учебники, методы / Яворський_Пропедевтика_внутрішньої

поліклініці чи за викликом удома в пацієнта, має вагоме значення для подальшого взаємного контакту та стосунків між лікарем і хворим. Уже під час першої зустрічі лікар повинен проявити чуйність до хворого, приділити йому максимум уваги. Хворий повинен повірити в те, що лікар хоче полегшити страждання і вилікувати його. Щире ставлення лікаря до хворого, починаючи з першого контакту, не тільки підніме моральний стан хворого, а й може позитивно вплинути на ефективність проведення лікувальних заходів, що здійснюються згідно з призначеннями лікаря. Найчастіше під час першого знайомства хворий уважно придивляється до лікаря, звертає увагу на його поведінку, слова, жести тощо. Тому байдужість, нетерпіння, поспіх, виявлені лікарем під час контакту з хворим, можуть призвести до втрати довір’я пацієнта до лікаря, а отже, й віри в можливість позбутися своєї недуги.

Обстеження хворого починають з розпитування, тобто збирання анамнезу. У цьому разі лікар, розмовляючи з хворим, довідується про його неприємні відчуття, пов’язані з хворобою, про перебіг, причини й умови її розвитку, про спосіб життя, умови праці тощо. Хоча розпитування проводять за певною загальноприйнятою схемою, не слід забувати про індивідуальний підхід до кожного хворого. Під час розмови з хворим лікар повинен з увагою і терпінням вислухати його розповідь про захворювання. Хворого може дратувати, коли лікар під час розмови з ним починає розмову з ким-небудь з оточення. Розпочавши розмову з хворим, лікар повинен залишити всі інші справи й зосередити свою увагу лише на ньому та його хворобі. Лікар повинен дотримуватися певних мовних норм: користуватися простими висловами, які були б зрозумілими для хворого, не вживати вульгарних слів, не допускати грубих жартів, бути тактовним, не звертатися до хворого, називаючи його на «ти» чи «дід», «бабця» тощо. Під час розмови своїм добрим словом лікар повинен намагатися підбадьорити хворого, поліпшити його настрій. Спілкуючися з хворим, лікар мусить зважувати кожне своє слово, пам’ятати про те, що недомовки, незрозумілі вирази, нечіткі відповіді на запитання можуть сприйматися хворим неправильно й викликати в нього підозру стосовно нещирості лікаря та його слів. У цьому разі у хворого зазвичай може виникнути думка про те, що лікар не бажає повідомити правду про стан його здоров’я.

Покликання лікаря боротися за здоров’я і життя хворого; він зобов’язаний підтримувати надію хворого на одужання, вселяти в нього віру в можливість перемогти свою недугу. Слово лікаря справляє не лише великий лікувальний вплив на хворого, а й може призвести до негативних наслідків — травмувати психіку пацієнта, погіршити перебіг хвороби. Недарма народна мудрість говорить: слово лікує, але слово й ранить. Тому він повинен використовувати силу свого слова, зверненого до хворого, з великою обережністю. Необережне слово, нетактовність чи нестача культури лікаря негативно впливають на хворого. Наслідки такого негативного впливу називаються ятрогенією (від грец. іаtros — лікар і genesis — походження). Ятрогенні, тобто спричинені лікарем,

11

захворювання, легко розвиваються в помисливих, недовірливих людей, які надмірно цікавляться собою і своїм станом здоров’я, прислуховуються до кожного слова лікаря і розмов обслуговуючого персоналу. Причиною ятрогенії можуть бути різні ситуації, які, на перший погляд, здаються цілком безневинними. Наприклад, ятрогенія може виникнути після обговорення лікарями в присутності хворого результатів його аналізів та інструментальних досліджень, висновків консультантів щодо хвороби. Вживання лікарем незрозумілих для хворого висловів та медичних термінів нерідко спричинює у хворого глибокі переживання, наводить на песимістичні роздуми і, як наслідок, зумовлює виникнення ятрогенних нашарувань. Іноді причиною ятрогенії стає знайомство хворого з медичною документацією, наприклад, з історією свого захворювання і записами, що там є. Останнім часом унаслідок упровадження в практику нових інструментальних методів дослідження структура ятрогенних захворювань дещо змінилася. Тепер нерідко трапляються особи, які починають вважати себе хворими після того, як довідалися про результати певних інструментальних досліджень, наприклад, ультрасонографії чи сканування, проведених у них за рекомендацією різних спеціалістів.

