учебники, методы / Яворський_Пропедевтика_внутрішньої

міченого 131I або 198Au, з розрахунку 3 мкКи/кг у 0,8—1 мл розчину на-

радіоактивної речовини (рак, абсцес,

ехінококоз). Під час сканування з уведенням 198Au можна визначити поглинальну активність ретикулогістіоцитарних клітин печінки і селезінки.

У нормі радіонуклід 198Au переважно накопичується в печінці, а при цирозі печінки значно зростає накопичення індикатора в збільшеній селезінці.

На кольоровій сканограмі різні кольори штрихів вказують на різний ступінь поглинання радіонукліда.

Ультразвукове дослідження (ультрасонографія, ехографія). В основі методу ехогепатографії лежить здатність тканини печінки відбивати або поглинати ультразвукові сигнали. За допомогою ехогепатографії можна визначити характер і ступінь ураження печінки, зумовлені розвитком дифузних патологічних процесів (гепатит, цироз, жирова дистрофія), а також виявити вогнищеві зміни в ній (абсцеси, кісти, пухлини). Ультразвукове дослідження дає змогу виміряти діаметр ворітної вени, встановити збільшення та структуру селезінки, що має важливе значення для діагностики портальної гіпертензії.

361

Ультрасонографію успішно застосовують для діагностики захворювань жовчного міхура. За її допомогою можна бачити розташування міхура, стан його стінок, наявність конкрементів (мал. 146).

Пункційна біопсія. Метод пункційної біопсії використовують для гістологічного підтвердження чи заперечення тих чи інших дифузних та вогнищевих захворювань печінки, клінічна і лабораторна діагностика яких не може бути остаточною і є сумнівною. Пункційна біо-

псія дає змогу вивчати прижиттєво не тільки гістологічну структуру печінки, а й проводити гістохімічне дослідження пунктатів печінкової тканини, дослідження її ферментів. Матеріал із печінки можна отримати хірургічною (відкритою) біопсією в разі розкритої черевної порожнини, під час лапаротомії; черезшкірною (сліпою) біопсією; біопсією під контролем лапароскопічного чи ультразвукового дослідження (спрямованою) біопсією.

Черезшкірну (сліпу) біопсію виконують за допомогою спеціальних голок. Серед різних систем голок особливої уваги заслуговує голка Менгіні, а також її модифікація — голка, запропонована А.Ф. Блюгером і М.П. Синельниковою, що дає змогу провести біопсію «секундним методом». Метод безпечний для хворого. Основним недоліком виконання біопсії «секундним методом» є неможливість у деяких випадках отримати сполучну тканину, особливо, якщо в печінці є циротичні зміни, оскільки метод ґрунтується на аспірації.

Перед пункцією всім хворим проводять клінічне і X-променеве дослідження легень, під час якого визначають висоту стояння і рухомість діафрагми, стан правої піддіафрагмової пазухи. Обов’язково визначають швидкість зсідання крові.

Пункцію виконують у положенні хворого лежачи на спині. Печінку проколюють у дев’ятому міжребровому проміжку праворуч між передньою і середньою пахвовими лініями в місці найбільшої печінкової тупості. Голку з’єднують із шприцом для аспірації паренхіми печінки і вводять у паренхіму печінки незалежно від фази дихання і швидко виймають. На місці проколу фіксують стерильну серветку. Відразу після пункції на ділянку правого підребер’я кладуть міхур з льодом на 2 год.

Ускладненнями пункційної біопсії печінки є: кровотеча, ушкодження сусідніх органів, інфікування плевральної і черевної порожнин. Нерідко після

362

пункції хворого турбує біль у місці проколу, у правому плечі і над ключицею, у надчеревній ділянці.

