№4

Риторика і мистецтво презентації

План

1. Поняття про ораторську (риторичну) компетенцію.

2. Публічний виступ як важливий засіб комунікації.

3. Види публічного мовлення.

4. Комунікативні вимоги до мовної поведінки під час публічного виступу.

5. Культура сприймання публічного виступу. Уміння слухати. Уміння ставити запитання.

6. Мистецтво аргументації.

7. Техніка і тактика аргументування.

8. Мовні засоби переконування.

9. Презентація як різновид публічного мовлення.

10. Типи презентацій.

1. Поняття про ораторську (риторичну) компетенцію.

Усе, що постає у людській свідомості, набуває форми слова. Система знаків, яку іменовано мовою, фіксує знання про світ, що оточує людину, є важливим чинником її самоусвідомлення, дає змогу людині виразити своє ставлення до навколишньої дійсності. Мова виражає думку і почуття людей, вона є основним засобом спілкування.

Отже, одна із головних функцій мови – комунікативна, тобто функція спілкування. Виступаючи публічно, людина утверджує себе, одночасно впливаючи на інших. Красномовство – це сила, за допомогою якої вдається впливати на світ, змінювати його, реалізувати власну волю.

Термін “риторика” походить від грецького слова, яке означає наука про ораторське мистецтво, красномовство. Латиною поняття “красномовство” як “мистецтво говорити” позначається словом cloquentia – словенція. Наука про красномовство виникла як спроба осмислити закономірності гарного прозового мовлення, яке в активному суспільстві цінується значно менше, ніж художнє, поетичне слово. І все ж, поруч з поетами, які говорили про речі високі, використовуючи віршову форму, поставали оратори зі словом на політичні теми, промовами в суді тощо. У зв’язку з цим постала потреба вивчати закони ораторства, яке вже в античності стало справжнім мистецтвом.

Риторика, як мистецтво і наука, прийшла до нас ще з давньогрецької міфології, що розповідає нам про Зевса і Мнемосину – богиню, яка патронувала всі науки, поезію та мистецтво. За легендою, у цієї величної пари було дев’ять доньок, відомих як музи, однією з яких була і муза епічної поезії Калліопа. Саме її і вважають пані Риторикою, тобто музою красномовства. У середні віки було популярним цю юну красуню зображувати одягнутою у сяючі шати, коли вона сиділа на пишному троні, а з її вуст виростали лілія (символ краси мови) і меч (символ вражаючої могутності слова та здатності переконувати).

Отже, риторика – це наука про способи переконання, ефективні форми мовленнєвого впливу на аудиторію з урахуванням її особливостей.

Сучасна риторика – це теорія та майстерність ефективного (доцільного, впливового, гармонійного) мовлення. Предметом сучасної загальної риторики є загальні закономірності мовленнєвої поведінки, що діють у різних ситуаціях спілкування, сферах діяльності, та практичні можливості використання їх з метою створення ефективного висловлювання.

Нині виникла гостра потреба в людях особистісного типу, які вміють самостійно мислити, переконувати живим словом, спонукати до дії. Ораторські вміння й навички необхідні в численних випадках життя.

Юрист, який покликаний здійснювати законність і не вміє вербально, тобто словом, довести правоту своєї позиції, опиняється за межами цієї професії. В його руках – доля людини, яка може бути помилково звинувачена. І невміле володіння словом означає в даній ситуації безвідповідальність і непрофесіоналізм.

У середній та вищій школі слухацька аудиторія чітко виокремлює тих, кого «можна слухати». Тут не порятує навіть блискуче знання свого предмета із суто наукового боку: треба вміти ще й зацікавити ним слухача.

Бізнесмен, який покладається лише на силу грошей, ризикує розгубити клієнтуру чи партнерів, які знайдуть собі продавця чи менеджера більш приємного чи привітного. Та й інші ситуації свідчать про силу слова. Часто-густо на базарі купують у того, хто вміє похвалити свій товар, створює навколо себе атмосферу доброзичливості, щирості та прихильності.

Сім`я, в якій не знаходиться слів для порозуміння, дуже швидко перестає бути сім’єю і перетворюється на гуртожиток, в якому випадково зібралися різні за духом та інтересами люди. А всякий гуртожиток є річ тимчасова.

