НАЦІОНАЛЬНО ВИЗВОЛБНОЇ ВІЙНИ

НАЦІОНАЛЬНО ВЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ(БИТВИ 1648/49)

Жовті Води, 29 квітня — 16 травня 1648 року

У січні Богдан Хмельницький із прибічниками здобув Микитинську Січ, де розташовувалися коронні війська. На початку лютого 1648 року козацька рада обрала Хмельницького гетьманом. Було укладено воєнно-політичний союз із Кримським ханством. Після цього Річ Посполита відправила війська на придушення повстання.

Військо Речі Посполитої було поділено на дві частини. Одна частина, понад 12 000 осіб, під проводом 26-річного Стефана Потоцького, мала розбити 4–5 тисячне козацьке військо. До них мали приєднатися близько 1 500–5 500 реєстрових козаків.

У квітні 1648 року Миколай Потоцький ("Ведмежа Лапа") послав на приборкання повстанців військо, яке поділили на дві частини: 4 000 реєстровців та 1 200 німецьких найманців пересувалися човнами по Дніпру, а решта загонів ішла суходолом. У повстанців з’явився шанс розгромити ці сили окремо. Такий поділ війська став помилкою польської стратегії, якою вміло скористався Хмельницький. Частину реєстрових козаків на байдаках Дніпром вели полковники Станіслав Кричевський, Вадовський, Гурський та осавули Ілляш Караїмович і Іван Барабаш. Німецька піхота насправді була сформована з українців.

Напередодні козацькі розвідники затримали двох жовнірів; полонені розповіли, що Стефан Потоцький з військом у Жовтих Водах.

29 квітня урядові війська стали табором і окопалися. Потоцький сподівався утримати позиції до приходу головних сил. Козаки підійшли до табору, підкопалися, підвезли гармати й порох, почали штурм. Коронне військо мало сильнішу артилерію і відбило напад запорожців. Розпочалася позиційна боротьба. Повстанці оточили табір, почали його обстрілювати та періодично наступали: «день і ніч боротьба з ними була, і по кілька разів на день».

30 квітня 1648 року штурм табору Речі Посполитої почався наступом козацької піхоти при підтримці кримської кінноти. Участь кримської кінноти була мінімальною, але вона стримувала проведення контратак кавалерії Речі Посполитої проти козацької піхоти. Проте штурм не мав успіху. У коронного війська на вежах було десять гармат, тоді як Хмельницький мав лише три фальконети малого калібру. Бойові дії 30 квітня — 1 травня показали, що на той момент табір Речі Посполитої взяти було неможливо.

8–9 травня кримська кіннота залишила Жовті Води та вирушила в район Інгульця, де хан збирав сили для підтримки Хмельницького.

Хмельницький знав, що проти нього по Дніпру йдуть не самі поляки, а реєстрові козаки, такі ж православні, лише зобов’язані службою королю. Він вирішив вплинути на їхні почуття, аби відірвати їх від урядового війська.

Богдан Хмельницький відправив загін, щоб залучити на свій бік реєстрових козаків, які пливли човнами до Січі. 2–3 травня їм повідомили про становище урядового війська та запропонували приєднатися до повстанців. Реєстровці, пройнявшись ненавистю до ворога, перебили своїх командирів — Івана Барабаша, Вадовського, Ілляша Караїмовича та інших. Полковнику Кричевському — особистому другові Хмельницького — зберегли життя і свободу. Вони обрали наказним гетьманом Филона Джалалія. 4 травня реєстрове військо неподалік Микитинської Січі оголосило себе частиною армії Хмельницького.

13 травня до Жовтих Вод прибули 3 500 реєстровців на допомогу Хмельницькому. Поляки зрозуміли, що не зможуть утримати табір, і 14 травня розпочалися переговори між Хмельницьким і молодшим Потоцьким. Було домовлено, що коронне військо передає козакам всю артилерію, порох і клейноди, а їм дозволяють відступити до Крилова.

15 травня розпочалися переговори між Тугай-беєм та С. Потоцьким, які зірвалися. Бойові дії відновилися. Вночі з 15 на 16 травня військо Речі Посполитої вирушило до урочища Княжі Байраки, вже не "табором" (із возами), а в похідному бойовому порядку — так званому «старому польському шикуванні». Це був великий кінний чотирикутник, порожній усередині, готовий до атаки з усіх боків.

