1. Noticia: “Literatura y spanglish”

Por Alexander Prieto Osorno

En las últimas décadas, el spanglish ha pasado de ser una jerga callejera marginal a transformarse en una herramienta cultural de integración e identidad para los 39 millones de hispanos que viven en Estados Unidos. Su uso se ha vuelto corriente en las poderosas cadenas latinas de televisión que transmiten de costa a costa, en campañas de publicidad, estaciones de radio, periódicos y revistas, y se ha convertido en señal característica de la literatura escrita por hispanos en Norteamérica.

Esta práctica generalizada ha conducido a una cierta estandarización de esta lengua mixta, entre español e inglés, que se venía distinguiendo por sus múltiples variaciones según la nacionalidad de origen del individuo, el grado de inglés que conociera o su nivel de asimilación al mundo anglosajón. Y gracias a su creciente presencia en los medios masivos de comunicación y en la literatura, el spanglish ha ganado posición social, económica e intelectual. Las últimas generaciones de autores de origen latino en Estados Unidos lo reivindican como esencia de su doble herencia cultural y parte fundamental de su condición híbrida.

La especialista en el tema, Angélica Guerra, asegura que el spanglish confiere a quien lo habla o a quien lo escribe «la oportunidad de comunicarse en dos idiomas al mismo tiempo y, a la vez, de tener un sentido de pertenencia a las dos culturas». Por ello, y a medida que su práctica ha cobrado fuerza, el spanglish ya no es percibido como un «empobrecimiento» o «envilecimiento» del español, sino como una lengua con gran riqueza que refleja más fielmente la fusión bicultural. En otras palabras, el spanglish es la única patria posible y el signo de identidad que le da un lugar en el mundo a los inmigrantes e hijos de inmigrantes que se sienten extranjeros tanto en sus países de origen como en Estados Unidos.

La presencia del spanglish en la literatura surge a mediados del siglo xx en Nueva York de la mano de poetas y dramaturgos experimentales chicanos (de origen mexicano) y nuyorriqueños (de origen puertorriqueño nacidos en Nueva York). Pero sólo en los años ochenta comenzó a apuntalarse como señal característica de la prosa escrita por hispanos en Norteamérica, con el éxito del llamado «boom latino» y el reconocimiento de una nueva narrativa encabezada por figuras como Óscar Hijuelos, Sandra Cisneros, Rolando Hinojosa, Mayra Montero y Dagoberto Gilb. Aunque los primeros escritores, como Hijuelos e Hinostroza, lo usaron de manera tímida, el spanglish fue ganando mayor aceptación en las nuevas generaciones, y hoy no sólo lo utilizan los narradores hispano-norteamericanos, sino muchos autores latinoamericanos de las promociones más recientes, como el chileno Alberto Fuguet y el boliviano Edmundo Paz Soldán.

Sin embargo, su uso aún no es absoluto, se restringe a algunos diálogos y párrafos de novelas escritas en español o en inglés, y existen pocas piezas narradas completamente en spanglish. Pese a que su práctica oral continúa extendiéndose, las editoriales (ante las dudas que tienen sobre un posible mercado) lo siguen considerando como «poco literario».

Este bloqueo editorial, que se amplía a las revistas culturales, ha impedido su desarrollo en forma escrita, pero no ha desalentado a los escritores que cada vez lo emplean más en sus textos, pues el spanglish también es visto como un mecanismo de resistencia para evitar ser absorbidos por la cultura norteamericana.

Quienes más han contribuido a su difusión literaria han sido las mujeres, a las que aquí dedicamos un capítulo particular, y entre ellas sobresalen Sandra Cisneros, Cristina García, Luz Selenia Vásquez, Giannina Braschi y Ana Lydia Vega, autora del cuento Pollito Chicken, que para muchos es la obra fundacional de la literatura en spanglish. Lo cierto es que el éxito de «boom latino» y este amplio grupo de escritoras han venido sentando una tradición en la práctica literaria del spanglish, que se muestra de manera más evidente en la narrativa de la nueva generación, donde se destaca Junot Díaz (Santo Domingo, 1970), la última gran revelación de las letras hispano-norteamericanas.

2. Violencia machista

Detrás de la marcha que logró unir a más de 200.000 personas en Buenos Aires y a otras miles en el resto de Argentina, Uruguay y Chile están las historias de las mujeres que han muerto por la violencia machista, pero también las de las desaparecidas. El caso de Florencia Pennacchi es uno de los motores de #NiUnaMenos. Fue el pasado marzo en una actividad que sirvió para recordar los diez años de su desaparición cuando por primera vez se pronunció esa frase.

Así lo cuenta María Pía López, socióloga y una de las organizadoras de la manifestación. Lo que se vivió esta semana es el segundo capítulo de lo que comenzó meses atrás cuando escritores, poetas y periodistas decidieron unirse para mostrar la preocupación por la frecuencia con que se estaban empezando a escuchar casos de feminicidio y para recordar a Penacchi, la joven de 25 años que desapareció en Buenos Aires en 2005. “Nos reunimos para hacer una voz colectiva que señalara la angustia por las mujeres asesinadas, hicimos una maratón de lectura bajo la consigna Ni una menos y compartimos con familiares de víctimas. Estuvimos con la mamá de Lola Chomnalez, la jovencita de 15 años asesinada en diciembre”, cuenta. Y no se imaginaron que tres meses después miles de personas se unieran a sus voces para rechazar la violencia machista. “Después del encuentro de marzo hubo más casos. Por eso, hace tres semanas entre periodistas y líderes de organizaciones de mujeres se decidió volver a convocar”, dice, y reconoce que fue gracias al activismo de algunas periodistas en Twitter que la idea creció y que por primera vez en muchos años se realizó una movilización con tanta participación en Argentina, sin que la política no estuviera de por medio. “Fue histórico por la pluradidad de quienes estuvieron presentes. Víctimas, padres, hijos, políticos, periodistas, todos volcados allí con un solo sentimiento”. Los gritos que se alzaron no pedían endurecer penas. Las voces que se unieron lo hicieron para generar una reflexión contra el machismo en lo cultural y en la justicia. “No se trata de pedir mayores castigos, porque la ley ya establece condenas con el agravante de feminicidio, pero igual así los crímenes van en aumento”. “Necesitamos ir a las raíces, a la educación”, asegura López. Y pone como ejemplo los obstáculos que encuentran las mujeres cuando intentan denunciar o el maltrato que reciben por parte de algunos funcionarios, que terminan revictimizándolas. Sobre todo porque hasta hace algunos años en Argentina este tipo de casos eran registrados como crímenes pasionales y solo hasta ahora se empieza a hablar del feminicidio, según explica la socióloga. Por eso, no hay cifras oficiales que den cuenta de cuántas mujeres mueren por el hecho de serlo. Los datos que existen son lo que ha agrupado la ONG Casa del Encuentro, que señala que en siete años fueron asesinadas 1.808 mujeres. La marcha logró ponerle rostro a muchas de esas cifras. Pemitió que cada historia se hiciera grande y que los argentinos demostraran que quieren un cambio, que no tiene nada que ver con la política ni con la religión, sino que solo busca preservar la vida. Lo que viene ahora es incierto, pero las organizadoras dicen que tienen una responsabilidad con el movimiento que crearon y que por eso deberán seguir trabajando para que no haya “una mujer menos en el mundo”, concluye López.

3. Artículo sociopolítico contemporáneo «Orbán cede y la UE abre negociaciones de adhesión con Ucrania y Moldavia»

Un paso que solamente unas horas antes parecía muy complicado por el veto impuesto por Viktor Orbán, primer ministro de Hungría. La decisión se debía tomar por unanimidad

Los Veintisiete han aprobado este jueves la apertura de negociaciones de adhesión con Ucrania y Moldavia, un paso que solamente unas horas antes parecía muy complicado por el veto impuesto por Viktor Orbán, primer ministro de Hungría, que bloqueaba tanto este paso en la ampliación como la canalización de 50.000 millones de euros a Kiev a través del Marco Financiero Plurianual (MFP), el presupuesto europeo que cubre de 2021 a 2027 y que ahora afronta su revisión intermedia. La decisión se debía tomar por unanimidad. Fuentes europeas explican que cuando se ha presentado la propuesta para abrir negociaciones, nadie se ha opuesto. Orbán ha abandonado la sala en el momento en el que había que tomar la decisión, evitando así tener que votar a favor, algo que le ha propuesto Olaf Scholz, canciller alemán. Esto no significa que Ucrania vaya a entrar pronto en la Unión, ya que las negociaciones de adhesión son muy largas, capítulo a capítulo, y pueden durar décadas. Las conversaciones no empezarán hasta primavera, cuando los líderes tendrán que aprobar de vuelta el marco negociador. El primer ministro húngaro había adelantado su negativa a la apertura de negociaciones con Ucrania durante semanas. Esta misma semana, fuentes europeas y diplomáticas se mostraban pesimistas sobre las negociaciones de adhesión, señalando que el veto de Orbán había sido muy claro, aunque desde el equipo de Charles Michel, presidente del Consejo Europeo, se había pedido al resto de líderes europeos que trataran de hablar con el primer ministro húngaro y trataran de convencerlo. Esa “ofensiva de encanto”, un intento de convencer a Orbán por la vía de las buenas palabras, ha incluido una cena en el Elíseo con Emmanuel Macron, presidente francés, y también un encuentro esta mañana antes del Consejo Europeo con los líderes de Francia y Alemania, además de Michel y de Ursula von der Leyen, presidenta de la Comisión Europea. “Agradezco a todos los que trabajaron para que esto sucediera y a todos los que ayudaron. Felicito a todos los ucranianos en este día”, ha escrito Volodímir Zelenski, presidente ucraniano, en un mensaje en redes sociales. El propio Zelenski planteaba pocas horas antes su discurso ante los líderes europeos, ante los que ha hablado por videoconferencia, en otros términos, sabiendo que iba a ser una cumbre larga y dura. “Hoy es un día especial. Y este día pasará a la historia. Ya sea bueno o malo para nosotros, la historia lo capturará todo. Cada palabra, cada paso, cada acción e inacción. Quién luchó por qué”, señalaba pocas horas antes el líder ucraniano.