Лапароскопія. Метод лапароскопії полягає в огляді черевної порожнини за допомогою спеціального оптичного пристрою — лапароскопа. Нині використовують лапароскоп із волоконною оптичною системою. Проте ще не вийшли повністю з ужитку лапароскопи із звичайною прямою світловою оптикою. Застосування лапароскопії окрім огляду черевної порожнини дає змогу здійснювати також біопсію печінки, кольорове фотографування і холангіографію — введення контрастної речовини в жовчний міхур і жовчні протоки для наступного виконання Х-променеграфії. Лапароскопію виконують в операційній. Для вільного доступу до органів черевної порожнини в разі лапароскопії в черевну порожнину нагнітають повітря чи кисень. За допомогою лапароскопії можна оглянути передньоверхню і нижню поверхні печінки, оцінити розмір, характер краю та поверхні печінки, а також жовчний міхур. Лапароскопію застосовують тоді, коли за допомогою інших методів діагноз захворювання встановити не вдається. Застосування лапароскопії протипоказане хворим із тяжкими захворюваннями серцево-судинної і дихальної систем та геморагічним діатезом.

За допомогою лапароскопії можна виявити вогнища ураження печінки (рак, кісту), оцінити стан очеревини, визначити причини асциту, якщо клінічно не встановлено його походження (пухлина печінки, туберкульозне чи ракове ураження очеревини, цироз печінки).

Після лапароскопії на ділянку розрізу накладають шов і асептичну пов’язку. Дослідження дуоденального вмісту. Дослідження дуоденального вмісту має важливе значення для діагностики органічних уражень і функціональних пору-

шень з боку печінки й жовчних шляхів.

Жовч є однією з головних складових умісту дванадцятипалої кишки. У просвіт дванадцятипалої кишки жовч надходить через загальну жовчну протоку. Окрім жовчі до складу дуоденального вмісту входять кишковий, панкреатичний і шлунковий соки. Шлунковий сік періодично надходить у дванадцятипалу кишку через воротар шлунка.

Для одержання дуоденального вмісту застосовують зонд завдовжки 1,5 м. На кінці зонда є металева олива з кількома отворами по боках, через які вміст дванадцятипалої кишки надходить у зонд. Зонд має три позначки — на відстані 40, 70 і 80 см від оливи. Перша позначка (40 см) відповідає відстані від різців (зубів) до кардіальної частини шлунка, друга (70 см) — від різців до воротаря і третя (80 см) — від різців до сосочка дванадцятипалої кишки.

Зондування проводять натще у положенні хворого сидячи. Зонд необхідно прокип’ятити і вводити вологим. Спочатку хворий ковтає зонд до першої позначки, і, коли вона буде на рівні різців, хворого вкладають на правий бік, а під бік нижче від ребрової дуги підкладають подушку. Таке положення допомагає просуванню оливи до воротаря. Хворий продовжує ковтати зонд. Коли кінець зонда опиниться в шлунку, за допомогою шприца повністю відсмоктують шлунковий

363

уміст. Якщо біля різців з’являється друга позначка, то це свідчить про те, що олива поблизу воротаря. У дванадцятипалу кишку олива потрапляє через 45—60 хв після введення зонда, а іноді й пізніше. Про потрапляння оливи у дванадцятипалу кишку свідчить третя позначка біля різців. Залежно від характеру рідини, яка витікає з вільного кінця зонда, можна судити про місце розташування оливи. Шлунковий уміст — майже прозора безбарвна рідина, яка забарвлює синій лакмусовий папірець у червоний колір. Дуоденальний уміст — прозора (у нормі) світло-жовта рідина, що має тягучу консистенцію і лужну реакцію. Витікання такої рідини із зонда свідчить про те, що олива досягла дванадцятипалої кишки. Місце розташування оливи можна визначити ще так: якщо у вільний кінець зонда шприцом вдувати повітря, то в разі розташування оливи в шлунку повітря вдувається легко, без перешкод, а якщо олива досягла дванадцятипалої кишки, повітря проходить з певними труднощами.

