учебники, методы / Яворський_Пропедевтика_внутрішньої

У разі збільшення повітряності легень і значного зниження еластичного напруження легеневої тканини, що буває при емфіземі легень, над грудною кліткою визначається гучний і низький перкуторний звук, подібний до звуку, що виникає під час постукування по порожній коробці. Звідси цей звук отримав назву коробкового. Він нижчий, ніж перкуторний ясний звук, що виникає під час перкусії над нормальними легенями.

Перкуторні звуки відзначаються ще відтінком, або тембром. За відтінком перкуторні звуки поділяють на тимпанічні й нетимпанічні. Часом перкуторний звук має ознаки тону, подібного до звуку, що виникає внаслідок удару по барабану. Такий звук називається тимпанічним (від грец. tympanon — барабан). Тимпанічний звук можна охарактеризувати як гучний, тривалий, збагачений додатковими (гармонічними) коливаннями (обертонами). Тимпанічний звук, або тимпаніт, утворюється під час постукування над закритими просторами, що містять повітря. Від величини порожнин і ступеня напруження їх стінок залежить висота тимпанічного звуку. Над більшими порожнинами тимпанічний звук нижчий. Тимпаніт над тонкою кишкою (біля пупка) є вищим, ніж над шлунком. Зі збільшенням напруження стінок порожнини тимпанічний звук стає вищим. У фізіологічних умовах під час перкусії тимпаніт виникає над гортанню, трахеєю, шлунком і кишками. У патологічних умовах тимпанічний звук може відзначатися над легеневими порожнинами та виникати в разі пневмотораксу. Зазвичай тимпаніт вдається виявити під час вистукування над великими глáдкостінними (діаметром не менше ніж 2,5—3 см) порожнинами, розташованими неглибоко в легеневій тканині. У разі їх глибокого розташування в легенях перкусії доступні лише порожнини більших розмірів.

Під час перкусії легень здорової людини, попри те що в легеневих альвеолах міститься повітря, виникає ясний, але нетимпанічний звук. У цьому разі відсутність тимпанічного тембру пояснюється достатнім напруженням легеневої тканини. У разі зниження напруження легеневої тканини перкуторний звук набуває тимпанічного відтінку. Це спостерігається в разі таких патологічних станів: а) компресійний ателектаз (неповне спадіння, спричинене стисненням) легені, що виникає в разі накопичення ексудату в плевральній порожнині, дещо вище від рівня рідини (зона Шкоди, трикутник Гарланда); б) одночасне наповнення легеневих альвеол повітрям і рідиною, що відзначається в початковій і кінцевій стадіях (гіперемії і завершення) крупозної пневмонії та при набряку легень. Як у першому, так і в другому випадках під час вистукування виникає притуплений звук із тимпанічним відтінком (притуплено-тимпанічний звук).

Детальніша характеристика звукових явищ, які відзначаються під час перкусії різних ділянок тіла людини, розглядається у відповідних розділах спеціальної частини.

Аускультація (від лат. auscultatio — вислуховування) — метод дослідження звуків, які утворюються самостійно в різних внутрішніх органах під час їх діяльності. Основи аускультації розробив видатний французький лікар Рене

61

Лаеннек (1781—1826), який запровадив цей метод у клінічну практику в 1819 р. Він також уперше застосував для вислуховування людини прилад у вигляді трубки, який було названо стетоскопом (від грец. stethos — груди, scopeo — дивлюся, огля-

даю). Фізичні основи аускультації такі Мал. 14. Стетоскоп самі, як і перкусії. Отже, все, що сказано

про властивості звуків у розділі про перкусію, стосується й аускультації. Таким чином, звуки, виявлені під час вислуховування, характеризуються певною силою (гучністю), тривалістю й висотою.

Розрізняють безпосередню й опосередковану аускультацію. Безпосередню аускультацію виконують шляхом прикладання вуха до певної ділянки тіла людини, ізолюючись від шкіри хустинкою. Нині безпосередню аускультацію використовують дуже рідко з огляду на деякі її недоліки. За цим способом неможливо вислухати над- і підключичні, пахвові ямки. Він є незручним і не зовсім гігієнічним. Окрім того, ділянка вислуховування вухом є завеликою, унаслідок чого під час безпосередньої аускультації іноді буває важко встановити точну локалізацію вислуханого звуку. Разом із тим безпосередня аускультація дає правдивіше уявлення про тони серця та різні зміни їх, особливо такі, як ритм галопу, маятникоподібний ритм тощо. Опосередковану аускультацію здійснюють за допомогою спеціальних пристроїв — стетоскопа (мал. 14) або фонендоскопа, які проводять звукові хвилі з поверхні тіла до вуха лікаря. Під час вислуховування стетоскопом вдається уникнути всіх названих негативних явищ безпосередньої аускультації.