Кримські татари атакували поляків, але зазнали невдачі. Стефан Потоцький просунувся на 8–12 км уздовж урочища. На його шляху полковник Кривоніс перекопав дорогу й приготувався до засідки. Стефан потрапив у неї — почалася битва. З обох боків билися козаки й татари. Армія Потоцького була розгромлена. Сам Стефан був поранений, потрапив у полон до татар і помер від гангрени 19 травня. Врятувався лише один жовнір, який, переодягнувшись у селянина, подав батькові Стефана, Миколаю Потоцькому, знак про загибель сина.

Корсунь, 25–26 травня 1648 року

Після звістки про поразку війська Стефана Потоцького у битві під Жовтими Водами головні сили Речі Посполитої під проводом гетьмана великого коронного Миколая Потоцького та польного гетьмана Марціна Калиновського відступили з-під Чигирина до Корсуня. Туди вирушила повстанська армія — піхота Богдана Хмельницького разом із кримською кіннотою Тугай-бея. Метою було запобігти злиттю відступаючих урядових військ із силами Яреми Вишневецького.

На всьому шляху просування козацько-кримської армії до неї приєднувалися українські селяни й міщани. 13 (23) травня армія Хмельницького форсувала річку Тясмин. Також він відправив загони, які знищили човни та пороми на переправах через Дніпро, щоб не допустити з’єднання військ Потоцького та Вишневецького.

12 (22) травня військо Речі Посполитої стало табором на захід від Корсуня, біля фільварків на лівому березі Росі. Дізнавшись про наближення армії Хмельницького, Миколай Потоцький дозволив своїм військам пограбувати місто Корсунь, а сам наказав копати шанці з трьох боків табору. Четвертий бік прикривав старий вал, який лише трохи укріпили. Військо Потоцького нараховувало близько 15 000 піхоти, 5 000–6 000 кінноти та до 50 гармат.

4 (24) травня Хмельницький вислав уперед полк Кривоноса і частину кримських татар. Увечері цей полк почав дії за Россю в тилу Потоцького. Під Стеблевом, за милю на захід від Корсуня, козаки Кривоноса загатили річку Рось, щоб полегшити доступ до табору противника.

На світанку 15 (25) травня до району Корсуня підійшла основна козацько-кримська армія й переправилась через Рось, скупчившись у місті. Військо Богдана Хмельницького налічувало понад 15 000 піхоти та до 26 гармат. Також із ним було не менше як 3 000 кримськотатарської кінноти.

Дізнавшись про це, Миколай Потоцький наказав спалити місто. Від вогню згоріло все, окрім замку та церкви. Увесь день минув у розвідувальних операціях. Пізно ввечері 15 травня у наметі Потоцького відбулася військова рада: що робити — оборонятися чи відступати. Марцін Калиновський та інші досвідчені воїни радили зміцнити табір, але більшість, на чолі з Потоцьким, налякана перебільшеними чутками про чисельність татар, наполягала на відступі. Через відсутність допомоги, провізії та явну перевагу супротивника було вирішено на світанку наступного дня відступити на Богуслав під захистом табору з возів.

Про ці наміри Хмельницький дізнався від розвідника Самійла Зарудного. Щоб перерізати шлях відступу, він відправив Корсунський полк під командуванням Кривоноса. Уранці 16 (26) травня полк зайняв позиції в березовому гаю, в урочищі Горохова Діброва, із піхотою та 10 гарматами. Козаки перекопали шлях ровами, завалили його деревами, у хащах встановили гармати.

На світанку 16 (26) травня, під захистом табору з возів, військо Речі Посполитої рушило з-під Корсуня в напрямку Богуслава. Козаки й татари пропустили його, але тиснули по флангах. Основні сили противника, зазнавши втрат, увійшли в балку, густо зарослу лісом і чагарником. Командири урядового війська сподівалися, що у цій місцевості буде менша загроза від кінноти й вогнепальної зброї.

