Переклад Ковальчук МЛі04-20

№

Текст оригіналу

Текст перекладу

1.

1. When a New Student Has Language Barriers: 7 Tips for Teachers

HTTPS://WWW.LEARNINGSCIENCES.COM/BLOG/NEW-ELL-STUDENTS/

AUGUST 29, 2017

About five million children in the United States—that’s approximately one out of 10 students–are learning how to speak English. This is a huge demographic shift, not only in states like California, Texas, and Florida, but also in Massachusetts, North Dakota, and Vermont.

Many of the students come from migrant backgrounds, whose guardians move around a lot in search of work. This means that English-language learning students tend to be the new kid in far more schools than a native English speaker. This lack of consistency makes their journey to proficiency that much more difficult.

It’s important to take every step we can to make these students feel comfortable in their new surroundings. Only then can rigorous, student-centered learning take place. Here are a few strategies to help them become acclimated and ready to learn:

1) Pair a student with a knowledgeable buddy

Being new in school can be lonely. Aside from knowing few people, being unable to find things can be frustrating or embarrassing. For kids who struggle in English, those challenges are magnified.

When new ELL students enter school, pair them with buddies who know their way around campus. Ideally (although not necessarily), buddies are more proficient or former ELL students themselves. Not only can they act as tour guides, but they have the capacity to act as mentors during the inevitable trials that lie ahead for each new student.

2) Conduct a language inventory among the staff

As mentioned in the intro, this ELL influx is affecting every state in the union. Meanwhile, a school’s staff includes dozens (or even hundreds) of people with varying backgrounds and experiences.

Conduct an inventory survey among the staff, looking for all the different foreign language proficiencies that can be found on campus. Survey everyone, including custodial and food personnel. Even limited or rusty language skills can be of use for translation during student or parent interactions. Some of these staff members will prove to be game-changing mentors for students.

3) Learn and model how to properly pronounce the student’s name

Names are our key to community access and belonging. The new student may be coming from a place where everyone inherently knew how to pronounce their name, so everyone mispronouncing it is just one more reminder that they are an outsider.

English learners are often quick to accept however their peers want to pronounce their name, usually with something like “close enough.” Don’t accept that attitude. Sit the new student down and have them teach you how to pronounce their name until you get it right. Then model that pronunciation for the rest of the class. It may take a while, especially for younger students, but the time spent will be worth it when the new student feels accepted by the community.

4) Don’t wait for the student to ask for help

Language challenges can force anyone to be shy, and that’s particularly true among students trying to build a rapport with their teacher(s). Add to that the fact that in some Spanish-speaking cultures, teachers are treated with a sort of reverence with which American teachers are unaccustomed and you have the recipe for students sitting quietly—even if they’re struggling.

That means it’s the teacher who needs to reach out to the student. Don’t wait for him or her to ask for help. Check in regularly. Or, even better, make sure the student spends the first few weeks sitting near enough to you where you can see their progress without disturbing them.

5) Visuals aren’t just for lessons

Visuals are a central tool in ELL curricula, with good reason. The problem is that teachers forget those tricks when covering the other aspects of their classroom, such as procedures for lunch, dismissal, sharpening pencils, etc. These parts of classroom culture are even harder for ELL students to master if they come into school in the middle of the year, after you’ve spent the first week or so modeling them for the other students.

Instead, start the year with visual posters that walk students through acceptable classroom procedures and norms. That way, if an ELL student does come into class mid-year, they will be able to fall right in with their other classmates.

6) Label objects around the room bilingually

Along the same line, labeling classroom objects can save an ELL student a lot of stress or embarrassment. Instead of having to search for “pencil sharpener,” they can just refer to the object. This not only aids in learning classroom procedures, but it also can help move the student’s conversation skills along.

7) Give them time to educate everyone else (but don’t push them)

ELL students are a tremendous cultural resource for everyone who comes into contact with them. But that can also be a lot of pressure as they are bombarded with questions. Instead, make it known to the student that they are welcome to make a presentation to the class about their language, culture, and customs, but only when they’re ready. It can save a lot of those awkward question-and-answer sessions.

2. «It» by Stephen King. Part from the 1 chapter

The terror, which would not end for another twenty-eight years — if it ever did end — began, so far as I know or can tell, with a boat made from a sheet of newspaper floating down a gutter swollen with rain.

