50 гв

знайдений у 1809 р. видатним російським істориком М. Карамзіним.

Особливістю літопису є те, що він спочатку був літературним твором без поділу на роки. Хронологію в ньому проставили згодом переписувачі, але з великими помилками. Окрім художньої самобутності, він вирізняється своїм глибоким змістом. Літописці, яких, на думку вчених, було не менше п’яти, уміло передають риси тогочасної епохи, деталі неспокійного часу.

Літопис складається з двох основних, різних за обсягом і характером частин: Літописця Данила Галицького (оповідає про події 1205—1261 рр.) і Волинського літопису (1262—1290 рр.). Літопис створений з окремих повістей, що були об’єднані пізнішими укладачами. Центральною частиною твору є життя князя Данила Галицького.

Літопис дає широку картину подій і сусідніх земель: Угорщини, Польщі, Литви, інших руських князівств, Орди. Відомості літопису — майже єдине джерело, яке дає змогу в основному відтворити події в Мазовецькому князівстві та Литві цього періоду.

Життєпис Данила Галицького — це цілісна біографічна оповідь образ князя є стрижнем і навіть причи­ною для творення дружинної повісті, в основі якої — героїчні подвиги і мудра політика князя-рицаря, князя-героя.

Починається повість про Данила своєрідним заспівом у формі поетичної похвали на честь Романа Галицького.

Автор наголошує на його надпри­родних властивостях. Ці якості були гарантією успішності правителя, його здатності вирішувати державні проблеми (Данило перед битвами завжди молиться Богу, тому отримує перемоги.)

Грушевський правомірно наголошував, що «манера по­вісті імпресіоністична» (оскільки літопи­сець акцентує увагу на тому, що він відчуває, приймаючи пев­ні рішення). Говорячи про Данила, формуючи його образ, книжник порушує тему особистості та спільноти у ві­йні. Літописець представляє Данила також як будівничого міст і церков!

Під 1264 р. у Галицько-Волинському літописі міститься па­негірик на смерть Данила. Говориться, що Данило був князем добрим хоробрим і мудрим, він спорудив багато міст, церков, оздобив їх різноманітними прикрасами. Важливою рисою характеру князя літописець називає братолюбство, підсумовує, що Данило був другим по Соломоні.

Данило є яскравим прикладом образу християнського лицаря — чесного і відкритого у своїй діяльності. Незважаючи на те, що йому доводилося постійно балансувати між християнською Європою і поганською Азією, він прагнув зберегти національну самобутність ГВ земель. Книжник пише про героя емоційно, прагне вникнути у глибинну суть його політики і суспільної ідеології, пояснити сучасникам і нащадкам правоту й істинність тих ідей, за які боровся Данило, які він відстоював у своїй зо­внішній і внутрішній діяльності. Князь Данило постає не лише як герой і мудрий державник, а й людина щиро віруюча, тому Бог ніколи не забуває про нього.

Ідейно літопис був спрямований проти боярського свавілля і прославляв руську зброю і Руську землю.

Літопис також є цінним джерелом для вивчення давньоукраїнської мови, адже він містить багато характерних для неї слів, зворотів, прислів’їв.

Митуса - (анти)герой став широко відомий завдяки романтичній баладі Миколи Костомарова (1850)

Близько 1240 року Митуса (Димитрій або Дмитро) був півчим при дворі перемишльського єпископа і він, за ГВ літописом, «колись із гордості не схотів служити князю Данилові».

Микола Котляр характеризував Митусу як оспівувача феодальної анархії і ворога централізаторської політики князя Данила Романовича, людину незалежну і горду.

Іван Франко написав під псевдом Джеджалик поему «Бунт Митуси»

Роман Іваничук кілька разів звертався до цього персонажа, спочатку в повісті «Шрами на скалі» (1986), потім у повісті «І земля, і зело, і пісня», а вкінці — в романі «Хресна проща», де також фігурує співець.

Легенда про євшан-зілля є однією з давніх легенд в укр культурі. Степова трава (фольк вар сюжету) зветься в народі по-різному: че(а)брець, чебчик, чебрик, тиміям. Завдяки своєрідному сильному запаху й лікувальним властивостям, його використовували в багатьох обрядах та для ворожіння: «Вірили, що підкурювання чебрецем під час великих свят забезпечить сім’ї достаток. Певних магічних дій дотримувались іноді при зборі рослини. Особливо зірваним тільки до схід Сонця на Купала та посвяченим. Ним також обкурювали обійстя, лікували жовтяницю, брали з собою, коли від’їжджали на чужину, як символ рідного краю. Чебрець називають ще «богородицькою травою». З нього виготовляли напій, який вживали на Зелені свята, коли поминали небіжчиків, а також від пристріту, відьомських сил, на Купала, у горобині ночі тощо. Цим напоєм дівчата причаровували хлопців, які охололи до них; а ті, що «на порі», змазували ним себе, аби злі сили не зашкодили майбутньому зачаттю”.

Легенду про євшан-зілля в ГВ літописі досліджували низка вітчизняних науковців, зокрема, І. Франко, М.Вороний , Л.Мосендз та інші .

В українській літературі легенда з літопису поширилася в текстах різних письменників. Закономірно, що інтерес до євшан-зілля зростав, коли широкий загал зацікавлювався власне самим ГВ літописом. У 19 ст пожвавився інтерес до пам’яток давньої літератури, тому зовсім невипадковим є численне використання алюзій та ремінісценцій романтиками, таке ж спостерігаємо і в модерністів, потім в українських письменників-емігрантів.

Іван Франко відтворює легенду про євшан-зілля у поемі «Ор і Сирчан. Половецька історична сага» . Поетична інтерпретація літописного сюжету надає художності образам ханенка та Ора, який піснею і зіллям намагається пробудити пам'ять роду, любов до Батьківщини.

Леонід Мосендз скористався відомою легендою задля увиразнення власних поглядів на історію укр народу. На відміну від традиційного образу євшан-зілля як пам’яті роду, Леонід Мосендз у творі «Євшан-зілля» трансформує літописний сюжет. Вже на початку твору трава стає символом вільного життя