Постановка рзга:

1. Визначення робочої дози вірусу

Вірус титрують у РГА в об’ємі 0,2 см^3*, визначають 1 ГАО. Для ос- новного досліду беруть вірус у робочій дозі 4 ГАО, тобто до 1 см³ вірусу додають 32 см³ 0,9%-го розчину NaCl.

2. Контроль робочої дози вірусу 4 ГАО

а) У чотирьох лунках готують дворазові розведення робочої дози вірусу 4 ГАО на 0,9%-му розчині NaCl в об’ємі 0,2 см³.

б) У всі лунки додають по 0,2 см³ 1%-ї суспензії еритроцитів.

в) Планшети струшують і залишають за кімнатної температури на 60 хв.

г) При правильному виборі робочої дози вірусу в першій і другій лунках повинна бути чітка гемаглютинація, а в третій і четвертий лунках, гемаглютинації не повинно бути.

д) Якщо одержують інші результати, то концентрацію вірусу в робочій дозі виправляють додаванням 0,9%-го розчину NaCl, якщо гемаглютинація спостерігається більше ніж у двох лунках або менше ніж у двох лунках) і наново ставлять контроль 4 ГАО.

3. Основний дослід РЗГА

а) Готують дворазові розведення дослідної сироватки на 0,9%-му розчині NaCl від 1 : 10 до 1 : 1280 і вище в об’ємі 0,2 см³.

б) У всі лунки додають по 0,2 см³ робочої дози вірусу 4 ГАО.

в) Планшети струшують і витримують від 30 хв. до 18 год. при відповідній температурі залежно від виду вірусу.

г) У всі лунки додають по 0,2 см³ 1%-ї суспензії еритроцитів^*.

д) Планшети струшують і витримують 60 – 90 хв за кімнатної тем- ператури.

е) За титр антитіл ьеруть найвище розведення сироватки, яке спричинює повну затримку гемаглютинації.

є) Одночасно ставлять контролі:

• дослідної сироватки (0,4 см³ сироватки в розведенні 1 : 10 + 0,2 см³ 1%-ї суспензії еритроцитів);

-еритроцитів (0,2 см³ 1%-ї суспензії еритроцитів + 0,4 см³ 0,9%-го розчину NaCl);

-специфічності (постановка основного досліду РЗГА зі специфіч- ною й нормальною сироватками).

Дану методику використовують і для ідентифікації вірусу. Вірус вважається ідентифікованим, якщо специфічна сироватка гальмує гемаглюти- нувальну активність дослідного збудника до її титру за умови повної гемаглютинації в присутності нормальної сироватки.

3.Інтерферон і його властивості

Інтерферо́ни— клас білків, що виділяються клітинами організмів більшості хребетних тварин у відповідь на вторгнення чужорідних агентів, таких як віруси, деякі інші паразити та ракові білки. Завдяки інтерферонам клітини стають несприйнятливими по відношенню до цих агентів. Механізм дії інтерферонів полягає у викликанні каскаду реакцій, що приводять до руйнування дволанцюжкових РНК та деяких інших молекул.

Найбільш вивченою властивістю інтерферону є його здатність перешкоджати розмноженню вірусів. При зараженні клітини вірус починає реплікувати свій геном всередині клітини та розмножуватися, вбиваючи клітину. Клітина-хазяїн при зараженні вірусом починає продукцію інтерферону, який виходить з клітини і вступає в контакт з сусідніми клітинами, роблячи їх несприйнятливими до вірусу. Він діє, запускаючи ланцюг подій, що приводять до придушення синтезу вірусних білків. Таким чином, інтерферон не володіє прямою противірусною дією, але викликає такі зміни в клітині, які перешкоджають розмноженню вірусу. Утворення інтерферону можуть стимулювати не тільки інтактні віруси, але і різні інші агенти, наприклад деякі інактивовані віруси, дволанцюжкові молекули РНК і бактеріальні ендотоксини. Достатньо однієї молекули інтерферону, щоб зробити клітину резистентною до вірусної інфекції.

Інтерферон викликає і цілий ряд інших біологічних ефектів, зокрема пригнічує розмноження клітин. В певних умовах він може перешкоджати розвитку раку. Побічною дією інтерферонів можуть бути деякі симптоми, притаманні для інфекційних хвороб — підвищення температури та відчуття ломки м'язів.

В результаті дії інтерферонів вірусам потрібно освоїти методи, що надають їм можливість розмножуватися за умовами дії інтерферонів. Ці методи включають блокування передачі сигналів, що приводять до синтезу інтерферону і блокування функцій активованих інтерферонами білків.