The boat bobbed, listed, righted itself again, dived bravely through treacherous whirlpools, and continued on its way down Witcham Street toward the traffic light which marked the intersection of Witcham and Jackson. The three vertical lenses on all sides of the traffic light were dark this afternoon in the fall of 1957, and the houses were all dark, too. There had been steady rain for a week now, and two days ago the winds had come as well. Most sections of Derry had lost their power then, and it was not back on yet.

A small boy in a yellow slicker and red galoshes ran cheerfully along beside the newspaper boat. The rain had not stopped, but it was finally slackening. It tapped on the yellow hood of the boy's slicker, sounding to his ears like rain on a shed roof . . . a comfortable, almost cozy sound. The boy in the yellow slicker was George Denbrough. He was six. His brother, William, known to most of the kids at Derry Elementary School (and even to the teachers, who would never have used the nickname to his face) as Stuttering Bill, was at home, hacking out the last of a nasty case of influenza. In that autumn of 1957, eight months before the real horrors began and twenty-eight years before the final showdown, Stuttering Bill was ten years old.

Bill had made the boat beside which George now ran. He had made ti sitting up in bed, his back propped against a pile of pillows, while their mother played Für Elise on the piano in the parlor and rain swept restlessly against his bedroom window.

About three-quarters of the way down the block as one headed toward the intersection and the dead traffic light, Witcham Street was blocked to motor traffic by smudgepots and four orange sawhorses. Stencilled across each of the horses was DERRY DEPT. OF PUBLIC WORKS. Beyond them, the rain had spilled out of gutters clogged with branches and rocks and big sticky piles of autumn leaves. The water had first pried fingerholds in the paving and then snatched whole greedy handfuls — all of this by the third day of the rains. By noon of the fourth day, big chunks of the street's surface were boating through the intersection of Jackson and Witcham like miniature white-water rafts. By that time, many people in Derry had begun to make nervous jokes about arks. The Public Works Department had managed to keep Jackson Street open, but Witcham was impassable from the sawhorses all the way to the center of town.

But, everyone agreed, the worst was over. The Kenduskeag Stream had crested just below its banks in the Barrens and bare inches below the concrete sides of the Canal which channelled it tightly as it passed through downtown. Right now a gang of men — Zack Denbrough, George's and Bill's father, among them — were removing the sandbags they had thrown up the day before with such panicky haste. Yesterday overflow and expensive flood damage had seemed almost inevitable. God knew it had happened before — the flooding in 1931 had been a disaster which had cost millions of dollars and almost two dozen lives. That was a long time ago, but there were still enough people around who remembered it to scare the rest. One of the flood victims had been found twenty-five miles east, in Bucksport. The fish had eaten this unfortunate gentleman's eyes, three of his fingers, his penis, and most of his left foot. Clutched in what remained of his hands had been a Ford steering wheel.

1. Коли у нового учня є мовні бар'єри: 7 порад для вчителів

HTTPS://WWW.LEARNINGSCIENCES.COM/BLOG/NEW-ELL-STUDENTS/

29 СЕРПНЯ 2017 РОКУ

Приблизно п'ять мільйонів дітей у Сполучених Штатах - це приблизно один учень з 10 - вчаться говорити англійською мовою. Це великий демографічний зсув, не лише в штатах, таких як Каліфорнія, Техас і Флорида, але й в Массачусетсі, Північній Дакоті та Вермонті.

Багато з учнів походять з мігрантських сімей, чиї опікуни часто переїжджають у пошуках роботи. Це означає, що учні, які вчаться англійської мови, часто стають новенькими в набагато більшій кількості шкіл, ніж учні, які розмовляють англійською мовою з рідних.

Цей недолік стабільності ускладнює їхню дорогу до майстерності.

Важливо зробити все можливе, щоб ці учні почували себе комфортно в новому оточенні. Тільки тоді може відбуватися вимогливе, орієнтоване на учнів навчання. Ось кілька стратегій, які допоможуть їм адаптуватися і готові до навчання:

1) Поставте учня в пару зі знаючим товаришем

Бути новим у школі може бути самотньо. Окрім того, що знає кілька людей, не може знайти речі, може бути роздратуванням або соромом. Для дітей, які мають труднощі з англійською, ці виклики збільшуються.

Коли нові учні ELL приходять до школи, приєднайте їх з товаришами, які знають дорогу по кампусу. Ідеально (хоча не обов'язково), товариші більш кваліфіковані або самі колишні учні ELL. Вони не лише можуть діяти як екскурсоводи, але і мають можливість виступати як наставники під час необхідних випробувань, що чекають на кожного нового учня.

