учебники, методы / Яворський_Пропедевтика_внутрішньої

непрохідності, коли різко знижується або й повністю зникає перистальтика кишок і сповільнюється або припиняється виведення газів назовні. Така ситуація виникає при перитоніті, гострому хронічному панкреатиті чи в разі його загострення. Метеоризм супроводжує й механічну кишкову непрохідність. Відомий також істеричний метеоризм, що виникає в осіб із функціональними розладами ЦНС.

Здуття живота може супроводжуватися відчуттям бурчання.

Під час розпитування необхідно встановити локалізацію здуття: охоплює воно увесь живіт чи локалізується в його обмеженій ділянці. Наприклад, у разі механічної непрохідності кишок здуття має обмежений характер, супроводжується бурчанням та посиленням перистальтики вище від місця непрохідності.

Часто у хворих із патологією кишок спостерігаються розлади випорожнення у вигляді проносу або закрепу.

Пронос (diarrhoea) — рідкі часті випорожнення, найбільш характерні для запальних змін у кишках, що виникають при гострих і хронічних кишкових інфекціях та інтоксикаціях, а також деяких ендокринних розладах (тиротоксикозі, наднирковій недостатності) і харчовій алергії. Пронос розвивається внаслідок пришвидшення перистальтики і більш швидкого проходження харчової маси по кишках. У разі запального процесу підвищується збудливість рецепторів кишкової стінки, що й зумовлює пришвидшення перистальтики під впливом навіть адекватних подразників. Пронос виникає також, коли в кишки потрапляє непідготовлена і неперетравлена у вищих відділах травної системи їжа, у разі зміни біоценозу кишок (дисбактеріоз). До пришвидшення перистальтики і проносу призводить порушення нормального співвідношення активності симпатичного і парасимпатичного відділів вегетативної нервової системи.

Кількість випорожнень у разі проносу буває різною. При хронічному панкреатиті з ферментативною недостатністю підшлункової залози можливі об’ємні випорожнення рідкої консистенції лише один раз на добу. При ентериті кількість випорожнень буває 5—6, до 10 разів на добу, об’ємні. Залежно від того, що переважає в тонких кишках — бродіння чи гниття (бродильна чи гнильна диспепсія), запах у першому випадку буде кислим, у другому — смердючим, гнилісним.

При гострому коліті частота випорожнень становить понад 10 разів на добу (при тяжких формах дизентерії кількість випорожнень може сягати 200 і більше разів на добу). Випорожнення водянисті, без запаху або з тухлим запахом, містять слиз, іноді кров.

Закреп (obstipatio) — тривала (більше ніж 2 доби) затримка калу в кишках, спричинена гальмуванням просування кишкового вмісту. Причиною закрепу можуть бути механічні перепони — звуження просвіту кишки, зумовлене пухлиною чи спайками, гостра непрохідність, а також аномалії розвитку кишок. Закреп може бути функціонального характеру, що виникає внаслідок частого споживання легкозасвоюваної їжі, у якій мало клітковини, яка стимулює

331

перистальтику кишок (аліментарний закреп). Причинами виникнення функціонального закрепу також можуть бути: малорухливий спосіб життя (звичний закреп, в основі якого лежить згасання рефлексу з ампули прямої кишки на акт дефекації); слабкість черевного пресу; вплив речовин (нікотину, морфіну, опію), що гальмують перистальтику кишок. Закреп виникає внаслідок атеросклерозу судин і ішемічної хвороби кишок.

Фізичні методи дослідження

Огляд

Огляд живота має важливе значення для виявлення патологічних змін у кишках. У разі метеоризму, спричиненого підвищенням газоутворення в кишках, може спостерігатися рівномірне здуття живота. Кулясте випинання живота спостерігається при гострому перитоніті та після операцій у черевній порожнині. Різке здуття — в разі паралічу кишок, що виникає під впливом деяких отрут чи інфекційних токсинів, а також унаслідок нападу істерії. Здуття обмежених ділянок живота спостерігається в разі звуження кишок (вище від місця стенозу), їх завороту та утворення спайок.

Уразі хронічного звуження кишок іноді видно перистальтичні рухи їх, особливо перед звуженням. Така посилена перистальтика, безперечно, свідчить про порушення кишкової прохідності.

Ухворих зі значним спазмом кишок живіт утягується всередину і набуває човноподібної форми, що зумовлено рефлекторним скороченням м’язів черевної стінки.