Стетоскоп — це трубка, виготовлена з твердого матеріалу (дерева, металу, пластмаси), з невеликим розтрубом на одному кінці, що прикладається до тіла обстежуваного, і широкою пластинкою з діркою посередині або лійкоподібним розширенням — на другому, що прикладається до вуха лікаря. Звукові хвилі проводяться до вуха лікаря як через стінку стетоскопа, так і через замкнутий в його трубці стовп повітря. Стетоскоп слугує для проведення звуків, а не для їх посилення. Щоб сам стетоскоп не став резонатором, його довжина повинна бути не більшe ніж 12 см. Окрім твердих стетоскопів, є ще м’які бінауральні стетоскопи для одночасного вислуховування обома вухами. М’який (гнучкий) стетоскоп складається з невеликoго порожнистого конуса з розтрубом або лійки (з металу, пластмаси тощо), що прикладається до ділянки тіла, яка вислуховується, та з двох довгих гумових трубок, з’єднаних зі звукосприймальним розтрубом (лійкою); вільні кінці трубок забезпечені наконечниками у вигляді оливок, що їх лікар вставляє у свої зовнішні слухові ходи. Є різні модифікації м’якого стетоскопа і стетофонендоскопа (мал.15). Наприклад, в одній із них гумові трубки відходять від розтруба, вгорі вони приєднані до двох металевих трубок, до кінців яких прилаштовані вушні оливки (наконечники); металеві трубки з’єднані

62

між собою пружиною, завдяки якій оливки надійно фіксуються у вушних раковинах.

Іншим приладом, що використовується для опосередкованої аускультації, є фонендоскоп (від грец. phonos — звук, endon — усередині, scopeo — оглядаю). Фонендоскоп — це м’який стетоскоп, кінцева частина якого прикладається до тіла людини, це порожнинна капсула чи камера із звукочутливою мембраною. Порожнина капсули, вкрита мембраною, посилює звуки шляхом

резонансу. Фонендоскоп посилює Мал. 15. М’які стетофонендоскопи не тільки основні звуки, які вини-

кають у певних органах, а й сторонні шуми, зумовлені власними коливаннями мембрани і стінок гумових трубок.

Унаслідок цього звуки спотворюються, і в походженні їх іноді буває складно розібратися. Цей істотний недолік фонендоскопів помітно знижує їх значення як приладу для аускультації і значно обмежує застосування у клінічній практиці. Тому студентам, які тільки починають освоювати аускультацію, не рекомендується користуватися фонендоскопами. Найпоширенішими є стетофонендоскопи (комбінація м’якого стетоскопа і фонендоскопа). Кінцева частина стетофонендоскопа, яку прикладають до ділянки тіла, що вислуховується, оснащена лійкою (розтрубом), як і стетоскоп, та капсулою з мембраною. Залежно від мети аускультації до поверхні тіла прикладають відповідний пристрій інструмента.

У клінічній практиці для аускультації найчастіше користуються м’якими бінауральними стетоскопами. Вони зручні для обстеження різних пацієнтів, особливо тяжкохворих, прикутих до ліжка. Вислуховування слід проводити одним і тим самим приладом, до якого лікар звик.

Під час аускультації необхідно дотримуватися певних умов і правил. Частини тіла, які вислуховуються, повинні бути оголеними, щоб одяг не створював перешкод під час обстеження і не зумовлював появу різних сторонніх шумів, наприклад тих, що виникають унаслідок тертя білизни об шкіру. У приміщенні, де проводять аускультацію, має бути тихо й тепло. Стетоскоп повинен щільно прилягати до тіла хворого, проте дуже сильно притискувати його не можна, бо зменшуються коливання ділянки, яку вислуховують, а отже знижується сила звуків. Окрім того, сильне натискування на стетоскоп може завдати хворому болю. Якщо шкіра обстежуваного густо вкрита волоссям, його треба зволожити водою або змастити нейтральним жиром чи навіть поголити. Тертя стетоскопом об сухе волосся може спричинити появу різних сторонніх звуків, подібних до

63

патологічних аускультативних феноменів (крепітація, дрібнопухирчасті вологі хрипи), і призвести до діагностичних помилок.