Останнім часом у зв’язку зі значним розширенням діапазону діагностичних інвазивних методів дослідження й арсеналу лікувальних засобів стали частішаливипадки траплятися більш небезпечніші форми ятрогенних захворювань, зумовлені не психотравмою, а неправильними діями лікарів. У цьому разі йдеться не про надуману самим хворим хворобу, а про справжній патологічний процес, спричинений діями лікаря. Джерелом такої ятрогенії, що може навіть загрожувати життю хворого, бувають технічні огріхи під час проведення лікарем деяких інструментальних інвазивних досліджень (пункційна біопсія, ендоскопія, зондування серця тощо), а також побічний вплив ліків та алергійні реакції, зумовлені ними.

Важливим питанням медичної деонтології, що продовжує бути предметом жвавої дискусії, є те, чи треба інформувати хворого про наявність у нього злоякісної пухлини, про тяжкість стану його здоров’я та можливість несприятливого завершення хвороби. Іноді хворі наполягають на тому, щоб лікар сповістив діагноз їхнього захворювання, зокрема коли йдеться про злоякісну пухлину. Наразі лікар не може сказати хворому правду, а повинен свідомо ввести його

воману, пам’ятаючи слова найвидатнішого лікаря античної Греції-Гіппократа (460—377 рр. до н. е.): «Оточи хворого любов’ю, залиш його в невіданні того, що йому загрожує». Видатний австрійський письменник Стефан Цвейг писав: «Якщо обман допомагає хворому, то це вже не нікчемна брехня, а відмінні ліки». Проте лікар зобов’язаний сказати близьким родичам всю правду про стан хворого, пояснивши їм, як вони повинні поводити себе з хворим, щоб не викликати

втого підозри, що від нього щось приховують його хвороби. Але бувають такі ситуації, коли лікар зобов’язаний сказати хворому правду про його тяжкий стан (наприклад, це стосується хворих із гострим інфарктом міокарда). Річ у тім, що

12

не всі хворі хочуть зберігати режим спокою, а його порушення може спричинити розвиток різних ускладнень і навіть до раптову смерть. Отже, таких хворих необхідно попередити про ймовірні негативні наслідки, які можуть виникнути в разі порушення ними режиму абсолютного спокою.

Часто коли виникають сумніви щодо правильного встановлення діагнозу, по допомогу звертаються до досвідчених консультантів. Позитивна роль консультантів у встановленні діагнозу й виборі правильного лікування безсумнівна. Проте такі консультації створюють деякі деонтологічні проблеми. Адже встановлений консультантом діагноз і запропоноване ним лікування обмежують ініціативу лікаря-куратора і можуть зменшити його роль у процесі лікування хворого. Іноді лікарі викликають консультанта не стільки заради самої консультації, скільки задля того, щоб застрахувати себе перед близькими пацієнта і перекласти відповідальність за правильність діагнозу й лікування хворого із себе на консультанта. Однак треба пам’ятати, що юридично й морально за долю хворого завжди відповідає лікар-куратор, а не консультанти, які лише епізодично бачать пацієнта і вносять відповідні записи в його медичну картку.

Взаємини між лікарями завжди повинні бути колегіальними, доброзичливими. Лікар високої культурни ніколи не дозволить собі критикувати в присутності хворого свого колегу, висловлювати сумніви щодо діагнозу й методів лікування, авторами яких є інші лікарі. Такі розмови не додають авторитету лікареві в очах хворого, а навпаки, вселяють недовіру до медицини взагалі й до лікарів зокрема, заподіяти значної шкоди самому хворому. Розумний лікар повинен зважати на думку свого колеги, прислуховуватися до неї, не забуваючи про загальні етичні правила.

Якщо лікар помітив у діагнозі чи лікуванні хворого якусь помилку, допущену іншим лікарем, він повинен намагатися її виправити, але, щоб не підірвати авторитет свого колеги й не викликати у хворого зайвих переживань і зневіри щодо успішності лікарської діяльності.

Лікарська діяльність потребує збереження лікарської таємниці. Усі дані про хворого і його захворювання лікар зобов’язаний тримати в таємниці, не розголошувати серед сторонніх осіб, щоб не заподіяти хворому моральної і матеріальної шкоди.

