Віруси. Дванадцять найнебезпечніших

Виконала студентка І курсу ГЗ-11 кафедри «Громадське здоров’я» Алла Бережна

Історія вірусів

Історія вірусів почалася задовго до нашої. Задовго до того, як наш мозок розвинувся до здатності ставити запитання. І задовго до того, як ми стали спочатку здогадуватися, а потім і розуміти, - від чого, власне, хворіємо і вмираємо. Сьогодні на одній планеті з нами живе незліченна кількість вірусів; за деякими оцінками, їх тут сформувалося понад сто мільйонів різновидів (уявляєте собі, наприклад, сто мільйонів людських рас?), і якщо якимось дивом перерахувати всі віруси поштучно, то чисельність цієї популяції значно перевершить склад усіх інших популяцій, разом узятих, включно з бактеріями і комахами. Віруси фантастично різноманітні в усіх аспектах свого існування, особливо в розмірах, формі та уподобаннях. А ми досі не вирішили навіть, чи можна їх вважати живими.

Найнебезпечніші

А хто з вірусів по-справжньому небезпечний для нас?

Статей-жахастиків на кшталт "Найсмертоносніші (найнебезпечніші, найубивчіші тощо) віруси на Землі" в інтернеті завжди вистачало, вони й надалі продовжують плодитися, тому ще, скажімо, рік тому ми б не стали на своєму сайті розміщувати матеріали такого штибу.

Далі - про дванадцять найнебезпечніших для людини вірусів (за версією експертів ресурсу Live Science).

Марбургский вірус

Один із п'яти відомих на даний момент філовірусів (ниткоподібних вірусів). Уперше виділений і описаний у Німеччині. Названий на ім'я міста Марбург, де 1967 року стався спалах геморагічної лихоманки серед співробітників зоологічної лабораторії, які працювали з вивезеними з Уганди мавпами. Марбурзька лихоманка починається з наростання гіпертермії та загального нездужання, потім з'являється бульбашковий висип; у міру погіршення можуть приєднуватися порушення з боку ЦНС, зовнішні та внутрішні кровотечі, гіповолемічний шок, печінкова і, зрештою, поліорганна недостатність. Рівень летальності в першому спалаху становив 25%, але потім послідували епідемії в Конго (1998-2000) і Анголі (2005), де летальність сягала 80% від кількості заражень. Природним резервуаром, згідно з сучасними даними, є рукокрилі. Вірус передається через біологічні рідини і тканини від інфікованого організму.

Вірус Ебола

Широко відомий вірус, що викликає геморагічну лихоманку. Її клінічні прояви та шляхи поширення загалом подібні до описаних вище; сам вірус також має генетичну структуру, аналогічну до Марбурзького вірусу, проте являє собою окремий серотип (тобто викликає дещо відмінний імунний відгук). Станом на 2018 рік було відомо шість видів еболавірусу, кожен з яких має власну специфіку. Найнебезпечнішим є заїрський штам; епонім Ебола - назва річки в Заїрі (нині Демократична республіка Конго), де цей вид уперше було ідентифіковано.

Рестонський штам для людини не є небезпечним узагалі; щодо нещодавно відкритого виду еболавірусу Бомбалі, переконливих підтверджень безпечності або патогенності наразі немає. Решта три види (Суданський еболавірус, еболавірус лісу Таї та еболавірус Бундібугіо) характеризуються летальністю 30-70%. Розкидання зумовлено тим, що з моменту відкриття еболавірусів було зафіксовано кілька серйозних епідемій та епідемічних спалахів, де частка летальних випадків була різною. Заїрський вид вважається типовим для роду еболавірусів, і він же, повторимо, найнебезпечніший: у деяких осередках смертність сягала 88-90%.

сказ

Вірус передається здебільшого зі слиною інфікованих тварин (найчастіше через укус диких, але можливе зараження і від домашньої нещепленої тварини) і поширюється в організмі нервовими провідниками. Досягаючи головного мозку, спричиняє важке необоротне ураження центральної нервової системи. Один із ранніх симптомів, - болісні горлові спазми під час спроби проковтнути воду або навіть побачивши воду, - був відомий ще до нашої ери і послужив підставою для синонімічної назви "гідрофобія" (водобоязнь).