Однак, коли польські війська наблизилися до пагорбів, між якими проходила широка (приблизно 3,5 км) й глибока балка, вони натрапили на завали й окопи. Зліва їх притискало болото, справа — круті схили. Вози застрягли в багнюці, артилерію розгорнути не вдалося. Тіснота не дозволила розгорнутися й кавалерії.

У цей момент козаки Кривоноса, які засіли в шанцях, відкрили вогонь з флангів і фронту. Несподівана атака артилерії та рушниць викликала паніку. З тилу ударили основні сили Хмельницького та кіннота Тугай-бея.

За чотири години армія Речі Посполитої була повністю розгромлена. У полон потрапили 80 знатних вельмож, включаючи Потоцького й Калиновського, 127 офіцерів та 7 000–8 647 жовнірів. Козаки здобули обоз, 41 гармату, багато вогнепальної й холодної зброї, військових припасів. Татарська кіннота переслідувала втікачів понад 30 км. Із усього війська врятувалося лише близько 1 500 осіб.

Незабаром Богдан Хмельницький, рухаючись уздовж Росі, підійшов до Білої Церкви та відсвяткував перемогу.

Махнівка, 6–8 липня 1648 року

Махнівка, як і інші укріплені міста та замки Правобережжя, слугувала опорним пунктом для військ Речі Посполитої. Наприкінці червня 1648 року під Махнівкою почали збиратися загони повсталого селянства. На початку липня їхня чисельність сягнула кількох тисяч.

Ярема Вишневецький, очолюючи чималий загін польсько-шляхетських військ, відступаючи з Лівобережної України, повернув на Брацлавщину, більшість якої вже була в руках повсталого селянства і козацтва на чолі з Максимом Кривоносом. Військо Вишневецького — це був об’єднаний, добре озброєний і вишколений загін. Учинивши жорстоку розправу в Погребищах і Немирові, він рушив на Волинь.

Під Махнівку Хмельницький прислав п’ятитисячний полк козаків під проводом білоцерківського полковника Івана Гирі, щоб допомогти повстанцям оволодіти містом. Максим Кривоніс, який прямував із восьмитисячним військом у район Полонного на Волині, відрядив під Махнівку передовий загін на чолі зі своїм сином Остапом (Кривоносенком), а сам із тисячею кінноти рухався слідом.

6 липня зранку почався штурм містечка. Авангардний загін Кривоносенка та полк Гирі розпочали облогу замку, в якому перебувало кількасот вояків під командуванням ротмістра Стефана Лева. Вдаючись до хитрощів, козаки виманили команду Лева із замку та взяли його штурмом. Сам Януш Тишкевич у цей час перебував у Бердичеві. Дізнавшись про напад, він надіслав гінця до Вишневецького із запискою, що становище під Махнівкою критичне.

Увечері 6 липня Вишневецький з’явився під Махнівкою. Його війська спробували непомітно підійти до містечка, оточити його й завдати удару з тилу по повстанцях, але ця спроба виявилася невдалою.

Полковник Гиря проявив кмітливість: вишикувавши свій загін у «рухому фортецю» — табір із возів у 12 рядів — він зумів вивезти всі запаси продовольства, зброю та цінності, вийшовши з замку. Більшість польської залоги була знищена, смертельно поранений ротмістр Лев помер того ж дня, замок разом із бернардинським кляштором згорів.

Максим Кривоніс, який до цього часу стояв неподалік із кіннотою, раптово вдарив у тил військам Вишневецького, що наступали на Махнівку. Бій був дуже запеклим. Самому Вишневецькому двічі загрожувала смерть: спочатку під ним убили коня, вдруге Кривоніс ледве не скинув його з іншого коня списом, але кінь Кривоноса спіткнувся.

Військо Вишневецького змушене було продовжити бій. Козацько-селянські сили відійшли на кілька верст від Махнівки, поблизу сучасного Глуховецького лісу, де на пагорбі підготувалися до продовження бою зранку. Вишневецький протягом ночі кілька разів штурмував козацький табір, але безуспішно.

