123 поняття

Давня українська література — частина української літератури від найдавніших часів до кінця XVIII ст., яка створювалася на українських етнічних землях різними мовами (староукраїнською, латинською, польською, російською та ін.) Початковий і найтриваліший період розвитку українського письменства, його фундамент, на якому пізніше розвинеться нова українська література. Вона, постійно розвиваючись, змінювалася, виробляла свою жанрову систему, зумовлену характером тогочасного мислення як авторів, так і читачів, а також нерозривним зв'язком її з історією, релігією, філософією, великою залежністю стилю твору від жанру.

Відлік літературного часу починаться з ХІ ст., оскільки найстаріший рукопис Остромирового євангелія датований 1056—1057 рр.

риси

1) Здебільшого рукописний характер. Первинний текст (протограф), з якого списували копії частково або повністю, до сучасного читача не завжди доходив. Списки фігурували як варіанти протографа. Створювалися також компіляції — своєрідні комбінації з різних текстів. Книги писалися кирилицею, так званим уставом, пізніше — напівуставом. При переписуванні допускалися зміни, скорочення, розширення тексту. Тому існує багато редакцій відомих творів («Києво-Печерський патерик», «Повість минулих літ» та ін.).

2) Тоді ще не розвинулось почуття авторської власності, тексти багатьох творів не зберегли ні імені їхніх авторів, ні дат написання.

3) Теоцентризм. У тi часи література великою мірою була пов'язана з церквою. Завдяки християнізації Русі Біблія стала важливим джерелом і взірцем для письменства. Це стосується й інших творів ранньовізантійської доби.

4) Символізм та алегоризм. Мистецтво тлумачення символів та алегорій є сферою літературної герменевтики[2].

5) Своєрідність авторської свідомісті, яка формувалася під впливом середньовічних уявлень про те, що книжник є не творцем, а виконавцем волі Божої. Тож середньовічний автор не прагнув до індивідуального самовираження, а орієнтувався на апробовані взірці. Він вишукував цитати у Святому Письмі, використовував готові штампи, кліше, словесні формули. Не мислячи себе організувальним центром написання книг, книжники свої твори здебільшого не підписували.

6) Нові редакції творів з'являлися під впливом змін літературних смаків (редакція літописів, Києво-Печерський патерик).

7) Багатомовність — явище, характерне для середньовічної та барокової літератури різних народів. Давня українська література писана церковнослов'янською, руською, латинською, польською, староукраїнською мовами.

Украї́на або Вкраї́на[1] (дав.-рус. Оукраина) — топонім у Східній Європі. Вперше згадується в Київському літописі під 1187 роком, у зв'язку зі смертю переяславського князя Володимира Глібовича на Посульському рубежі[2]. З XIX століття назва території обабіч Дніпра, між Доном і Сяном, та Прип'яттю і Чорним морем, заселена переважно українцями.

Згідно з версією, поширеною в російській, радянській та українській історіографії, так називали «пограничну територію» (М. Грушевський, Лонгин Цегельський, Богдан Барвінський, Володимир Охримович, Іван Огієнко, Ярослав Рудницький, Євген Онацький, Зенон Кузеля, Дмитро Дорошенко, О. О. Потебня, Ю. О. Карпенко, В. А. Никонов, П. П. Толочко, В. А. Смолій), Орест Субтельний

За другою версією версією, «Україна» має значення «рідний край, країна, земля» (Грінченко Б. Д.[9], Шевченко Ф. П., С. Я. Єрмоленко[11], В. Г. Скляренко, М. Г. Андрусяк, В. М. Русанівський,А. Л. Байцар, Г. П. Півторак

Третя версія запропонована видатним українським географом Степаном Рудницьким в його працях «Україна. Земля й народ» (Відень, 1916) і «Основи землезнання України» (Прага, 1923). На його думку, «Україна» — це межова земля Європи, кордон між Європою та Азією. Прихильниками цієї версії були відомі географи Мирон Дольницький (1892—1968) та Володимир Кубійович (1900—1985). Пояснення Степана Рудницького широкого поширення так і не набуло. Ця версія зазнала нищівної критики українським істориком Ярославом Рудницьким («Слово й назва Україна» (Winnipeg, Man. 1951), назвавши її «ще однією псевдологією» та «народною етимологією, що насправді прогомоніла майже безслідно».[5].

Серед дослідників досі немає одностайності в тлумаченні цього терміна. В сучасній історіографії є вдосталь прибічників як однієї, так і другої версій[18]. Етимологію цього слова досі не з'ясовано.[19][20][8].

Згідно з академічними українськими джерелами: «Українська мова: енциклопедія» та «Мала енциклопедія етнодержавознавства», назва «Україна» мала значення «внутрішня країна», «внутрішня земля», «земля, населена своїм народом»[6][7]; згідно «Енциклопедії Історії України», термін «Україна» мав значення пограниччя, крайньої, межової землі та первісно вживався для позначення порубіжних земель стосовно Київської землі та/або Переяславського князівства (межової території з половцями), Галицько-Волинського князівства (пограниччя з Польщею), не маючи на той час певного етнокультурного змісту

Київський літопис 1187 (за Іпатіївським списком), оповідаючи про смерть переяславського князя Володимира Глібовича, під час походу на половців, каже що «за ним же Україна багато потужила

У Галицько-Волинському літописі, під 1213, записано, що князь Данило «забрав Берестій, і Угровськ, і Верещин, і Столп'є, і Комов, і всю Україну»