У наш час зростає зацікавлення риторикою. Як наукова дисципліна вона має давньовікову історію як світову, так і українську. Риторика як наука постала на основі таких дисциплін як філософія, психологія, логіка, лінгвістика, етика, сценічна майстерність, стилістика. Вона має 2500-літню історію розвитку. Здавна риторика використовується в суді, у політиці, у різних офіційних сферах. Без риторики не можуть обійтися в тій чи іншій мірі ні бізнесмен, ні політик, ні юрист, ні проповідник, ні державний діяч.

Успіх справи залежить від умінь оратора вибудувати і виголосити свою промову. Отже, кожен промовець повинен мати риторичну підготовку. Особливо це стосується працівників судочинства. Успішний виступ у суді – складний і відповідальний момент. Виступ прокурора, захисника не можливий без оволодіння прийомами риторського мистецтва. Кожен юрист повинен навчитися володіти словом, прийомами підготовки промови, умілим використанням і вправним аналізом доказів і обставин кримінальної справи.

Вищою формою вираження мовленнєвої (комунікативної) і риторичної особистостей вважають їх реалізацію відповідно до вимог, що пред’являються ідеальній мовленнєвій чи риторичній поведінці. З огляду на це, вищою формою вираження мовленнєвої (комунікативної) особистості є мовленнєвий (комунікативний) ідеал, а риторичної – риторичний ідеал. Під мовленнєвим, чи комунікативним, ідеалом розуміємо ідеальний зразок мовленнєвої поведінки особистості, що склалася для інституційного типу дискурсу (педагогічний, військовий, судовий, медичний, політичний та ін.).

Для процесу формування риторичних умінь і навичок сучасного оратора суттєвим моментом вважається врахування кращих елементів античних риторичних традицій, а саме: ідеальна модель оратора розроблялася як зразок високоосвіченої, високоморальної, активної, комунікабельної особистості.

Кожна епоха, кожен історичний тип культури створює свою систему вищих цінностей, на основі якої виробляються основні ідеали, в тому числі й риторичний.

Цінними вважаються думки Цицерона щодо образу оратора, зокрема такі:

1. Першою і неодмінною умовою для оратора є природне обдарування.

2. Для красномовства необхідна особливого роду жвавість (гнучкість) розуму й чуття, яка сприяє швидкому знаходженню в промові будь-якого предмета і робить прикрашання численним, а запам’ятовування – надійним і міцним.

3. Основний інструмент формування людини – слово. Бути людиною – означає володіти словом, суспільно дієвим і тому художньо досконалим.

4. Взірець оратора – античний ритор, промова якого вирізняється чистотою, простотою і правильністю.

5. Оратор повинен володіти дотепністю діалектика, думками філософа, словами мало не поета, пам’яттю законодавця, голосом трагіка, грою такою, як у кращих лицедіїв.

6. Найкращий оратор той, хто своїм словом і навчає слухачів, і приносить задоволення, і справляє на них сильне враження.

7. Оратором буде той, хто будь-яке питання, що потребує словесної розробки, зуміє викласти "толково, струнко, гарно, пам’ятливо й у достойному виконанні".

8. Справжній оратор повинен дослідити, переслухати, перечитати, обговорити, розібрати, виправити все, що трапляється людині в житті. Говорячи про ідеального оратора, Цицерон вживає поняття "істинний оратор", "справжній оратор".

Отже, процес формування риторичного ідеалу бере початок іще в античні часи, коли чітко виділялися два підходи: софістичний (його характерні ознаки — надмірна словесна пишність і краса, формальна переконливість; головна мета – досягнення своїх політичних чи інших цілей) і сократівський (вирізняється насамперед переконливістю, істинністю, бажанням служити добру, справедливості; моральністю, чіткістю і логічністю).

Аналізуючи риси античного риторичного ідеалу, успадковані слов’янською риторикою, позитивним убачаємо виділення змістової насиченості, стислості, ясності і простоти, строгості структури як невід’ємних ознак ефективності мовлення.

Слов’янський риторичний ідеал найповніше сформований у 10 книгах "Про риторичне мистецтво" (1706 р.) Феофана Прокоповича, який насамперед наголошував на патріотичності й почесності місії оратора, на його таланті, наполегливості в навчанні й працьовитості. Теорія риторичного ідеалу Прокоповича базується на античних засадах, однак, на відміну від Цицерона і Квінтиліана, найважливішим умінням оратора вчений вважає дотримання відповідності між стилем, ділом і часом.