Тишкевич, побоюючись, що у випадку перемоги козаків вони спалять його маєтки, умовив Вишневецького не провокувати повстанців далі. Крім того, у козаків підмок порох. Обидві армії зранку рушили на захід — у бік Старокостянтинова, де відбулася інша битва. А село Махнівка, можна сказати, фактично зникло.

Костянтинів, 26–28 липня 1648 року

Після боїв із повстанськими загонами під Махнівкою, що не принесли вирішальної переваги жодній зі сторін, Ярема Вишневецький разом із київським воєводою Янушем Тишкевичем дізнався, що 23 липня повстанський загін Максима Кривоноса здобув Полонне (45 км від Костянтинова). Під Костянтиновим війська Вишневецького й Тишкевича з'єдналися з 1200 вояками королівської гвардії під проводом обозного Самуїла Осинського та 1200 вояками ордонансної кінноти й драгунами В. Д. Заславського під командою Кшиштофа Корицького.

25 липня сили Вишневецького дізналися, що військо Кривоноса знаходиться за півтори милі від Костянтинова. Полонений козак повідомив, що Кривоніс має намір атакувати місто тієї ж ночі. Війська воєвод, що стояли трохи західніше Костянтинова, почали підтягуватися до міста. Його зайняла піхота, а кіннота стояла в полі, пильнуючи супротивника. На ранок 26 липня всі магнатські сили отаборилися на лівому березі Случі, біля Росоловецької переправи. Незабаром сюди підійшов також загін полковника Суходольського чисельністю 2300 солдатів, із них 500 піхотинців. З’єднане шляхетське військо налічувало 10–15 тисяч вояків.

О 26 липня до правого берега Случі підійшли козацькі розвідники. З магнатського табору через брід вирушив розвідувальний загін, який полонив козака. На допиті він повідомив, що у Кривоноса 50 тисяч війська, з яких дві третини — погано озброєні селяни. Власне козаки становили до 16 тисяч осіб. Кривоніс йшов двома колонами: у першій — кіннота, у другій — табір із піхотою та селянами.

Князь Ярема вишикував військо вздовж Случі. Праве крило займали Корицький і Тишкевич, ліве — Вишневецький, у центрі була піхота з артилерією. Кілька сотень охотників-герцівників переправилися через річку й зав’язали бій. Козаки дозволили їм перейти річку, відбили атаку й почали форсування вбрід. Кривоніс, упевнений у чисельній перевазі, розпочав наступ кіннотою. Авангардом ішов Білоцерківський полк Івана Гирі.

Польські війська, зосередивши артилерійський вогонь, відбили перший наступ. Кривоніс кинув у бій усі сили. Після запеклого бою козаки були змушені відступити. Поляки, побачивши успіх, здійснили контратаку й переслідували козаків до табору. Магнатська кіннота зайняла панівні висоти, чекаючи підходу піхоти та гармат. У сутінках, з огляду на сильний вогонь із табору та перевагу повстанців у чисельності, вирішили не штурмувати й відступили на свій берег.

27 липня бойових дій не було. Кривоніс здійснив рекогностування, чекав на підкріплення — Корсунський полк та 10 тисяч повсталих селян. За деякими даними, він переправив частину кінноти вище за течією, щоб ударити в тил ворогові. Повстанці отримували допомогу від місцевого населення. Вночі міщани завезли до козацького табору провіант і порох. Відомості про це призвели до страти понад 40 мешканців Костянтинова.

28 липня магнатська рада вирішила відступити. Вишневецький наполягав на штурмі, але не зміг переконати інших командирів. Уранці війська рушили до Кульчина. Піхота Осинського мала затримати наступ козаків. Коли почався світанок, шляхта побачила козацьке військо на березі Случі. Кривоніс почав форсування, але магнатський ар'єргард не витримав натиску. Козаки переправилися масово.

Перед наступом Кривоніс поставив табір із возів на правому фланзі, кінноту на лівому, артилерію — в центрі. Такий порядок давав взаємну підтримку, але обмежував маневреність. Через нестачу кінноти Кривоніс не міг реалізувати класичну схему бою з охопленням.