При тяжких тривалих захворюваннях кишок порушуються процеси всмоктування харчових речовин, що призводить до значного виснаження хворого. Відзначають блідість шкіри і слизових оболонок, спричинена анемізацією хворого внаслідок недостатності всмоктування заліза. Шорсткість і блиск шкіри, особливо бічних поверхонь живота, свідчать про зменшене надходження в організм білка і вітамінів.

Пальпація

Пальпація є найважливішим методом фізичного дослідження, яким користуються для діагностики захворювань кишок. Як і під час дослідження шлунка, застосовують глибоку ковзну пальпацію кишок, розроблену В.П. Образцовим і М.Д. Стражеском.

Спочатку за допомогою поверхневої пальпації визначають ступінь напруження черевної стінки, болючість окремих відділів живота, наявність грижових отворів, поверхнево розташованих пухлинних утворень (мал. 128). Після цього переходять до глибокої ковзної методичної пальпації, за допомогою якої можна визначити особливості окремих відрізків кишок. Методику поверхневої і глибокої пальпації живота описано раніше.

332

Використовуючи метод М.Д. Стражеска, під час пальпації кишок необхідно дотримуватися певного плану (методична пальпація). Пальпацію починають із сигмоподібної ободової кишки, яку можна пропальпувати майже в усіх здорових осіб; потім пальпують сліпу кишку, далі — кінцевий відділ клубової кишки і червоподібний відросток і нарешті — поперечну ободову кишку.

Під час пальпації сигмоподібної ободової кишки треба враховувати, що внаслідок неоднакової довжини її брижі розташовуватися вона може порізному. Кишка лежить в основному в лівій здухвинній ділянці зліва направо

і згори донизу. Праву руку кладуть долонею на живіт (перший момент пальпації) так, щоб край кінчиків пальців був паралельним до сигмоподібної ободової кишки на межі зовнішньої і середньої третини відстані між пупком і передньою верхньою остю клубової кістки. Потім (другий момент пальпації) утворюють шкірну складку, згинаючи пальці, не відриваючи їх від шкіри (мал. 129). Третій момент — заглиблюють руку в живіт за 3—4 видихи до задньої стінки живота (на вдиху руку утримують). І нарешті виконують четвертий момент пальпації — повільні глибокі (!) ковзні рухи на видиху перпендикулярно до довгої осі кишки. Перший глибокий ковзний рух під час четвертого моменту пальпації треба робити у протилежному напрямку до зібраної складки, тобто справа згори ліворуч донизу, другий — зліва знизу праворуч догори.

У нормі сигмоподібна ободова кишка пальпується у вигляді щільного еластичного циліндра завтовшки як великий палець. Вона безболісна, поверхня її гладенька, зміщується в той або чи той бік на 2—3 см. Бурчання в кишці під час пальпації не повинно бути.

При патологічних процесах у сигмоподібній ободовій кишці можуть виникати певні зміни, які мають діагностичне значення. Так, при пухлині та фібринозному запаленні з утворенням навколо кишки щільного

333

інфільтрату вона може виявитися горбистою. При запальних процесах під час пальпації часто відзначають болісність, перистальтику та стовщення стінки сигмоподібної ободової кишки. У разі накопичення газів і рідкого вмісту в кишці відзначають бурчання і плескіт. Сигмоподібна ободова кишка може втрачати властиву їй рухомість за наявності спайок.

Сліпа кишка у здорових осіб пальпується у правій здухвинній ділянці (мал. 130). Праву руку кладуть

(перший момент пальпації) на праву здухвинну ділянку так, щоб лінія краю дещо зігнутих пальців розташовувалася над сліпою кишкою паралельно до неї на межі зовнішньої і внутрішньої третини відстані між пупком і передньою верхньою остю правої клубової кістки. Шкіру збирають у складку, випрямляючи дещо пальці, не відриваючи їх від шкіри (другий момент пальпації). За 3—4 видихи занурюють руку в живіт до задньої стінки живота (третій момент пальпації). Далі виконують четвертий момент пальпації — глибокі повільні ковзні рухи під час видиху впоперек сліпої кишки. Перший ковзний рух виконують згори зліва донизу направо.

У нормі сліпа кишка пальпується у вигляді гладенького, безболісного, помірно рухомого (у межах 2—3 см) циліндра завширшки як два пальці (4—4,5 см) з невеликим грушоподібним розширенням донизу, у якому відчувається бурчання. У патологічних умовах сліпа кишка може пальпуватися у вигляді горбистого утворення, наприклад, у хворих на рак, туберкульоз.