2) Провести інвентаризацію мови серед персоналу

Як зазначено у вступі, цей наплив ELL впливає на кожний штат в Союзі. Тим часом, персонал школи включає десятки (чи навіть сотні) людей з різними досвідом і досвідом.

Проведіть опитування серед персоналу, шукаючи всі різноманітні іноземні мовні вміння, які можна знайти на кампусі. Опитайте всіх, включаючи технічний та харчовий персонал. Навіть обмежені або ржаві мовні вміння можуть бути корисними для перекладу під час спілкування з учнями або батьками. Деякі з цих членів персоналу докажуть свою цінність для учнів.

3) Вивчайте та моделюйте правильне вимовляння імені студента

Імена - це наш ключ до доступу та належності до спільноти. Новий учень може приходити з місця, де всі інстинктивно знали, як вимовити його ім'я, тому кожен помилково вимовляє його - це лише ще один нагадування про те, що він є стороннім.

Вчителі англійської часто швидко приймають будь-яку вимову своїх товаришів, зазвичай зі словами "достатньо близько". Не приймайте це відношення. Посадіть нового учня і навчіться вимовляти його ім'я, поки ви не зрозумієте це правильно.

4) Не чекайте, щоб учень просив допомоги

Мовні виклики можуть змусити будь-кого бути сором'язливим, і це особливо правда серед учнів, які намагаються встановити зв'язок зі своїм вчителем (вчителями). Додайте до цього той факт, що в деяких культурах, де говорять на іспанській мові, вчителі трактуються з особливою шаною, з якою американські вчителі не звикли, і ви маєте рецепт для тих учнів, які тихо сидять, навіть якщо вони мають труднощі.

Це означає, що вчителю потрібно звертатися до учня. Не чекайте, коли він або вона попросить про допомогу. Регулярно відвідуйте. Або, ще краще, переконайтеся, що учень перші кілька тижнів сидить достатньо близько до вас, щоб ви могли бачити їхній прогрес, не турбуючи їх.

5) Візуальні матеріали не лише для уроків

Візуальні матеріали є центральним інструментом в куррикулумі для учнів-іммігрантів, зі слушною причиною. Проблема в тому, що вчителі забувають про ці трюки, коли розглядають інші аспекти свого класу, такі як процедури обіду, закінчення занять, гостріння олівців і т. д. Ці частини шкільної культури навіть важче засвоювати учням-іммігрантам, якщо вони приходять до школи серед року, після того, як ви провели перший тиждень або так, навчаючи це для інших учнів.

Замість цього, почніть рік з візуальних постерів, які розповідають учням про прийнятні процедури та норми в класі. Таким чином, якщо учень-іммігрант все ж приходить на урок серед року, він зможе швидко впровадитися у роботу разом з іншими однокласниками.

6) Позначайте об'єкти в класі двума мовами

По тій самій лінії, позначення предметів в класі може зберегти учню-іммігранту багато стресу або сорому. Замість того, щоб шукати "гострільник для олівців", вони можуть просто посилатися на об'єкт. Це не лише допомагає вивчати шкільні процедури, але також може допомогти розвивати мовні навички учня.

7) Дайте їм час, щоб навчити всіх інших (але не тисніть на них)

Учні-іммігранти - величезний культурний ресурс для всіх, хто з ними контактує. Але це також може бути великим тиском, оскільки вони засипаються запитаннями. Замість цього, дайте учню знати, що вони можуть зробити презентацію перед класом про свою мову, культуру та звичаї, але тільки коли вони будуть готові. Це може зберегти багато неприємних сесій питань та відповідей.

2. "Воно" за Стівеном Кінгом, частина з першого розділу

Терор, який не закінчився ще двадцять вісім років — якщо він коли-небудь взагалі закінчиться — почався, наскільки я знаю або можу сказати, з човном, зробленим з аркуша газети, що плив по водостічній жолобі, наповненій дощем.

Човен вертався, перевертався, знову вирівнювався, сміливо пробивався крізь підступні вихори і продовжував свій шлях по вулиці Вітчем у бік світлофора, який позначав перехрестя Вітчема і Джексона. Три вертикальні лінзи з усіх боків світлофора були темними у цей післяполудень осені 1957 року, і всі будинки також були темними. Протягом тижня ішов стійкий дощ, і два дні тому додалося ще й вітру. Більшість районів Деррі втратили свою електроенергію, і її ще не відновлено.

