71 сатира антиклерик

Сатирична коляда” (1764) — анонімний твір, у якому викрито окремі аспекти суспільного життя. Невідомий автор передав свої спостереження над суспільним життям, вказуючи на хабарництво серед чиновників, панування у державі багатьох злочинців, вибори в адміністративні органи гнобителів.

6. Сатира „Плач київських монахів” (1786) має викривальний пафос. Особливість цього твору у тому, що у виразній художній формі, доступній та іронічній, він вторгається у сферу, яка була практично закрита для загалу. Виявляється, що ченці є носіями не християнських моральних цінностей, а зажерливості, ледарства, розпусти і паразитичного життя. Ця сатира була популярна і поширена у списках.

Серед сатирично-гумористичних творів XVIII ст. помітно вирізняється датована 1786 р. сатира на київських ченців -- "Плач київських монахів", що збереглася у кількох списках. її поява викликана конкретним фактом -- урядовим указом про секуляризацію монастирських маєтків, який починає діяти з 1 липня 1786 р. Зібравши вищу монастирську братію, архімандрит Зосима викладає зміст нового указу, за яким "всі деревні не наші уже". Реакція на це повідомлення присутніх "соборних отців" і складає зміст сатири. Невідомий автор, певно, вільнодумний чернець, вибрав поетичну форму полілогу, яка дозволила йому висміяти головних представників лаврського чернецтва. Один за одним виступають тринадцять представників верхівки Києво-Печерської лаври, і кожен з них захищає насамперед свої особисті інтереси; та, зрештою, ці окремі голоси зливаються в один, бо всі бояться втратити привілеї, сите безжурне життя. Твір "Плач київських монахів" належить до найяскравіших зразків української демократичної сатири XVIII ст. Це був помітний крок на шляху української літератури до критичного відтворення й соціального осмислення дійсності.

«Сатирична коляда» (вірш 1764 року) - це анонімний твір. У ньому викриваються окремі сторони суспільного життя: критиці піддається хижацтво поміщиків. Проти них немає жодного захисту, бо вони у суді сидять і «отечеством любезним керують». Тому суд продажний, бідний люд страждає від сваволі «власть імущих». Духовенство ж не спроможне захистити обездолених, бо більше дбає про «карман непорожній», ніж про свою паству. Идеться також про хабарництво серед чиновників та панування у державі багатьох злочинців, про вибори в адміністративні органи цих гнобителів. І все-таки автор сподівається, що «Сонця, луни, звізд, землі вірний Управитель / Ісправит все і бідних буде защититель» (с. 198).

«Плач київських монахів» датується 1 травня 1786 року і має свій історико-соціальний підтекст. Монастирі ХУІІІ ст. нагромадили величезні багатства, володіли тисячами кріпаків на значних територіях. Це були небезпечні конкуренти для поміщиків і влади. Спочатку (1764 р.) було зліквідовано більшу частину монастирських маєтків в Росії, а 1786 року Катерина ІІ видала указ про секуляризацію монастирських земель і в Україні. Ця подія відображена у формі розмови 13 ченців Києво- Печерської обителі. Архімандрит Зосима сповіщає, що в такій ситуації змушений піти з монастиря. Орест пропонує пороздавати в Петербурзі хабарі тим, хто відверне від них біду. Економ Єпіфаній, боячись «Камчатки», радить чого-небудь ще придбати, поки указ не вступив у силу. Жалкують отці монастиря, що минають «золоті часи», що не будуть пити «лимоннії соки» і їсти свіжу осетрину. Є й такі (Модест), що звикли до сивухи, до порушення обітниці безшлюбності (Андріан). Кожен, хто промовляє, по суті, самохарактеризується, внаслідок чого змальовується яскрава картина життя за стінами монастиря. Виявляється, що в монастирі ченці є носіями не християнських моральних цінностей, а зажерливості, ледарства, розпусти і паразитичного життя. У 1792 р. з’явилось і продовження до «Плачу київських монахів». Ця сатира була досить популярна і поширювалась у списках.

Якщо говорити про жанр «Плачу київських монахів», то тут ми можемо бачити і риси драми, і поширеного в українській літературі XVIII ст. жанру «разговоров». Назвавши твір «плачем», автор орієнтувався на відомій формі української словесності (плачі невільників, «Треносі» М. Смотрицького), але використав її у сатиричному забарвленні