Давньоукраїнський ідеал мовленнєвої поведінки, на думку дослідників, передбачає дотримання основних християнських заповідей: лагідності, покірливості, смиренності, любові до ближнього, поваги до нього, заборони брехливого і особливо наклепницького слова. Мовлення повинне бути стриманим, не дозволявся крик, роздратування, прояв презирства, гріховним вважалося бажання засудити, усіляка хула. К.Д. Ушинський говорив: "Є тільки один ідеал довершеності, перед яким схиляються всі народності, — це ідеал, що його дає нам християнство" [5: 101].

Узагальнивши дослідження риторики давньоукраїнського періоду, неважко виділити такі елементи риторичного ідеалу: компетентність, освіченість, високий рівень володіння мовою, непохитність позиції, моральність, захист істини, доброта, скромність, покірливість, віра у всемогутню силу красномовства.

Висновок:

Риторика (мистецтво красномовства, мистецтво змістовно, оригінально, цікаво будувати свій виступ і переконливо доводити відповідну інформацію до аудиторії) посідає особливе місце в педагогічній науці, оскільки це – мистецтво публічного спілкування, виховання і переконання. А як зазначив судовий оратор А.Ф. Коні «красномовство – це дар, яким наділена людина від природи, а вміння виступати набувається в результаті повсякденної практики, систематичних тренувань і вправ.» Риторика необхідна в будь-якій діяльності, має прикладний характер, навчає правильній поведінці й техніці під час публічного виступу. Отже, і в професійній діяльності людини, і в її повсякденному житті варто користуватися силою слова.

2. Публічний виступ як важливий засіб комунікації.

Антична риторика винятково великого значення надавала підготовці публічного виступу. Греки говорили, що промови Демосфена (давньогрецького оратора) промащені олією нічної лампади, при світлі якої він їх складав.

Публічний виступ - це усне монологічне висловлювання з метою досягнення впливу на аудиторію. У сфері ділового спілкування найбільш часто використовуються такі жанри, як доповідь, промова, бесіда, лекція, репортаж.

Успіх публічного мовлення насамперед залежить від змісту та стилю викладу. Виступ готується заздалегідь і передбачає такі основні етапи:

1) добір необхідного матеріалу, змісту публічного виступу (inventio - «винахід»);

2) складання плану, розподіл зібраного матеріалу в необхідній логічній послідовності (dispositio - «розташування»);

3) »словесне вираження», літературна обробка мови (e|ocutio);

4) завчання, запам'ятовування тексту (memoria - «пам'ять»);

5) проголошення (pronuntiatio).

Сьогодні в ораторській діяльності виділяють 3 основниі етапи підготовки публічного виступу: докомунікативний, комунікативний і посткомунікативний.

Докомунікативний	Комунікативний	Посткомунікативний
1.Визначення теми і мети виступу	Проголошення промови	Аналіз промови
2.Оцінка аудиторії й обстановки	Відповіді на запитання, ведення полеміки
3.Добір матеріалу
4.Створення тексту
5.Репетиція

Підготовка до будь-якого ораторського монологу починається з визначення його теми й мети. Тему визначає або сам автор, або ті, хто запрошує його виголосити промову. Назва виступу повинна бути зрозумілою , чіткою, по можливості короткою. Вона повинна відображати зміст промови і привертати увагу слухачів. (Наприклад: « Чи потрібні нам атомні електростанції?», «Стан охорони праці і техніки безпеки », «Про підготовку до проведення сертифікації виробів». При складанні порядку денного для нарад необхідно особливу увагу звертати на формулювання тем доповідей і повідомлень. Теми повинні орієнтувати людей на участь в обговоренні конкретних проблем. Тому доцільно «розшифровувати» пункт порядку денного «Різне»- людина буде мати можливість заздалегідь підготувати і продумати свій виступ. Деякі промови не мають назв: ювілейна, мітингова й інші.

Починаючи складати текст, необхідно визначити мету виступу. Основні цілі публічного монологу - повідомлення і вплив. Оратор може поставити завдання інформувати слухачів, подати певні відомості. Чи він розраховує схвилювати аудиторію, сформувати у людей переконання, уявлення, що стануть мотивами їхньої поведінки, тобто закликає до якихось дій.

Важливо оцінити склад майбутньої аудиторії. Хайнц Леммерман - автор підручника з риторики – закликає заздалегідь налаштуватися на своїх слухачів, поставити себе на їхнє місце, «побачити речі їх очима». Необхідні дані про тих , на кого розрахована промова - це: освітній рівень, напрямок освіти (гуманітарна, технічна тощо), пізнавальні інтереси, стать, вік, ставлення до теми і до оратора.