Під час аускультації твердим стетоскопом не варто притримувати його рукою, бо навіть найменші рухи пальців чи ковзання їх по трубці можуть стати джерелом сторонніх звуків. У разі вислуховування твердим стетоскопом лікар повинен легко притискувати його вушною раковиною і масою голови до тіла хворого, не торкаючись пальцями до приладу. Під час аускультації м’який стетоскоп або фонендоскоп необхідно притримувати двома пальцями, нерухомо фіксуючи лійку чи капсулу приладу в місці, де проводиться вислуховування. Положення хворого під час аускультації повинно бути таким самим, як і під час перкусії, а положення лікаря — зручним.

Об’єктами аускультації передусім є органи грудної клітки (легені й серце), деякі периферичні судини (сонна, стегнова і плечова артерії, яремна вена), меншою мірою — черевна порожнина (шлунок, кишки), у яких визначають нормальні і патологічні звукові явища. Детальну характеристику різних звукових явищ викладено в спеціальних розділах підручника.

Інструментальні та лабораторні методи дослідження. Для повного обстеження хворого, крім розпитування й фізичних методів (огляд, пальпація, перкусія, аускультація), у клініці широко застосовують різні інструментальні й лабораторні методи дослідження. Останніми роками кількість цих методів дослідження значно зросла, а діапазон їх практичного використання для діагностики внутрішніх хвороб помітно розширився завдяки сучасним досягненням у галузі фізики, хімії й техніки. Нині на службі клінічної медицини є складні апарати, інструменти і прецизійні прилади, які дають змогу значно поліпшити рівень діагностики багатьох захворювань. Інструментальні та функціонально-лабораторні методи дослідження іноді мають вирішальне значення для розпізнавання деяких хвороб. Зокрема, фіброгастроскопія з прицільною біопсією слизової оболонки й подальшим цитологічним і гістологічним дослідженням біоптату може мати виняткове значення для встановлення діагнозу раку шлунка.

Отже, названі методи, хоча їх і прийнято вважати допоміжними чи додатковими, часом набувають значення основних методів дослідження, без яких встановлення діагнозу конкретного захворювання стає сумнівним або взагалі неможливим.

Х-променеве дослідження. Х-променеве дослідження відоме як рентгенівське дослідження, а Х-промені — як рентгенівські промені лише в радянській (та пострадянській) і німецькомовній літературі. Особливу трубку, що випромінювала незвичні невидимі промені, здатні проникати крізь непрозорі предмети, сконструював за 14 років до першої публікації Вільгельма Конрада Рентгена Іван Павлович Пулюй (1845—1918), українець, уродженець містечка Гримайлів на Тернопільщині.

Х-променевий метод є одним із важливих методів дослідження. Відомо, що Х-промені, проникають крізь будь-яке тіло, частково поглинаються ним.

64

Ступінь поглинання залежить від щільності тіла й жорсткості променів. Через неоднакову щільність органів тіла під час просвічування Х-променями — Х-променескопії — на екрані апарата з’являються різні зображення, утворені з тіней і просвітлень. Найщільнішими в організмі є кістки, тому під час Х-променескопії вони дають інтенсивні, з чіткими контурами тіні. У разі просвічування грудної клітки найбільша частина Х-променів поглинається серцем, а найменша — легенями, що містять повітря. Отже, на Х-променевому екрані легеневі поля є ясними (прозорими), а серце немовби густа тінь. Ступінь прояснення на екрані прямо пропорційний кількості повітря або газів, що містяться в органі, який просвічується Х-променями. Інтенсивність тіні залежить від щільності й товщини середовища, через яке пропускають Х-промені.