Orbán ha asegurado que la apertura es “un sinsentido completo” e “irracional”, una “decisión equivocada en estas circunstancias”. “Por eso Hungría no va a cambiar su posición. Por otro lado, 26 países insisten en que es lo que hay que hacer. Por eso hemos decidido que si quieren hacerlo, lo hagan a su manera. No queremos formar parte de esa mala decisión”, ha explicado el primer ministro húngaro en un vídeo subido a sus redes sociales. Alexander de Croo, primer ministro belga, ha sido muy duro con las palabras de Orbán, explicando que si no vetas una decisión, “después tienes que mantener tu boca cerrada”. “No debería de haber dicho eso”, ha admitido rápidamente el político belga.

Los noes de Orbán

Las razones para la negativa de Orbán eran varias. Por un lado, Budapest aseguraba que había una razón estratégica de fondo, que no había manera de convencerles de cambiar de posición porque consideraban que Kiev no cumplía con las condiciones mínimas para esa apertura de negociaciones. Incluso Orbán llegó a pedir a Michel que sacara el asunto de la agenda de la cumbre. También había una razón de intereses. La Comisión Europea sigue manteniendo congelados unos 22.000 millones de euros a Hungría por dudas respecto a su Estado de derecho, y Orbán y sus aliados querían que Bruselas entregara esos millones de euros antes de que se tomara ninguna decisión sobre Kiev.

Este miércoles, en la víspera del Consejo Europeo de diciembre, la Comisión Europea desbloqueó 10.200 millones de euros de fondos de cohesión que mantenía congelados a Hungría. Desde hacía semanas, fuentes comunitarias explicaban que este movimiento llegaría pronto, pero el momento ha generado muchas opiniones en Bruselas, donde algunos lo ven como una cesión de la Comisión Europea al “chantaje” planteado por Budapest. Michel ha explicado ante los medios de comunicación que la Unión Europea ha lanzado “una señal política poderosa” y ha enviado un mensaje al “pueblo de Ucrania”: “Estamos de su lado y esta decisión por parte de los Estados miembros es importante para la credibilidad de los Estados miembros”. La idea de que la Unión no abriera negociaciones de adhesión en esta cumbre generaba mucho nerviosismo en algunas capitales. Una fuente diplomática explicaba horas antes del inicio del Consejo Europeo que fracasar en esta misión sería "un serio golpe diplomáticamente". Nadie sabía exactamente qué quería Orbán, cómo convencerlo de cambiar de opinión. El primer ministro húngaro ha amenazado en el pasado con vetar decisiones sobre Ucrania, como por ejemplo en varios paquetes de sanciones a Rusia, pero siempre acababa cediendo, una y otra vez. En esta ocasión, la sensación general era de que el primer ministro magiar iba en serio, que tenía poco que perder, que sabía que por mucho que planteara un chantaje no podía obtener todo el dinero bloqueado por Bruselas, aunque por el camino ha obtenido los 10.200 millones liberados este miércoles.

Sin embargo, de vuelta, Orbán, aislado y sin aliados en la habitación, ha acabado cediendo mucho más rápido de lo que nadie esperaba. Solamente unas pocas fuentes apostaban en los días a que la presión del resto de líderes doblegarían al primer ministro húngaro cuando se encontrara encerrado en la habitación con ellos, a que volvería a ser incapaz de mantener un veto que responde más a una estrategia política doméstica, en la que se presenta como un freno a las tendencias federalistas de Bruselas. Cuando se queda solo ante el resto de líderes de los Estados-nación que él dice representar, ese bloqueo se hace más difícil de sostener incluso para la narrativa política interna.

Problemas de dinero

La cumbre no ha terminado todavía. Queda pendiente otro de los grandes puntos de la cita: la revisión intermedia del Marco Financiero Plurianual (MFP), el presupuesto europeo que cubre del 2021 al 2027, en el que se planeaba una ayuda de 50.000 millones de euros a Ucrania. Orbán también ha estado vetando esta partida, al considerar que mientras que Hungría tenga fondos europeos congelados no puede destinarse dinero del presupuesto común a Kiev. Los diplomáticos y enviados de los Veintisiete llevan días trabajando en qué hacer si no se convence a Orbán de que el dinero se canalice a través del MFP. "No hay un plan B, hay varios. Si hace falta llegaremos hasta el Z", explicaba una fuente diplomática poco antes de que comenzara la reunión. La idea es que si no es posible hacerlo por la vía del presupuesto europeo se cree un marco de asistencia macrofinanciera en el que puedan participar todos los Estados miembros menos Hungría, y así sortear su veto. Los 'sherpas' de los jefes de Estado y de Gobierno, es decir, sus negociadores personales, han pasado la tarde negociando una nueva versión del MFP, haciendo importantes recortes a la propuesta original de la Comisión Europea, que pedía 66.000 millones de euros de nuevas aportaciones por parte de los Estados miembros. Según fuentes europeas, en estos momentos se trabaja sobre una propuesta en la que las nuevas aportaciones se limitan a 22.500 millones de euros.

Sin embargo, fuentes diplomáticas aseguran que en estos momentos toda la atención está puesta sobre la propuesta en la que esta ayuda a Kiev se canaliza a través del MFP, aunque con cambios sustanciales respecto a la primera versión que se había conocido en verano, cuando Bruselas solicitó 66.000 millones de euros de nuevas contribuciones por parte los Estados miembros. La cifra que había puesto Bruselas sobre la mesa era “loca”, aseguraba una fuente diplomática de uno de los Estados miembros que desde el primer momento dijeron a la Comisión que si necesitaba financiar nuevas prioridades buscara el dinero dentro de sus propios bolsillos, redirigiendo fondos de otras partidas. “No hay dinero gratis”, resumía otra fuente europea en los días previos a la cumbre. Los jefes de Estado y de Gobierno estudiaron una primera negobox (caja de negociación) en el que el dinero fresco ya se había reducido a unos 22.500 millones de euros. Tras unos primeros intercambios los sherpas, los negociadores personales de los líderes, se reunieron por separado y continuaron con sus tiras y aflojas respeto a las cifras.

4. “El inglés de los güesos” de Benito Lynch

La llegada de míster James, o mejor aún de El inglés de los güesos, como le apodaron todos, provocó en los habitantes del puesto de “La Estaca” la más risueña curiosidad y la más franca chacota. Y por cierto que no era para menos: apareció de repente, allá por el bajo de la laguna, jinete en el petiso de los mandados de “La Estancia”, más cargado de bártulos que el imperial de una diligencia, y desplegando al tope de su alta silueta, nítidamente recortada sobre el fondo gris de la tarde lluviosa, un gran paraguas rojo. Bartolo, el hijo del puestero de “La Estaca”, que en ese momento se hallaba en el patio, muy cerca de la puerta de la cocina, fue quien lo advirtió primero y denunció su presencia a grandes gritos: —¡Vean, vean!… ¡Negra! ¡Mama!… ¡Caracho!… ¡Vean!… Y manos sobre el vientre y esparrancadas sus piernas de domador congénito, se reía con unas risotadas agudas como relinchos. Al bullicio del chico salieron de la cocina doña Casiana, la madre; Balbina, la hermanita y “por mal nombre” La Negra, y Santos Telmo, hijo de otro de los puesteros de “La Estancia” y gauchito de aspecto “retobado”, que siempre andaba rondando por allí. —¿Qué pasa, che?… ¿Por qué llamás?… Y fue instantáneo. Tan pronto como los recién aparecidos divisaron a míster James, es decir, a aquel bulto absurdo que, coronado por una enorme margarita roja, venía hacia ellos, deslizándose lentamente sobre el tapiz verdesucio del bañado, todos estallaron en una alegre y recia carcajada: —Pero, ¿qué es eso?… ¡Pero hagamé el favor, Virgen Santísima!… Pero, ¿qué laya de hombre es ése?… Doña Casiana, tan seria y malhumorada de ordinario, se reía con una risa nerviosa, incontenible, que hacía sacudir toda su carne a la manera como sacude el trote el fláccido ijar de los vacunos, y hasta la misma Negra, comunicada, trastornada sin duda por el general alborozo, llegó a decir a Santos Telmo, que estaba a su lado y a quien «le tenía negada el habla dende hacía días por cargoso y por sonso», que míster James parecía «el mesuro diablo adrede». Pero al fin la risa tuvo que ceder su puesto a una impresión de verdadero asombro: aquel mozo rubio, seco y largo como una tacuara, era nada menos que un sabio… Así lo decía, sin vuelta de hoja, el administrador, en una carta que el recién llegado acababa de exhibir al puestero, y en la que se ordenaba a éste alojase a míster James Gray de la manera más cómoda que fuera posible y le auxiliara en toda forma, pues debía realizar importantes excavaciones de carácter científico en la playa de la laguna de “Los Toros”. —¡Está güeno!… ¿Y qué es lo que va a hacer en la laguna, don…, si puede saberse? Y al decir esto, al viejo gaucho le rielaba la malicia en los ojillos grises. —Y… Irá a bañarse…, ¡pues!… —apuntó alevosamente Santos Telmo, por hacer gracia a La Negra, tentada a tal punto de risa, que para no estallar tenía que oprimir con sus dientecillos el extremo suelto del pañuelo. —Mí trabaca —contestó míster James, sin comprender la mofa—; mí busca güesas antiguos…, viecas, viecas… —¿Dice que anda buscando viejas?… —¡Callate, hombre! —respondió entonces el puestero, interesado—. ¡Callate un poco!… Y prosiguió formal: —¡Ah, ah!… Usté va a cavar, ¿no?… Pa sacar güeso de indio, ¿no?… De esas usamentas que hay sepultadas en la playa, ¿no?… —¡Yes!… Güesas india, mí bosca, mí lleva pir museum…, ¡yes! —¡Ta güeno!…, ¡ta güeno!… ¡Oh!… Lo que es usamentas no le han de faltar… Vea; cuando baja la laguna saben andar las calaveras ¡ansina!…, rodando por la playa… —¡Aoh! ¡Yes! ¡Very well!… Mí precisa mucho esos calaveros… Doña Casiana creyó oportuno intervenir: —Vea, don… Señor… Yeimes Grey… —Vea, don “Yemesgré”… Yo no sé a qué comodidades estará hecho usted… El patrón lo manda, es cierto; pero como nosotros semos pobres, quién sabe si podemos atenderlo a satisfacción en estos ranchos… —¡Aoh, siniora! Mí está acostumbrado; mí come, mí doerme linda nomás en todas partes…