Маленький хлопчик у жовтій дощовій куртці і червоних галошах весело бігав поруч з човном з газети. Дощ не припинявся, але нарешті став меншим. Він стукав по жовтій капюшоні куртки хлопчика, звучачи в його вухах, як дощ на даху сараю... зручний, майже затишний звук. Хлопчик у жовтій куртці був Джордж Денбро. Йому було шість років. Його брат, Вільям, відомий більшості дітей у початковій школі Деррі (і навіть вчителям, які б ніколи не використовували це прізвисько перед ним) як Корчовий Білл, був вдома, виходячи з останніх днів неприємної хвороби - грипу. У ту осінь 1957 року, за вісім місяців до того, як справжні жахи почнуться, і двадцять вісім років до остаточного протистояння, Корчовий Білл мав десять років.

Білл зробив човен, біля якого зараз бігав Джордж. Він зробив його, сидячи в ліжку, спиною опираючись на купу подушок, поки їхня мати грала "Für Elise" («Для Елізи») на піаніно в салоні, а дощ неспокійно обливав його спальне вікно.

Приблизно три чверті дороги, якщо йти в бік перехрестя і мертвого світлофора, на вулиці Вітчем була заблокована для моторного транспорту факелами і чотирма помаранчевими конями. На кожному з коней було нанесено напис "ДЕРРІ ДЕПАРТАМЕНТ ГРОМАДСЬКИХ РОБІТ". Поза ними дощ вилився з водостічних жолобів, забитих гілками і камінням і великими липкими купами осінніх листя. Вода спочатку пробивала пальці у бруківці, а потім продовжувала забирати цілі жадібні горсти - все це на третій день дощів. До обіду четвертого дня великі шматки дорожнього покриття пливли через перехрестя Джексона і Вітчема, немов мініатюрні плоти для білого водного сплаву. К тому часу багато хто в Деррі почали шукати нервові жарти про ковчеги. Відділ громадських робіт вдалося утримати відкритою вулицю Джексона, але вулицю Вітчем було неможливо проїхати від помаранчевих коней аж до центру міста.

Але всі погодились, що найгірше вже минуло. Потік Кендускеаг піднявся майже до своїх берегів в Барренсі і ледь не дістався до бетонних берегів каналу, який тісно його пускає, коли він проходить через центр міста. Зараз бригада чоловіків - до яких належав і Зак Денбро, батько Джорджа і Білла - зняли мішки з піском, які вони вчора з такою панічною поспішанням кинули. Вчора затоплення та дорогі ремонтні роботи здавалися майже неухильними. Бог знає, це вже траплялося раніше - затоплення в 1931 році було катастрофою, яка обійшлася великими коштами і практично двадцятьма життями. Це було давно, але все ще було достатньо людей, які це пам'ятали, щоб налякати інших. Один із жертв повені був знайдений за двадцять п'ять миль на схід, у Бакспорті. Риби з'їли очі цього нещасного господаря, три пальці, пеніс і більшу частину його лівої ноги. В його залишилися руки, які обіймали кермо Форд.

2.

Пауло Коельйо - Над річкою Пʼєдрою, я там сиділа та й плакала

Уривок

Неділя,5 грудня 1993 року

Ми зупинилися випити кави.

– Життя навчило тебе багатьох речей, – сказала я, намагаючись підтримати розмову.

– Воно навчило, що ми можемо навчатися, навчило, що можемо змінюватися,– відповів він.– Навіть якщо це здається неможливим.

Він не бажав про це говорити. А ми ж майже не розмовляли упродовж двох годин поїздки, доки не дісталися цього придорожнього бару.

Спочатку я взялася пригадувати наші дитячі роки, але він виявляв інтерес до цього хіба з поваги. Він навіть не слухав мене, ставлячи запитання про вже сказані речі.

Щось мало піти не так. Можливо, час і відстань назавжди віддалили його від мого світу. «Це він говорить про магічні миті, – думала я. – Яка різниця, що робили раніше Кармен, Сантьяго чи Марія?» Його світ був іншим, Сор’я лишалася тільки далеким спогадом – застигла у часі, з друзями дитинства, що в дитинстві й зосталися, зі старими людьми, ніби й досі живими, зайнятими тими ж справами, що й двадцять дев’ять років тому.

