110 панегірик

Панегірик - поетичний жанр, притаманною ознакою якого є захоплена похвала та уславлення визначної події чи подвигів видатної людини. У стародавній Греції та Римі панегірики використовувалися як надгробна промова, що прославляла подвиги померлого. А в Україні в першій половині XVII століття став поширеним різновидом поезії. Згодом став одним з літературних напрямів, прикладом красномовного мистецтва — використання різних словесних форм для возвеличення окремих осіб та подій.

В укр літру жанр панегірика прийшов із західноєвропейської через посередництво польської літератури наприкінці XVI ст. і набув поширення завдяки шкільній освіті, особливо єзуїтським школам, у яких панегіричні твори були як предметом вивчення, так і навчальним завданням. Більшість українських панегіриків надруковано латинським шрифтом польською та латинською мовами, самостійних видань кириличним, гражданським, грецьким шрифтами існує значно менше. Перші українські панегіричні видання вийшли друком у Львові. Зокрема, йдеться про один із первістків друкарні Ставропігійського Успенського братства — «Просфоніму» 1591 р., що містить віршовані привітання грецькою та церковнослов'янською мовами від учнів Львівської братської школи на честь київського митрополита Михайла Рогози. Саме з цього твору дослідники і починають історію українського панегірика. Інше львівське панегіричне видання того часу — латиномовна шлюбна епіталама («Epithalamium») Шимона Шимоновича на честь польського короля Сигізмунда ІІІ Вази та дочки австрійського ерцгерцога Карла ІІ Анни, опублікована в друкарні Матвія Ґарволіна в 1592 р. У XVII ст. нові історичні реалії на українських теренах наповнили панегіричні твори суспільно-політичним змістом, змістили фокус уваги українських панегіристів із уславлення персоналії, її шляхетності та меценатської діяльності на звеличування інших заслуг особи — захисту рідної землі, руської мови та православної віри. Із зміною історичного контексту упродовж XVIII ст. панегіричний жанр формалізується, поступово наповнюється бароковим славослів'ям і повертається до своєї первісної функції «шкільної вправи».

якщо з часу зародження панеґірика (а це була середина XVI ст.), упродовж цілого століття маємо, наприклад, майже сотню друкованих різними мовами поетичних видань, у яких прославлялися тільки князі Острозькі та Заславські, а розквіт панеґіричної творчості припадає на середину XVII ст. (у цьому контексті – показові такі архітвори української барокової поезії, як „Евхаристеріон” Софронія Почаського, „Еводія” Григорія Бутовича, анонімні треноси, посвячені Сильвестрові Коссову, „Стихи на Страсти Господни” Дмитра Туптала), то панеґіричний жанр досягає своєї внутрішньої кульмінації у ранній творчості Теофана Прокоповича в його епічній поемі „Епінікіон, сієсть піснь побідная о тоєйжде преславной побіді”