Аліна Олексіївна Іванченко - 1.3 Семінарське заняття

Підготувала:

студентка 3 курсу групи БМВ 21-22

Навчально-наукового інституту сучасного мистецтва

Іванченко Аліна

СЕМІНРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ ДО ТЕМИ 1.3

4. Ліричні жанри: Альба, Сирвента, Пастурель.

Європейська лицарська лірика виникла у Провансі (південь Франції), на межі XI–XII століть. Прованські поети називалися трубадурами (від прованс. trobar — знаходити, вишукувати, імпровізувати).

Відомо близько 500 імен поетів-трубадурів, а кількість пісень, складених ними, наближається до 2,5 тисяч.

Провансальські поети займали різне суспільне положення: серед них були і королі, і знатні феодали, але у своїй більшості це звичайні лицарі, які наймалися на службу. Авторитет трубадура визначався не його соціальним походженням, а мірою таланту. Виникла поезія трубадурів із народних провансальських хороводних пісень, що широко використовували любовну тематику.

Трубадури багато подорожували верхи. До їх прийому готувалися заздалегідь, їхніх пісень чекали всюди: за бенкетним столом, на сезонному турнірі чи у військовому поході. Трубадури не тільки складали вірші, а й писали музику, співали.

Самому виконувати свої твори йому було необов'язково — для цього існували виконавці-жонглери, які часто були слугами трубадурів. Жонглер тоді вважався особою недоторканою, тож господар часто відсилав його до своїх ворогів, аби той зухвалими сирвентами сіяв ворожнечу між васалами супротивника.

Середньовічні поети створили не тільки надзвичайну культуру, а й своєрідну культуру кохання. Культ дами посідав центральне місце у творчості провансальських поетів, серед яких переважали лицарі та представники феодальної знаті. Співець визнавав себе васалом дами, якою зазвичай була заміжня жінка, дружина його сеньйора. Він оспівував її достоїнства, красу і благородство, прославляв її владарювання і страждав через недосяжність мети.

Любов сприймається як найвище благо, а здатність кохати — як показник душевної досконалості та куртуазної доблесті. "Висока" любов була модною і престижною в рицарському колі. Вона протиставлялась любові "безглуздій", тобто грубо чуттєвій — любові "дурних багачів", старих, чванливих, скупих. Часто кохання було платонічним.

А́льба (окс. alba — «ранкова зоря») — жанр провансальських трубадурів, ранкова пісня, скарга закоханих на неминучість розлуки з настанням ранку. Поряд із монологами альбі були притаманні діалоги, присвячені таємному нічному побаченню лицаря (поета) у саду або замковій світлиці з дамою серця, дружиною сеньйора, чи неминучому розлученню закоханих на світанку, про що віщує ранкова зоря, пташиний спів або сигнал сурми з вежі замку тощо. Діалогічність альби вказує на її зв'язок з народною піснею. Всупереч класичній куртуазній ситуації, в Альбі любов стає взаємною, але щастя триває коротко: з настанням ранку коханці розлучаються через страх перед плітками або перед ревнивцем-суперником. Альба зазвичай складається з кількох строф, кожна з яких описує певний момент прощання. Часто зустрічається контраст між красою природи та сумністю закоханих. Кожна строфа твору закінчується словом «альба». Багато альб було створено для музичного виконання. Їх супроводжувала мелодія і часто виконували під акомпанемент музичних інструментів. Жанр альби був запозичений з часом французькими труверами, які називали такі пісні «обад» або «об» (фр. aubade, aube). Протилежний жанр до альби — серена, тобто вечірня пісня. Альба вплинула на розвиток інших жанрів поезії, таких як серенада та ноктюрн. В. Шекспір у драмі «Ромео і Джульєтта» використав альбу (сцена на балконі) як елемент композиції.

Новітні поети до цього жанру звертаються рідко.

До нас дійшли альби таких трубадурів, як Фолькет Марсельський, Гіраут Рик'єр.