Професія лікаря — особлива професія. Вона потребує великої самопожертви, сили волі, терплячості. Лікар не має права бути посереднім спеціалістом, він повинен стати спеціалістом високого класу, здатним успішно долати страждання хворої людини, боротися за її життя, уміти лікувати не лише тіло, а й душу хворого.

13

Розділ II МЕТОДИ КЛ²Н²ЧНОГО ОБСТЕЖЕННЯ

ХВОРОГО

Перед тим як розпочати лікування хворого лікар повинен розпізнати хворобу, тобто встановити діагноз захворювання, з приводу якого пацієнт звернувся по допомогу. Очевидно, що лише правильне розпізнавання хвороби відкриває можливості успішного лікування. Про це знали лікарі ще античного Риму, які стверджували: «Qui bene diagnoscit, bene curat» («Хто добре розпізнає, добре лікує»). Уміння розпізнати хворобу залежить від досконалого вивчення самої хвороби і всіх її проявів у конкретного хворого. Отже, завдання лікаря — насамперед вивчення проявів (симптомів, ознак) захворювання, на підставі яких можна розпізнати хворобу. Симптоми хвороби визначають за допомогою низки методів дослідження, що їх віддавна застосовують у клінічній практиці і які постійно поповнюються відповідно до розвитку науки й техніки. До методів обстеження хворого належать: розпитування, огляд, пальпація, перкусія (вистукування), аускультація (вислуховування), лабораторні й інструментальні методи дослідження, хірургічні методи (біопсія, пробна лапаротомія).

Розпитування. Обстеження хворого починають з розпитування, метою якого є отримання від хворого даних про його хворобу та пов’язані з нею відчуття. Розпитування називається також збиранням анамнезу (від грец. anamnesis — спогад). Під час розпитування хворий по пам’яті на підставі власних спогадів розповідає про свою хворобу, її прояви, які він сам у себе спостерігає і відчуває. Сукупність усіх відомостей, одержаних під час розпитування хворого, називають анамнезом. Розпитування має дуже важливе значення і є першим етапом ознайомлення лікаря з пацієнтом. Анамнестичні дані, отримані шляхом розпитування хворого, певною мірою мають суб’єктивний характер, проте відіграють значну роль у встановленні діагнозу. Ще в XVII ст. один із видатних італійських вчених і лікарів D. Baglivi (1668—1707) стверджував: «Qui bene indagat, bene diagnoscit» («Хто добре розпитує, той добре ставить діагноз»). Особливого значення розпитуванню хворих як важливому методові дослідження в клініці надавали видатні лікарі другої половини XIX ст.: Н. Huchard (1844—1910), професор із внутрішніх хвороб у Парижі; І. Charcot (1825—1893), професор з неврології в Парижі; Г.А. Захар’їн (1829—1897), керівник клініки факультетської терапії Московського університету.

Лікар повинен оволодіти методами розпитування і користуватися ними так само, як і способами об’єктивного дослідження. Вміле розпитування — збирання анамнезу — є складним методом обстеження хворого. Для оволодіння цією методикою необхідно мати певний запас медичних професійних знань, щоб

14

зуміти не лише ставити хворому запитання, а й об’єктивно оцінити його відповіді та використати їх у діагностичному аспекті. Той, хто обстежує хворого (лікар або студент-медик), повинен своєю поведінкою привернути до себе хворого вже з перших хвилин контакту з ним. Лише в атмосфері довіри хворого до лікаря можна сподіватися на те, що хворий на всі поставлені йому запитання відповідатиме охоче, вичерпно, без приховування проявів хвороби чи епізодів свого життя. Питання, які торкаються інтимного життя, можуть бентежити хворого. Наприклад, зовсім нелегко отримати правильну відповідь на запитання, чи опитуваний хворів на захворювання що передаються статевим шляхом, чи зловживає спиртними напоями, чи вживає наркотики. Особистий такт, лагідна

іспокійна поведінка, прояви співчуття лікаря у ставленні до хворого зазвичай викликають довіру і значно полегшують розпитування, розширюють його обсяг. Водночас надто офіційна, а тим паче нетактовна поведінка лікаря з хворим, неуважне ставлення до його розповіді про переживання у зв’язку з хворобою можуть підірвати довіру хворого до лікаря і таким чином звести збирання анамнезу до суто формальної, механічної реєстрації фактів, позбавлених глибокого сенсу

ідіагностичного значення.

