111 канон

Біблійний канон — сукупність книг Біблії, що визнаються церквою богонатхненними і застосовуються в богослужінні як Священне Писання.

Усі книги Біблії об'єднані у так званий канон, тобто в автентичну збірку або каталог священних книг, які були натхнені Богом і які лягли непомильним правилом віри та моралі. Книги, що перебувають у біблійному каталозі, — книги канонічні, канонізовані Церквою, визнані нею за богонатхненні.

Незмінна кількість книг Святого Письма – це Біблійний канон. До канонічних книг Старого Заповіту належить 46 книг. До Нового Заповіту – 27. Усього – 73 книги.

ЗЛАТОУСТ визначив канони

Апокри́фи - релігійно-легендарні твори, які не визнавались церквою канонічними й заборонялися. Твори про персонажів і події Священної історії, що не ввійшли до офіційних іудейських і християнських церковних канонів. Ознаки апокрифів: Невідоме походження, подібність до канонічних книг, синкретичний характер- немає чітких жанрових меж, яскраво доповнювальний характер, невідповідність доктрині, вилучення з офіційного обігу.

Апóкрифи (грец. таємний, прихований) — релігійно-легендарні твори, які не визнавались церквою канонічними й заборонялися, виникли на межі нашої ери в елліністичному давньоєврейському і давньосирійському середовищі, а також на християнському Сході. Твори про персонажів і події Священної історії, що не ввійшли до офіційних юдейських і християнських церковних канонів.

Ця релігійно-легендарна література спочатку призначалася для посвячених, знаючих книжників. Згодом апокрифи одержали назву «відкинутих» і вносилися до спеціальних переліків-індексів «відкинутих книг», що не дозволялися церковною владою до читання і поширення в середовищі правовірних юдеїв і християн. Пізніше в число цих творів проникли критичні вчення опозиційних антицерковних груп. За часів Середньовіччя апокрифи були досить поширені в європейських країнах, зокрема на території України.

У переносному значенні «апокрифічний» — це вигаданий, несправжній, сумнівний

Апокрифічна література весь час збагачувалася і мала вплив на укр писемну та усну літературу, зокрема на «Повість временних літ», твори укр письменників 17 ст Івана Галятовського, Григорія Сковороди, «Енеїда» Івана Котляревського, поезії Степана Руданського. Франко збирав і вивчав.

Найдавніше свідчення знайомства давньокиївських книжників із таким індексом знаходиться в «Ізборнику» Святослава 1073 року. У давньокиївській літературі апокрифи, незважаючи на заборони їх поширення, активно читалися і переписувалися до збірників, нерідко поруч із цілком канонічними текстами.

Апокрифи привертали увагу читачів насамперед тим, що конкретизували і доповнювали скупе на подробиці біблійне оповідання, причому доповнювали в живій, цікавій формі, часто зі значним елементом середньовічної фантастики. Вони порушували найважливіші світоглядні питання про зміст буття, про початок і кінець світу, про Пекло та Рай з докладним описом як райського блаженства, так і пекельних мук. В апокрифах із разючою деталізацією зображувалася доля людської душі після смерті, «митарства», яким піддавалися душі грішників. Апокрифи перетворювалися у своєрідну «народну Біблію», що займає проміжне положення між книжковою й усною традиціями. Апокрифічні сюжети знайшли відображення й у духовних віршах (Вірш про Голубину книгу, Сон Богородиці тощо.).