При запальному процесі відзначають гучне бурчання і болісність сліпої кишки. Часто вона стає нерухомою. За наявності спільної з кінцевою частиною клубової кишки брижі рухомість сліпої кишки збільшується, через що такий стан дістав назву coecum mobile.

Кінцева частина клубової кишки виходить з малого таза знизу і зліва, перетинає рівень великого поперекового м’яза і потрапляє в сліпу кишку. Глибоку пальпацію цього відрізка проводять за методикою глибокої пальпації живота у правій здухвинній ділянці зігнутими пальцями правої руки, які повинні ковзати перпендикулярно до довгої осі кишки (дещо нижче від пупково-клубової лінії; мал. 131). У нормі кінцевий сегмент клубової кишки пальпується у вигляді неболючого, гладенького, помірно рухомого циліндра завтовшки як мізинець (1— 1,5 см), під час натискання на який відчувається бурчання. У хворих на туберкульоз, термінальний ілеїт (хвороба Крона) спостерігаються болючість, нерівність поверхні та ущільнення кінцевої частини клубової кишки.

334

Червоподібний відросток пальпується рідко. Це стає можливим у тому разі, коли він розташовується досередини від сліпої кишки і не прикритий тонкою кишкою. Щоб пропальпувати червоподібний відросток, спочатку треба віднайти сліпу кишку і великий поперековий м’яз, на якому відросток розташований; при цьому хворий повинен трохи припідняти випростану праву ногу. У нормі червоподібний відросток пальпується у вигляді тонкого, завтовшки як гусяче перо, рухомого у разі пасивного зміщення, абсолют-

но безболісного, гладенького циліндрика, у якому не чути бурчання. Довжина його в різних суб’єктів різна (М.Д. Стражеско).

Патологічно змінений стовщений червоподібний відросток пальпується легше. Пальпацію поперечної ободової кишки виконують правою рукою спочатку з одного, а потім з іншого боку на відстані 4—5 см від білої лінії живота на різних

рівнях, нижче (на 2—3 см) від нижньої межі шлунка, яку треба перед тим визначити за допомогою аускультативно-африкційного методу. Можна одночасно пальпувати обома руками з обох боків на відстані 4—5 см від серединної лінії, по боках від прямого м’яза живота (мал. 132).

Розташування поперечної ободової кишки має різні варіації. Вона може розташовуватися поперечно від печінкового до селезінкового кута, трохи звисаючи донизу в центрі; в інших випадках кишка опускається в малий таз. Таким чином, щоб віднайти поперечну ободову кишку, необхідно поступово обстежити ділянки по краях прямих м’язів живота, починаючи від мечоподібного відростка до лобкового симфізу.

Найчастіше під час пальпації відзначають, що поперечна ободова кишка рухома і має вигляд дещо зігнутого донизу поперечного циліндра, діаметр якого в нормі становить 5—6 см. Під час пальпації поперечної ободової кишки необхідно звернути увагу на її чутливість, рухомість, консистенцію, об’єм. Фізичні властивості

335

кишки залежать від її вмісту. Якщо кишка переповнена газами, вона м’яка, а якщо в ній щільний вміст, вона стає щільнішою. Однак кишка і без умісту в стані спастичного скорочення може пальпуватися у вигляді щільного тяжа. У разі атонії поперечна ободова кишка має вигляд трубки з розслабленими стінками. У разі запалення кишка стає болісною, щільною. У разі звуження кишки вище від місця перешкоди обсяг її збільшується, з’являється періодична перистальтика з бурчанням.

Пальпацію прямої кишки виконують вказівним пальцем, який уводять через задній прохід (відхідник). Під час дослідження положення хворого на спині з розведеними ногами або колінно-ліктьове. Перед пальцевим дослідженням треба ретельно оглянути ділянку заднього проходу, оскільки там іноді можна виявити випадіння прямої кишки, гемороїдальні вузли («шишки»), нориці, різні ураження шкіри (екзема, фурункули тощо). Перед дослідженням палець у гумовій рукавичці необхідно змастити вазеліном.

За допомогою цього методу у прямій кишці можна виявити пухлини, глибоко розташовані гемороїдальні вузли, рубцеві звуження, а також визначити стан слизової оболонки. Після завершення ректального дослідження оцінюють колір калових мас, які залишилися на рукавичці, що має важливе значення для діагностики кровотечі в травному тракті.