Крім Х-променескопії, під час проведення якої зображення стають видимими на екрані апарата, використовують Х-променеграфію — фотографування частин тіла чи органів за допомогою Х-променів. Х-променевий знімок, або Х-променеграма, — це зображення на фотографічній плівці. Х-променеграма — це негатив зображень, отриманих на екрані під час просвічування Х-променями. Тому тінь, яку показує Х-променескопія, на Х-променеграмі має вигляд прояснення, а прояснення — затемнення. Х-променеграми характеризуються значною різкістю й чіткістю зображення і багатьма деталями, яких зазвичай не дає Х-променескопія. За допомогою Х-променеграфії можна виявити й уточнити навіть невеликі патологічні зміни, наприклад у легенях. Х-променеграми необхідні для виявлення і деталізації структурних змін кісток.

Якщо потрібно дослідити функціональні властивості деяких органів, наприклад, рухову активність діафрагми, шлунка, серця, застосовують Х-промене- скопію. Не можна повністю розмежовувати застосування Х-променескопії і Х-променеграфії, бо ці два методи дослідження взаємно доповнюють один одного.

Для Х-променевого дослідження порожнинних органів, контури, величина і форма яких на екрані й Х-променеграмі не розрізняються, застосовують контрастування — наповнення контрастною речовиною. Контрастні речовини інтенсивно поглинають Х-промені. Наповнені ними органи створюють на екрані Х-променевого апарата чи на Х-променеграмі чіткі густі тіні. Для контрастування стравоходу, шлунка й кишок застосовують суспензію барію сульфату у воді, яку вводять через рот. Під час проковтування перших порцій барієвої суспензії на екрані стежать за проходженням її по стравоходу, визначають його контури, перистальтику, звуження тощо. Надалі під час ковтання контрастною масою наповнюється шлунок, завдяки чому на екрані можна розглянути його контури, величину, форму, перистальтику, рельєф слизової оболонки і різні патологічні зміни. Зі шлунка барієва суспензія просувається у дванадцятипалу кишку й різні відділи кишок, наповнюючи їх. Під час дослідження стежать за пересуванням контрастної маси і терміном її появи в окремих ділянках кишок, що дає змогу бачити їх контури, топографію, хід перистальтики та виявляти патологічні зміни.

65

Для дослідження кишок контрастну масу можна ввести через пряму кишку за допомогою клізми (іригоскопія). У цьому разі нею заповнюються пряма кишка і розташовані вище ділянки товстої кишки.

Для Х-променевого дослідження жовчного міхура (холецистографія) і жовчних шляхів (холеграфія) використовують контрастні речовини, що містять йод. Їх уводять через рот (йопаноєва кислота, білітраст) або у вену (білігност). Ці речовини з крові потрапляють у печінку, далі з жовчю — у жовчні шляхи, накопичуються там і створюють на Х-променеграмі малюнок цих шляхів.

Для Х-променевого дослідження сечовивідних шляхів застосовують теж контрастні речовини, що містять йод (трийотраст, уротраст, урографін, ренографін, хай- пек,ультравіст,омніпак,верографін,йодамід-300або-380);їхуводятьвнутрішньовен- но (екскреторна урографія). Для ретроградної пієлографії Х-променеконтрастні речовини вводять у ниркові миски через уведений у сечовід катетер.

Для Х-променевого дослідження кровоносних судин (ангіографія, аортокоронарографія, аорторенографія тощо) і серця (вентрикулографія) використовують такі контрастні речовини, як кардіотраст, тріомбраст, верографін, йодамід-300 і -380.

Для Х-променевого дослідження бронхів (бронхографія) їх заповнюють контрастною речовиною (йодоліпол, пропілйодон) через спеціальний катетер.

Щоб отримати на Х-променеграмі виразніші тіні нирки, довкола неї штучно створюють ясне тло. Для цього в навколониркову клітковину (пневморен) або в ретроперитонеальний простір (пневмоперитонеум) уводять кисень.

Широкого застосування набув метод флюорографії, суть якого — фотографування на плівку зображень малого формату з Х-променевого екрана. Флюорографію застосовують для масового обстеження населення для виявлення в легенях насамперед змін, характерних для туберкульозу чи ракової пухлини. Осіб, на флюорограмі легень яких виявлено такі зміни, детально обстежують і в разі підтвердження діагнозу відповідно лікують.