Найточніше місце розташування оливи можна визначити за допомогою Х-променескопії, але для цього необхідно мати пересувний Х-променевий апарат.

Якщо впродовж кількох годин олива не потрапила у дванадцятипалу кишку, а ще лишається в шлунку, можна припуститися думки щодо наявності спазму або стенозу воротаря. Спазм може виникнути внаслідок емоційного стану хворого (хвилювання). До спазму може також призвести перебування зонда в шлунку, а також підвищення кислотності шлункового соку. У такому разі можна підшкірно ввести 0,5 мл 0,1 % розчину атропіну сульфату, який знімає спазм, або дати хворому випити 100 мл 2 % розчину натрію гідрокарбонату для нейтралізації кислого шлункового соку.

Трапляються випадки, коли, незважаючи на всі вжиті заходи, зонд не вдається ввести у дванадцятипалу кишку. У цьому разі його необхідно вийняти і процедуру повторити через 1—2 дні.

У разі потрапляння оливи у дванадцятипалу кишку з вільного кінця зонда починає витікати дуоденальний уміст. Перша його порція, що складається з жовчі, панкреатичного й кишкового соків, а також містить домішки шлункового вмісту, називається порцією А. Порція А має становити 15—20 мл.

Після цього збирається порція В — міхурова жовч. Для її одержання необхідно викликати рефлекторне скорочення м’язів жовчного міхура. Для цього через зонд у дванадцятипалу кишку шприцом уводять 30—50 мл 25—33 % розчину магнію сульфату, який, потрапивши у дванадцятипалу кишку, спричинює рефлекторне скорочення стінки жовчного міхура й одночасне розслаблення сфінктера Одді. Через 3—5 хв з вільного кінця зонда починає витікати темна зеленокоричнева густа рідина — міхурова жовч (порція В).

Через 20—30 хв виділення густої порції В закінчується і з вільного кінця зонда знову починає виділятися прозора золотисто-жовта рідина (порція С), яка виділяється з внутрішньопечінкових жовчних проток. Усі три порції збирають в окремі пробірки. Після одержання порції жовчі С зондування завершують і зонд виймають.

364

Нерідко застосовують фракційне дуоденальне зондування, яке складається з 5 фаз. У разі фракційного зондування після введення холецистокінетика перед отриманням міхурової жовчі (вона тут називається четвертою фазою, а не порцією В) виокремлюють ще додатково дві фази — фазу закритого м’яза—стискача печінково-підшлункової ампули (сфінктера Одді) (від моменту введення холецистокінетика до появи із зонда жовчі — у нормі триває 2—6 хв) і фазу міхурової протоки (від моменту появи жовчі із зонда до початку виділення темної міхурової жовчі — у нормі триває 3—4 хв, об’єм жовчі становить 3—5 мл). За тривалістю цих фаз можна судити про ту чи ту дискінезію жовчних шляхів.

Якщо в жовчному міхурі відбуваються патологічні процеси, що призводять до порушення скоротливої функції його стінок і відсутності рефлексу міхура, зібрати порцію В не вдається. Це буває при хронічному холециститі, що характеризується значним зморщуванням міхура, та в разі розтягнення його каменями.

Усі порції дуоденального вмісту — А, В і С — досліджують у лабораторії окремо. Із загальних властивостей дуоденального вмісту має значення об’єм порції, її колір, прозорість, консистенція, густина.

Надмірна кількість жовчі порції В (більше ніж 70 мл) може свідчити про застійні процеси в жовчному міхурі, про гіпотонічно-гіпокінетичну дискінезію жовчного міхура. Невелика кількість жовчі порції В характерна для гіпертоніч- но-гіперкінетичної дискінезії жовчного міхура.

Колір дуоденального вмісту залежить від концентрації в ньому білірубіну. Безбарвний дуоденальний вміст спостерігається в разі повної закупорки загальної жовчної протоки.