Y sonreía amablemente, inclinándose como una pértiga ante la robusta dueña de casa, que, algo ruborizada y con la cara partida de risa, se limpiaba maquinalmente las manos en su delantal azul cuadriculado. —Güeno. Entonces pase nomás, si gusta… Y aunque las comodidades de la casa no eran muchas, el ingenio de sus habitantes por una parte y la sencillez del viajero por la otra, solucionaron fácilmente el problema de su alojamiento. El ángulo más apartado del rancho, que servía de cocina, y que a la sazón ocupaba una gran pila de cueros lanares, resultó, en opinión general, el más adecuado para el objeto, y el mismo míster James se encargó de dirigir el arreglo, que La Negra y Bartolo realizaron como una diversión. A cada frase enrevesada del inglés, la risa de la moza se desgranaba en un trino agudo y sonoro, y frecuentemente ella y su hermano tenían que dejarse caer sobre la pila de cueros, con los que estaban formando un tabique, porque les faltaban las fuerzas. —¡Qué carnaval de hombre! ¡Qué cosa más divertida!… —Sin embargo, míster James no parecía incomodarse por aquella descarada chacota. Al contrario, sus pequeños ojos, de un azul profundísimo, miraban complacidos la sana alegría de los dos muchachos, y a cada nueva carcajada de la moza un mohín travieso venía a acentuar por espacio de un segundo aquella leve sonrisa que estaba como estereotipada en sus labios finos.

1. Новина: "Література та спангліш"

Автор: Александр Прієто Осорно

За останні десятиліття spanglish перетворився з маргінального вуличного сленгу на культурний інструмент інтеграції та ідентичності для 39 мільйонів іспаномовних мешканців Сполучених Штатів. Його використання стало звичним у потужних латиноамериканських телевізійних мережах, що транслюються від узбережжя до узбережжя, у рекламних кампаніях, на радіостанціях, у газетах і журналах, а також стало характерною рисою літератури, написаної іспаномовними авторами в Північній Америці.

Така поширена практика призвела до певної стандартизації цієї змішаної між іспанською та англійською мовами мови, яка до того вирізнялася багатьма варіаціями залежно від національності людини, рівня володіння англійською мовою або рівня її асиміляції в англосаксонському світі. А завдяки своїй зростаючій присутності в засобах масової інформації та літературі, spanglish набув соціального, економічного та інтелектуального статусу. Останні покоління авторів латиноамериканського походження у Сполучених Штатах стверджують, що він є сутністю їхньої подвійної культурної спадщини та фундаментальною частиною їхнього гібридного стану.

Фахівець з цього питання Анхеліка Герра каже, що спанґліш дає мовцю чи письменнику "можливість спілкуватися двома мовами одночасно і водночас відчувати приналежність до двох культур". Таким чином, у міру того, як його практика набирає обертів, Spanglish більше не сприймається як "збіднення" або "приниження" іспанської мови, а як багатша мова, яка точніше відображає бікультурний синтез. Іншими словами, spanglish - це єдина можлива батьківщина і знак ідентичності, який дає місце у світі іммігрантам і дітям іммігрантів, які відчувають себе іноземцями як у країнах свого походження, так і в США.

Присутність спанґлішу в літературі з'явилася в середині 20-го століття в Нью-Йорку завдяки чиказьким (мексиканського походження) та нуйоріканським (пуерториканського походження, які народилися в Нью-Йорку) поетам і драматургам-експериментаторам. Але лише у 1980-х роках вона почала утверджуватися як ознака іспаномовної прози в Північній Америці, завдяки успіху так званого "латиноамериканського буму" та визнанню нового наративу, очолюваного такими постатями, як Оскар Хіджуелос, Сандра Сіснерос, Роландо Хінохоса, Майра Монтеро та Дагоберто Гілб. Хоча перші письменники, такі як Хіджуелос та Іньостроза, використовували її несміливо, поступово спанґліш набув більшого визнання серед нових поколінь, і сьогодні нею користуються не лише іспано-американські оповідачі, а й багато латиноамериканських авторів, які стали відомі нещодавно, наприклад, чилієць Альберто Фуґуе і болівієць Едмундо Пас Сольдан.

Однак її використання все ще не є абсолютним; вона обмежується деякими діалогами та абзацами в романах, написаних іспанською або англійською мовами, і є лише кілька творів, які повністю розказані англійською. Незважаючи на те, що усна практика продовжує поширюватися, вона все ще вважається "нелітературною" видавцями, які з осторогою ставляться до можливого ринку.

Редакційна блокада, яка поширюється і на культурні журнали, перешкоджає її розвитку в письмовій формі, але не відлякує письменників, які все частіше використовують її у своїх текстах, оскільки спенгліш також розглядається як механізм опору, щоб уникнути поглинання північноамериканською культурою.

Найбільший внесок у її літературне поширення зробили жінки, яким ми присвячуємо окремий розділ, і серед них Сандра Сіснерос, Крістіна Гарсія, Лус Селенія Васкес, Джанніна Браскі та Ана Лідія Вега, авторка оповідання "Курча Полліто", яке для багатьох є основоположним твором спангліш-літератури. Безперечним є те, що успіх "латинського буму" і цієї великої групи жінок-письменниць створив традицію в літературній практиці іспаномовної літератури, яка найбільш помітна в оповіді нового покоління, де виділяється Хуно Діас (Санто-Домінго, 1970), останнє велике одкровення іспано-американської літератури.

2. Насильство проти жінок

За маршем, який зібрав понад 200 000 людей у Буенос-Айресі та тисячі інших в Аргентині, Уругваї та Чилі, стоять історії жінок, які загинули внаслідок чоловічого насильства, а також тих, хто зник безвісти. Випадок Флоренції Пеннаккі є однією з рушійних сил кампанії #NiUnaMenos. Вперше ця фраза прозвучала в березні минулого року на заході, присвяченому десятиріччю її зникнення, під час якого було вшановано пам'ять про неї.

Так вважає Марія Піа Лопес, соціолог і одна з організаторів демонстрації. Те, що сталося цього тижня, є другою частиною того, що почалося кілька місяців тому, коли письменники, поети і журналісти вирішили зібратися разом, щоб висловити своє занепокоєння тим, як часто почали лунати випадки вбивств жінок, і згадати Пенаккі, 25-річну жінку, яка зникла в Буенос-Айресі в 2005 році. "Ми зібралися разом, щоб спільним голосом вказати на біль вбитих жінок, ми провели марафон читання під гаслом Ni una menos (Ні одним менше) і поділилися з родичами жертв. Ми були з матір'ю Лоли Чомналес, 15-річної дівчини, вбитої в грудні", - розповідає вона. І вони навіть не уявляли, що через три місяці до їхніх голосів приєднаються тисячі людей, які виступатимуть проти чоловічого насильства. "Після березневої зустрічі було більше випадків. Тому три тижні тому журналісти та лідери жіночих організацій вирішили зібратися знову", - каже вона і визнає, що саме завдяки активності деяких журналістів у Твіттері ідея розрослася і вперше за багато років в Аргентині відбулася мобілізація з такою великою кількістю учасників, причому без участі політики. "Це було історично через різноманітність присутніх. Жертви, батьки, діти, політики, журналісти - всі вони були там з єдиним почуттям". Вигуки, які лунали, не закликали до більш суворих вироків. Голоси, які об'єдналися разом, зробили це для того, щоб породити рефлексію проти мачизму в культурі та правосудді. "Йдеться не про те, щоб вимагати посилення покарання, адже закон вже встановлює покарання з обтяжуючою обставиною фемініциду, але навіть незважаючи на це, кількість злочинів зростає. Ми повинні звернутися до коріння, до освіти", - каже Лопес. Вона наводить як приклад перешкоди, з якими стикаються жінки, коли намагаються подати скаргу, або жорстоке поводження з ними з боку деяких чиновників, які в підсумку роблять їх повторними жертвами. Тим більше, що ще кілька років тому в Аргентині подібні випадки реєструвалися як злочини на ґрунті пристрасті, і лише зараз, за словами соціолога, заговорили про фемініциди. З цієї причини немає офіційних даних про те, скільки жінок помирає через те, що вони жінки. Дані, які існують, зібрані неурядовою організацією Casa del Encuentro, стверджують, що за сім років було вбито 1808 жінок. Маршу вдалося побачити обличчя багатьох з цих цифр. Він дозволив кожній історії стати великою, а аргентинцям показати, що вони хочуть змін, які не мають нічого спільного з політикою чи релігією, а лише спрямовані на збереження життя. Що буде далі - невідомо, але організатори кажуть, що несуть відповідальність перед рухом, який вони створили, і саме тому вони будуть продовжувати працювати, щоб у світі не стало "на одну жінку менше", - підсумовує Лопес.