Для оцінювання скорочень серця використовують Х-променекімографію. Між пацієнтом і касетою з Х-променевою плівкою встановлюють решітку з вузькими горизонтальними щілинами. Спеціальний механізм із певною швидкістю рухає решітку. Під час руху плівка освітлюється Х-променями через щілини решітки і на плівці реєструються контури серця у вигляді зубчастої лінії. Величина зубців Х-променекімограми залежить від сили скорочень серця і від діастолічного наповнення шлуночків серця. Х-променекімографія серця має важливе значення для діагностики випітного і спайкового перикардиту.

Для детального дослідження моторної функції деяких органів, наприклад шлунка, дванадцятипалої кишки, Х-променекінематографію виконують з великою частотою серійних знімків на кіноплівці.

Значним досягненням Х-променевого дослідження є томографія або пошарова Х-променеграфія. Під час проведення томографії одержують тіньові зображення окремих шарів досліджуваного об’єкта, розташованих на певній,

66

заздалегідь заданій глибині. Так можна виявити запальні інфільтрати й пухлини, розташовані глибоко в легенях, які не завжди чітко простежуються на звичайних Х-променеграмах.

Одним із найдосконаліших та інформативних Х-променевих методів є комп’ютерна томографія, під час якої використовується електронно-обчислю- вальна техніка, що дає змогу виявити навіть незначні зміни в тканинах, розташованих на різних глибинах органів людини.

Х-променеві зображення можна передавати на екран телевізора, що розташований у сусідньому приміщенні (Х-променетелебачення). У цьому приміщенні розташований і спеціальний пульт управління, за допомогою якого лікар-Х-променолог виконує різні маніпуляції з Х-променевим апаратом. У разі використання Х-променетелебачення значно поліпшується чіткість зображення і зменшується ступінь опромінення персоналу Х-променевого кабінету.

Використання цифрових Х-променевих апаратів дає змогу значно знизити променеве навантаження на пацієнта і поліпшити якість зображення.

Попри велике значення Х-променевого дослідження для розпізнавання різних захворювань, його результати завжди необхідно погоджувати з результатами клінічних та інших методів дослідження.

Ендоскопічні методи дослідження. Серед різних інструментальних методів дослідження, що їх застосовують у клінічній практиці, дуже важливим є ендоскопія (від грец. еndon — усередині; scopeo — оглядаю). Ендоскопія — метод дослідження (огляду) слизової оболонки порожнинних органів за допомогою спеціальних приладів — ендоскопів. Тверді ендоскопи — це металеві трубки різних довжини й діаметра, забезпечені освітлювальною та оптичною системами. Оптична система збільшує зображення. За допомогою твердих (металевих) ендоскопів досліджують парієнтальний (пристінковий) і вісцеральний (нутрощевий) листки плеври (торакоскопія), пряму й сигмоподібну кишки (ректороманоскопія), черевну порожнину та її органи (лапароскопія), сечовий міхур (цистоскопія).

Огляд слизової оболонки трахеї і бронхів (трахеобронхоскопія), стравоходу (езофагоскопія), шлунка (гастроскопія), дванадцятипалої кишки (дуоденоскопія) і товстої кишки (колоноскопія) проводять за допомогою гнучких, із волокнистою оптикою ендоскопів — фіброскопів, передача зображення в яких здійснюється через тоненькі скляні волокна.

Фіброендоскопія органів дає не тільки ретельно оглянути й оцінити стан слизової оболонки, а й узяти з її поверхні шматочок тканини (біопсія) для морфологічного дослідження. Сучасні фіброскопи оснащені спеціальними пристроями для фотографування й відеозйомки ділянок слизової оболонки досліджуваного органа (шлунка, дванадцятипалої кишки тощо). Крім того, ендоскопію застосовують для лікувальних маніпуляцій: видалення пухлин, сторонніх тіл, спинення кровотечі тощо. Дуоденофіброскоп можна використати для введення в сосочок дванадцятипалої кишки (Фатерів) контрастної речовини для виконання ретроградної холангіографії.

67

Ендоскопія із застосуванням фіброскопів — безпечний метод дослідження. Але вона протипоказана хворим із тяжкими формами ішемічної хвороби серця, артеріальної гіпертензії, атеросклерозу мозкових артерій, недостатності кровообігу, аневризмою аорти.

