24 74 лірика
.docxФормування ліричної творчості у 18 ст. відбувалося під впливом таких чинників: секуляризація художньої свідомості, проникнення у книжну поезію художніх засобів і жанрових форм усної народної творчості, тонізація силабічного вірша, заміна у словесній тканині творів книжної мови народнорозмовною.
2. У віршах на громадську тематику (Феофана Прокоповича, Стефана Яворського, анонімна поезія) розробляли епічні, історичні, соціально-побутові мотиви. їх писали здебільшого латинською або старокнижною мовою.
3. Популярним був жанр елегії, зацікавлення яким зумовлене передусім тим, що активізувалася увага поетів до внутрішнього життя людини будь-якого соціального стану. За сентиментальною тональністю і поетикою тогочасні елегії перегукувалися з фольклором і входили до репертуару кобзарів та лірників.
4. У любовній ліриці — новому явищі української поезії того часу — переважали мотиви щасливого і нещасливого, нерозділеного кохання. У ній виражені любовна туга закоханих, радість зустрічей і печаль розлуки. За ритмікою та образністю вірші про кохання близькі до народної пісні. Серед жанрів любовної лірики набув поширення романс, у якому поєдналися елементи книжності і фольклору.
5. Духовну лірику популяризували літературні традиції і шкільна поетика. Культивування цих віршів пов’язане із вшануванням християнських свят і окремих святих.
6. Лірика 18 ст. формувала тенденцію, яка призвела до глибокої секуляризації літературної творчості загалом і якісних змін у літературі, наближаючи появу нового письменства.
У 18 ст. активізувався процес секуляризації худ свідомості, що проявилося передусім у розширенні літературної тематики: об’єктом зображення стали ті сфери буття, котрі раніше перебували поза межами авторських інтересів. На це спрямовували і тогочасні поетики
Лірика 18 ст. суттєво відрізняється від попереднього поетичного досвіду розширенням тематики, засобів художнього мовлення та актуалізацією внутрішнього світу людини.
Вірші на громадянську тематику. У них ідеться про історичні або суспільно важливі події чи процеси. Наприклад, Феофан Прокопович написав про військові справи в оді «Епінікінон» («сі єсть піснь побідная») (1709) та вірші «За Могилою Рябою» (1711). В «Епінікіноні» він оповідав про Полтавську битву, яку розцінював як перемогу «царя богом вінчаного», тобто Петра І, а «отступника», «врага отечества великого» Івана Мазепу засуджував. Цим твором Феофан Прокопович засвідчив свої симпатії до царя і започаткував прославлення «російської зброї», якою Росія здобувала нові території, і літературну «анафему» українського гетьмана, котрий обстоював національні інтереси.
Вірш «За Могилою Рябою» розкриває перипетії зіткнення російського війська, куди входили «козацькії», «волоськії», «донськії» полки з турками («турчин многолюдний» на річці Прут. Битва відбулася 9-10 липня 1711 р, у ній брав участь сам Петро І, а очевидцем був Феофан Прокопович). Турки перемогли, а цар утік з поля бою, проте автор наповнив свій твір героїчним пафосом та прокляттями «Магомета, Христова врага». Вірш написаний у ритміці, наближеній до силабо-тоніки
Епічним віршем латинською мовою написано оду «Похвала Дніпрові» (1705) Феофана Прокоповича
Вірші на громадянську тематику писали здебільшого у навчальних закладах латинською або старокнижною мовою, частину з них надруковано. Твори невідомих авторів тяжіли до фольклорної традиції та усної мови і залишилися в рукописних збірниках.
Елегійна поезія. Елегія (грец. elegos — журлива пісня, скарга) — жанр, популярний в українській поезії 18 ст. Зацікавлення нею зумовлене передусім тим, що сумні настрої та роздуми були близькими людям будь-якого соціального стану, авторські вірші перегукувалися із уснопоетичною творчістю і входили до репертуару кобзарів та лірників. З одного боку, елегійна поезія мала книжні витоки (античні, класичні), наприклад у Прокоповича, який звертався до спорідненого з елегією жанру — пасторалі (жанр, заснований на зображенні ідилічного сільського життя, без зв’язку із соціальними проблемами)
У вірші Олександра Падальського «Піснь о світі» викладено роздуми про нещасну долю «маленької» («мізерної») людини, котра самотня і беззахисна у світі, тому вражена марнотою життя, вона розгублена, невпевнена у завтрашньому дні, обділена долею та удачею. Інакше кажучи, вона виражає світовідчуття, притаманні людині бароко:
В елегійній ліриці переважають сиротинські мотиви, представлені в анонімних віршах, наприклад
«Піснь світська, сиротинська»
Основна ознака таких текстів — сентиментальність, яку передавали за допомогою відповідної ритміки, лексики («слізоньки», «світонько», «сторононьку», «обмовоньку»), характерних кінцівок
Любовна лірика. Ця тематична група лірики, у якій ідеться про сердечні переживання, не була притаманною тогочасній літературі. Шкільна поетика не визнавала цього жанру, але в уснословесній творчості він розвивався і задовольняв смаки й настрої людей. Давня укр літра тривалий час не культивувала любовної тематики через пропагування християнської моралі з її упередженим ставленням до стосунків чоловіка і жінки, намаганням виховувати аскетизм та надмірну скромність у почуттях. У 18 ст. ситуація кардинально змінилася, про що свідчить значна кількість рукописних збірників віршів та пісень, у яких було більше любовних віршів, з’являлися твори, які відрізнялися від шкільної лірики щирістю емоцій, природністю форм
Мотиви любовної лірики того часу різноманітні: щасливе і нещасливе, нерозділене кохання, любовна туга закоханих, розлука. Кохання поставало, мов стихія, яка змушувала ліричних героїв мучитися, страждати. Теми кохання поєднували із темами родинного життя, наприклад безрадісне життя з нелюбом.