3. Сучасна суспільно-політична новина "Орбан здається, а ЄС відкриває переговори про вступ з Україною та Молдовою"

Крок, який ще кілька годин тому здавався дуже складним через вето, накладене Віктором Орбаном, прем'єр-міністром Угорщини. Рішення мало бути прийняте одноголосно

ЄС-27 схвалив у четвер початок переговорів про вступ з країною та Молдовою - крок, який лише кілька годин тому здавався дуже складним через вето, накладене Віктором Орбаном, прем'єр-міністром Угорщини, яке заблокувало як цей крок у розширенні, так і виділення Києву 50 мільярдів євро через Багаторічну фінансову програму (МФП) - європейський бюджет, який охоплює період з 2021 по 2027 рік і який зараз перебуває на стадії середньострокового перегляду. Рішення мало бути ухвалене одноголосно. Європейські джерела пояснюють, що коли було представлено пропозицію про початок переговорів, ніхто не заперечував. Орбан вийшов із зали в момент, коли рішення мало бути ухвалене, таким чином уникнувши необхідності голосувати "за", що запропонував йому Олаф Шольц, канцлер Німеччини. Це не означає, що Україна приєднається до ЄС найближчим часом, оскільки переговори про вступ є тривалими, розділ за розділом, і можуть тривати десятиліттями. Переговори не розпочнуться до весни, коли лідери повинні будуть домовитися про нові рамки переговорів. Прем'єр-міністр Угорщини наполягав на своїй відмові розпочати переговори з Україною протягом декількох тижнів. Раніше цього тижня європейські та дипломатичні джерела були песимістично налаштовані щодо переговорів про вступ, вказуючи на те, що вето Орбана було дуже чітким, хоча команда Шарля Мішеля, Президента Європейської Ради, попросила інших європейських лідерів спробувати поговорити з угорським прем'єр-міністром і спробувати переконати його. Цей "наступ чарівності", спроба переконати Орбана за допомогою добрих слів, включав вечерю в Єлисейському палаці з Еммануелем Макроном, президентом Франції, а також зустріч сьогодні вранці перед засіданням Європейської Ради з лідерами Франції та Німеччини, а також Мішелем і Урсулою фон дер Ляєн, президентом Європейської комісії. "Я дякую всім, хто працював над тим, щоб це сталося, і всім, хто допомагав. Вітаю всіх українців з цим днем", - написав Володимир Зеленський, президент України, у своєму повідомленні в соціальних мережах. Сам Зеленський кількома годинами раніше по-різному планував свій виступ перед європейськими лідерами, з якими він спілкувався по відеоконференції, знаючи, що це буде довгий і важкий саміт. "Сьогодні особливий день. І цей день увійде в історію. Добре це чи погано для нас, історія все це зафіксує. Кожне слово, кожен крок, кожну дію і бездіяльність. Хто за що боровся", - зазначив український лідер кількома годинами раніше.

Орбан заявив, що відкриття є "повною нісенітницею" і "ірраціональним", "неправильним рішенням за цих обставин". "Саме тому Угорщина не змінить своєї позиції. З іншого боку, 26 країн наполягають на тому, що це правильно. Тому ми вирішили, що якщо вони хочуть це зробити, то нехай роблять це по-своєму. Ми не хочемо бути частиною цього поганого рішення", - пояснив угорський прем'єр-міністр у відео, розміщеному на його сторінці в соціальній мережі. Александер де Кроо, прем'єр-міністр Бельгії, різко відреагував на слова Орбана, пояснивши, що якщо ти не наклав вето на рішення, "тоді ти повинен тримати язик за зубами". "Я не повинен був цього говорити", - швидко визнав бельгійський політик.

"Ні" Орбана

Las razones para la negativa de Orbán eran varias. Por un lado, Budapest aseguraba que había una razón estratégica de fondo, que no había manera de convencerles de cambiar de posición porque consideraban que Kiev no cumplía con las condiciones mínimas para esa apertura de negociaciones. Incluso Orbán llegó a pedir a Michel que sacara el asunto de la agenda de la cumbre. También había una razón de intereses. La Comisión Europea sigue manteniendo congelados unos 22.000 millones de euros a Hungría por dudas respecto a su Estado de derecho, y Orbán y sus aliados querían que Bruselas entregara esos millones de euros antes de que se tomara ninguna decisión sobre Kiev.

Este miércoles, en la víspera del Consejo Europeo de diciembre, la Comisión Europea desbloqueó 10.200 millones de euros de fondos de cohesión que mantenía congelados a Hungría. Desde hacía semanas, fuentes comunitarias explicaban que este movimiento llegaría pronto, pero el momento ha generado muchas opiniones en Bruselas, donde algunos lo ven como una cesión de la Comisión Europea al “chantaje” planteado por Budapest. Michel ha explicado ante los medios de comunicación que la Unión Europea ha lanzado “una señal política poderosa” y ha enviado un mensaje al “pueblo de Ucrania”: “Estamos de su lado y esta decisión por parte de los Estados miembros es importante para la credibilidad de los Estados miembros”. La idea de que la Unión no abriera negociaciones de adhesión en esta cumbre generaba mucho nerviosismo en algunas capitales. Una fuente diplomática explicaba horas antes del inicio del Consejo Europeo que fracasar en esta misión sería "un serio golpe diplomáticamente". Nadie sabía exactamente qué quería Orbán, cómo convencerlo de cambiar de opinión. El primer ministro húngaro ha amenazado en el pasado con vetar decisiones sobre Ucrania, como por ejemplo en varios paquetes de sanciones a Rusia, pero siempre acababa cediendo, una y otra vez. En esta ocasión, la sensación general era de que el primer ministro magiar iba en serio, que tenía poco que perder, que sabía que por mucho que planteara un chantaje no podía obtener todo el dinero bloqueado por Bruselas, aunque por el camino ha obtenido los 10.200 millones liberados este miércoles.

Sin embargo, de vuelta, Orbán, aislado y sin aliados en la habitación, ha acabado cediendo mucho más rápido de lo que nadie esperaba. Solamente unas pocas fuentes apostaban en los días a que la presión del resto de líderes doblegarían al primer ministro húngaro cuando se encontrara encerrado en la habitación con ellos, a que volvería a ser incapaz de mantener un veto que responde más a una estrategia política doméstica, en la que se presenta como un freno a las tendencias federalistas de Bruselas. Cuando se queda solo ante el resto de líderes de los Estados-nación que él dice representar, ese bloqueo se hace más difícil de sostener incluso para la narrativa política interna.

Фінансові проблеми

Саміт ще не закінчився. Ще одне з головних питань саміту - середньостроковий перегляд Багаторічної фінансової програми (МФП), бюджету ЄС на період з 2021 по 2027 рік, в якому було заплановано 50 мільярдів євро допомоги Україні. Орбан також наклав вето на цей пункт, аргументуючи це тим, що поки Угорщина заморозила кошти ЄС, жодні гроші зі спільного бюджету не можуть надійти Києву. Дипломати та посланці ЄС вже кілька днів працюють над тим, що робити, якщо Орбана не вдасться переконати спрямувати гроші через MFF. "Плану Б немає, є кілька. Якщо буде потрібно, ми підемо до кінця", - пояснило дипломатичне джерело незадовго до початку зустрічі. Ідея полягає в тому, що якщо не вдасться зробити це через європейський бюджет, буде створено механізм макрофінансової допомоги, в якому зможуть брати участь усі країни-члени ЄС, крім Угорщини, і таким чином обійти її вето. "Шерпи" глав держав і урядів, тобто їхні особисті переговірники, провели другу половину дня, обговорюючи нову версію МФД, значно скоротивши початкову пропозицію Європейської комісії, яка передбачала 66 мільярдів євро нових внесків від держав-членів. Згідно з європейськими джерелами, наразі опрацьовується пропозиція, в якій нові внески обмежуються 22,5 мільярдами євро.

Однак дипломатичні джерела запевняють, що наразі вся увага прикута до пропозиції, в якій ця допомога Києву спрямовується через MFF, хоча і з суттєвими змінами порівняно з першою версією, яка стала відомою влітку, коли Брюссель вимагав від країн-членів 66 мільярдів євро нових внесків. Цифра, яку Брюссель поклав на стіл, була "божевільною", заявило дипломатичне джерело в одній з країн-членів, яка з самого початку сказала Комісії, що якщо їй потрібно фінансувати нові пріоритети, вона повинна шукати гроші з власної кишені, перенаправляючи кошти з інших статей. "Безкоштовних грошей немає", - підсумувало інше європейське джерело в дні, що передували саміту. Глави держав та урядів обговорили першу переговорну скриньку, в якій свіжі гроші вже були скорочені до 22,5 мільярдів євро. Після перших обмінів думками шерпи, особисті переговірники лідерів, зустрілися окремо і продовжили перетягування канату навколо цифр.

4. «Джеймс який збирає кістки» -Беніто Лінч

Приїзд містера Джеймса, або, краще сказати, англійця з гуесо, як його всі прозвали, викликав у мешканців посту "Ла-Естака" найсміховиннішу цікавість і найвідвертішу чакоту. І не дивно: він несподівано з'являвся внизу, біля лагуни, верхи на маленькому хлопчику на побігеньках "Ла Естанція", навантаженому речами більше, ніж імператорський диліжанс, і з великою червоною парасолькою на маківці, що чітко вимальовувалася на сірому тлі дощового дня. Бартоло, син власника кіоску "Ла Естака", який у той момент перебував у дворі, дуже близько до дверей кухні, першим помітив його і гучними криками сповістив про його присутність: І, схрестивши руки на животі та розкинувши ноги, як уроджений приборкувач, він засміявся пронизливим сміхом, схожим на скиглення. На шум хлопчика з кухні вийшли донья Касіана, мати, Бальбіна, молодша сестра і "неправильно" Ла Негра, а також Сантос Тельмо, син іншого власника "Ла Естансії" і "пустотливий" гаучіто, який завжди вештався поблизу. -Як справи, чувак... Чого дзвониш?... І це було миттєво. Щойно новоприбулі побачили пана Джеймса, тобто ту безглузду грудку, яка, увінчана величезною червоною ромашкою, повільно ковзаючи брудно-зеленим килимом лазні, наближалася до них, як усі вибухнули радісним і гучним сміхом: "Та що ж це таке? ... Донья Касіана, така серйозна і нестримана, як завжди, засміялася нервовим, нестримним сміхом, від якого здригалася вся її плоть, як здригається в'ялий бік у корови при рисі, і навіть сама негра, без сумніву, порушена загальним настроєм, здригалася від нервового, нестримного реготу, Негра, без сумніву, порушена загальними веселощами, дійшла до того, що сказала Сантосу Тельмо, який стояв поруч і якому "вона вже кілька днів не давала говорити, бо він був такий галасливий і такий дурний", що містер Джеймс схожий на "самого диявола, що милує око". Але нарешті сміх змінився справжнім подивом: цей білявий, сухорлявий, довговолосий, схожий на такуару хлопець був не хто інший, як мудрець.... Так писав управитель у листі, який новоприбулий щойно показав листоноші і в якому йому наказувалося розмістити містера Джеймса Грея якомога зручніше і всіляко сприяти йому, оскільки він мав провести важливі наукові розкопки на березі лагуни "Лос-Торос". -А що ви збираєтеся робити в лагуні, містере Ґрей, дозвольте запитати? І коли він це сказав, маленькі сірі оченята старого гаучо зловтішно зблиснули. А... він збирається купатися... ну... - зрадливо сказав Сантос Тельмо, намагаючись розважити Ла Негру, якій так хотілося розсміятися, що їй довелося затиснути вільний кінець носовичка маленькими зубами, щоб не розреготатися. Це моя робота, - відповів містер Джеймс, не розуміючи жарту, - я шукаю старих жінок, старих жінок, старих жінок, старих жінок, старих жінок, старих жінок... Ви кажете, що шукаєте старих жінок? І він продовжував офіційно: - А, а! Ви збираєтеся копати, чи не так? Відкопати трохи індіанського гуесо, чи не так? З тих усамантів, що лежать поховані на пляжі, чи не так? -... О! ... Чого тільки не бракує... Бачиш, коли лагуна спускається, черепи вміють ходити..., котячись по пляжу... -А! Так! Дуже добре! ... Мені дуже потрібні ті черепи... Донья Касіана вважала за потрібне втрутитися: - Бачите, доне... сеньйоре... Ємес Грей... - Бачите, доне "Ємесгре"... Я не знаю, до якого комфорту ви звикли... Вас посилає хазяїн, це правда; але оскільки ми бідні, хто знає, чи зможемо ми подбати про вас на цих ранчо, щоб вам було добре... - Ох, синьйоро! Я до цього звик; я їсти хочу, я скрізь гарно....