Унормі всі три порції жовчі прозорі. Незначне помутніння може бути наслідком потрапляння у дванадцятипалу кишку кислого шлункового соку, що спричинює випадання в осад жовчних кислот. Але частіше помутніння жовчі зумовлене домішками слизу в ній або великої кількості лейкоцитів і злущеного епітелію.

Найбільше значення має мікроскопічне дослідження осаду всіх трьох порцій дуоденального зондування. Щоб уникнути перетравлення формених елементів панкреатичним соком, дослідження необхідно проводити одразу після зондування.

Унормі мікроскопічна картина осаду майже однакова для всіх трьох порцій (А, В і С). В осаді виявляють епітеліальні клітини, поодинокі лейкоцити, окремі кристали холестерину, кристали кальцію оксалату.

При запаленні жовчного міхура в осаді порції В значно збільшується кількість формених елементів, особливо лейкоцитів, багато слизу. При холангіті такі зміни відбуваються в порції С. Виявленню лейкоцитів у дуоденальному вмісті дехто не надає важливого значення. У дуоденальному вмісті після введення магнію сульфату часто з’являються круглі лейкоцитоподібні клітини (лейкоцитоїди). Вважають, що вони утворюються із циліндричного епітелію кишок під впливом магнію сульфату. Це, наприклад, буває у хворих на холецистит. Якщо в

365

жовчному міхурі є конкременти, то в порції В виявляють велику кількість кристалів холестерину.

Іноді в дуоденальному вмісті можна виявити лямблії — представники найпростіших, що паразитують у кишках. Вони трохи більші, ніж лейкоцити, і надзвичайно жваві. Але їх можна побачити тільки під час дослідження свіжого, ще теплого дуоденального вмісту. Тому після його одержання пробірку з вмістом опускають у теплу воду і негайно передають до лабораторії на дослідження. Наявність цих паразитів має важливе діагностичне значення, оскільки вони можуть бути причиною хронічних запальних процесів у жовчному міхурі і товстій кишці.

Під час дослідження дуоденального вмісту можна виявити яйця таких глистів, як двовустець печінковий, двовустець котячий, личинки вугриці кишкової, які спричинюють гарячку, біль голови, диспепсичні явища, біль у животі, збільшення печінки.

Функціональне дослідження печінки. Печінка виконує багато різноманітних функцій, що утруднює визначення функціональної здатності всієї печінки в цілому. Тому кожний з методів в основному визначає яку-небудь одну з них. В основі запропонованих методів функціонального дослідження печінки часто лежить вивчення її реакції на певне навантаження. Такий підхід дає уявлення про достатність або, навпаки, недостатність цієї функції.

Про стан жовчовидільної функції печінки можна судити за забарвленням дуоденального вмісту: безбарвний уміст свідчить про непрохідність жовчних шляхів; при паренхіматозній жовтяниці дуоденальний уміст стає світлішим, ніж у нормі; інтенсивне забарвлення дуоденального вмісту властиве для вираженого гемолізу.

Важливе діагностичне значення має кількісне визначення білірубіну в крові. Підвищення вмісту білірубіну в крові може спостерігатися в разі утруднення відтоку жовчі, патологічних процесів у печінковій паренхімі, а також посилення гемолізу. У здорових осіб рівень білірубіну в сироватці крові не перевищує 20,5 мкмоль/л. Вільний білірубін становить 75 % від його загальної кількості в крові.

Для діагностики широко використовують визначення білірубіну в сироватці крові за реакцією Ван-ден-Берга. Для цього використовують діазореактив Ерліха. Якщо після внесення сироватки крові розчин забарвлюється відразу, без попереднього оброблення сироватки крові етиловим спиртом, реакцію оцінюють як пряму. Поява забарвлення лише після оброблення сироватки крові етиловим спиртом (або іншими реагентами) свідчить про непряму (опосередковану) реакцію. Пряму реакцію дає кон’югований білірубін з глюкуроновою кислотою, який характеризується доброю розчинністю у воді. Вільний, некон’югований, білірубін не розчиняється у воді, а міститься в сироватці крові в адсорбованому на білках стані. Тому його необхідно попередньо обробити спиртом (кофеїном) для реакції з діазореактивом.