На початку розмови з лікарем хворому треба дати змогу висловитися самому

вдовільній формі про свої відчуття і про все, що його турбує. Лікар повинен вислухати розповідь хворого уважно, не перериваючи потік його думок, що дасть змогу не тільки зорієнтуватися в суб’єктивних проявах хвороби, а й у психоемоційному стані та інтелектуальному розвитку пацієнта. Однак здебільшого хворі не вміють чітко викласти відомості про стан свого здоров’я та відчуття, пов’язані із захворюванням, із приводу якого звернулися по лікарську допомогу. Тому лікар не повинен обмежуватися лише пасивним вислуховуванням того, що сповіщає сам хворий, а брати активну участь у розмові, ставити додаткові цілеспрямовані запитання, щоб уточнити відомості хворого, розпитувати його в певних послідовності й порядку.

Під час постановки навідних запитань хворому не варто підказувати й нав’язувати відповіді. Той, хто проводить дослідження, повинен брати до уваги всі відомості, що їх надав хворий: інакше, не може бути й мови про поділ отриманих від хворого анамнестичних даних на потрібні й непотрібні для встановлення діагнозу. Лікар зобов’язаний об’єктивно й неупереджено ставитися до всіх відомостей, отриманих під час розпитування. Якщо він втратив об’єктивність щодо даних анамнезу, виникає ризик встановлення упередженого, зазвичай хибного, діагнозу. Крім того, невміле ведення розпитування, зокрема сугестивне нав’язування лікарем хворому відповідей, надмірне зосередження уваги на деяких проявах хвороби може заподіяти значної шкоди пацієнтові і навіть зумовити розвиток ятрогенного захворювання. Відомо, що

вкінці другої половини XIX ст. в Парижі значно зросла кількість випадків істерії. Це сталося після того як видатний французький невропатолог і психіатр Жан Мартен Шарко розробив і опублікував вчення про істерію. Згодом

15

з’ясувалося, що такий спалах випадків істерії був спричинений самими лікарями, які, надмірно захопившись ученням Шарко під час розпитування своїх пацієнтів мимовільно сугестували їм ознаки цієї хвороби. Зі знанням справи проведена розмова з хворим може не лише сприяти правильному розпізнаванню захворювання, а й позитивно вплинути на психічний стан і самопочуття хворого, тобто справити психотерапевтичну дію. Під час розпитування лікар повинен зрозуміти психічний стан і особистість хворого, а також ставлення його до своєї хвороби та пов’язаних із нею відчуттів.

Деякі пацієнти перебільшують симптоми свого захворювання, нерідко надають великого значення навіть незначним, неістотним відчуттям. Така поведінка називається аґравацією. Є суб’єкти, які навмисно, маючи на увазі певну мету, наприклад ухилення від військової служби чи судової відповідальності, повідомляють фіктивні відомості, намагаються ввести лікаря в оману. Таку дію називають симуляцією, а осіб, які вдають із себе хворих, — симулянтами. Тому лікар повинен критично оцінювати відомості, отримані під час розпитування пацієнта, і, таким чином, застерегти себе від встановлення помилкового діагнозу. Під час розпитування завжди слід дотримуватися індивідуального принципу, звертаючи увагу на особистість хворого, його поведінку, але пам’ятати, що перед лікарем хвора людина зі своїми суб’єктивними відчуттями, які вона переживає через хворобу.

Розпитування проводять за певною схемою, що складається з таких частин: 1) паспортні дані; 2) скарги хворого; 3) анамнез теперішнього захворювання; 4) анамнез життя хворого.

Паспортні дані записують на першій сторінці медичної картки хворого. Вони включають: 1) прізвище, ім’я, по батькові; 2) стать; 3) вік; 4) домашню адресу; 5) місце роботи; 6) професію або посаду; 7) дату госпіталізації до стаціонару або звернення до лікаря в амбулаторному закладі. Паспортні дані записує медичний працівник у приймальному відділенні стаціонару або в реєстратурі поліклініки чи амбулаторії ще до моменту зустрічі хворого з лікарем.

Скарги хворого. Під час розпитування лікар з’ясовує скарги, які змусили хворого звернутися по допомогу. Хворий скаржиться на неприємні відчуття, виникнення яких зумовлене функціональними розладами чи структурними змінами в органах або системах організму, спричиненими хворобою.

Скарги хворого мають суб’єктивний характер, але здебільшого вони тісно пов’язані з об’єктивними процесами в організмі, тобто з функціональними чи морфологічними змінами в певних органах.