Я вже почала розкаюватись у тому, що погодилася, аби він мене підвіз. Коли він знову змінив тему, поки ми пили каву, я вирішила більш не наполягати.

Решта дві години до Більбао були справжніми тортурами. Він дивився на дорогу, я дивилася у вікно, й ми обоє не приховували відчуття незручності. У взятому напрокат автомобілі не було радіо, і залишалося тільки тактовно підтримувати мовчанку.

– Ходім запитаємо, де автовокзал, – сказала я, щойно ми з’їхали з автостради.– Є прямі автобуси до Сарагоси.

Був час сієсти, тож на вулицях нечасто траплялися люди. Ми проминули якогось пана, потім молоде подружжя, та він навіть не спинився, щоб розпитати.

– Ти знаєш, де це? – запитала я перегодом.

– Де – що?

Він і далі не слухав, що я йому кажу.

І раптом я зрозуміла це мовчання. А про що ж мав би він розмовляти з жінкою, яка ніколи не подорожувала по світу? Що за радість бути поряд із кимось, хто відчуває страх перед невідомим, хто прагне стабільної роботи та заміжжя як у всіх. Я ж – от горенько! – балакала про тих само приятелів дитинства, струшувала порох зі спогадів про убоге містечко. Єдина моя тема.

– Ти можеш залишити мене просто тут, – сказала я, коли ми доїхали до, як видавалося, центру міста. Я намагалася поводитись невимушено, та сама собі здавалася сміховинною, безпорадною та нудною. Та він не спинив машину.

– Мені треба сісти на автобус до Сарагоси, – напосідала я.

– Я тут ніколи не був. Не знаю, де мій готель. Не знаю, де саме відбудеться лекція. Не знаю, де автовокзал.

– Розберуся, не переймайся.

Він стишив хід, та все-таки не зупинявся.

– Я хотів би... – сказав він.

Двічі не зміг закінчити речення. Я намагалась додумати, чого ж він

хотів: подякувати мені за компанію, передати привіт кому-небудь із друзів, щоб у такий спосіб позбутися відчуття напруги.

– Я хотів би, щоб ти пішла зі мною на лекцію сьогодні ввечері, – нарешті промовив він.

Я відчула переляк. А може, він намагається виграти час, щоб якось залагодити незграбну мовчанку під час подорожі.

– Я дуже хочу, щоб ти пішла зі мною, – повторив він.

Можливо, я й була дівчиною з глибинки та не могла розповісти чогось особливого про своє життя, не мала блиску й привабливості міських жінок. Але життя в глибинці, хоча й не робить жінку елегантнішою чи досвідченішою, усе-таки навчає слухати своє серце й розуміти свій інстинкт.

На мій подив, інстинкт підказував, що він говорить щиро.

Я полегшено зітхнула. Ясно, що ні на яку лекцію я не піду, та принаймні здавалося, що поряд знову той люблений колись друг, і він кличе мене з собою в свої пригоди, бажаючи ділити зі мною свій неспокій і свої перемоги.

– Дякую за запрошення, – відповіла я. – Але в мене немає грошей на готель, і ще мені треба вертатися на заняття.

– Трохи грошей я маю, і ти можеш зупинитися в моєму номері. Замовимо з окремими ліжками.

Я помітила, що в нього виступили крапельки поту, хоча й було холодно. Серце почало подавати мені сигнали тривоги, які я, проте, не розуміла. Відчуття радості, що охопило мене перед тим, перемінилося тепер на неймовірну розгубленість.

Він раптом зупинив машину і подивився мені просто в очі.

Нікому не вдається збрехати, нікому не вдається нічого приховати, коли йому дивляться просто в очі.

І будь-яка жінка, що має хоч трохи чутливості, може прочитати в очах чоловіка пристрасть. Хоч би якою безглуздою вона могла здатися, хоч би якою недоречною була в часі й просторі. Я тут же пригадала слова рудоволосої жінки біля водограю.

Це було неможливо. Та це було правдою.

Ніколи, ніколи в житті я не думала, що по стількох роках він ще пам’ятає мене. Ми були малюками, мешкали поряд і, взявшись за руки, відкривали для себе світ. Я покохала його, якщо тільки маля й справді може збагнути суть кохання. Та це сталося дуже давно – в іншому житті, де простодушність ще тримає серце відкритим для найкращого.