366

Визначення прямого (кон’югованого) і непрямого (вільного) білірубіну дає змогу диференціювати різні форми жовтяниці. Так, рівень вільного білірубіну у крові хворих на гемолітичну жовтяницю підвищується. За наявності підпечінкової (механічної) жовтяниці в крові зростає рівень кон’югованого білірубіну, що дає пряму реакцію з діазореактивом Ерліха. У разі паренхіматозної (печінкової) жовтяниці в крові збільшується кількість як вільного, так і кон’югованого білірубіну.

Для з’ясування функції печінки важливе значення має виявлення в сечі уробіліну. Це проста якісна проба. У здорових осіб ця проба негативна або ж у сечі виявляють тільки сліди уробіліну. Різко позитивна реакція сечі на уробілін характерна для гемолітичної жовтяниці. Позитивною буває проба на уробілін при паренхіматозній жовтяниці.

Існують методи, за допомогою яких виявляють порушення функції печінки у вуглеводному, ліпідному, білковому обміні.

Для оцінювання глікогенсинтезуючої функції печінки виконують пробу з навантаженням галактозою. Галактоза не засвоюється ніякими іншими органами, окрім печінки. На її рівень у крові не впливають гормони. Хворий приймає натще 40 г галактози, розчиненої у 200 мл води, після чого досліджують рівень цукру в сечі і крові. У нормі вся введена галактоза як моносахарид синтезується печінкою на глікоген, тому цукор в сечі або зовсім не визначається, або її незначна кількість лише в перші 3—4 год, і його екскреція із сечею не перевищує 3 г. Збільшення кількості й часу екскреції із сечею галактози вказує на знижену глікогенсинтезуючу функцію печінки.

На екскрецію галактози із сечею впливає функція нирок. Тому достовірнішим методом оцінювання глікогенсинтезуючої функції печінки є визначення рівня цукру в крові. У здорових осіб максимальне підвищення рівня цукру в крові відзначається через 0,5—1 год після вживання галактози і найвищий рівень не перевищує вихідний більше ніж у 1,5 разу. Нормалізація рівня цукру в крові відбувається через 2 год. Більш значне підвищення рівня цукру в крові з наступним повільнішим зниженням свідчить про порушення глікогенсинтезуючої функції печінки.

Глікогенолітичну функцію печінки визначають за допомогою адреналінової проби. У нормі після підшкірного введення 1 мл 0,1 % розчину адреналіну гідрохлориду концентрація глюкози в крові підвищується в 1,5—2 рази. При порушенні глікогенолітичної функції печінки рівень глюкози не підвищується.

Печінка відіграє важливу роль у білковому обміні. У ній відбуваються такі процеси білкового обміну, як синтез білків та інших азотовмісних речовин (глютатіону, холіну, етаноламіну, таурину) з амінокислот, розщеплення амінокислот у реакціях дезамінування, трансамінування, декарбоксилювання, утворення сечовини. Про білковоутворювальну функцію печінки можна судити за дослідженням умісту білків у плазмі або сироватці крові. У разі порушення функції печінки змінюється переважно співвідношення білкових фракцій — виникає диспротеїнемія.

367

Диспротеїнемію виявляють за допомогою електрофорезу білків сироватки крові. Він ґрунтується на тому принципі, що різні білки залежно від розміру молекули та їх заряду з неоднаковою швидкістю рухаються до позитивного електрода. Унаслідок цього різні фракції білків концентруються на різних ділянках електрофоретичного паперу, де їх можна визначити завдяки забарвленню. Про величину фракції судять за інтенсивністю забарвлення кожної з 5 основних фракцій — альбуміни, α1-, α2-, β- і γ-глобуліни (табл. 3).