І привітно посміхнувся, вклонившись, як жердині, кремезній господині, яка, злегка почервонівши і з розколотим від сміху обличчям, механічно витирала руки об свій синій картатий фартух. -Ну що ж. І хоча зручностей у будинку було небагато, винахідливість його мешканців, з одного боку, і простота мандрівника, з іншого, легко вирішили проблему його ночівлі. Найзатишніший куточок ранчо, який слугував кухнею, і який на той час був зайнятий великою купою овечих шкур, виявився, на загальну думку, найбільш придатним для цієї мети, і містер Джеймс сам взяв на себе керівництво облаштуванням, яке Ла Негра і Бартоло виконували як забаву. На кожну заплутану фразу англійця сміх дівчини розливався дзвінкою треллю, і часто вона з братом мусила падати на купу шкур, якими вони перегороджували сцену, бо сили їхні підводили. -Що за карнавал, що за забава! Навпаки, його маленькі оченята, найглибшої синяви, з насолодою дивилися на здорові веселощі двох хлопців, і при кожному новому сміху дівчини пустотливо надувалися, щоб на секунду підкреслити ту ледь помітну посмішку, яка була ніби застигла на його тонких губах.

1. Модернізм: Англія

Художня література Англії першої половини століття творилась в обставинах цікавих і надзвичайних. Самий початок століття ознаменувався смертю королеви Вікторії і кінцем «вікторіанської епохи». Разом з королевою Вікторією в перший рік XX століття англійська буржуазія поховала свою «золоту добу». У спадок новим поколінням англійських літераторів залишився метод критичного реалізму (соціального реалізму), розвинутий «вікторіанцями» Ч. Дік-кенсом, В. Теккереєм, Д. Елліотом.

Різноманітність течій і угрупувань, полеміка між ними, спроби окремих письменників втрутитись в соціальну політику уряду натикались на переважаючий консерватизм суспільства. І одночасно виступи молодих літераторів, постановка нових, раніше заборонених тем в їх творах і бурхлива реакція читачів у відповідь — все це свідчило про інтенсивність літературного життя Англії.

Два основних методи і напрямки розрізняються в англійській літературі на початку століття —реалістичний і декадентський або авангардистський. Правда, останній тут не був таким яскравим, як, наприклад, у Франції. Була розвинута також фантастика і фентезі.

Критичний реалізм втілювався в творах Т. Гарді, Д. Мередіта, С. Батлера, Б. Шоу, Г. Велса, Д. Голсуорсі тощо. Вони розвивали традиції класичного соціального роману.

Протилежними реалізму за змістом і формою були такі напрямки, як натуралізм творців «літератури трущоб» Дж. Мурра, Дж. Гіссінга,А. Моррісона. Близькими естетам були «неоромантики» Р. Л. Стівенсон («Острів скарбів», «Дивна історія доктора Джекіля і містера Хайда») і Джозеф Конрад («Лорд Джім», «Тайфун», «Ностромо»). Ім'я Роберт Льюїса Стівенсона згадується тут у зв'язку з тим, що він був певним чином предтечою модернізму. А романтика морських мандрів як у Стівенсона, так і у Конрада поєднується з глибоким психологізмом і серйозними моральними і соціальними проблемами. Трагічна суперечливість між прагненням до добра і любові і неможливістю їх досягнення складають основний конфлікт романів обох авторів.

Показовою є доля Джозефа Конрада. Син польського повстанця, сімнадцятилітнім юнаком він покинув батьківщину, молодість провів у Франції, став моряком. Жодного слова не знаючи англійською, прибув до Лондона, найнявся матросом на англійський парусник. Через декілька років він став капітаном, а ще через декілька років поспіль книгами Дж. Конрада зачитувались не тільки в Англії, але й у Європі.

На Заході вважають близькими між собою творчість «неоромантиків» і «літератури дії» через те, що ці групи розвивали колоніальну тематику. Дійсно, вони її розвивали, але з різних позицій. Перші колоніалізм засуджували, а другі його схвалювали і оспівували. Цими бардами колоніалізму були Р.Кіплінг, Р.Хаггард і А.Конан-Дойль. Варто звернути вашу увагу на найталановитішого серед них — Р.Кіплінга. Це він першим вивів в своїх творах образ «людини дії» — солдата, чиновника, місіонера. Цей тип героя замінив в його книгах звичний образ авантюриста. На самому початку XX століття під час англо-бурської війни, яку Кіплінг схвалював, йому було 36 років.

Він знаходився якраз посеред свого життєвого шляху. І майже в кінці шляху письменницького. Його ще перекладають у всьому світі, він отримує величезні гонорари. В 1907 році йому присудили Нобелівську премію з літератури «за ідейну силу і майстерність стилю», але в основному це все — визнання його минулих заслуг. В кінці свого найбільш плідного періоду Кіплінг написав чудесний роман «Кім», який вийшов друком в 1900 році, коли автор був вже для багатьох одіозною постаттю з репутацією імперіаліста.

Вустами героя свого роману «Світло погасло» Кіплінг сформулював тезу, за якою у «всякого на одну вдалу роботу приходиться не менше чотирьох невдалих. Зате одна ця удача сама по собі виправдовує все інше». Слова ці були мимовільним передбаченням долі творів самого Кіплінга. Безжальний час відсіяв все невдале, слабке, тенденційне і залишив нам лише найцінніше. Розгадку цієї стійкої зачарованості творчістю Кіплінга мабуть слід шукати в тому, що Андре Моруа назвав «природним, постійним зв'язком з найдавнішими, з найглибшими шарами людської свідомості».

З усіх англійських письменників тільки один Кіплінг отримував легендарні гонорари — шилінг за кожне слово. Веселий і чуттєвий Діккенс не отримував і десятої долі цих грошей. Кіплінг — єдиний з англійських письменників, чиї твори заслужили честь вийти повним зібранням ще за життя автора. А це означає, що деякі забуті аспекти вікторіанської епохи навіки закарбовані на сторінках його творів.

Класичним англійським «романом виховання» був «Тягар пристрастей людських» — найвидатніший твір Сомерсета Моема. Та найбільшої майстерності цей письменник досяг в оповіданнях. В Англії спадщину Моема відносять до так званої «малої класики» («minor classic»), хоча це не заважає його творам й сьогодні бути дуже популярними в багатьох країнах світу.

Цього письменника можна розглядати як пізнього вікторіанця, молодшого сучасника Шоу, Голсуорсі, Честертона, Веллса і Беннета. Всі вони писали в епоху, коли Англія була могутньою світовою державою, і здавалося, що такою вона залишиться назавжди. Впевнена в собі, ця вікто-ріанська Англія дозволяла таким письменникам, як Шоу і Веллс, знущатись над гіршими якостями її суспільства. Шоу висміював її буржуазну мораль, Голсуорсі викривав її скупість і жагу накопичення багатств. Честертон захоплювався її минулим і бунтував проти сучасності, а Веллс жалів Англію за її помилки, що не заважало йому їх поділяти.

Дивно, але Моем, який був найменш критично налаштований, виявив більше презирства до найгірших якостей вікторіанського суспільства, ніж будь-хто із згаданих письменників. І це при тому, що всім очевидна ввічливість і стриманість в поведінці англійців на людях, упорядкованість їх повсякденного життя. Це суспільство справді будує турботу про себе на взаємній увазі всіх його громадян, тоді, як, наприклад, у Франції панує відносна соціальна анархія.

Ціла група блискучих письменників Англії розвивала модерністські напрямки в літературі. Такими були Д. Джойс, Т. С Еліот, В. Вульф, О. Гакслі. Батьком епічного модернізму називають сьогодні Д. Джойса. За одних тільки «Дублінців» він заслуговував місця серед класиків. Основну частину свого творчого життя Джойс прожив в Європі, на материку. Занурившись з головою в літературну працю, він не помітив навіть Першої світової війни. Більш того, він не помічав навіть людей поряд себе. Д. Джойс обідав в одних і тих же кафе, де часто бував і В. Ленін. Але письменник Джойс вустами своїх літературних героїв висловив почуття, надії і сподівання читачів його творів. А політик Ленін приніс неймовірні страждання мільйонам своїх співгромадян. Доля сама вибирає виконавців власних вироків.