Скарги умовно можна поділити на головні і додаткові, або другорядні. Головними скаргами називають такі неприємні відчуття, які найбільше турбують хворого, привертають його увагу. Ці скарги зазвичай тісно пов’язані з основним захворюванням. Поряд із цим на деякі болючі відчуття хворий може звертати уваги менше, не надавати їм належного значення; нерідко їх вдається виявити, лише ставлячи хворому додаткові запитання. Такі скарги називаються

16

додатковими (другорядними). Прикладами типових головних скарг можуть слугувати такі неприємні відчуття хворого, як стисний біль за грудниною з іррадіацією в ліве плече чи сильний біль у надчеревній ділянці, що виникає натще і вночі. У першому випадку йдеться про біль, характерний для стенокардії, а в другому — для виразкової хвороби дванадцятипалої кишки. Наявність у цих хворих таких відчуттів, як швидка втомлюваність, безсоння, зниження апетиту, треба розцінювати як додаткові скарги.

Для з’ясування скарг лікар ставить хворому такі запитання: «Що вас турбує?», «На що ви скаржитеся?» чи «Які у вас скарги щодо здоров’я?». Після того як хворий вільно висловився, назвавши низку скарг, лікар може скласти уявлення про ймовірне захворювання та розлади функції відповідної системи органів, що лежать в основі розвитку цього захворювання. Отже, на підставі отриманих відповідей він має змогу зорієнтуватися, у якому напрямі треба вести розпитування і які навідні запитання ставити, щоб виявити якнайбільше скарг, пов’язаних із розвитком основного захворювання.

Кожну скаргу необхідно деталізувати, уточнити, охарактеризувати, ставлячи хворому відповідні додаткові запитання. Вияв якої-небудь скарги без детальної її характеристики буде лише констатацією певного факту, зазвичай позбавленого істотного діагностичного значення. У цьому разі лікар (студент) перетвориться на реєстратора чи обліковця болісних відчуттів пацієнта. Наприклад, якщо під час розпитування хворий скаржиться на біль у ділянці серця, така інформація має обмежене значення і може лише певною мірою свідчити про розвиток захворювання серця. Але коли лікар ставить цілеспрямовані запитання, мета яких деталізувати особливості болю в ділянці серця, то такий симптом, як біль, може стати вагомим діагностичним критерієм. Наприклад, у ході розпитування лікареві вдалося з’ясувати, що біль у ділянці серця має стисний характер, віддає (іррадіює) в ліве плече і ліву лопатку, виникає у вигляді нападу під час швидкої ходьби або психоемоційного збудження, минає після вживання нітрогліцерину. Такий біль є характерним саме для стенокардії. Наведений приклад яскраво ілюструє, наскільки правильно проведене розпитування з деталізацією характеру скарги хворого може допомогти у встановленні діагнозу. Для підтвердження сказаного наводимо ще один приклад про біль, але іншої локалізації. Хворий скаржиться на сильний, нестерпний біль у ділянці правого підребер’я. Під час детального розпитування з’ясувалося, що біль, який виник раптово у вигляді нападу після споживання жирної їжі, віддає в праву лопатку. Такий біль типовий для жовчної кольки і найчастіше спостерігається за наявності жовчнокам’яної хвороби.

Щоб детально охарактеризувати біль, лікареві в розмові з хворим необхідно з’ясувати: 1) локалізацію болю (наприклад, біль за грудниною, у ділянці серця, у надчеревній ділянці, біля пупка, у ділянці попереку, у литкових м’язах тощо); 2) характер болю (тупий, гострий, кóлючий, ниючий, стисний, стріляючий); 3) інтенсивність болю (незначний, помірний, сильний, дуже сильний, нестерпний);

17

4)іррадіацію болю (в ліве плече, праву лопатку, стегно, статеві органи тощо);

5)чинники, що спричинюють або посилюють біль (наприклад, фізичне навантаження, хвилювання, споживання жирної чи смаженої їжі, голодування); 6) чинники, що спричинюють або зменшують біль (медикаментозні засоби, спокій, певне положення тіла, голодування, споживання їжі тощо); 7) тривалість болю;

8)наявність у момент болю супровідних явищ (наприклад, серцебиття, перебої в діяльності серця, блювання, загальна слабість, часте сечовиділення).

Певним чином деталізованими повинні бути кашель, задишка, судоми, блювання, гикавка, серцебиття тощо.

