класовод завжди запитує, а школяр відповідає. Від учнів вимагається повна відповідь. Але чи завжди це потрібно? Чи властиві для діалогів повні відповіді? Звичайно, ні. Для діалогу характерне вжи­вання реплік, оскільки обом мовцям відомо, про що йдеться. Крім того, слід зауважити, що діалоги наведе­ного типу не спрямовані на формування вмінь спілкува­тися, бо переслідують зовсім іншу мету, яка часто не вик­ликає в дітей позитивних емоцій. Тому вчитель має зосе­редити увагу на діалогах типу «учень — учень». Для цьо­го школярі повинні вчитися не лише відповідати, а й запитувати. З цією метою використовуються транс­формаційні вправи (про методику їх проведення вже розповідалося).

Наступним кроком є діалоги між парами учнів на основі мовленнєвої ситуації, змальованої вчителем у зв'язку з виучуваною лексичною темою. Як правило, вони використовуються на етапі активізації слів у мов­ленні. В основу таких діалогів слід брати реальну життєву ситуацію. Перш ніж розпочати такий діалог, класовод дає відповідні пояснення: «Часто у нас бувають випадки, коли хтось із вас забуває вдома ручку чи підручник. Тоді той, хто забув, звертається до свого сусіда із запитанням, чи немає у нього зайвої руч­ки. Якщо є, він просить її, а якщо немає — звертається до когось іншого. Зазвичай ви спілкуєтеся російською мовою. А сьогодні спробуємо українською».

Після такої бесіди вчитель призначає школярів на ролі: той, хто забув ручку (гумку, пензлик), той, до кого звертаються з проханням і який дає заперечну відповідь, учень, який пропонує свої послуги. При цьо­му класовод і школярі стежать, щоб вживалися слова ввічливості, слова-звертання, був чемний тон. Такі діалоги є досить ефективними, бо навчають спілкува­тися залежно від реальних обставин, у які досить часто потрапляють діти.

Наведений зразок мовленнєвої ситуації цілком при­родний, та оскільки його все ж таки створив учитель, то може бути віднесений до уявних.

Структура такого діалогу, як і будь-якого іншого, така:

1. Словесне змалювання уявної ситуації учителем.

2. Мовленнєве завдання.

3.Призначення учнів на ролі за змальованою си­туацією.

4.Діалог.

Приклад діалогу на основі уявної ситуації може бути такий: Учитель:

• Уявіть, що до нас у клас прийшов новенький учень. Вам, звичайно, хочеться запитати, як його зва­ти, де він живе, звідки він приїхав, де раніше вчився.

• Отже, Іванко буде новеньким учнем, а Оленка, Василько, ... по черзі його запитуватимуть.

У діалозі послідовність структурних компонентів може змінюватись, але жодного з них не можна пропу­скати, інакше діалог не відбудеться.

Під час формування усного мовлення у 1-2-му кла­сах найчастіше використовуються вправи з діалогічно­го мовлення на основі ситуативних малюнків, напри­клад: «У бібліотеці», «У класі», «В аптеці». На них ситуацію реальної дійсності зображує художник, а діти, розглядаючи малюнок у цілому, мають уявлення, про що йдеться. Однак це аж ніяк не виключає бесіди за змістом малюнка. Отже, класовод пропонує спочат­ку розглянути малюнок, потім з'ясовує, що намальова­но, хто прийшов, наприклад до бібліотеки. Запитує учнів, які книжки вони хотіли б узяти (перед цим у класі бажано організувати виставку дитячих книжок). Після такої підготовчої бесіди вчитель призначає учнів на ролі (бібліотекар — читач) і ставить мовленнєве за­вдання (звернутися до бібліотекаря із запитанням, чи є та книжка, яку школяр хоче взяти. Якщо немає, по­просити іншу). Щоб формувати культуру мовців, слід постійно звертати увагу на доброзичливий тон, силу го­лосу, вживання слів ввічливості.

У чинних підручниках вміщено досить багато ситу­ативних малюнків із завданням «Озвуч». Вони викори­стовуються для розвитку діалогічного мовлення за описаною вище методикою.

Однак крім навчального матеріалу, що є у підручни­ках, доцільно створювати ситуації, що виникають у зв'язку з реальними потребами. Найчастіше це потреби:

• довідатися про щось або когось (час, адресу, на­явність чогось, про друга, подругу, домашнє завдання);

• запросити кудись (до себе додому, на прогулян­ку, до гри, в кіно);

• домовитись про щось (кудись піти, разом щось виконати);

• звернутися з проханням (розповісти, зателефону­вати, допомогти).

Участь у діалогах відповідно до зазначених потреб, які виступають як мовленнєві завдання і як мета спілкування, вносять в урок елементи цікавості, при­вчають учнів до спілкування українською мовою у різних життєвих ситуаціях.