При захворюваннях печінки найчастіше порушується синтез альбумінів, їх уміст у плазмі крові зменшується, що призводить до відповідного зменшення альбуміно-глобулінового коефіцієнта. Підвищення у крові рівня α1-глобулінів може свідчити про розвиток гострого запального процесу, а γ-глобулінів — про хронічний запальний процес.

Для цирозу печінки характерним є зниження загального вмісту білка в сироватці крові. Зниження відбувається в основному за рахунок альбумінів. За рахунок запального процесу підвищується рівень γ-глобулінів.

Щоб визначити кількість фібриногену в крові за одним із методів, його осаджують у плазмі шляхом додавання кальцію хлориду; осад промивають, висушують і визначають його масу. У хворих із тяжкими захворюваннями печінки рівень фібриногену в плазмі крові знижується і може порушуватися здатність крові до зсідання. При гострих запальних процесах рівень фібриногену підвищується.

Дослідження загальної кількості білків можна проводити за допомогою різних хімічних методів або рефрактометрично.

Співвідношення білкових фракцій окрім електрофорезу можна визначити методом імуноелектрофорезу чи ультрацентрифугуванням.

Існують прості проби, які дають змогу встановити наявність диспротеїнемії. Сюди належать білкові осадові проби. Суть їх полягає в тому, що в разі диспротеїнемії, особливо у разі зменшення кількості альбумінів, порушується стійкість колоїдної системи крові. Цю нестійкість легко виявити, якщо до сироватки додати електроліт. Добирається така концентрація електроліту, яка не спричинює змін нормальної сироватки, а в разі диспротеїнемії спостерігається помутніння або випадання флокулатів (флокуляційні проби). До таких проб належать проби

368

із сулемою (реакція Таката—Ара), цинку сульфатом, кальцію хлоридом (проба Вельтмана) тощо. В основі тимолової проби лежить визначення ступеня помутніння тимолового реактиву внаслідок додавання до нього сироватки у співвідношенні 1 : 60. Позитивна тимолова проба може бути зумовлена такими чинниками, як підвищення концентрації γ-глобулінів і β-ліпопротеїдів у сироватці крові, зменшення вмісту альбумінів. У хворих на вірусний гепатит, а також із дифузними ураженнями печінки тимолова проба буває позитивною, при механічній жовтяниці — негативною. Показники проби визначаються в одиницях світлопоглинання. Норма — до 5 од.

Необхідно мати на увазі, що осадові проби можуть давати позитивні результати не тільки при ураженнях печінки, а й при інших захворюваннях, тобто ці проби неспецифічні.

Діагностичне значення має визначення в крові таких продуктів розщеплення білка, як амінокислоти, аміак, а також визначення рівня сечовини. Порушення печінкою дезамінування і синтезу сечовини виникає лише в разі тяжких її уражень. Збільшення в крові кількості аміаку зі зниженням рівня сечовини може свідчити про тяжке ураження печінки і порушення здатності печінки синтезувати сечовину. Збільшення кількості аміаку в крові впливає токсично на організм, особливо на ЦНС, що може призвести навіть до печінкової коми.

Печінка відіграє важливу роль у процесі ліпідного обміну. Вона здійснює синтез і розщеплення жирів, фосфоліпідів і холестерину. У печінці відбувається процес етерифікації холестерину — зв’язування його з жирними кислотами, а також виділення його.

У хворих із тяжкими захворюваннями печінки (гострий і хронічний гепатит, цироз) у разі печінкової недостатності вміст холестерину в крові знижується (у нормі його рівень становить 3,9—5,2 ммоль/л). Розвиток механічної жовтяниці, навпаки, супроводжується підвищенням умісту холестерину в крові. За наявності ураження печінки активність ферменту естерази може знижуватися, що призводить до порушення процесу естерифікації і відповідного зниження рівня естерифікованого холестерину (в нормі в ефірозв’язаному стані в крові міститься близько 60—70 % всього холестерину).