Необхідно згадати ще про капіляроскопію — метод прижиттєвого дослідження капілярів шкіри (у ділянці нігтьового валика) і слизової оболонки (кон’юнктиви) та офтальмоскопію — огляд очного дна. Капіляри досліджують за допомогою спеціального капіляроскопа або звичайного мікроскопа зі збільшенням у 70—90 разів. Для огляду очного дна використовують спеціальне очне дзеркало — офтальмоскоп та інші прилади. Обидва методи застосовують у діагностиці захворювань серцево-судинної системи, нирок, цукрового діабету тощо.

Інструментально-функціональні методи дослідження. Для функціональної діагностики захворювань внутрішніх органів застосовують різні інструментальні методи дослідження, під час яких використовують як прості, так і дуже складні за конструкцією прилади й апарати. Ці методи ґрунтуються на визначенні функціональних проявів систем і окремих органів при різних захворюваннях. Виділяють кілька груп інструментальних методів дослідження, що залежить від того, який вид функції вивчається і реєструється.

До однієї із цих груп належать методи, що ґрунтуються на реєстрації рухової функції різних органів: верхівкова кардіографія (апекскардіографія) — графічний запис рухів верхівки серця; балістокардіографія — реєстрація переміщення тіла людини, що виникає під час скорочення серця й викиду крові в магістральні судини; сфігмографія — графічна реєстрація пульсової хвилі в артерії; артеріальна осцилографія — графічна реєстрація артеріального тиску й коливань артеріальної стінки; тахоосцилографія — метод визначення швидкості наповнення і спорожнення артерій; реографія — запис змін опору змінному електронному струму в різних органах і тканинах тіла людини у зв’язку з пульсовою динамікою кровотоку в них; флебографія — реєстрація венного пульсу; спірографія і пневмотахометрія — методи визначення показників системи зовнішнього дихання; балонна кімографія шлунка — запис рухової діяльності шлунка.

Велике діагностичне значення мають методи, що реєструють біоелектричні струми, які утворюються в працюючих органах. До цих методів належать: електрокардіографія — графічна реєстрація біострумів, що виникають у серці під час його діяльності; векторкардіографія — просторове вивчення електрорушійної сили серця; електроенцефалографія — графічний запис електричних потенціалів мозку, що виникають у процесі його функціонування; електрогастрографія — реєстрація біопотенціалів шлунка, що утворюються в його м’язах під час перистальтичних рухів.

Є методи, які реєструють звукові явища, пов’язані з діяльністю різних органів. Серед них найбільше значення має фонокардіографія — метод графічного запису звуків, що виникають у серці.

68

Ультразвукове дослідження (УЗД). УЗД (ультразвукова ехографія, ехолокація, ультразвукова локація, сонографія, ультрасонографія, ультразвукове сканування) — метод дослідження внутрішніх органів за допомогою ультразвукових сигналів, відбитих від тканин організму. Суть його полягає в тому, що ультразвукові хвилі неоднаково поглинаються різними тканинами організму і відбиваються від них. Ступінь поглинання і відбиття ультразвукових хвиль залежить від щільності тканин, у яких вони поширюються. УЗД проводять за допомогою апарата ехографа (ехолокатора), що посилає ультразвукові імпульси в тіло людини і вловлює відбиті від нього сигнали, які після підсилення і складного електронного оброблення передаються на монітор. Ультразвукова ехографія — один із найважливіших і найперспективніших діагностичних методів, який застосовують для дослідження внутрішніх органів, — серця, печінки, жовчного міхура, підшлункової залози, селезінки, нирок, надниркових; щитоподібної залоз. Крім того, УЗД використовують в інших галузях клінічної медицини — неврології, офтальмології, акушерстві й гінекології.

Останнім часом особливо великого значення набула ехокардіографія як високоінформативний метод діагностики захворювань серця. За допомогою ехокардіографії можна визначити об’єм шлуночків, рухомість і функцію стулок клапанів, структурні зміни їх, скоротливу здатність міокарда, стан міжшлуночкової перегородки, ширину передсердно-шлуночкових отворів, наявність випоту в перикардіальній порожнині тощо.

Допплєрультрасонографія, в якій використано ефект Допплєра, дає змогу визначити патологічні рухи крові в серці, різні параметри руху клапанів серця, його відділів та крові в судинах.