Інструментальні й лабораторні методи дослідження

Х-променеве дослідження. В Х-променях відділи кишок не виокремлюються, тому для дослідження їх топографії, морфологічних і функціональних особливостей використовують контрастні речовини. Зазвичай користуються барієвою суспензією (100 г барію сульфату і 100 г води), яку можна вводити двома шляхами: через рот або через пряму кишку за допомогою клізми. У разі уведення контрастної суміші через рот можна досліджувати крім шлунка (про що йшлося раніше) дванадцятипалу кишку, тонку кишку і відділи товстої кишки.

При введенні контрастної суспензії через рот у здорових осіб вона починає надходити у дванадцятипалу кишку через 5—15 хв; через 1 год її виявляють у тонкій кишці, за 4—6 год вона повністю виходить із клубової кишки. Через 6 год контрастна суспензія досягає печінкової кривизни, через 12 год — селезінкової,

ачерез 24 год — прямої кишки.

Уразі введення контрастної суспензії за допомогою клізми (іригоскопія) товста кишка заповнюється швидко і суміш зупиняється в місці сполучення тонкої і товстої кишок (баугінієва заслінка).

Тонка кишка. За допомогою Х-променевого дослідження можна виявити місце звуження кишки і встановити причину його (пухлина, рубець, перегин). Визначивши час переходу контрастної суспензії з тонкої кишки в сліпу, можна зробити висновок про рухову функцію тонкої кишки.

Важливе значення має дослідження рельєфу слизової оболонки тонкої кишки, який у нормі має перистий малюнок. У разі запалення кишки цей рельєф

336

деформується. У разі підвищення секреції тонкої кишки в її петлях можна виявити дрібні горизонтальні рівні рідини.

Товста кишка. Під час Х-променевого дослідження товстої кишки виявляють характерні її мішкоподібні випинання, здуття — гаустри. Особливо виражена гаустрація в поперечній ободовій кишці, яка також відзначається значною рухомістю. Але найбільш рухомою є сигмоподібна ободова кишка.

За допомогою Х-променевого дослідження можна виявити порушення рухової функції товстої кишки, оцінити її положення, форму, довжину, тонус, гаустрацію, визначити рельєф слизової оболонки, дефекти наповнення (при пухлинах), дивертикули, непрохідність. Під час іригоскопії можна більш точно визначити стан рельєфу її слизової оболонки, виявити звуження, рубцеві зміни тощо.

Ректороманоскопія. За допомогою ректороманоскопії можна оком оглянути слизову оболонку прямої і сигмоподібної ободової кишок. Метод має важливе значення для діагностики уражень названих відділів кишок. Ректороманоскоп складається з металевої трубки діаметром 2 см і довжиною 35 см, усередині якої міститься металевий мандрен — обтуратор. Під час дослідження зовнішній кінець трубки герметично закритий нагвинчуваним диском зі скляним віконцем, крізь яке й проводиться огляд. Глибину введення ректороманоскопа визначають у сантиметрах за шкалою, розташованою на зовнішній поверхні трубки. Насосом у вигляді балона, що приєднаний до трубки, нагнітають повітря для розпрямлення спалої кишки.

Перед дослідженням кишки очищують (дві клізми з інтервалом 2 год увечері і такі само зранку за 3 год до дослідження). Дослідження виконують у колінноліктьовому положенні. Після введення трубки через задній прохід у пряму кишку або далі, у сигмоподібну ободову, обтуратор виймають і замість нього в трубку вставляють освітлювальний електричний пристрій. Кишку можна роздивитися на відстані 30 см.

У нормі слизова оболонка кишки гладенька, волога, рожевого кольору, у разі запалення стає тьмяною, каламутною, можна спостерігати виразки, набряк, крововиливи, гемороїдальні вузли. За допомогою ректороманоскопії ракові пухлини прямої і нижньої частини сигмоподібної ободової кишок можна виявити на ранній стадії. Крім того, у ректороманоскопах є пристосування для прицільної біопсії, що дає змогу провести морфологічне дослідження одержаного шматочка слизової оболонки.

Колонофіброскопія. Для глибшого ендоскопічного дослідження товстої кишки користуються колонофіброскопом (ендофіброскопом), який має довжину 86—186 см. Завдяки своїй еластичності він може бути уведений через відхідник у товсту кишку до сліпої включно. Окрім огляду за його допомогою можна здійснити біопсію слизової оболонки кишки. Колонофіброскопію проводять після спеціальної підготовки за допомогою спеціальних проносних засобів, що забезпечує повне очищення всіх відділів товстої кишки від калових мас.

