8. Основні лінгвістичні антиномії.

Внутрішні причини мовних змін закладені в мові. Це антиномії, боротьба між якими призводить до змін:

• Антиномія позначувального і позначуваного – план вираження (позначувальне) і план змісту (позначуване) мовного знака перебувають у стані нестійкої рівноваги, що зумовлює розвиток багатозначності й омонімії, з одного боку, і синонімії – з іншого;

• Антиномія норми і системи – не все, що потенційно закладене в структурі мови дозволяє норма. Наприклад, у мовленні дітей, які утворюють похідні слова за продуктивними словотвірними моделями, трапляються такі оказіоналізми як: «малюваю», «випру», «догну», що приведені у відповідність до їх твірних основ «малювати», «випрати», «догнати». Норма таких форм не допускає, як не допускає змінювання запозичених слів типу «кіно», «піаніно»;

• Боротьба між нормою і системою призводить до змін, які полягають у тому, що заборонена форма стає нормативною. Ще недавно в українській мові, як тепер у російській, слово пальто належало до невідмінюваних іменників;

• Антиномія мовця і слухача – мовець намагається скоротити і спростити мовлення, тоді як слухач потребує якомога повнішого виражання думки, інколи й надлишкової інформації. Внаслідок такої антиномії змінюється форма слів, їх категоріальне значення (автомобіль —авто; метрополітен — метро);

• Антиномія інформаційної та експресивної – функцій мови. Багато нових слів і виразів з’являються внаслідок суперечності між стандартним і експресивним началами в мовленнєвій діяльності. Так, наприклад, слово автомобіль з часом звузило своє вживання за рахунок експресивнішого синоніма машина, а в наш час набуло поширення ще експресивніше тачка.

• Антиномія мови і мовлення – суперечність між мовою і мовленням полягає в тому, що збільшення кодових (мовних) одиниць зумовлює скорочення тексту (мовлення), а зменшення – подовження (збільшення обсягу) тексту. Код не може нескінченно збільшуватися, бо людський мозок не зміг би його запам’ятати, а дуже довгий текст ускладнив би спілкування. Тому ці дві протилежні тенденції постійно діють у мові і таким чином збагачують мовні виражальні засоби.

• Антиномія стійкості і руху в мові – суперечність тісно пов’язана з розумінням мови як діяльності і як продукту діяльності. Мова постійно змінюється і водночас незвичайно стійка. Кожна людина вносить свої зміни в мову, і водночас вона сприймає її в готовому вигляді від попередніх поколінь.

• Антиномія індивідуального і колективного в мові – мова належить завжди цілому народу, але в той же час вона залишається творінням окремих осіб, тому що мова живе і відтворюється тільки у вустах окремих людей. Оскільки говорять тільки окремі особи, то мова – творення індивідів. Мова виражає світогляд окремої людини, але водночас людина завжди залежить від народу, до якого належить. Мова як діяльність завжди передбачає мовця і слухача, які уособлюють колектив.

• Антиномія розуміння і нерозуміння – мова і розуміння розглядаються як різні форми діяльності мови. Слова набувають своєї остаточної визначеності лише в мовленні індивіда. Проте в живому мовленні ніхто не розуміє слів абсолютно в одному і тому ж значенні: і мовець і слухач можуть сприймати один предмет по-різному і вкладати різний, індивідуальний зміст в одне і те ж слово. Тому взаємне розуміння між мовцями є в той самий час і розбіжністю.