А тепер ми вже були дорослими й відповідальними. Що в дитинстві – то в дитинстві.

Я знову глянула йому в очі. Не хотіла чи не могла повірити.

– Мені залишилася ще оця лекція, а потім будуть вихідні на свято Непорочного Зачаття. Маю поїхати в гори, – вів він далі. – І маю щось тобі показати.

Той блискучий чоловік, що розповідав про магічні миті, був тепер тут переді мною і поводився вкрай хибно. Занадто поспішав, був невпевнений, робив плутані пропозиції. Прикро було бачити його таким.

Я відчинила дверцята, вийшла й зіперлась на автомобіль. Задивилася на майже порожній проспект. Запалила сигарету й спробувала відволіктися від думок. Я могла би прикидатися, удавати, ніби не розумію, – могла спробувати переконати саму себе, що це й справді просто пропозиція друга дитинства. Можливо, він уже давно подорожує й почав губити орієнтацію.

А може, я перебільшувала.

Він вискочив з машини й присів поряд зі мною.

– Мені хочеться, щоб ти була на лекції сьогодні ввечері, – сказав він ще раз.– Але якщо не зможеш, я зрозумію.

Ну от. Світ зробив повний оберт і повертався на своє місце. Зовсім не те, що я собі думала, – він уже не наполягав, уже був готовий, що я поїду геть. Збуджені чоловіки так не поводяться.

Я почулася водночас по-дурному й полегшено. Так, я могла залишитися, принаймні ще на один день. Ми разом повечеряли б, може, й хильнули б трохи, – чого ніколи не робили дітьми. Це була добра нагода забути про дурниці, яких я навигадувала кілька хвилин перед цим, і зламати кригу, яка супроводжувала нас від Мадрида.

Один день не мав значення. Принаймні зможу розповісти що- небудь своїм подружкам.

– Окремі ліжка, – сказала я грайливим тоном. – І ти платиш за вечерю, бо я в своєму віці ще й досі студентка. У мене немає грошей.

Ми поставили валізи в номері, спустилися й пішки попрямували до місця, де мала відбутися лекція. Прибули зарано, тож зайшли до кав’ярні.

– Хочу дати тобі дещо, – сказав він, простягаючи червоний мішечок.

Я його тут-таки розкрила. Там був старий заіржавілий медалик із зображенням Благодатної Цариці Небесної з одного боку та Святого Серця Ісусового – з другого.

– Це ж твій, – сказав він, бачачи подив на моєму обличчі.

Серце знову почало подавати мені сигнали тривоги.

– Одного дня – стояла така сама осінь, а нам було, може, років із

десять – ми сиділи з тобою на площі, де ріс великий дуб. Я збирався сказати тобі щось таке, до чого готувався вже кілька тижнів поспіль. Та щойно почав, ти повідомила, що загубила медалик у скиті Святого Сатурія, й попросила, щоб я сходив пошукати його.

Я це пам’ятала. Ще й як. О Господи, я ж пам’ятала.

– Мені вдалося знайти його. Та коли повернувся на площу, то вже не наважився сказати те, до чого готувався, – повів він далі. – Тоді я пообіцяв собі, що поверну тобі медалик, тільки коли зможу договорити фразу, яку почав того дня, майже двадцять років тому. Я довго намагався забути про це, але ця фраза не зникала. Я більше не можу жити з нею.

Він відставив каву, запалив сигарету й довго дивився в стелю. Потім повернувся до мене.

– А фраза дуже проста, – сказав тоді. – «Я тебе кохаю».

Іноді нас охоплює почуття печалі, над яким ми не владні, — казав він. – Ми усвідомлюємо, що магічна мить цього дня проминула, а ми нічого не зробили. І тоді життя ховає від нас свою магію та своє мистецтво.

Нам треба дослухатися до дитини, якою ми колись були і яка й досі живе в нас. Ця дитина знається на магічних митях. Ми можемо вгамувати її плач, та не можемо заглушити її голос.

Ця дитина, якою ми колись були, нікуди не зникає. Благословенні малюки, бо їхнє є Царство Небесне.

Якщо ми не народимося знову, якщо знов не будемо дивитись на життя з невинністю та захопленням, притаманними дитинству, тоді більше немає сенсу жити.