337

Копрологічне дослідження

Уздорової людини випорожнення переважно утворені з неперетравлених решток їжі, що не засвоюються організмом, залишків травних соків, кишкового епітелію і великої кількості мертвих аеробних і анаеробних мікробних тіл, які становлять значний відсоток усієї маси випорожнень.

За даними загального аналізу випорожнень можна визначити ступінь засвоєння їжі, стан жовчовиділення, наявність запальних змін, приховану кровотечу. Велике значення має дослідження випорожнень для виявлення глистяних та протозойних інвазій кишок, які дуже поширені серед населення.

Унормі загальна кількість калових мас, що утворюються в організмі за добу, становить 100—200 г. До збільшення добової кількості випорожнень призводить споживання великої кількості рослинної їжі, її погане засвоєння, посилення перистальтики. Кількість випорожнень зменшується у разі голодування, закрепів, споживання їжі, що швидко всмоктується і дає мало решток (наприклад, яєць, м’яса). У нормі випорожнення мають ковбасоподібну форму і м’яку консистенцію, яка, головним чином, залежить від ступеня всмоктування води.

Розрізняють макроскопічне, мікроскопічне, хімічне і бактеріологічне дослідження випорожнень. Під час макроскопічного дослідження випорожнень можна оцінювати форму і консистенцію їх, запах, колір, наявність решток неперетравленої їжі, слизу, крові, паразитів.

Унормі товщина стовпчика випорожнень у середньому становить 2—4 см. За наявності органічного звуження або спазму нижніх відділів товстої кишки стовпчики випорожнень стають тонкими і сплощеними. Під час закрепу кал стає щільним.

Колір. Нормальний (коричневий) колір випорожнень зумовлений наявністю пігменту стеркобіліну. Колір випорожнень може залежати від якості їжі, приймання медичних препаратів. У разі зменшення надходження жовчі в кишки випорожнення стають сірувато-білого кольору — ахолічні випорожнення. Чорні випорожнення спостерігаються в разі вживання чорниць, препаратів заліза, вісмуту, карболену. Чорного кольору випорожнення також бувають у разі кровотеч у верхньому відділі травного тракту (ротова порожнина, стравохід, шлунок, дванадцятипала кишка), що зумовлено утворенням сірчистих сполук заліза.

Незмінена кров, яка міститься зовні калу, надходить переважно із сигмоподібної ободової або прямої кишки. Це спостерігається при виразковому коліті, геморої, раку прямої кишки, дизентерії.

Запах. Запах випорожнень залежить від скатолу, який утворюється у процесі гниття білків, а також від індолу і летких жирних кислот. У разі посилення процесів бродіння випорожнення набувають кислого запаху. Різко виражений гнильний запах свідчить про посилення в кишках гнильних процесів (гнильна диспепсія).

Увипорожненнях здорових людей завжди є рештки неперетравленої їжі, переважно рослинної (наприклад, шкірки ягід і фруктів, горіхи, зелений салат,

338

огіркові зерна), а також проковтнуті шматочки кісток, хрящів. Проте патологічним треба вважати значну кількість решток їжі у випорожненнях, яка в нормі повністю перетравлюється і всмоктується, — це шматочки м’яса, картоплі, жир. Велика кількість сполучної тканини у вигляді білястих нитчастих обривків свідчить про зниження кислотності шлункового соку або повну ахілію. Виявлення неперетравленого м’яса вказує на зниження рівня протеолітичного ферменту підшлункової залози, що виникає в разі недостатності її зовнішньої секреторної функції.

Під час проведення макроскопічного дослідження випорожнень із патологічних складових можна виявити слиз, кров, гній.

Слиз у випорожненнях з’являється при запальних процесах у кишках. У разі ураження верхнього відділу кишок (ентерит) у його вмісті виявляють слиз, що має вигляд дрібних слизових грудочок, які рівномірно перемішані з рідкими випорожненнями. При запаленні товстої кишки (коліт) слиз лежить на поверхні випорожнень у вигляді білих тяжів. При мембранозному коліті слиз виділяється стрічкоподібними щільними тяжами.

При дизентерії, виразковому коліті, туберкульозі кишок, а також у разі розпаду пухлин, особливо товстої кишки, у випорожненнях з’являється гній, який найчастіше змішаний із слизом і кров’ю.

Мікроскопічне дослідження випорожнень має ще більше значення для виявлення стану кишкового травлення. Під час мікроскопічного дослідження невелику грудку випорожнень розтирають з водою до рідкої консистенції. Краплю суміші наносять на предметне скло, зверху кладуть покривне скло і такий незабарвлений (нативний) препарат розглядають під мікроскопом.