Велике діагностичне значення при захворюваннях печінки має дослідження в сироватці крові активності деяких ферментів. Так, про гепатоцитоліз (руйнування печінкових клітин) свідчить підвищення активності в крові фруктозо-1-фосфатальдолази, хініноксидази, сорбітолдегідрогенази, орнітинкарбамілтрансферази, п’ятої фракції ізоферментів лактатдегідрогенази, аланінамінотрансферази.

Про затримку виділення жовчі (холестаз) свідчить підвищення активності в крові лужної фосфатази, лейцинамінопептидази, γ-глютамілтранспептидази, 5-нуклеотидази.

Дослідження знешкоджувальної функції. Печінка виконує бар’єрну функцію щодо багатьох токсичних речовин, які надходять до неї з травного тракту

369

або ззовні. В основі цієї функції лежать хімічні процеси, які відбуваються в печінкових клітинах. Найважливішими з них є: ацетилювання, окиснення, метилювання, утворення парних сполук.

Для визначення знешкоджувальної функції печінки існує проба з навантаженням натрію бензоатом (проба Квіка—Пителя). Принцип методу полягає в тому, що натрію бензоат, який дають хворому перорально, у печінкових клітинах з’єднується з гліцином; при цьому утворюється гіпурова кислота, яка виводиться із сечею. За кількістю виведеної із сечею гіпурової кислоти оцінюють знешкоджувальну функцію печінки. Порушення синтезу гіпурової кислоти і відповідно затримка її виведення із сечею характерні для ураження печінкової тканини. Одним із недоліків цієї проби є її неспецифічність, оскільки вона буває позитивною не тільки при захворюваннях печінки.

Для діагностики визначають ще видільну функцію печінки. Печінка виводить з організму нерозчинні у воді отруйні речовини, попередньо розчинивши їх шляхом кон’югації з іншими речовинами і зменшивши тим самим токсичність їх. Захворювання печінки, які супроводжуються змінами її паренхіми, помітно зменшують її видільну здатність. Для визначення видільної і детоксикаційної функції печінки застосовують пробу з бромсульфалеїном, який уводять хворому внутрішньовенно (5 мг/кг). Максимальне накопичення препарату в крові відбувається через 3 хв. Кров для дослідження беруть двічі — через 3 і 45 хв після введення. В обох порціях сироватки крові визначають концентрацію бромсульфалеїну колориметрично з додаванням основи, від якої реактив стає червонофіолетового забарвлення. У нормі в крові на 45-й хвилині залишається не більше ніж 5 % бромсульфалеїну від концентрації на 3-й хвилині.

Є ще чутливіша проба — із зеленим індоціаном, яка ґрунтується на тому самому принципі, що й бромсульфалеїнова.

ОСНОВНІ КЛІНІЧНІ СИНДРОМИ

Жовтяниця

Жовтяниця (icterus) — забарвлення шкіри і доступних для огляду слизових оболонок у жовтий колір — є одним із важливих і типових синдромів, що свідчать про ураження печінки і жовчних шляхів. Розвиток жовтяниці зумовлений підвищенням у крові концентрації білірубіну і відкладанням його в шкірі та слизових оболонках. Однак жовтяниця — необов’язкова ознака всіх захворювань печінки. Крім того, вона може розвиватися і за відсутності ураження печінки унаслідок посиленого розпаду (гемолізу) еритроцитів.

Жовтяниця може виникати раптово, і впродовж 1—2 діб шкіра набуває інтенсивного жовтяничного забарвлення. Але іноді вона розвивається поступово і не досягає значного ступеня.

Для розуміння механізму виникнення жовтяниці треба знати основні етапи участі печінки в пігментному обміні. Унаслідок розпаду еритроцитів з них

370