Вишневецький удав відступ, давши козакам змогу переправитися. Потім несподівано вдарив кіннотою. Наступ козаків тричі було зупинено подібними контратаками. Востаннє сам Вишневецький очолив атаку, здобув частину гармат і прапорів. Ліве крило та центр козацького війська були знищені. Табір залишився недоторканим. Кіннота Кривоноса не наважилася атакувати в тил.

Тишкевич відмовився від штурму табору, що викликало гнів Вишневецького. У «Діаріуші» Машкевича про це записано: «Князь золотом записав, а воєвода лайном припечатав».

Вишневецький відступив, прикрившись ар'єргардом. Кривоніс зайняв Костянтинів. Втрати повстанців, ймовірно, становили 4–10 тисяч убитими та пораненими, шляхетські — до 500 осіб. Після цього Кривоніс перетворив місто на опорний пункт і відправив війська на здобуття сусідніх міст.

Пилявці, 21—23 вересня 1648 року

У серпні 1648 року уряд Речі Посполитої, прагнучи придушити повстання в Україні, сформував військо поблизу Глинян (нині Львівська область) і замку Човганський Камінь (тепер — смт Теофіполь, Хмельницька область). Армія налічувала 100 гармат, близько 32 тисяч шляхетського ополчення, 8 тисяч німецьких найманців і 40–50 тисяч слуг та обозників.

Через період міжкоролів’я в Речі Посполитій не було єдиного керівництва. Замість одного головнокомандувача військом керували одразу троє так званих регіментарів: князь Домінік Заславський, коронний підчаший Миколай Остророг і молодий коронний хорунжий Александр Конецпольський.

На правому березі річки Іква козаки збудували добре укріплений табір. Лівіше, окремо від основних сил, стояла кіннота Максима Кривоноса. Піхота зайняла греблю через річку і укріпила її шанцями.

9 (19) вересня на протилежному березі розташувалося військо Речі Посполитої. Вирішальна битва почалася 11 (21) вересня з запеклих боїв за греблю. Частини Речі Посполитої під проводом Януша Тишкевича, Йордана, Самуеля Осінського та Аксака прорвали козацьку оборону і здобули плацдарм на правому березі. Проте наступного дня піхота Війська Запорозького відбила позиції.

У ніч на 13 (23) вересня до козаків прибув 4-тисячний загін буджацьких татар на чолі з Айтимир-мурзою і Адлаєт-мурзою. Вранці українське військо вишикувалося в бойові порядки: лівим флангом командував Максим Кривоніс, центром — Іван Чорнота, правим — Карпо Півторакожух.

Першими атакували коронні війська. Піхота гетьмана Богдана Хмельницького витримала натиск, а згодом за підтримки артилерії перейшла в контрнаступ. Козаки знову оволоділи греблею, перейшли на лівий берег та зімкнули лави для наступу. Під тиском і в умовах зростаючої паніки військо Речі Посполитої почало відступати.

Увечері козацька піхота, очолювана самим гетьманом, прорвалася до околиць польського табору. В ніч на 14 (24) вересня командування Речі Посполитої дало наказ на відступ, який швидко перетворився на панічну втечу.

Облога Львова (8–15 жовтня 1648 року)

1. Стратегічне значення Замкової гори

Ще за часів Галицько-Волинської держави князь Лев Данилович оцінив вигідне розташування Замкової гори. Він наказав прокласти дорогу, спорудити тимчасове укріплення, перевіз сюди міську скарбницю та організував охорону. Висота гори — 413 м над рівнем моря — дозволяла контролювати весь Львів та шляхи до нього. Надалі гора стала ключовим оборонним пунктом міста.

У середньовіччі Замкова гора була вкрита лісом, згодом його вирубали. У 1430-х роках на схилах вирощували виноград, який під час облоги 1648 року знищили козаки. Висота і стратегічне розташування гори дозволяли встановлювати артилерію для обстрілу міста.

2. Будівництво Високого замку

У 1362 році польський король Казимир III Великий розпочав будівництво кам’яного замку на місці старого дерев’яного. Основою стали великі вапнякові блоки, зверху — цегляна надбудова. З розвитком артилерії в мурах з’явились бійниці.

