115 розмова

Розмова Великоросії з Малоросією" поширювалася рукописно і дійшла до нас у кількох списках.

найближчим приводом до складання "Розмови" могла бути зміна урядових відносин до Малоросії, яка настала зі смертю Єлизавети Петрівни, коли Катерина II задумала знищити гетьманське достоїнство в Малоросії і зрівняти останню з Великоросією і в інших відносинах". додатковою, індивідуальною спонукою до написання твору міг бути й конфлікт із М. Ломоносовим.

За своїми жанровими означниками "Розмова" є літературним діалогом — жанр вельми поширений у давній українській літературі з 16 ст. Написано твір силабічним енергійним віршем і мовою, наближеною до російської (ще зі значною кількістю українізмів, але вже із читанням "ѣ" як "є", — тут відбилася петербурзька освіта автора). Поема містить чимало історичних помилок

Загалом це систематичний виклад іст України, яка, на думку автора, веде родовід од давніх козарів (хозар), ґоти і жмудь також називаються в числі наших предків, а Малою Росією зветься вона від розсіяння (думку взято із "Синопсиса"). Україна жила своїми вождями, "сильно, хоробро і бадьоро змагалась із ворогами"; загалом інформація до часу входження в Польщу подається вельми стисла.

Російському цареві піддалася добровільно, російський цар при цьому зветься "славним", а вибрала підданство між турками й росіянами на користь останніх, бо християни. Саме підданство характеризується в поемі як захист, бо сила України виснажилася: "Йому (цареві) себе у захист навіки віддала". Головна ж річ у підданстві — добровільність піддання. Більше того, Україна не хоче користатися з Росії, вона сама воює проти ворогів, не жаліючи сил, має десять полків (так було в часи автора) числом на сто тисяч вояків. Військової муштри вони не знають та вельми хоробрі зі своєї природи. Укр народ — старанний і вірний, що підтвердив фельдмаршал Лессій.

Така заспівна частина. Після того подається історичний виклад починаючи з першого гетьмана Преслава Лянцкоронського, тобто з першої чверті XVI ст.; згадуються козацький ватажок XVI ст. Венжик Хмельницький, за ним Свірговський та Богданко (Ружинський). Розповідається про морські походи козаків і затяги ("ходили помагати вони царствам іншим"), а бідним державцям служили без грошей (натяк на участь у молдавських виправах). Окреслюється мета козацьких військових змагань:

За віру і Вітчизну усі вони бились,

Оповідається про реформи С. Баторія щодо організації козацького війська з гетьманом на чолі. Далі автор переходить до змагань із Польщею до Б. Хмельницького і за нього. Ось зразок опису козацьких баталій:

Розповідається про основні битви Б. Хмельницького; правда, їх зміщено чомусь у 1648 р., і навіть поразки козаків подаються як перемоги, зокрема під Берестечком. Хронікальний опис оживлюється експресійними пасажами із нагромадженням активних гіперболізованих деталей:

що створює особливу піднесеність і пристрасність у вислові. Загалом це манера авторова: історичний опис, по суті малопоетичний, розбивати подібними яскравими вставками із цікавою грою гіпербол. Така техніка була традиційна для бароко, експресійні описи трапляються ще у ренесансових творах і не тільки в батальній поезії, але і в релігійно-дидактичній (дивись розвідку про І. Волковича). У Семена Дівовича експресійні пасажі також подаються із значним емоційним напруженням. до прикладу опис голоду в польському таборі

Зрідка в оповідь уклинюються античні ремінісценції, зокрема з "Енеїди" Вергілія, з сьомої елегії Овідія — цього всього небагато, зрештою, і стиль без барокових ускладнень, як це й було прийнято у пізньому бароко, яке пізнало на себе вплив класицизму.

Після опису битов із поляками поет звідомляє про піддання Малоросії російському цареві. Це місце надзвичайно цікаве, бо саме воно показує, у якому світлі бачили це піддання українці в часи Кирила Розумовського. Україна тут зовсім не виглядає частиною Росії, що приєдналася до свого природного тіла, як подавала це пізніша російська імперіялістична історіографія, хоч щодо такої постановки Великоросів обурюється:

Не гадай, що ти мій повелитель, але цар є повелителем у мене і в тебе, а різниця наша у прикладених іменах: ти Велика, бо просторіша, а я Мала, бо межі "мої обширностями поменше твоїх". Отже Малоросія з Великоросією, вістигь поет, рівні, а одне складають тільки тим, що присягають не двом государям, а одному. Отож Великороси не годиться казати, що Малоросія піддалася саме їй як "суспільству", і не керується Україна "республікою" Росією, а пробуває тільки під царем, "ні в чому не умалена", залишається при своїх чинах і має надію на утримання власних прав.

Обидва народи живуть у "суміжних країнах", отож Великороси не треба ображати Малої Росії, відтак і чини великоросійські не вищі українських, хіба по-різному звуться.

мета поеми — знайти порозуміння з Росією, і це при тому, що остання, судячи із її коротких реплік та запитань, того прагне тільки з одним претекстом — щоб Україна визнала своє підрядне й поневолене становище.

Далі йде найсильніша з поетичного боку частина поеми — вставний панегірик Богдану Хмельницькому, який з'єднується із панегіриком-плачем на смерть великого гетьмана. І тут знову використовується експресивний стиль, про який ми говорили вище, а також уживається випробуваний прийом: описувати сучасний стан на основі історичних паралелей,

саме після цього кладеться оповідь про Івана Мазепу та його повстання. Але позиція С. Дівовича в оцінці тих подій цілком ухильницька. Малоросія на закид Великоросії, що "зрадила була ти одного там літа", відповідає: не Україна зрадила, а особисто Іван Мазепа, з яким у тім ніколи не згоджувалася; відтак повстання подається не як загальнонаціональний чин, а як персональний гетьмановий. Про нього Мала Росія говорить:

тобто Україна веде себе з гідністю, хоч і надто вже переконує у своїй вірнопідданості царю. Великоросія, зборена доказами Малоросії, признає її правду і згоджується справедливо ("з мірою") дорівняти українські чини до російських, а від дружби з Україною відставати не хоче.

отже, Великоросів згоджується на автономне існування України під бер- лом російського царя на підставі рівноправності.

Твір належить до поетичних вершин пізнього бароко. Перша його ознака — універсальність, тобто перед нами історична, хронікально викладена поема зі вставними панегіриками Б. Хмельницькому та С. Палію: перший розлогіший, другий — менший. Цікавою особливістю твору є те, що він не став панегіриком живучому тоді гетьману К. Розумовському, якому тут приділяється один рядок, а його сімейству — чотири.

Новиною є сатирична вставка (про поводження в церкві російського капітана), тобто маємо своєрідне поєднання високого й низового бароко.

перед нами виразний політичний трактат, будований у стилі полемічної літератури як запитання та відповіді, тобто у формі диспуту (так звана катехизисна форма). Але справжнього диспуту тут нема: Малоросія тільки виправдовується від суддівських підозріливих запитань Великороси, остання ж промовляє не без самопихи. Автор навіть натякає на ненависть Росії до України, прочитаймо хоч би ці рядки:

Таким чином, перед нами один із найяскравіших виявів російсько-українських змагань, а сама "Розмова" — ніби предтечний твір перед постанням "історії Русів», яка продовжить цю історичну дискусію вже на своєму рівні і у своєму часі.