Джойс вважав, що справжнього тріумфу національний дух може досягти тільки в освоєнні європейської художньої традиції. Тільки це дасть можливість створити на її основі нове мистецтво. Роман Джойса «Улісс» своїм змістом звернений не так до почуттів читача, як до його інтелекту. Щоб зрозуміти написане автором, треба знати всі, чи хоча б основні мистецькі надбання людства. Створити такий шедевр Джойсові вдалося за рахунок духовного пошуку, напруженого життя навіть підсвідомості. Джойсів «Улісс» став своєрідною енциклопедією модернізму. Західноєвропейські і американські послідовники Джойса оголосили внутрішній монолог його героя універсальним методом художнього зображення характера.

Представником рафінованої буржуазної інтелігенції, так званих «високочолих», був в літературі Англії Олдос Гакслі. Початок його творчості приходиться на 20-ті роки. Першими романами Гакслі були « Танок блазнів» та «Контрапункт». На час, коли вийшов друком «Контрапункт», автор вже до-сяг середини свого життєвого шляху. Гакслі віддавав перевагу «Контрапункту» перед іншими своїми романами. Оскільки Гакслі був переконаний, що мистецтво є організацією видимого хаосу в упорядкований людський світ, то й свій роман він будував за музичними законами.

Назва роману — «Контрапункт», тобто вид багатоголосся, що оснований на одночасному поєднанні і розвиткові ряду мелодій. В цьому романі Гакслі з байдужістю природознавця вивчає своїх сучасників і не виявляє нічого, окрім безпліддя, гонитви за насолодами і відсутності моральних підвалин. Безлад в середовищі героїв його роману Гакслі відтворює засобами хаотичної композиції. У відповідності з методами експериментальної англійської літератури 20-х років він удався до безсюжетності. Гакслі звертається до жанру роману-дискусії, в якому дія створюється не розвитком характерів і доль, а зіткненням філософських поглядів і світоглядів. Відкидаючи традиції класичного роману, Гакслі разом з тим відкидав і крайні прояви модернізму.

Одним з найбільш видаваних друком англійських письменників на початку XX століття був Едвард Дансейні. Він друкувався у всіх можливих журналах; видав друком 13 романів, 17 збірників оповідань, 41 п'єсу, 8 збірників поезії. При читанні його творів виявляється, що Дансейні на початку століття писав справжню і прекрасну фентезі. До цього з'яву напрямку світові пов'язували з іменем Дж. Р. Р. Толкієна. Цілком справедливо фентезі називають законнона-родженим дитям народної казки і наукової фантастики.

2. Кубізм

Кубізм — авангардна течія в образотворчому мистецтві початку XX століття, яка передувала абстрактному мистецтву. Кубізму притаманні підкреслено геометризовані форми, прагнення подрібнити об'єкти на стереометричні складові.

Його засновники, Жорж Брак і Пабло Пікассо, захоплювалися роботами Поля Сезанна і були натхненні його спробою створити об'ємну структуру на поверхні полотна. У 1907–1910 роках у Франції кубісти почали усе більше абстрагуватися від дійсності, їхні картини усе менше нагадували реальність. Кубізм оголосив, що мистецтво існує заради самого себе, а не для відтворення дійсності.

Кубізм мав бути мистецтвом, котре, за словами Пабло Пікассо, відтворює світ не таким, яким його бачить митець, а таким, яким він його мислить. Шляхом розкладання всіх предметів і форм на прості геометричні фігури та їх перекомбінування відповідно до задуму митця кубісти сподівалися прийти до створення інтелектуального й аналітичного живопису, здатного розкривати структуру речей і їхню внутрішню сутність, виражати «константи буття», підніматися до рівня вимог сучасності, входити в неї і сприяти її перебудові.

Кубізм залучив таких художників, як Хуан Ґріс, Ф. Леже́ і Р. Делоне. Серед майстрів, що звертались до стилістики кубізму в інших країнах — голландець Лео Гестел, росіянка Любов Попова та інші. В творах останніх набував менш радикальних і руйнівних якостей.

Вже в роки виникнення з'явилися його теоретичні «обґрунтування» суб'єктивно-ідеалістичного порядку (А. Глез, Ж. Метсенже, у ряді положень — Г. Аполлінер), що послужили основою для числе́нних реакційних концепцій, реабілітовуючих занепадницькі явища буржуазного мистецтва. Численні і довільні спроби зв'язати кубізм з новітніми науково-технічними відкриттями (так, множинність точок зору на предмет нібито родинна сучасним фізичним представленням і т. д.). Ті та інші характерні для духовної атмосфери, в якій виникав в кубізмі, але не пояснюють характеру його живописних концепцій. В ньому не чужі образно-емоційні завдання (особливо твору П. Пікассо, що піднімається до драматичної цілісності і широти). Цей стиль не «звільняється» від зображення взагалі, але підпорядковує його своїм формальним пошукам. Відбивана в мистецтві реальність деформується, підкоряючись фетишизованим матеріальним засобам мистецтва, уявленню про картину перш за все як про матеріальний предмет — полотно, покрите фарбою. З іншого боку, і конструктивні устремління кубізму, шукання в області простору і об'єму, родинні ряду течій в сучасній архітектурі і дизайні («Баухауз»; група «Стиль» в Нідерландах), виявляються ілюзорними, оскільки не виходять за межі «чистого живопису», образотворчого експериментування в станкових формах. Тому, не дивлячись на талант і невтомність П. Пікассо і Ж. Браку, кубізм виявився в порочному колі протиріч і незабаром прийшов до кризи.

Період з 1910 по 1912 рр. називають "аналітичним": предмет дробиться на дрібні межі, які чітко відокремлюються один від одного, предметна форма як би розпливається на полотні, кольору як такого практично немає (Шлюб "На честь Й. С. Баха ", 1912 г.). В останньому, відомому як "синтетичний" Кубізм, картини перетворюються в барвисті, площинні панно (Пікассо "Харчевня", 1913-1914 рр.), Форми стають більш декоративними, в малюнок вводяться літерні трафарети і різні наклейки, що утворюють колажі. У цій манері разом з Браком і Пікассо пише Хуан Гріс.

3. Сучасна суспільно-політична новина: «Володимир Зеленський звільнив головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного»

Новим головнокомандувачем ЗСУ став 58-річний генерал-полковник Олександр Сирський

У четвер, 8 лютого, президент України Володимир Зеленський оголосив про звільнення з посади головнокомандувача ЗСУ генерала Валерія Залужного. Про це Володимир Зеленський повідомив у вечірньому зверненні.

«Відверто поговорили сьогодні про те, що потребує змін в армії. Термінових змін. Я запропонував генералу Залужному бути й надалі разом у команді Української держави. Буду вдячний за його згоду. Відсьогодні до керівництва Збройними Силами України приступає нова управлінська команда», – повідомив Володимир Зеленський.

На посаду головнокомандувача ЗСУ Зеленський призначив командувача Сухопутних військ ЗСУ 58-річного генерал-полковника Олександра Сирського.

«Я призначив генерал-полковника Сирського головнокомандувачем Збройних Сил України. Сьогодні ж говорив із генералами Мойсюком та Забродським. Їх досвід – на службі державі», – повідомив Володимир Зеленський.

Відповідні укази з’явилися на сайті Президента України увечері 8 лютого. Указами №59/2014 та №60/2024 Володимир Зеленський звільнив Залужного та призначив Сирського головнокомандувачем.

«Звільнити Залужного Валерія Федоровича з посади головнокомандувача Збройних Сил України. Призначити Сирського Олександра Станіславовича головнокомандувачем Збройних Сил України», – йдеться у текстах указів.

Окрім того, Володимир Зеленський провів розмови із бригадними генералами Андрієм Гнатовим, Михайлом Драпатим, Ігорем Скибюком та полковниками Павлом Палісою і Вадимом Сухаревським, які також можуть обійняти керівні посади в ЗСУ. За словами президента, усі ці кандидати розглядаються на керівні посади та будуть служити під проводом Олександра Сирського.

Міністр оборони Рустем Умєров подякував генералу за службу та сказав, що йому випало одне з найскладніших завдань – керувати ЗСУ під час повномасштабної війни Росії проти України. Водночас він зазначив, що війна вимагає змін та нових підходів. Цю ж тезу озвучив і Валерій Залужний.

«Завдання 2022 року відрізняються від завдань 2024 року. Тому усі повинні змінитись та адаптуватись до нових реалій також. Щоб перемогти теж разом. Щойно ми зустрілись з Верховним головнокомандувачем. Важлива та серйозна розмова. Прийнято рішення про необхідність зміни підходів та стратегії», – зазначив Валерій Залужний.

Головнокомандувач подякував команді Генштабу, Міноборони та Володимиру Зеленському за підтримку та захист України. 50-річний генерал Валерій Залужний очолював Збройні сили України із 27 липня 2021 року.

Що відомо про нового головнокомандувача ЗСУ Олександра Сирського

Олександр Сирський народився в Кіржацькому районі Владімірської області РФ. У 1986 році закінчив Московське вище загальновійськове командне училище. У 1996 році закінчив Академію ЗСУ, а у 2005 році – Національну академію оборони України. Командував 72-ю механізованою бригадою, а станом на 2013 рік був першим заступником начальника Головного командного центру ЗСУ, долучався до процесів співпраці з НАТО. Має звання генерал-полковника.

Брав участь у боях під час АТО у 2014-2017 роках, командував силами АТО під час боїв за Дебальцеве. У 2017 році став командиром усієї Антитерористичної операції. З 2019 року – командувач Сухопутних військ ЗСУ. З початку повномасштабного вторгнення у лютому-березні 2022 року Олександр Сирський командував обороною Києва, за що отримав орден Богдана Хмельницького II ступеня. У квітні отримав відзнаку Героя України.

З літа 2022 року Олександр Сирський керував контрнаступом на Харківщині, а з осені 2022 – весни 2023 керував обороною Соледара та Бахмута на Донеччині. Впродовж 2022-2023 років командував ОСУВ «Хортиця», що зараз тримає оборону на Куп’янському напрямку.