(відео) Приклад альби: Россіні, Севільський цирульник, каватина графа Альмавіви.

Каватина написана в характері серенади-альба. Музика каватини близька до ліричних італійських пісень: закруглені, пластичні інтонації, куплетна форма.

Альба зображує таємне побачення лицаря з дружиною сеньйора, що переривається наступаючої зорею (alba). За винятком кількох альб, де ситуація спрощена і наближається до форм народної пісні, ліричні твори цього жанру повторюють одну і ту ж типову ситуацію; часто (хоча і не обов'язково) вводиться фігура вірного друга-лицаря, який охороняє спокій закоханих.

Сирвента (прованс. sirventes) — строфічна пісня в ліриці трубадурів XII-XV ст. Формою нагадувала любовну кансону, але відрізнялася тематично. Головними в сірвенті були суспільно-політичні, релігійні, моральні теми, особисті випади поета проти його ворогів. Поширилися вони в Іспанії під час марокканської агресії, ставши лірикою національного опору, зокрема у творчості трубадура М.Сартра. Найповніше розкрилися версифікаційні можливості під час альбігойських воєн на початку XII ст. Існувало кілька різновидів персональної сірвенти: літературно-пародійні (висміювання побратимів-трубадурів), похвальба — жартівлива пісня, в якій трубадур часто іронічно перераховує свої чесноти, плач — на славу чеснот особи, яку оплакують: покровителя, трубадура, дами. Сірвенти на політичні теми з закликами до війни або, навпаки, до миру та з осудом ворогів були одним з найпоширеніших видів жанру. Знаменитим майстром політичної сірвенти був Бертран де Борн.Сірвенти служили Бертрану де Борну одним із засобів боротьби: він невпинно закликає до бойових дій королів і баронів. І, як сказано в його життєписі, де Борн нерідко створював свої твори з метою розпалювання ворожнечі. Іншими настроями насичені сірвенти Пейре Карденаля, теж прославленого майстра цього жанру. У своїх сатиричних піснях, написаних у мужню і енергійно стилі, він таврує гордість та твердосердя багатіїв і знаті, висловлює симпатії до бідного і безправного люду, обурюється на французькі війська і інквізицію, які зраджували розгрому альбігойців. В одній з сірвент, написані Гі де Кавальоном, священики засуджуються за те, що «залишили свою головну справу» і переймаються виключно мирськими інтересами. У віршах трубадурів висміюються вшанування мощей, аморальність священників та єпископів, їхнє користолюбство. Вельми популярна традиція обміну сірвентами (поетичного диспуту з різних питань) з часом створила спеціальний діалогічний жанр — дебати. Цей жанр запозичили й французькі трувери. Сервенти відігравали важливу роль у суспільному житті середньовічної Європи. До нашого часу дійшло лише два твори Алегрета: пісня любовного змісту й сірвента, які прославляють Альфонса VII Кастильського.

Популярний був і жанр пастурелі (pastorella або pastorela), пісня, що зображає розмову лицаря з пастушкою; великим майстром цього жанру був Маркабрюн. Пастурель — це жанр не так «соціальний», де зустрічаються представники протилежних класів, як жанр протиставлення поглядів на життя: з одного боку куртуазного, з іншого — здорового глузду. Причому трубадур, який звертається по-куртуазному до пастушки, майже завжди зазнає поразку. Жанр пастурелі, як і багато інших літературних термінів, був запозичений з французької мови. Тому, коли ми говоримо про пастурелі в українській літературі, ми маємо на увазі твори, які відповідають характеристикам цього жанру, але були створені українськими авторами або перекладені українською мовою. Сьогодні термін "пастурель" може використовуватися ширше, ніж у середньовіковій літературі. Він може застосовуватися до будь-якого твору, який описує зустріч між представником вищого суспільства і простолюдином, часто з елементами кохання або соціальної критики.