7 48 76 сатира

Сатира (лат. satira, від satura — суміш) віршована — ліро-епічний жанр, що передбачає викривальне засудження сміхом суспільних явищ або моральних якостей людей.

1) критицизм у ставленні до соціальних інституцій (влада, суд, церква), окремих станів тогочасного суспільства під впливом просвітницьких тенденцій, які проникали в Україну із Західної Європи.

2) невдоволення певної частини суспільства своїм становищем: погіршувалося життя селянства, значна частина якого перетворювалася на безправних кріпаків; під впливом самодержавно-колонізаторської політики занепадало козацтво як феномен волелюбності і самозахисту; у середовищі самого козацтва відбувалося активне класове розшарування, з якого виокремився клас нових феодалів, котрі скуповували землі і власність, нехтуючи козацькими ідеалами, віддано прислужували царю

3) критичне ставлення до церкви як до гнобительської інституції у державній структурі; особливо негативно сприймалася поведінка представників духовенства, ближчих до народного життя (священики, дяки, ченці).

Основними причинами виникнення і функціонування української сміхової літератури у 18 ст. були: демократизація літератури, наближення її до естетичних основ усної народної творчості; розповсюдження просвітницьких ідей, що викликало критицизм у ставленні до громадського життя та суспільних інституцій; проникнення у літературу нових тем, зокрема із народного життя; секуляризація художньої свідомості.

2. „Вірш про Кирика” (друга половина XVIII ст.) — це літературна обробка народної казки. У творі виражено ставлення селянства до духовних осіб, яким були властиві жадібність і загребущість. Межування побутових і фантастичних елементів у вірші зумовлене казковим сюжетом, а стиль оснований на фольклорній оповідальності.

Отець Негребецький” (друга половина 18 ст.) — це історія про те, як піп-пройдисвіт перехитрив громаду, пообіцявши за гроші дістати їй у Господа на небесах додаткові привілеї. З літературного погляду цікавими є рядки, де розповідається про порядки у раю. Опис раю та його мешканців — весела травестія, джерело якої вбачається у фольклорних фантастичних оповідках про „той світ”. Травестування — це прийом самохарактеристики, який сприяє яскравому змалюванню образу хитрого та винахідливого попа.

Марко Пекельний” (кінець 18 ст.) — гумористичний твір про козака (ледар, п’яниця, грубіян, волоцюга, розпусник), здатного, якщо необхідно, виявити сміливість, дотепність, розважливість та рішучість, зокрема під час „викурювання” чортів із пекла. Цей вірш перегукується із традиційною великодньою тематикою і є своєрідною пародією на великодні вірші, що розробляли євангельський сюжет. Сюжет і художні засоби твору почерпнуті з фольклору.

Сатирична коляда” (1764) — анонімний твір, у якому викрито окремі аспекти суспільного життя. Невідомий автор передав свої спостереження над суспільним життям, вказуючи на хабарництво серед чиновників, панування у державі багатьох злочинців, вибори в адміністративні органи гнобителів.

6. Сатира „Плач київських монахів” (1786) має викривальний пафос. Особливість цього твору у тому, що у виразній художній формі, доступній та іронічній, він вторгається у сферу, яка була практично закрита для загалу. Виявляється, що ченці є носіями не християнських моральних цінностей, а зажерливості, ледарства, розпусти і паразитичного життя. Ця сатира була популярна і поширена у списках.

Діалоги Івана Некрашевича „Сповідь” (1789) і „Супліка, або Замисел на попа” (1798) розкривають стосунки священиків із простолюдом, які часто мають конфліктний характер, що виражає відрив духовних осіб від особливостей народного життя. Твори поєднують сатиру та гумор, відтворюють мовний колорит, характеризуються дотепними висловлюваннями, влучними міркуваннями, що акцентує на їх зв’язку з фольклорними традиціями

Мандрівні дяки (пиворізи, миркачі) були вихідцями із середніх і нижчих верств українського суспільства, студентами (спудеями, бурсаками) Києво-Могилянської академії або колегіумів. У цьому середовищі виникли традиції віршоскладання, запозичені із шкільних поетик, які задовольняли запити як самих студентів, так і простолюду. За характером їхні твори були жартівливими, пародійними, часто виникали як переробка відомих писемних текстів, зокрема призначених для церковного богослужіння. У цьому виявлялися ознаки ренесансного вільнодумства, барокової химерності і народної сміхової культури. Комізму у творах мандрівні дяки досягали завдяки невідповідності форми і змісту: зміст — звичайні побутові явища, форма — високий книжний стиль. У віршах використовували бурлескну розмовну лексику, дотепні народні вислови. Загалом творчість мандрівних дяків належить до так званого низового бароко.

Найбільше збереглося інтермедій 18 ст., зокрема до драм Митрофана Довгалевського і Георгія Кониського. Персонажі інтермедій — люди нижчого стану, теми — побутове життя, анекдотичні ситуації, мова — народна розмовна, автори — здебільшого студенти, які добре знали народне життя та фольклор. Інтермедіям притаманні нерозгорнутий сюжет, простота композиції і сценічних ситуацій, швидкий розвиток дії, ефектна розв’язка, виразність персонажів та їх мовних характеристик. За своїми художніми особливостями ці твори наближені до образної системи усної народної творчості, а засоби комізму тісно пов’язані зі сміховою культурою народу.