Унормальних випорожненнях виявляють багато решток рослинної їжі — рослинні волокна, ворсинки, спори грибів. Трапляється невелика кількість жиру

увигляді крапель і пластинок, а також у вигляді голчастих кристалів. Велика кількість жиру (стеаторея) свідчить про порушення процесів розщеплення і засвоєння жирів. Причиною стеатореї можуть бути порушення функції підшлункової залози, жовчовиділення.

Уразі недостатньої функції підшлункової залози в нативних препаратах також виявляють велику кількість м’язових волокон із чітко вираженою поперечною смугастістю (креаторея).

Під час мікроскопічного дослідження у випорожненнях можна побачити слиз у вигляді безструктурних волокон, лейкоцити й еритроцити. Велика кількість лейкоцитів свідчить про захворювання нижніх відділів кишок (дизентерія, рак, туберкульоз). Під час кровотечі у нижніх відділах кишок у нативних препаратах можна виявити значну кількість еритроцитів.

Хімічне дослідження випорожнень. За допомогою хімічного дослідження випорожнень можна виявити порушення обміну речовин або окремих функцій різних відділів травної системи. Реакція випорожнень, яку визначають за допомогою лакмусового папірця, у нормі слабколужна або нейтральна. Незначні

339

відхилення можуть бути зумовлені характером їжі. У разі посилення бродильних процесів у кишках реакція стає різко кислою, а в разі гниття — різко лужною.

Важливе значення має виявлення крові, особливо у діагностиці виразок і пухлин травного тракту. За допомогою хімічних проб визначають домішки невеликої кількості крові (прихована кров), яка не змінює кольору випорожнень. В основі методів, що їх застосовують для виявлення крові у випорожненнях, лежить здатність гемоглобіну бути каталізатором окисно-відновних реакцій. Тому реактив складається, по-перше, з речовин, які легко окислюються і змінюють свій колір (наприклад, бензидин, пірамідон, гваякова кислота), по-друге, — із речовин, які легко віддають кисень (пероксид водню, пероксид барію). Для розчинення еритроцитів застосовують оцтову кислоту. У лабораторіях найчастіше проводять реакцію Грегерсена, де окислювачем є пероксид водню, а відновлювачем — бензидин, який у процесі окиснення змінює свій колір. Приховану кров виявляють у 90—93 % хворих на рак шлунка. При виразці шлунка і дванадцятипалої кишки прихована кровотеча спостерігається у 20—25 % випадків (тільки в періоди загострення хвороби).

Реакція Грегерсена дуже чутлива, а тому до її проведення треба правильно підготувати хворого. Для цього впродовж трьох діб хворий не повинен вживати м’ясної їжі і зелених продуктів. Міоглобін і хлорофіл дають таку саму реакцію з бензидином, як і гемоглобін. Окрім цього, упродовж трьох діб хворий не повинен чистити зуби, оскільки навіть незначне виділення крові з ясен дасть позитивну реакцію Грегерсена.

Виявлення у випорожненнях найпростіших і яєць глистів. Під час мікроскопічного дослідження у випорожненнях можна виявити найпростіші (protozoa) — амеби, джгутикові, інфузорії. Найбільше значення має виявлення амеб, лямблій, балантидій. Для виявлення найпростіших найефективнішим є розглядання нативних препаратів із свіжих випорожнень, які ще зберігають температуру тіла. Цисти найпростіших добре диференціюються після забарвлення розчином Люголя або еозином.

У кишках можуть паразитувати патогенна амеба, яка є збудником амебної дизентерії, а також непатогенні форми мікроорганізмів, наприклад кишкова амеба. Дуже важливо уміти їх розрізнити: у дизентерійній амебі міститься значно менше ядер (1—4), ніж у цистах кишкової амеби (2—8).

Іноді у випорожненнях з’являються представники класу інфузорій, наприклад балантидії, що справляють патогенний вплив, спричинюючи розвиток стійкого коліту (інфузорна дизентерія).

Важливе значення має дослідження випорожнень на виявлення глистяних інвазій (гельмінтоз). Уже неозброєним оком (макроскопічно) у випорожненнях можна побачити членики стрічкових і цільні особини круглих глистів. Найпоширенішими із круглих глистів є аскариди. На поверхні випорожнень можна виявити гострики.

Яйця глистів у випорожненнях виявляють під час мікроскопічного дослідження. Форма, розміри яєць, характер оболонки і вмісту, колір специфічні

340