103 мемуари

Історична і мемуарна проза 18 ст.

Пожвавлення у сфері історіографічної прози в другій половині 17 — на поч 18 ст. стало наслідком бурхливих подій на землях України — визвольна війна, початок колонізації України Росією, міжусобиці і чвари у козацькому середовищі, складне становище України в оточенні трьох імперій — Речі Посполитої, Туреччини, Московії. З іншого боку, ця проза генетично продовжувала вітчизняну літописну традицію, започатковану ще за Київської Русі. По всій території України були осередки, де нотували місцеві історичні факти і події, завдяки чому з’явилися монастирські, замкові, міські хроніки, різноманітні реєстри, описи, щоденники, діаріуші, мемуари та ін. Оскільки вони були розрізнені, існувала потреба синтезувати літописний регіональний досвід у ширше історичне полотно, що вдалося зробити Самовидцю, Григорію Грабянці та Самійлу Величну.

Мемуарні твори

Жанр мемуаристики у давньому письменстві не належав до розвинутих, хоча його літературним прообразом було «Повчання» Володимира Мономаха, у якому зафіксовано автобіографічні відомості.

Мемуари — жанр, близький до історичної прози, наукової біографії, документальних історичних нарисів; нотатки про події минулого, свідком чи учасником яких був автор.

Певна активізація жанру припадає на другу половину 16 — початок 17 ст., коли формувалися українські знатні роди, котрі дбали про збереження родинної пам’яті. У 18 ст. на передній план мемуарних описів вийшли козацько-старшинські роди, представники яких прагнули розповісти про своїх предків і занотовувати прижиттєві духовні та світські справи. Декотрі робили це по-літературному вправно, тому їхні щоденники, родинні хроніки, автобіографії можна віднести до надбань вітчизняної літератури. Зокрема, Яків Маркович (1696—1770) належав до козацької старшини і вів щоденник упродовж значної частини свого життя (з 1717 до 1667 рр.), в якому відтворив події зі свого життя та історії України. Цей щоденник має здебільшого фактографічну цінність.

Для відтворення подій епохи бароко неабияке значення мають діаріуші.

Діаріуш (польс. diariusz — щоденник) — різновид щоденника, нотатки, зроблені певною особою про факти свого життя у відповідному соціальному і національному контексті, своєрідний психологічний портрет автора, свідчення його ментальності, інтелекту, смаку.

Діаріуш Миколи Ханенка (1690—1760) охоплює час із 1719 до 1754 рр. Із нього відомо, що автор навчався в Києво-Могилянській академії, був на військовій службі, став канцеляристом при гетьманові Івану Скоропадському. По смерті гетьмана брав участь у делегації Павла Полуботка до Петра І, за що його арештували і кинули до петербурзьких казематів. Після повернення в Україну був суддею, писарем, обозним, хорунжим Стародубського полку.

Найяскравіші сторінки діаріуша присвячені подіям 1722 р., коли Скоропадський вирушив до царя захистити права та вольності України, але наштовхнувся на його байдужість, став свідком запровадження Малоросійської колегії, яка перебрала управління справами України на себе. Старий та недужий гетьман помер, залишивши свою землю у рабстві.

Діаріуш» Дмитра Туптала охоплює події особистого та громадського життя агіографа, проповідника і письменника з 1677 до 1709 рр.

Родинні хроніки мали більше історичне, ніж літературне значення. Проте серед них були твори, наділені літературною цінністю: «Посвідчення» Григорія Полетики, автобіографічна оповідь Степана Лукомського, «Літописні записки» Пилипа Мовчана, «Старовинні замітки про рід Горленків» Івана Квітки та ін.

Мемуарна проза була своєрідним доповненням до історичних творів XVIII ст., оскільки через біографію окремої людини, родини розкривала подробиці історичного буття української спільноти. Завдяки літературним особливостям вона вписувалася у загальний літературний процес того часу.

Козацькі літописи

Літописну традицію києворуської доби продовжили козацькі літописи, які основну увагу приділяли національно-визвольній боротьбі, очолюваній Богданом Хмельницьким, і періоду Руїни.

Козацькі літописи — історико-літературні твори, що виникли у козацькому середовищі і виражали його ідеологію, бачення історичних подій.

Їх авторами є люди, причетні до козацької справи особисто — учасники війн та походів, які були ознайомлені з історичними документами, приватними записами, іноземними історичними джерелами.

Отже, літопис Величка за змістом і стилем належить до барокового жанру, в якому історико-документальний матеріал зазнав своєрідного переродження у художню прозу.

«Історія русів». Цей твір був написаний на межі XVIII—XIX ст. у середовищі української інтелігенції, яка плекала ідеї автономії України. Проблема його авторства досі не розв’язана. У виданні 1846 р. зазначено ім’я архієпископа Георгія Кониського, але багато дослідників називають серед вірогідних авторів лубенського шляхтича й українського патріота Григорія Полетики, князя Миколу Рєпніна, Олександра Безбородька, Миколу Ханенка та ін.