Звернімо увагу: донині виробляють тільки вакцини, здатні зупинити нейроінфекцію на доклінічному етапі, - цим і зумовлено абсолютну необхідність імунізації в разі ймовірного або хоча б теоретично можливого зараження під час контакту з невідомою твариною. Етіотропного лікування сказу не існує, і за відсутності щепленого імунітету летальність становить 100%. На сучасному етапі спалахи захворюваності на сказ у людей та/або тварин реєструються головним чином у найбідніших країнах і регіонах, де практично відсутня антирабічна допомога (антирабічний - від латинської назви сказу "rabies").

СНІД

Захворювання, відоме сьогодні в усьому світі як AIDS (СНІД, синдром набутого імунодефіциту), з'явилося і стало об'єктом досліджень з початку 1980-х років, - спочатку на вибірках гомосексуалістів та ін'єкційних наркоманів, потім у інших категоріях населення (зокрема, у пацієнтів, які отримували переливання препаратів крові). Інфекційну етіологію припускали від самого початку; 1985 року збудника було виділено та ідентифіковано як ВІЛ, вірус імунодефіциту людини. ВІЛ належить до сімейства ретровірусів, вирізняється тривалим інкубаційним періодом і, як випливає з назви, призводить до поступового ослаблення імунної системи. СНІД - це термінальна стадія ВІЛ-інфекції, коли організм стає абсолютно беззахисним перед будь-якими, зокрема умовними патогенами, - як зовнішніми, так і внутрішніми (наприклад, раковими клітинами).

Віспа

Вірус характеризується... вірніше, він характеризувався дуже високою контагіозністю (заразністю), вірулентністю (здатністю спричиняти захворювання у носія) і летальністю, - що в сукупності робило віспу однією з найнебезпечніших інфекційних хвороб в історії людства. Еволюція вірусу Variola налічує десятки тисяч років, але здатність інфікувати людину, як вважають сучасні дослідники, у вірусу розвинулася не раніше, ніж дві тисячі років тому. Захворювання проявлялося гарячковим станом, пухирцевим висипом на шкірі, спрагою, блювотою, болями в нижній частині спини, ураженням центральної нервової системи тощо. Рівень летальності залежав від того, яким із двох видів Variola заражений хворий - "великим" (major) або "малим" (minor). Другий, як неважко здогадатися, викликав віспу в значно м'якшій формі та вбивав 1-3% хворих. Але вірус Variola major виявлявся смертельним приблизно для половини інфікованих, а в деяких осередках гинули до 90% хворих. За оцінками ВООЗ, уже в Новітній історії, за кілька перших десятиліть ХХ століття, віспа забрала в усьому світі понад 300 мільйонів життів (більше, ніж сумнозвісна "іспанка", і набагато більше, ніж СНІД за приблизно однаковий період).

хантавірус

Нині коректнішою визнано назву "ортохантавірус"; спочатку патоген був іменований за назвою річки Хантан у Південній Кореї, де на початку 1950-х років було зафіксовано один із перших серйозних спалахів незвичного й невідомого тоді "корейського геморагічного лихоманки". Утім, аналіз історичних джерел свідчить про те, що асоційовані з хантавірусами захворювання призводили до епідемій ще в середньовічні часи (Китай, ХII століття), і надалі симптоматику було описано під найрізноманітнішими назвами в найрізноманітніших регіонах.

Вірус ізольований і описаний Хо Вангом Лі 1976 року. Надалі було виділено безліч різновидів хантавірусу, які умовно можна розділити на дві великі групи - євразійську та американську.

Хантавіруси виявляють у гризунів. Люди можуть заразитися через контакти зі щурами, вдихання парів від виділень гризунів. Передавання хантавірусу від людини до людини виникає рідко