Замок мав витягнуту чотирикутну форму з двома в’їзними брамами, вежами, «пригородком» і палацом. Сигнальну вежу, найвищу в замку, імовірно, збудували ще за Данила Романовича. У її підземеллях утримували шляхтичів. Південно-східна «гультяйська» вежа служила тюрмою для простолюдинів.

3. Архітектура та озброєння

У південній частині стояла напівкругла вежа з п’ятьма бійницями. Західна брама мала три яруси і готичну арку. У XVI ст. вежі перебудували для встановлення гармат, частина яких розміщувалась просто на подвір’ї. Довкола мурів пролягала бойова галерея, у якій чергували охоронці.

Триповерховий палац ділив внутрішнє подвір’я на східне та західне. Перший поверх був без вікон, другий слугував для зберігання припасів, третій — для каплиці з фресками.

4. Побут і забезпечення

У замку мешкали військові та цивільні. Поза мурами, на сході й півночі, була вільна територія, огороджена палісадом, де цивільне населення вело господарство. Джерело в східній частині забезпечувало водопостачання, проте під час облоги доводилося ходити по воду в місто.

У замку бракувало продовольства й боєприпасів. 13 жовтня частина гарнізону пробилася до Львова по підкріплення, що дало змогу продовжити оборону.

5. Тактика оборони

Оборонці замку активно обстрілювали ворога з мурів. Підступи були перегороджені ровами, але 10 жовтня козаки та татари прорвалися до замку. Вони ставили драбини, які захисники скидали, обливаючи нападників окропом, олією та скидаючи каміння.

Особливо активними були селяни, які першими йшли на штурм, за ними — козаки з татарами. Козаки також застосовували підкопи та спроби пробити браму дрючками.

Вогонь по замку вівся і з міста, зокрема з вежі Корнякта, яку обороняли єврейські загони. Оборонці зосередили сили на південно-східній ділянці — найуразливішій частині фортеці.

6. Гарнізон замку

Згідно з джерелами, основну залогу становили 20–50 солдатів. Під командуванням бургграфа Яна Братковського було 52 вояки та кільканадцять слуг. 5 жовтня за наказом князя Яреми Вишневецького до замку прибув загін драгунів (бл. 100 осіб) під керівництвом Мацея Рибинського. У бою також брало участь цивільне населення, що переховувалося в замку.

7. Основні бої

10 жовтня полк Максима Кривоноса атакував Високий замок. Атаки очолювали селяни з косами, списами, за ними йшли козаки з татарами, озброєні мушкетами. Нападники кілька разів підходили до мурів, але щоразу відступали із втратами (до 500 осіб за день).

11 жовтня атаки повторилися, ворог пробував дістатись мурів за допомогою облогових драбин, але безуспішно. Цивільні в замку допомагали відбивати штурми.

У ніч з 12 на 13 жовтня відбулась невдала спроба раптового штурму на чолі з сотником Небилицею. Проте через дощ, що зіпсував порох, козаки відступили.

8. Крах оборони

13 жовтня бургграф Братковський із частиною залоги пробився до міста по допомогу. Водночас у замку активізувалися козацькі «диверсанти», які псували гармати, знищували запали. Вночі знищено всю артилерію фортеці.

14 жовтня повсталі (селяни, козаки й татари) за допомогою цивільних, що перебували в замку, захопили першу браму. 30 польських драгунів, які спробували відбити напад, загинули. Братковський із рештками залоги відступив у внутрішнє подвір’я.

9. Падіння замку

15 жовтня нападники прорвали другу браму. Частина захисників пробилася до Львова, інші загинули. У замку залишилися лише поодинокі цивільні, що чинили опір. Почалась жорстока розправа: за свідченнями очевидців, нападники вбивали всіх, незалежно від віри, статі й віку.

Загиблих довго не ховали, оскільки козаки заборонили поховання. Поховати тіла вдалося лише після відступу Хмельницького.