1. Modernismo: Inglaterra

La ficción inglesa de la primera mitad del siglo se desarrolló en circunstancias interesantes y extraordinarias. El comienzo mismo del siglo estuvo marcado por la muerte de la reina Victoria y el fin de la era victoriana. Junto con la reina Victoria, en el primer año del siglo XX, la burguesía inglesa enterró su "edad de oro". Las nuevas generaciones de escritores ingleses heredaron el método del realismo crítico (realismo social) desarrollado por los "victorianos" C. Dickens, W. Thackeray y G. Eliot.

Diversos movimientos y grupos, polémicas entre ellos e intentos de escritores individuales de intervenir en la política social del gobierno se enfrentaron al conservadurismo imperante en la sociedad. Al mismo tiempo, las actuaciones de jóvenes escritores, el planteamiento en sus obras de temas nuevos, hasta entonces prohibidos, y la violenta reacción de los lectores como respuesta, dan fe de la intensidad de la vida literaria en Inglaterra.

En la literatura inglesa de principios de siglo se distinguen dos métodos y tendencias principales: la realista y la decadente o vanguardista. Sin embargo, esta última no era tan viva aquí como, por ejemplo, en Francia. También se desarrollaron la ciencia ficción y la fantasía.

El realismo crítico se plasmó en las obras de T. Hardy, G. Meredith, S. Butler, B. Shaw, H. Wells, J. Galsworthy y otros. Desarrollaron las tradiciones de la novela social clásica.

Frente al realismo en el contenido y en la forma se situaron tendencias como el naturalismo de los creadores de la "literatura de los barrios bajos" G. Moore, G. Gissing y A. Morrison. Cercanos a los estetas estaban los "neorrománticos" R. L. Stevenson («La isla del tesoro», «El extraño caso del Dr. Jekyll» y el «Sr. Hyde») y Joseph Conrad («Lord Jim», «Tifón», «Nostromo»). El nombre de Robert Lewis Stevenson se menciona aquí porque fue en cierto modo un precursor del modernismo. Tanto Stevenson como Conrad combinan el romanticismo de los viajes por mar con una psicología profunda y graves cuestiones morales y sociales. La trágica contradicción entre el deseo de bondad y amor y la imposibilidad de alcanzarlos es el conflicto principal de las novelas de ambos autores.

El destino de Joseph Conrad es ilustrativo. Hijo de un rebelde polaco, abandonó su patria a los diecisiete años, pasó su juventud en Francia y se hizo marinero. Sin saber una palabra de inglés, llegó a Londres y fue contratado como marinero en un velero inglés. Unos años más tarde, se convirtió en capitán y, pocos años después, los libros de J. Conrad se leían no sólo en Inglaterra, sino también en Europa.

En Occidente, las obras de los neorrománticos y de la literatura de acción se consideran cercanas porque estos grupos desarrollaron la temática colonial. De hecho, la desarrollaron, pero desde perspectivas diferentes. Los primeros condenaban el colonialismo, mientras que los segundos lo aprobaban y glorificaban. Estos bardos del colonialismo fueron R. Kipling, R. Haggard y A. Conan Doyle. Merece la pena llamar la atención sobre el más talentoso de ellos: R. Kipling. Fue el primero en introducir en sus obras la imagen de un "hombre de acción": un soldado, un funcionario, un misionero. Este tipo de héroe sustituyó en sus libros a la imagen habitual del aventurero. A principios del siglo XX, durante la guerra anglo-boer, que Kipling aprobó, tenía 36 años.

Estaba en medio del viaje de su vida. Y casi al final de su carrera de escritor. Todavía estaba siendo traducido en todo el mundo, recibiendo enormes regalías. En 1907 le concedieron el Premio Nobel de Literatura "por su poder ideológico y su dominio del estilo", pero sobre todo fue un reconocimiento a sus logros pasados. Al final de su periodo más prolífico, Kipling escribió la maravillosa novela Kim, que se publicó en 1900, cuando el autor ya era una figura odiosa con fama de imperialista.

Por boca del héroe de su novela "Se apagó la luz" Kipling formuló la tesis de que "por cada trabajo exitoso, hay al menos cuatro fracasados". Pero sólo este éxito justifica todo lo demás". Estas palabras eran una predicción involuntaria del destino de las propias obras de Kipling. El tiempo, implacable, ha eliminado todo lo infructuoso, lo débil, lo tendencioso y nos ha dejado sólo lo más valioso. La solución a esta fascinación persistente por la obra de Kipling se encuentra probablemente en lo que André Maurois llamó "una conexión natural y constante con lo más antiguo, con las capas más profundas de la conciencia humana".

De todos los escritores ingleses, sólo Kipling recibió los legendarios derechos de autor de un chelín por cada palabra. El alegre y sensual Dickens no recibió ni la décima parte de este dinero. Kipling es el único escritor inglés cuyas obras han merecido el honor de ser publicadas en vida como una colección completa. Esto significa que algunos de los aspectos olvidados de la época victoriana han quedado impresos para siempre en las páginas de sus obras.

La clásica "novela de educación" inglesa fue La carga de la pasión humana, la obra cumbre de Somerset Maugham. Pero este escritor alcanzó su mayor destreza en los relatos cortos. En Inglaterra, el legado de Maugham se conoce como el llamado "clásico menor", aunque esto no impide que sus obras sean muy populares en muchos países del mundo.

Este escritor puede considerarse un victoriano tardío, un joven contemporáneo de Shaw, Galsworthy, Chesterton, Wells y Bennett. Todos ellos escribieron en una época en la que Inglaterra era una poderosa potencia mundial, y parecía que seguiría siéndolo para siempre. Confiada en sí misma, esta Inglaterra victoriana permitió a escritores como Shaw y Wells burlarse de las peores cualidades de su sociedad. Shaw ridiculizaba su moral burguesa, Galsworthy exponía su avaricia y sed de riqueza. Chesterton admiraba su pasado y se rebelaba contra el presente, y Wells compadecía a Inglaterra por sus errores, lo que no le impedía compartirlos.

Sorprendentemente, Maugham, que era el menos crítico, mostraba más desprecio por las peores cualidades de la sociedad victoriana que cualquiera de los escritores anteriores. Y ello a pesar de que todo el mundo puede ver la cortesía y la moderación en el comportamiento de los británicos en público, el orden de su vida cotidiana. Esta sociedad basa realmente su cuidado en la atención mutua de todos sus ciudadanos, mientras que, por ejemplo, en Francia reina una relativa anarquía social.

Todo un grupo de brillantes escritores ingleses desarrollaron tendencias modernistas en la literatura. Fueron J. Joyce, T. S. Eliot, V. Woolf y A. Huxley. Hoy en día, Joyce es llamado el padre del modernismo épico. Sólo por Dublineses merece un lugar entre los clásicos. Joyce vivió la mayor parte de su vida creativa en Europa, en el continente. Inmerso en su obra literaria, ni siquiera se percató de la Primera Guerra Mundial. Es más, ni siquiera se fijó en la gente que le rodeaba. Joyce cenaba en los mismos cafés que Lenin visitaba a menudo. Pero el escritor Joyce expresaba los sentimientos, esperanzas y aspiraciones de los lectores de sus obras por boca de sus héroes literarios. Y el político Lenin llevó un sufrimiento increíble a millones de sus conciudadanos. El propio destino elige a los ejecutores de sus propias sentencias.

Joyce creía que el espíritu nacional sólo podría alcanzar el verdadero triunfo mediante el dominio de la tradición artística europea. Sólo así será posible crear un arte nuevo sobre su base. La novela «Ulises» de Joyce se dirige a los sentimientos del lector más que a su intelecto. Para entender lo que el autor ha escrito, es necesario conocer todos, o al menos los principales logros artísticos de la humanidad. Joyce consiguió crear semejante obra maestra a través de la búsqueda espiritual, la vida intensa incluso del subconsciente. El «Ulises» de Joyce se convirtió en una especie de enciclopedia del modernismo. Los seguidores de Joyce en Europa Occidental y América declararon que el monólogo interior de su héroe era un método universal de representación artística del carácter.

Aldous Huxley era un representante de la refinada intelligentsia burguesa, la llamada "highbrow" de la literatura de Inglaterra. Su obra comenzó en la década de 1920. Las primeras novelas de Huxley fueron «La danza de los necios» y «Contrapunto». Cuando se publicó «Contrapunto», el autor ya había llegado a la mitad de su vida. Huxley prefería «Contrapunto» a sus otras novelas. Como Huxley estaba convencido de que el arte es la organización del caos aparente en un mundo humano ordenado, basó su novela en las leyes musicales.

El título de la novela es «Contrapunto», un tipo de polifonía basada en la combinación y el desarrollo simultáneos de varias melodías. En esta novela, Huxley estudia a sus contemporáneos con la indiferencia de un naturalista y no encuentra más que esterilidad, búsqueda del placer y ausencia de fundamentos morales. Huxley reproduce el desorden del entorno de los personajes de su novela mediante una composición caótica. De acuerdo con los métodos de la literatura inglesa experimental de los años 20, recurre a la ausencia de argumento. Huxley recurre al género de la novela-debate, en la que la acción no se crea por el desarrollo de personajes y destinos, sino por el choque de opiniones filosóficas y visiones del mundo. Al rechazar las tradiciones de la novela clásica, Huxley también rechazó las manifestaciones extremas del modernismo.

Edward Dunsany fue uno de los escritores ingleses que más publicó a principios del siglo XX. Publicó en todo tipo de revistas; publicó 13 novelas, 17 colecciones de cuentos, 41 obras de teatro y 8 poemarios. Al leer sus obras, resulta que Dunsany escribió fantasía real y hermosa a principios de siglo. Antes de eso, el mundo asociaba la aparición de la tendencia con el nombre de J.R.R. Tolkien. Con toda razón, la fantasía es llamada el hijo legítimo de los cuentos populares y la ciencia ficción.

2. El cubismo.

El cubismo es un movimiento vanguardista de las bellas artes de principios del siglo XX que precedió al arte abstracto. El cubismo se caracteriza por formas marcadamente geométricas y el deseo de descomponer los objetos en componentes estereométricos.