Запитання до хворого мають бути добре обдуманими, чіткими, простими, стислими і зрозумілими з урахуванням його розумового й культурного рівня. Для успішного проведення розпитування лікар повинен пристосуватися до способу мислення (менталітету) хворого. За таких умов треба очікувати від хворого більш визначених відповідей про свої болісні відчуття.

Іноді хворий забуває розповісти про деякі неприємні відчуття або не звертає на них уваги. Тому йому ставлять низку запитань, які стосуються функціональної діяльності різних органів і систем організму. Отже, треба додатково розпитати хворого про його неприємні відчуття (скарги), пов’язані з розладами функції дихальної системи (кашель, задишка, біль у грудях, кровохаркання), кровообігу (біль у ділянці серця, за грудиною, задишка, серцебиття, аритмії), травлення (біль, порушення апетиту, відрижка, печія, нудота, блювання, розлади випорожнення), нирок і сечовивідних шляхів (біль у попереку, під час сечовипускання, розлади сечовипускання, зміни кольору сечі), нервової системи (безсоння, біль голови, дратіливість, запаморочення) і органів чуття (порушення зору, слуху, смаку, нюху, дотику).

На основі зібраних таким чином скарг, уважного їхнього аналізу лікар оцінює загальний стан хворого і встановлює розлади певних органів чи систем та визначає, у якому напрямі надалі вести дослідження.

Анамнез захворювання (anamnesis morbi). Хворого розпитують про історію того захворювання, яке змусило його звернутися до лікаря саме зараз (анамнез хвороби). У цій частині розпитування треба з’ясувати, як розвивалася хвороба від самого її початку до моменту дослідження або звернення хворого по лікарську допомогу. Отже, основна мета збирання анамнезу хвороби — з’ясувати динаміку захворювання, з приводу якого хворий звернувся до лікаря.

Анамнез захворювання — сукупність отриманих від хворого відомостей про розвиток ознак його хвороби. Збирання таких відомостей проводять за певною схемою, а запитання хворому ставлять у відповідній послідовності. Спочатку необхідно довідатися, коли почалася хвороба і які були її початкові прояви. Для цього у хворого запитують: «Як довго (або відколи) Ви вважаєте себе хворим?» або «Коли Ви захворіли?». Потім з’ясовують, як почалося захворювання — раптово, гостро чи поступово. Після цього розпитують про початкові прояви хвороби завичай так: «Які були перші ознаки (прояви) Вашої хвороби?» або «Що

18

Вас турбувало, коли Ви захворіли?». У разі захворювання, що почалося раптово, гостро, наприклад, з появи гарячки або болю, здебільшого хворий може цілком точно визначити початок хвороби, назвавши день, навіть годину, коли з’явилися вказані ознаки. За наявності хронічних захворювань, які часто починаються майже непомітно, з «малих» симптомів і розвиваються поступово, точно визначити початок хвороби складно і для пацієнта, і для лікаря, а іноді навіть неможливо. Насамперед це стосується злоякісних пухлинних захворювань, більшість з яких розвиваються приховано й повільно. Однак іноді і в таких випадках спільні зусилля лікаря й хворого можуть мати позитивний результат.

У хворого треба з’ясувати, що, на його думку, могло спричинити виникнення захворювання, з’ясувати умови, які передували появі ознак захворювання чи спричинили їх виникнення. З’ясування умов, за яких виникла хвороба, може мати діагностичне значення. Так, біль за грудиною або в ділянці серця під час фізичного навантаження або хвилювання в людини середнього чи старшого віку є типовим для стабільної стенокардії — однієї з форм ішемічної (коронарної) хвороби серця. Запалення легень нерідко розвивається після переохолодження організму. Порушення дієти (споживання жирної їжі), зловживання спиртними напоями можуть спричинити розвиток запалення підшлункової залози.