Є багато способів учинити самогубство. Ті, хто пробують убити тіло, чинять переступ Божого закону. Ті, хто пробують убити душу, теж чинять переступ Божого закону, хоча їхній злочин не такий очевидний людям.

Дослухаймося до того, що нам каже дитинча, сховане всередині нашої істоти. Не встидаймося його. Не дозвольмо, щоб воно відчувало страх через те, що самотнє й майже ніколи не почуте.

Даймо йому трохи потримати повіддя нашого існування. Це дитя знає, що кожен день не схожий на інший.

Зробімо так, щоб воно знов почулося любленим. Потішмо його, хоч задля цього ми мали би діяти незвично для себе, хоч би це й здавалося дурістю в очах інших.

Не слід забувати, що мудрість людська – чисте божевілля в очах Господа. Якщо ми почуємо дитя, що носимо в нашій душі, нам знову засяють очі. Якщо ми не втратимо сув’язі з цим дитям, то не втратимо сув’язі з життям.

Paulo Coelho - Over the Piedra River, I sat there and cried

Excerpt

Sunday, 5th December 1993

We stopped for coffee.

- "Life has taught you many things," I said, trying to keep the conversation going.

- It has taught me that we can learn, that we can change, he replied, even if it seems impossible.

He didn't want to talk about it. And we had barely spoken during the two-hour drive until we reached this roadside bar.

At first, I started to recall our childhood, but he was only interested in it out of respect. He didn't even listen to me, asking questions about things that had already been said.

Something must have gone wrong. Perhaps time and distance had alienated him from my world forever. "He's talking about magical moments," I thought. "What difference does it make what Carmen, Santiago, or Maria used to do?" His world was different, Soria was just a distant memory, frozen in time, with childhood friends who remained in childhood, with old people who seemed to be alive, doing the same things they had done twenty-nine years earlier.

I was beginning to regret agreeing to his ride. When he changed the subject again while we were having coffee, I decided not to insist anymore.

The remaining two hours to Bilbao were a real torture. He was looking at the road, I was looking out the window, and we both couldn't hide the feeling of awkwardness. The rented car didn't have a radio, and all we could do was tactfully maintain silence.

- "Let's go ask where the bus station is," I said as soon as we got off the motorway, "There are direct buses to Zaragoza.

It was siesta time, so there were few people on the streets. We passed a gentleman, then a young couple, but he didn't even stop to ask.

- "Do you know where this is?" I asked later.

- Where is what?

He continued not to listen to what I was saying.

And suddenly I understood this silence. What could he possibly be talking about

to talk about with a woman who had never travelled the world? What a joy it is to be with someone who is afraid of the unknown, who wants a stable job and marriage like everyone else. And I was talking about the same childhood friends, shaking off the dust from the memories of my poor town. It was my only topic.

- You can leave me right here," I said when we reached what seemed to be the city centre. I tried to act casual, but I felt ridiculous, helpless and bored. But he didn't stop the car.

- "I have to catch a bus to Zaragoza," I insisted.

- I've never been here before. I don't know where my hotel is. I don't know where the lecture will be. I don't know where the bus station is.

- I'll figure it out, don't worry.

He slowed his pace, but still did not stop.

- "I would like to..." he said.

Twice he failed to finish his sentence. I tried to figure out what he meant.

I tried to think what he wanted: to thank me for the company, to say hello to one of his friends, to relieve the tension.

- "I'd like you to come to a lecture with me tonight," he finally said.

I felt frightened. Or maybe he was trying to buy time to make up for the awkward silence on the journey.

- "I really want you to come with me," he repeated.

I may have been a girl from the countryside and had nothing special to tell about my life, none of the glitter and appeal of city women. But living in the hinterland, while not making a woman more elegant or sophisticated, does teach you to listen to your heart and understand your instinct.

To my surprise, my instinct told me that he was being sincere.

I breathed a sigh of relief. It was clear that I wouldn't be attending any lecture, but at least it seemed that my beloved friend was back, and he was inviting me to join him on his adventures, wanting to share his worries and his triumphs with me.

- "Thank you for the invitation," I replied, "but I don't have money for a hotel, and I have to get back to class.

- I have some money, and you can stay in my room. We can order a room with twin beds.

I noticed that he was sweating, even though it was cold. My heart began to give me alarms that I did not understand. The feeling of joy that had gripped me before was now replaced by incredible confusion.

He suddenly stopped the car and looked me straight in the eye.

No one can lie, no one can hide anything when you look them straight in the eye.