За ритмікою та образністю вірші про кохання близькі до народної пісні: мелодійність, постійні епітети, зменшувально-пестливі форми лексики, звертання до сил природи, контрастна колізія (щасливе — нещасливе кохання
Часто любовні вірші вибудовували, як і деякі народні пісні, у формі діалогу
Серед жанрів любовної лірики 18 ст. набув поширення романс — невеликий за обсягом вірш любовного змісту, призначений для сольного співу з інструментальним акомпанементом. Наприклад, «О раскошная Венера»
Подібним романсам властиві взаємопроникнення стилів, синтез різних образних систем. Книжний стиль поєднується зі стилем народних пісень, античні, книжні образи співіснують з народнопоетичними
Духовна лірика. Значну кількість (релігійних за тематикою і пафосом) цих віршів зафіксовано в збірниках т зв набожних пісень. Інтенсивне поширення таких творів зумовлене тим, що їх популяризувала літературна традиція та шкільна поетика.
Культивування духовних віршів пов’язане передусім із вшануванням християнських свят та окремих святих. Найчастіше їх автори висловлювали свої почуття щодо образів Icyca Христа, Богородиці, святого Миколи, великомучениці Варвари. Багато віршів виражало індивідуальне ставлення до християнських моральних цінностей. Вірші мали на меті не лише образно та емоційно виразити релігійні почуття, а й зворушити слухача, читача описом страждань Ісуса чи Варвари, виховати у релігійно-аскетичному дусі. Серед духовної лірики виокремлювали кант (лат. cantus — спів), псалом (грец. psalmos — пісня), коляду. Виникали вони, переважно в релігійно-церковному середовищі, авторами були викладачі та спудеї навчальних закладів, а розповсюджували їх здебільшого мандрівні дяки і ченці. Багато духовних віршів увійшло до репертуару кобзарів та лірників.
Якщо твори елегійної та любовної лірики мали обмежені можливості для поширення, то духовні вірші, навпаки, розповсюджувалися у друкованих виданнях. Наприкінці 18 ст. у Почаєві з’явився друком «Богогласник» (1791) — антологія духовної пісні. Твори в ньому поділено на чотири тематичні групи: прославляння Христа; оспівування Богородиці; вірші до різних свят; пісні, які мають «благоговійний, покаянний, і умилительний» характер. Більшість пісень — анонімна, проте за допомогою акровіршів встановлено імена майже п’ятдесяти авторів, серед яких Георгій Кониський, Дмитро Туптало.
«Богогласник» І. Франко назвав «в головній мірі твором уніатським». Деякі з пісень цієї антології були популярні і в наступному столітті: одну з колядок, оброблену народною мовою, співали у «Назарі Стодолі» Т. Шевченка, а іншу («О горе мні, грішнику сущу!») — у водевілі «Москаль-чарівник» І. Котляревського.
Доробок духовних віршів представлено у рукописному збірнику другої половини 18 ст. Дмитра Туптала
Лірика 18 ст. була значним явищем у літературі барокової доби і помітно вплинула на романтичні та сентименталістичні тенденції нової літератури, тому в перші десятиліття 19 ст. переважали віршові форми. «У минулому, — зазначав М. Возняк, — судилося давній укр ліриці також відіграти немалозначну роль у розвитку нашої історичної пісні й козацького епосу в зв’язку з історичним письменством і усною історично-національною традицією».
Кризу візантійства в Україні загострило і «православне роз’єднання» (М. Возняк), початком якого було підпорядкування української православної церкви московському патріархові (1686). Це стало причиною «затирання українських стародавніх традицій», переходу київських письменників та учених «на московську службу», внаслідок чого і «висока» література втратила свій авторитет та вагу в духовному житті, але розширювалася за рахунок народної творчості
Дискусійним залишається питання про вплив у цей період книжної поезії на народну пісню чи навпаки. П. Житецький та В. Перетц доводили, що книжні вірші проникали у сферу народної поезії. М. Возняк зазначав, що «твори старої української лірики (...) пристосувалися до інших улюблених творів традиційної поезії, хоч і сьогодні легко помітні тут і там сліди письменського походження». Д. Чижевський стверджував, що в добу бароко «народна пісня переймає елементи стилістики барокових віршів». Іншої думки дотримувався український фольклорист Філарет Колесса (1871—1947), переконуючи у вирішальній ролі народної пісні в «облагородженні» книжної поезії («проявляється головно в мові і формі віршових складань»). С. Єфремов стверджував, що між давньою літературою і фольклором ішла драматична боротьба
Аналізуючи книжну любовну лірику XVIII ст. (пісні літературного походження), О. Мишанич звертає увагу на «систематичне використання постійних народнопоетичних образів, які, власне, найбільше наближують цю поезію до народної пісні, надають їй народнопоетичного забарвлення», хоч і відзначає «елемент штучності, обмежений зміст, певну афектацію, риторику». Книжні вірші XVIII ст. — авторські, створені освіченими людьми — невдале наслідування фольклорних пісенних творів. Наприклад, для однієї з «пісень свіцьких», надрукованих М. Возняком за текстом рукописного пісенника Івана Пашковського (середина XVIII ст.), характерне поєднання книжних та уснопоетичних елементів, що художньо знецінює текст. По-перше, у ньому є ознаки русифікації тексту (змішування українських та російських лексем веде до мовного комізму: «вздихання», «завсегди», «слюбовала», «чилі» (або)). По-друге, ритмічний лад вірша тяжіє до силабіки і знижує ті мелодійні можливості, які має народна пісня. По-третє, використання фольклорних штампів (постійних образів) — штучне, неорганічне: