Аліна Олексіївна Іванченко - 1.5 Семінарське заняття

Підготувала:

студентка 3 курсу групи БМВ 21-22

Навчально-наукового інституту сучасного мистецтва

Іванченко Аліна

СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ ДО ТЕМИ 1.5

3. Життя та творчість Франческо Ландіні.

Упродовж XIV століття музичний склад у творах італійських авторів помітно еволюціонує - від раннього, дещо наївного двоголосся до простого і згодом більш розвиненого триголосся. Сучасні дослідники виявили, що триголосся утверджується в італійців у мадригалі лише після 1340 року, а в жанрі балати - ще пізніше. Утім, до двоголосся італійські композитори залюбки звертаються й тоді, коли вже опановують триголосся. Мабуть, їхнє музичне сприйняття виховане на інших засадах порівняно з традиціями французьких поліфоністів. До XIV століття в Італії існували одноголосні популярні твори (серед них - лауди), широко практикувався спів з імпровізованим супроводом інструмента (можливо, і другого голосу). Власне відчуття мелодії, мелодійного руху, взагалі монодії в італійських музикантів залишалося загостреним і в періоди становлення поліфонії та поліфонічних форм.

У центрі руху Ars nova високо піднімається постать Франческо Ландіні, багато і різнобічно обдарованого художника, який справив найсильніше враження на передових сучасників. До більш раннього покоління належить Якопо да Болонья, Джованні да Фіренце (з Флоренції) або да Каша (Gascia, за назвою місцевості), Гірарделло (або Гірарделус, теж з Флоренції), магістр П'єро (або П'єро да Казерта), Донато да Каша і деякі інші музиканти. За часів Ландіні з'являлися також твори Нікколо да Перуджа і більш молодого їхнього сучасника Бартоліно де Падуя. Ті композитори, що пішли за ними, належать уже перехідному періоду від Ars nova до напрямів XV століття. Один лише Франческо Ландіні («Francesco Cieco», тобто сліпий, як іменували його на той час) лишився в історії саме як особистість: його життя стисло висвітлено в Філіппо Віллані, його рідкісний талант та різносторонні знання сяяли в обраному товаристві флорентійських гуманістів, здобувши славу за життя. На жаль, дата його народження все ж невідома. Народився Ландіні у Ф'єзолі, поблизу Флоренції, в сім'ї живописця. Після перенесеної в дитинстві віспи осліп назавжди. За словами Віллані, він рано почав займатися музикою (спочатку співати, а потім грати на струнних інструментах і органі) - «щоб якою-небудь розрадою полегшити жах вічної ночі» 3. Музичний розвиток його йшов з дивовижною швидкістю і дивував оточуючих. Він чудово вивчив конструкцію багатьох інструментів («наче бачив би їх очима»), вносив удосконалення і винаходив нові зразки. З роками Франческо Ландіні перевершив усіх сучасних йому італійських музикантів.

Особливо прославила його гра на органі, за яку він, у присутності Петрарки, був увінчаний лаврами у Венеції 1364 року. Мабуть, на той час Ландіні ще не був відомим як композитор, а можливо, і складати почав лише з середини 1360-х років. Відомо, що у Флоренції Ландіні багато спілкувався з поетами, писав музику на тексти Франко Саккетті, сам складав вірші, брав участь як рівний у вчених естетичних суперечках гуманістів, серед яких були Колуччо Салутаті та Луїджі Марсільї. У зв'язку з цим дуже цікавим для розуміння його особистості є свідчення автора «Вілли Альберті» - роману, в якому за враженнями очевидця описано події, які відносяться, очевидно, до 1389 року. У товаристві, що зібралося на багатій віллі «І Paradiso» («Рай», «Райська»), Ландіні перебував серед представників партії пополан, поціновувачів Данте та італійської народної поезії, читав свої латинські вірші на захист «семи вільних мистецтв», а потім присутні співали й танцювали під його гру на органі. У тексті роману згадуються також імена Бартоліно з Падуї та Нікколо да Перуджа, що надає оповіданню конкретної достовірності.

Помер Ландіні у Флоренції, його поховали в церкві Сан Лоренцо; на його могильній плиті позначено дату: 2 вересня 1397 року. Протягом тривалого часу з творів Ландіні було опубліковано лише деякі з них. У наші дні відомі 154 композиції Ландіні. Серед них переважають балати (91 двоголосна і 50 триголосних). Мадригалів небагато - всього 11 (з них 9 двоголосних) і 2 каччі. Загалом творчість Ландіні набагато різноманітніша, ніж в інших італійських авторів Ars nova; незрівнянно багатший його образний зміст, досконаліша форма, розвиненіше багатоголосся, індивідуальніша стилістика. З одного боку, композитор знаходить і утримує характерні для нього стильові прийоми, навіть деякі інтонації, з іншого ж боку, його творчість еволюціонує з часом, а в межах кожного жанру він прагне випробувати його різноманітні можливості в різних творах. У Ландіні вже є свій авторський стиль, але геть відсутні стереотипи й не поривається зв'язок із деякими «наївними» рисами раннього італійського багатоголосся. Іншими словами, художня значущість, можна сказати, авторитетність творчості «Сліпого Франческо» анітрохи не позбавляє її чарівності свіжості.

Упродовж творчого шляху Ландіні склад його творів значною мірою поліфонізується (що особливо помітно в мадригалах), канони з'являються лише в каччах, часом виникають імітації, нерідко ускладнюється співвідношення голосів (хоча поряд з цим залишається чинним і рівносиметричний, силабічний виклад). Є підстави вважати, що Ландіні в пізні роки зазнає й певного впливу французької поліфонічної школи, що своєю чергою призводить до більшої ритмічної вишуканості багатоголосся. Як виняток ми знайдемо у нього ізоритмічний задум у мадригалі («Si dolce non sono») або канон двох нижніх голосів - як свого роду супровід до верхнього голосу чільному в ансамблі (мадригал «De! dinmi tu»). Примітно, що триголосний мадригал «Musica son» є і тритекстовим (як старовинні мотети): три досить самостійні голоси (найбільш малорухомий - нижній) звучать із трьома текстами одночасно. Деяка вишуканість цього викладу пов'язана, мабуть, із темою твору, що прославляє «солодке й високе» мистецтво музики. Усе сказане характерно саме для триголосних мадригалів; двоголосні в Ландіні більш специфічні для італійського Ars nova, хоча й містять часом імітації. Але як би не розвивалося мистецтво Ландіні, як би не вдосконалювалася його поліфонічна майстерність, як би не збагачувалася фактура його творів, низка визначальних ознак його музичного письма залишається в силі. На перше місце слід поставити у Ландіні його мелодику: вона майже всюди несе головний образний зміст. Вона може бути більш простою у слідуванні за поетичним текстом (як у пісні), ритмічно витримана; може бути розспівуваною, зі своєрідними фіоритурами (у типово італійській манері), або інтонаційно драматизованою, або роздробленою на короткі фрази, наче поетична промова, і т. п. Багато що при цьому залежить і від співвідношення її з іншими голосами. Так, простіша мелодія у двоголосній балаті «Echo la primavera» суворо й скупо підтримана нижнім голосом (приклад 42). Розвиненіша, з розспівами (на традиційних, аж до нашого часу, інтонаціях «зітхань») мелодія у двоголосній же балаті «Amor con fede» підтримана в басі більш рідкісними для неї опорами, що чудово виділяє і відтіняє її фіоритури, її виразні синкопи, всю її тонку емоційну лінію. Однак не завжди мелодія настільки безроздільно панує над іншими голосами. У великій триголосній балаті «Muort' ormai» два верхні голоси ведуть ніби дует-діалог, відповідаючи один одному, доповнюючи один одного, почергово виступаючи на перший план (приклад 43). Ці зміни відбуваються безперестанку, а бас підтримує ціле, не обмежуючи рухливості

мелодій, не побоюючись утворювати часом паралельні квінти навіть із верхнім голосом. Подібна роль баса, можливо, пов'язана з тим, що він дублюється інструментом або навіть може бути повністю замінений ним. Утім, басовий голос буває у Ландіні й більш розвиненим, більш відчутним у поліфонічному ансамблі. Однак у принципі це не применшує провідної ролі мелодики, характерної для його творчості.

За всіх особливостей його еволюції, у композитора залишається незмінним розуміння цілісності музичної форми, як ясно завершеної, чітко розчленованої, пропорційної у своїх частинах. Походження такої форми - безперечно вокальне, пов'язане зі структурою поетичного тексту. За різних загальних масштабів розділів зазвичай два розділи музики, завершені кожний каденцією, відповідають п'яти розділам (рядкам, дворядкам) тексту порядку А В В В В А А А. Простота й цілісність такої композиції, її традиційно пісенне походження особливо привертали Ландіні до балати: понад 90 % творів написані в нього в цьому жанрі, до якого саме він запровадив триголосся. Членування на розділи (і всередині їх - на фрази) спонукало композитора маркувати його чіткими каденціями із завершальним співзвуччям октави (або октави з квінтою). Індивідуального відтінку набули в нього заключні інтонації в мелодії: плавний низхідний рух від VII до VI ступеня ладу - і від нього прямо до основного тону. Після Ландіні така каденція набула дуже широкого і тривалого поширення - і не тільки в Італії. Є в ній щось м'яке, поетичне, навіть не цілком домовлене. Через століття (в музиці романтиків) ця інтонація стала сприйматися як питальна.

У мелодиці Ландіні було, певно, дуже багато органічного - більше, ніж ми зараз здатні це сприйняти. Наполегливі низхідні «зітхання» у верхньому голосі, експресивні синкопи під час досягнення мелодійних вершин, та й сама «каденція Ландіні» - аж ніяк не «вигадані» композитором: вони кореняться в самій природі італійського вокального мелодизму. В одному з творів Ландіні басовий голос - за висновком сучасного дослідника - збігається з мелодією старовинної сицилійської народної пісні - похоронного Lamento4. Подібні приватні збіги навряд чи в даний час можуть бути простежені на безлічі прикладів. Та й не в них одних тут справа: вони лише в найпростішій формі підтверджують природність, органічність мелодійного складу в творах Ландіні, чуйність його композиторського слуху.

Що стосується участі інструментів у музиці Ландіні та інших представників італійського Ars nova, то за низкою ознак вона могла бути більш-менш значною, про неї не можна не здогадуватися, але визнати її вирішальною поки що немає підстав.