And any woman with a little bit of sensitivity can read passion in a man's eyes. No matter how ridiculous it may seem, no matter how out of place in time and space. I immediately recalled the words of the red-haired woman at the fountain.

It was impossible. But it was true.

Never, never in my life did I think that after all these years he would still remember me. We were kids, living next door to each other and discovering the world, holding hands. I fell in love with him, if only a baby can really understand the essence of love. But that happened a long time ago, in another life, where simple-mindedness still keeps the heart open to the best.

And now we were adults and responsible. What happened in childhood was childhood.

I looked into his eyes again. I didn't want to or couldn't believe it.

- I still have this lecture to give, and then I have the weekend of the Feast of the Immaculate Conception. "I have to go to the mountains," he continued, "and I have to show you something.

That brilliant man who had spoken about magical moments was now here in front of me and behaving in a very wrong way. He was in too much of a hurry, he was unsure, he was making confusing suggestions. It was a shame to see him like that.

I opened the door, got out and leaned on the car. I looked at the almost empty avenue. I lit a cigarette and tried to distract myself from my thoughts. I could pretend, pretend I didn't understand, try to convince myself that this was really just a suggestion from a childhood friend. Perhaps he had been travelling for a long time and had started to lose his bearings.

Or maybe I was exaggerating.

He jumped out of the car and sat down next to me.

- "I want you to come to the lecture tonight," he said again, "but if you can't, I understand.

There you go. The world had come full circle and was returning to its place. Not at all what I had thought, he was no longer insisting, he was ready for me to leave. Excited men don't behave like that.

I felt both stupid and relieved. Yes, I could stay, at least for one more day. We would have dinner together, maybe even have a few drinks, something we never did as children. It was a good opportunity to forget about the nonsense I had been thinking a few minutes before and break the ice that had accompanied us from Madrid.

One day didn't matter. At least I could tell my girlfriends something.

- "Separate beds," I said in a playful tone, "and you pay for dinner, because I'm still a student at my age. I don't have any money.

We put our suitcases in the room, went downstairs and walked to the place where the lecture was to take place. We arrived early, so we went to a coffee shop.

- "I want to give you something," he said, holding out a red bag.

I immediately opened it. There was an old, rusty medal with the image of the Gracious Queen of Heaven on one side and the Sacred Heart of Jesus on the other.

- "This is yours," he said, seeing the surprise on my face.

My heart began to give me alarms again.

- "One day - it was the same autumn, and we were maybe ten years old - we sat with you

We were sitting with you in the square with a big oak tree. I was going to tell you something that I had been preparing for weeks. But as soon as I started, you told me that you had lost a medal in the hermitage of St Saturnius and asked me to go and look for it.

I remembered that. Yes, you did. Oh, my God, I remembered.

- I managed to find him. "But when I got back to the square, I didn't dare say what I was preparing to say," he continued, "So I promised myself that I would give you back the medal only when I could finish the sentence I started that day, almost twenty years ago. I tried to forget about it for a long time, but the phrase wouldn't go away. I can't live with it anymore.

He put down his coffee, lit a cigarette and looked at the ceiling for a long time. Then he turned to me.

- "The phrase is very simple," he said, "I love you.

"Sometimes we are overcome with a feeling of sadness over which we have no control," he said. "We realise that the magical moment of this day has passed, and we have done nothing. And then life hides its magic and its art from us.

We need to listen to the child we once were and who still lives in us. This child knows how to capture magical moments. We can stop her crying, but we cannot silence her voice.

This child that we once were does not disappear. Blessed are the little ones, for theirs is the kingdom of heaven.

If we are not born again, if we do not look at life again with the innocence and delight of childhood, then there is no point in living anymore.

There are many ways to commit suicide. Those who try to kill the body transgress God's law. Those who try to kill the soul also break God's law, although their crime is not so obvious to people.

Let us listen to what the little child inside us is telling us. Let us not be ashamed of it. Let's not let it feel afraid because it is alone and almost never heard.

Let us let it hold the reins of our existence for a while. This child knows that every day is different.

Let's make it feel loved again. Let's make it feel loved again, even if we have to act unusually for ourselves, even if it seems foolish in the eyes of others.

We should not forget that human wisdom is pure madness in the eyes of the Lord. If we hear the child we carry in our souls, our eyes will shine again. If we do not lose touch with this child, we will not lose touch with life.