Sus fundadores, Georges Braque y Pablo Picasso, admiraban las obras de Paul Cézanne y se inspiraron en su intento de crear una estructura tridimensional en la superficie del lienzo. En 1907-1910, los cubistas franceses empezaron a abstraerse cada vez más de la realidad y sus cuadros se parecían cada vez menos a ella. El cubismo declaraba que el arte existe por sí mismo, no para reproducir la realidad.

El cubismo pretendía ser un arte que, según Pablo Picasso, reprodujera el mundo no como el artista lo ve, sino como él lo piensa. Al descomponer todos los objetos y formas en formas geométricas simples y recombinarlas de acuerdo con la intención del artista, los cubistas esperaban crear una pintura intelectual y analítica capaz de revelar la estructura de las cosas y su esencia interior, expresar las "constantes de la vida", ponerse a la altura de las exigencias de la modernidad, introducirse en ella y contribuir a su reconstrucción.

El cubismo atrajo a artistas como Juan Gris, F. Leger y R. Delaunay. Entre los artistas que se pasaron al estilo cubista en otros países se encontraban el holandés Leo Gestel, la rusa Lyubov Popova y otros. En las obras de estos últimos, adquirió cualidades menos radicales y destructivas.

Ya en los años de su aparición, aparecieron sus "justificaciones" teóricas de orden subjetivo-idealista (A. Glaesus, J. Metsenge, en varias disposiciones - G. Apollinaire), que sirvieron de base a numerosas concepciones reaccionarias que rehabilitaban los fenómenos decadentes del arte burgués. Numerosos y arbitrarios intentos de relacionar el cubismo con los últimos descubrimientos científicos y tecnológicos (por ejemplo, la multiplicidad de puntos de vista sobre el tema está supuestamente relacionada con las representaciones físicas modernas, etc.). Todo ello es característico de la atmósfera espiritual en la que surgió el Cubismo, pero no explica la naturaleza de sus conceptos pictóricos. No es ajeno a las tareas figurativas y emocionales (especialmente la obra de P. Picasso, que se eleva a la integridad y amplitud dramáticas). Este estilo no se "libera" en absoluto de la imagen, sino que la subordina a sus búsquedas formales. La realidad reflejada en el arte se deforma, sometiéndose a los medios materiales fetichizados del arte, a la idea de un cuadro ante todo como objeto material: un lienzo cubierto de pintura. Por otra parte, las aspiraciones constructivas del cubismo, la búsqueda del espacio y el volumen, que se relacionan con una serie de movimientos de la arquitectura y el diseño contemporáneos (Bauhaus, el grupo Style en los Países Bajos), resultan ilusorias, ya que no van más allá de la "pintura pura", la experimentación pictórica en formas de caballete. Por ello, a pesar del talento y la infatigabilidad de P. Picasso y J. Braque, el cubismo se encuentra en un círculo vicioso de contradicciones y pronto entra en crisis.

El periodo de 1910 a 1912 se denomina "analítico": el tema se divide en pequeños límites claramente separados entre sí, la forma del tema parece difuminarse en el lienzo, prácticamente no hay color como tal (Matrimonio en honor de J. S. Bach, 1912). En el segundo, conocido como cubismo "sintético", los cuadros se convierten en paneles planos de colores (Cena de Picasso, 1913-1914), las formas se vuelven más decorativas, se introducen en el cuadro plantillas de letras y pegatinas diversas, formando collages. Juan Gris, junto con Braque y Picasso, pintaba de esta manera.

3. Noticias sociopolíticas de actualidad: "Volodymyr Zelenskyy destituye al Comandante en Jefe de las Fuerzas Armadas de Ucrania Valeriy Zaluzhnyi"

El Coronel General Oleksandr Syrskyi, de 58 años, ha sido nombrado nuevo Comandante en Jefe de las Fuerzas Armadas de Ucrania.

El jueves 8 de febrero, el Presidente de Ucrania, Volodymyr Zelenskyy, anunció la destitución del General Valeriy Zaluzhnyi del cargo de Comandante en Jefe de las Fuerzas Armadas de Ucrania. Volodymyr Zelenskyy lo anunció en su discurso vespertino.

"Hoy hemos mantenido un debate franco sobre lo que debe cambiar en el ejército. Cambios urgentes. He ofrecido al general Zaluzhnyi seguir formando parte del equipo del Estado ucraniano. Le agradeceré su consentimiento. A partir de hoy, un nuevo equipo directivo asumirá la dirección de las Fuerzas Armadas de Ucrania", declaró Volodymyr Zelenskyy.

Zelenskyy ha nombrado Comandante en Jefe de las Fuerzas Armadas de Ucrania al Coronel General Oleksandr Syrskyy, de 58 años de edad, comandante de las Fuerzas Armadas de Ucrania.

"He nombrado al coronel general Syrskyi Comandante en Jefe de las Fuerzas Armadas de Ucrania. Hoy he hablado con los Generales Moysiuk y Zabrodsky. Su experiencia está al servicio del Estado", declaró Volodymyr Zelenskyy.

Los decretos correspondientes aparecieron en el sitio web del Presidente de Ucrania en la tarde del 8 de febrero. Mediante los decretos nº 59/2014 y nº 60/2024, Volodymyr Zelenskyi destituyó a Zaluzhnyi y nombró a Syryskyi comandante en jefe.

"Destituir a Valeriy Zaluzhnyi del cargo de Comandante en Jefe de las Fuerzas Armadas de Ucrania. Nombrar a Oleksandr Stanislavovych Syrskyi Comandante en Jefe de las Fuerzas Armadas de Ucrania", rezaban los decretos.

Además, Volodymyr Zelenskyy mantuvo conversaciones con los generales de brigada Andriy Hnatov, Mykhailo Drapatyi, Ihor Skybyuk y los coroneles Pavlo Palisa y Vadym Sukharevskyi, que también podrían ocupar puestos de mando en las Fuerzas Armadas. Según el presidente, todos estos candidatos están siendo considerados para puestos de liderazgo y servirán bajo las órdenes de Oleksandr Syrskyi.

El ministro de Defensa, Rustem Umerov, agradeció al general sus servicios y dijo que le había tocado una de las tareas más difíciles: dirigir las Fuerzas Armadas durante la guerra a gran escala de Rusia contra Ucrania. Al mismo tiempo, señaló que la guerra requiere cambios y nuevos enfoques. Lo mismo dijo Valeriy Zaluzhnyi.

"Las tareas de 2022 son diferentes de las de 2024. Por lo tanto, todo el mundo debe cambiar y adaptarse también a las nuevas realidades. Ganar juntos. Acabamos de reunirnos con el Comandante en Jefe Supremo. Ha sido una conversación importante y seria. Hemos decidido cambiar nuestros planteamientos y nuestra estrategia", declaró Valeriy Zaluzhnyi.

El Comandante en Jefe agradeció al equipo del Estado Mayor, al Ministerio de Defensa y a Volodymyr Zelenskyi su apoyo y defensa de Ucrania. El general Valerii Zaluzhnyi, de 50 años, es el jefe de las Fuerzas Armadas de Ucrania desde el 27 de julio de 2021.

Lo que sabemos del nuevo comandante en jefe de las Fuerzas Armadas de Ucrania, Oleksandr Syrskyi

Oleksandr Syrskyi nació en el distrito de Kirzhatsky de la región de Vladimir de la Federación Rusa. En 1986 se graduó en la Escuela Superior de Mando de Armas Combinadas de Moscú. En 1996 se graduó en la Academia de las Fuerzas Armadas y en 2005 en la Academia Nacional de Defensa de Ucrania. Fue comandante de la 72ª Brigada Mecanizada y, a partir de 2013, Primer Jefe Adjunto del Centro de Mando Principal de las Fuerzas Armadas de Ucrania, y participó en los procesos de cooperación con la OTAN. Tiene el rango de coronel general.

Participó en las batallas de la ATO en 2014-2017 y comandó las fuerzas de la ATO durante la batalla por Debaltseve. En 2017, se convirtió en el comandante de toda la Operación Antiterrorista. Desde 2019, es el Comandante de las Fuerzas Terrestres de las Fuerzas Armadas de Ucrania. Desde el comienzo de la invasión a gran escala en febrero-marzo de 2022, Oleksandr Syrskyi comandó la defensa de Kiev, por lo que recibió la Orden de Bohdan Khmelnytskyi, II clase. En abril, se le concedió el título de Héroe de Ucrania.

Desde el verano de 2022, Oleksandr Syrskyi dirigió una contraofensiva en la región de Kharkiv, y desde el otoño de 2022 hasta la primavera de 2023, dirigió la defensa de Soledar y Bakhmut en la región de Donetsk. En 2022-2023, dirigió la unidad militar separada de Khortytsia, que actualmente mantiene la defensa en la dirección de Kupiansk.

Дата

Запис про виконання завдання

01.02.24

Була присутня на загальній консультації з приводу проходження практики.

02.02.24

Ознайомилась з програмою перекладацької практики з першої іноземної мови та почала пошук матеріалів на переклад.

Дата

Запис про виконання завдання

04.02.24

Ознайомилась із стилями текстів та провела глибокий аналіз їх граматичних особливостей.

05.02.24

Консультувалася з керівником практики, Галиною Петрівною Судорженко, і затвердила перекладові матеріали.

06.02.24

Ознайомилась з основною лексикою. Для цього використовувала офіційний сайт-словник який дає пояснення термінології та слів.

07.02.24

Початок перекладу. Перекладено перший текст. Виписала перші 10 слів.

08.02.24

Завершила переклад другого тексту. Виписала нові 15 термінів. Провела ревізію та внесла необхідні корективи.

Дата

Запис про виконання завдання

11.02.24

Провела додаткові дослідження щодо специфічної термінології в третьому тексті.

12.02.24

Відвідала консультацію з науковим керівником. Мали спілкування щодо оформлення практики.

13.02.24

Записала незнайомі слова з четвертого тексту та вивчила їхнє значення. Додала у словник ще 15 слів.

14.02.24

Провела додаткові дослідження з метою уточнення контексту в п’ятому тексті.

15.02.24

Виправила помилки в четвертому тексті та попрацювала над структурою речень.