Сонографія черевної порожнини та її органів належить до загальноприйнятих досліджень, має особливе значення для діагностики захворювань гепатобіліарної системи й нирок. УЗД дає інформацію про розміри, структуру органів, наявність у них патологічних утворень (пухлин, кіст, абсцесів), про застій у жовчних шляхах, стан стінки жовчного міхура, жовчні й ниркові камені, про асцит.

Ехографічне дослідження для пацієнта нешкідливе, і протипоказань до його проведення немає.

Радіонуклідні методи дослідження. Застосування в діагностиці радіонуклідних методів дослідження ґрунтується на реєстрації випромінювань уведених в організм радіонуклідів. Для діагностування використовують радіоактивні ізотопи (радіонукліди), які мають короткий період напіврозпаду, відзначаються γ-випромінюванням, не утворюють довгоживучих побічних продуктів. Методи радіонуклідного дослідження дають отримати інформацію про величину, контури, функціональну активність і структуру органів. Одним із таких методів, упроваджених у клінічну практику, є сканування (від англ. scan — уважно оглядаю). Метод полягає в тому, що введений внутрішньовенно препарат, мічений відповідним радіоактивним ізотопом, вибірково накопичується в тканинах певного

69

органа. Для радіонуклідного дослідження печінки використовують розчин бенгальського рожевого, міченого 131I, або колоїдного золота — 198Au; нирок — препарат неогідрин, мічений 203Hg, або гіпуран — 131I; міокарда — 99Tс-альбумін (технецій) або талію хлорид, мічений 201Тl; щитоподібної залози — 131I (натрію йодид); селезінки — еритроцити, мічені 59Fe. Розподіл радіоактивної речовини в тканинах органа й γ-випромінювання реєструються за допомогою детектора гамматомографа або сканера. Детектор (датчик) апарата — сцинтиляційний лічильник γ-випромінювання, встановлюється й пересувається над ділянкою досліджуваного органа, що накопичив радіонуклідний препарат і став джерелом випромінювання. Для цього дослідження використовують електронний пристрій коліматор (від лат. collineo — націлююся), за допомогою якого потік імпульсів детектора перетворюється на сканограму або сцинтиграму (від лат. scintilo — виблискую і грец. gramma — риска, написання). Одержана таким чином сканограма — це графічне зображення γ-випромінювання у вигляді чорно-білої або різнокольорової штриховки (кольорове сканування) чи друкованих цифр (комп’ютерне сканування). За наявності дифузних уражень паренхіматозних органів (печінки, нирок тощо) на сканограмах відзначають суцільне зменшення густоти рисок (штриховки). Вогнищеві зміни (пухлини, кісти, гнояки) органів на сканограмах характеризуються різною величиною дефектів поглинання радіонуклідного індикатора, тобто ділянок різкого зменшення компактності рисок («холодні» ділянки).

Іншим методом радіонуклідного дослідження є радіографія, за допомогою якої можна оцінити функцію органів, зокрема поглинально-видільну активність, стан їхнього кровообігу. У цьому разі застосовують відповідні органотропні радіонукліди і радіометричні прилади зі сцинтиляційними датчиками. Результати дослідження зображують графічно у вигляді відповідних кривих (радіогепатограма, радіонефрограма, радіокардіограма), які віддзеркалюють функціональний стан органів.

Термографічне дослідження. Термографія — метод визначення інтенсивності інфрачервоного випромінювання за допомогою тепловізора. Тканини різних органів людини відзначаються неоднаковим інфрачервоним (тепловим) випромінюванням.

Для ракових пухлин характерне інтенсивне інфрачервоне випромінювання, що зазвичай реєструється на теплокартограмі у вигляді «гарячих» ділянок. Для доброякісних утворень і кіст характерне слабке інфрачервоне випромінювання, тому на тепловій картограмі вони позначені як «холодні» ділянки.

Магнітно-резонансне зображення. Магнітно-резонансне зображення (магніт- но-резонансне знімання, ядерно-магнітний резонанс, радіомагнітний резонанс, ядерно-магнітна томографія) одержують шляхом реєстрації відбитих радіохвиль від намагнічених протонів атомного ядра хімічного елемента. Радіомагнітний резонанс або частота відбитих коротких радіохвиль залежить від щільності протонів (водню) у тканинах, зокрема зосереджених у внутрішньо- й

70