Необхідно також з'ясувати чисельність аудиторії. Великою кількістю слухачів складніше керувати. У переважній більшості людина легковірна, схильна до знеособлювання, не здатна до критики, бачить усе в чорно-білих фарбах, реагує на емоції. Чим більша аудиторія, тим простіше, наочніше, образніше варто говорити.

Варто довідатися, у якій обстановці буде проходити виступ - у залі, у кабінеті; чи є там кафедра, стіл, мікрофон. Кафедра допомагає сконцентрувати увагу на ораторі, за нею треба розташовуватися вільно, невимушено, установивши відстань приблизно 20 - 30 сантиметрів між ротом і мікрофоном.

Наступна стадія докомунікативного етапу - « кодування » - складання тексту - починається з добору матеріалу. Щоб виступ вийшов змістовним, краще використовувати не одне джерело, а декілька. Джерела матеріалу поділяються на групи:

1. Безпосередні - матеріали, здобуті автором з життя шляхом спостережень, власного досвіду:

а) знання, практика;

б) особисті контакти, бесіди, інтерв'ю;

в) уява - уявне створення нових картин, образів, проектів на основі минулого досвіду з елементами творчості.

2. Опосередковані:

а) офіційні документи:

б) наукова і науково - популярна література;

в) художня література;

г) статті газет і журналів;

д) передачі радіо і телебачення;

е) довідкова література: енциклопедії, словники;

ж) результати соціологічних опитувань.

Систематизуючи матеріал, оратор створює план, продумує композицію, логіку викладу, складає і редагує текст.

Кожен розгорнутий публічний виступ (промова, лекція, доповідь) являє собою логічне міркування. Тому, по-перше, він повинен складатися з традиційних частин будь-якого роздуму — вступу (вказівка на те, що говоритиме виступаючий і чому), головної частини (виклад фактів, докази), закінчення (підсумок найбільш важливих положень, висновок), поєднаних у нерозривне логічне ціле. По-друге, як і в усякому роздумі, схема викладу (усієї теми або окремого питання) має передбачати послідовність: теза — аргументи (докази) — висновок.

Підготовка письмового тексту має багато переваг. Написану промову можна перевіряти, виправляти; вона легше запам'ятовується і довше утримується в пам'яті. Писати треба на окремих аркушах, на одному боці. Досвідчений оратор може обмежитися складанням тез чи конспекту розгорнутого плану виступу.

Репетиція являє собою проголошення тексту подумки або вголос, краще перед дзеркалом. Треба знайти таку позу, у якій ви почуваєте себе легко і зручно, і постаратися її запам'ятати; вивчити обличчя - розправити нахмурені брови, мімічні зморшки, що набігають на чоло; продумати жести, прийоми встановлення контакту. Досвід показує, що на 3 хвилини виступу витрачається 20 - 25 хвилин підготовки. Якщо виступ ретельно розроблений , то в момент зустрічі зі слухачами оратор буде триматися впевнено.

Існує три способи виголошення промови:

1) читання тексту;

2) відтворення по пам'яті з читанням окремих фрагментів (з опорою на текст);

3) вільна імпровізація (експромт).

Читають ті промови, від тексту яких не можна відступити: дипломатичні, урочисті, доповіді і співдоповіді офіційного змісту. Інші види, як правило, виголошують з опорою на текст. Достатньо підглянути, щоб відновити хід викладу, знайти потрібну цифру тощо. Такий виступ створює враження вільного володіння матеріалом, дає можливість ораторові впевнено спілкуватися зі слухачами. У мовця , однак, не завжди є можливість попередньо підготувати текст промови. Іноді на нарадах, засіданнях, зборах доводиться виступати експромтом. При цьому потрібна велика мобілізація пам'яті, енергії, волі. Імпровізація можлива тільки на базі великих знань, володіння риторичними навичками.

Після виступу оратор часто відповідає на запитання слухачів, полемізує з ними. Така форма спілкування вимагає від оратора швидкої реакції, доброзичливості, володіння гумором. Відповідь доповідача адресується не тільки опоненту, але і всім присутнім.

Методика ораторського мистецтва рекомендує не квапитися з відповіддю, а відповідати лаконічно, зрозуміло і не давати необґрунтованих чи сумнівних відповідей; мати напохваті довідковий матеріал для тих, хто хоче одержати більш докладне обґрунтування ваших міркувань.

Отже, публічний виступ – це важливий засіб комунікації, що має на меті інформувати, навчати, пропагувати, переконувати, агітувати тощо. Підготовка публічного виступу передбачає ретельне вивчення теми, доречний й цікавий добір тексту та грамотне його проголошення.