10. Наслідки

Взяття Високого замку мало величезне психологічне значення. Хоч сам замок не дозволяв ефективно обстрілювати Львів (через рельєф та його висоту на той час), його падіння продемонструвало військову перевагу повсталих і сприяло поступливості львівського магістрату в перего

Облога Збаража

30 червня (10 липня) — 12 (22) серпня 1649 року

Битва під Збаражем, яка стала частиною Національно-визвольної війни українського народу 1648–1657 років, вирізнялася серед інших збройних зіткнень з Річчю Посполитою передусім тривалістю бойових дій і масштабністю. Впродовж майже семи тижнів на обмеженій території зійшлися десятки тисяч учасників з обох сторін. Важливим фактором у виборі місця битви стало те, що Збараж на той час був добре укріпленим містом із потужною системою оборони, здатною забезпечити тривалу оборону.

У кінці червня 1649 року до Збаража прибули загони коронного хорунжого Олександра Конєцпольського, каштеляна кам'янецького Станіслава Лянцкоронського, львівського старости Адама Сенявського, брацлавського старости Єжи Калиновського, князя Самійла Корецького. До міста також зібралися польські вельможі, зокрема коронний підчаший Миколай Остророг. Формальним керівником польського війська був призначений Анджей Фірлей, однак фактичне командування здійснював Ярема Вишневецький. Саме він обрав тактику укріплення табору біля фортеці, враховуючи деморалізацію і страх серед війська.

30 червня до Збаража прибула кіннота Данила Нечая, а на початку липня підійшла головна армія на чолі з Богданом Хмельницьким. Вже 3 липня розпочався перший штурм польських укріплень. У липні — на початку серпня Хмельницький здійснив щонайменше сім великих атак (13, 17, 19, 20, 21, 31 липня, 6 серпня). З 20 липня розпочалося зведення валів і копання ровів для повної блокади. На початку серпня ситуація в польському таборі стала критичною: голод, спрага і хвороби почали масово вражати жовнірів.

Дізнавшись про наближення королівської армії 7 серпня, Хмельницький вирішив завдати удару на марші. За його наказом козацькі сили таємно залишили частину позицій під Збаражем і вночі з 4 на 5 серпня перемістилися на захід, під Старий Збараж. Після цього гетьман вирушив назустріч армії Яна II Казимира.

Під Зборовом об’єднане українсько-кримське військо під проводом Хмельницького та Іслам-Гірея раптово атакувало польську армію, завдавши їй нищівної поразки. В умовах катастрофи король був змушений просити миру. Хмельницький прагнув добити ворога, однак кримський хан, остерігаючись посилення Гетьманщини, пригрозив, що в разі продовження війни він виступить проти козаків. Під тиском союзника гетьман погодився на переговори, які завершилися підписанням Зборівського миру 8 серпня 1649 року. Угода була вигідною для козаків, але не відповідала масштабу досягнутої перемоги.

За умовами миру козацьке військо мало зняти облогу Збаража. Поляки сплатили кримському хану контрибуцію — 40 тисяч талярів. 14 серпня облогу було припинено, а наступного дня війська Хмельницького рушили до Чигирина.

Договір передбачав встановлення «вічної приязні» між сторонами, щорічну виплату 200 тис. талярів Криму та визнання реєстру у 40 тисяч козаків. Окремим пунктом, у таємній шостій статті, татарам дозволялося вільно забирати ясир під час повернення з походу — фактично це означало право на грабунок українських земель.

Обидві сторони зазнали великих втрат. За підрахунками Михайла Грушевського, загинуло близько 50 тисяч осіб, більшість польських жовнірів полягли не від зброї, а від голоду і хвороб.

Успішна облога Збаража створила передумови для перемоги в битві під Зборовом і стала однією з найвизначніших військових подій Визвольної війни поряд з Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, Батогом, Жванцем, Городком. Події Збаразької облоги і Зборівської битви продемонстрували стратегічний талант Богдана Хмельницького, але вимушене укладення компромісного договору стало тимчасовим гальмом на шляху до створення незалежної української держави.

Битва під Лоєвом, 31 липня 1649 року

У квітні 1649 року, в ході визвольної боротьби українського народу та формування території Гетьманщини, північський полковник Мартин Небаба зайняв Гомель, а чернігівський полковник Степан Пободайло — Любеч і Лоєв. Частина білоруського населення підтримала козацький рух і приєдналася до повстанців, однак деякі місцеві жителі стали на бік поляків і почали збройну боротьбу проти козаків.