Далі розпитують про перебіг захворювання. Причому спочатку хворому дають вільно висловитися про перебіг хвороби та її прояви, а потім з’ясовують, як змінювалися початкові симптоми хвороби впродовж її розвитку: чи посилювалися, чи прогресували, чи послаблювалися, чи зовсім зникали, чи не виникли нові ознаки, яких напочатку не було. Якщо у хворого з’явилася гарячка, необхідно з’ясувати, як вона почалася, її особливості. Дуже важливо довідатися, чи звертався раніше хворий по лікарську допомогу, які були проведені дослідження (лабораторні й інструментальні), результати їх. Іноді хворий замість того, щоб описати прояви своєї хвороби і характер їх розвитку, сповіщає діагноз, установлений у лікувальних закладах, де він лікувався раніше. Такі дані не варто ігнорувати, але ставитися до них треба критично. У такому разі хворому потрібно запропонувати розповісти докладно про ознаки хвороби в той період, коли був установлений діагноз. Таким чином, лікар, проаналізувавши описані хворим прояви захворювання, може переконатися, наскільки повідомлений пацієнтом діагноз, встановлений раніше, відповідає дійсності. Також необхідно довідатися, яке було лікування, у тому числі санаторно-курортне, який був його ефект. Насамкінець потрібно з’ясувати, якими були прояви захворювання безпосередньо перед зверненням хворого до лікаря чи до його госпіталізації. Хворого треба розпитати, чому він вирішив звернутися по лікарську допомогу саме в цей момент. Якщо хворий перебуває в стаціонарі, необхідно з’ясувати, хто його туди направив (лікар поліклініки, швидкої допомоги).

Анамнез життя (anamnesis vitae). Після ознайомлення зі скаргами й анамнезом хвороби пацієнта розпитують про історію різних періодів його життя, тобто збирають анамнез життя. Відомості, отримані під час збирання анамнезу

19

життя, часто мають зв’язок з анамнезом хвороби, доповнюють його, дають змогу з’ясувати умови розвитку і тривалість нинішнього захворювання.

Анамнез життя збирають за певним планом: 1) дані про народження, фізичний і розумовий розвиток; 2) навчання, трудова діяльність, умови праці; 3) сімейно-побутовий анамнез; 4) для жінок — гінекологічний анамнез; 5) відомості про перенесені в минулому захворювання; 6) шкідливі звички; 7) спадковість; 8) алергологічний анамнез.

Спочатку з’ясовують загальні біографічні дані про хворого. Дізнаються про місце народження та місце проживання хворого нині і в минулому. Відомо, що деякі хвороби мають ендемічний характер, тобто характерні для певних географічних зон і місцевостей. Зокрема, ендемічний зоб поширений у гірських місцевостях (Альпах, Карпатах) і деяких низинних регіонах (Волині); малярія — у субтропічних і тропічних країнах; серпоподібна гемолітична анемія — у країнах Середземномор’я. Клімат деяких місцевостей спричинює розвиток певних захворювань. Наприклад, серед мешканців Англії і скандинавських країн частими є хронічні захворювання органів дихання, що зумовлено значною вологістю повітря і холодними вітрами в цьому географічному регіоні.

Далі з’ясовують, якою за рахунком дитиною був пацієнт у сім’ї, як ріс і розвивався в дитинстві та в юнацький період життя, чи не відставав від ровесників у фізичному й розумовому розвитку.

З’ясовують, у якому віці пішов до школи, як навчався і яку здобув освіту. Важливо знати характер професійної діяльності хворого та умови праці

впродовж усього трудового життя. Детально ознайомитися з професійним анамнезом хворого (спеціальність і професія, стаж роботи, характер виробництва й умови праці). Несприятливі умови праці та вплив шкідливих промислових чинників можуть бути причиною розвитку деяких захворювань. Тривала праця в запилених приміщеннях чи середовищі (вугільні шахти, каменоломні, млини тощо) за умов недостатнього дотримання правил техніки безпеки й охорони праці призводить до розвитку пневмоконіозу — захворювання легень, спричинене вдиханням пилу. За певних негативних умов праці в робітників деяких виробництв можуть виникати промислові інтоксикації організму (марганцеві, свинцеві, ртутні тощо).

Розпитати про житлово-побутові умови та матеріальне забезпечення хворого. Причому необхідно з’ясувати, у якій квартирі мешкає хворий, де вона розташована (на якому поверсі чи в підвалі). Відомо, що несприятливі житловопобутові умови зумовлюють виникнення деяких захворювань. Наприклад, проживання у вологій і холодній квартирі може призвести до розвитку ревматичних захворювань.

Під час розпитування звернути увагу на сімейний стан, взаємини в сім’ї, на спосіб і умови харчування: кількість та якість їжі, зокрема забезпечення вітамінами; режим харчування (нерегулярність споживання їжі, їжа всухом’ятку), кількість споживаної рідини.

20