Лекція 4. Структура науки. План:
Аспекти і функціонально-якісна структура науки.
Головні іманентні (логічні) елементи структури науки.
Структурні рівні реального буття і системи знань.
Проблеми класифікації наук. Взаємодія наук.
У лекції розглядаються різні аспекти і зрізи структурування науки як особливого соціокультурного утворення. Найзагальніший шар будь-якої структури – це аспекти її розгляду. Найзагальніший шар структури науки – це аспекти розгляду функціонально-якісної структури науки. До сутнісних змістових утворень належать головні іманентні (логічні) елементи структури науки. Важливо також розглянути структурні рівні реального буття, які й виступають онтологічними підставами всієї системи знань, а також засадами класифікації наук.
4.1. Аспекти і функціонально-якісна структура науки.
Наука може розглядатися як одна з форм суспільної свідомості, як система існуючих об’єктивних знань і засобів добування нових емпіричних і теоретичних знань, як спеціалізована пізнавальна діяльність (творчість учених організаторська, обмін інформацією, популяризація знань тощо) і, насамкінець, як соціальний інститут та як соціально розгалужена система організацій і закладів для виробки, зберігання, розповсюдження знань (дивись таблицю 2).
Таблиця 1 Аспекти науки:
4.2. Головні іманентні (логічні) елементи структури науки.
1. Мета: Спрямування науки на добування нових знань та практична націленність. Валідність як вимога давати опис, пояснення, передбачення процесів і явищ дійсності виключно на базі відкритих наукою законів та її іманентних принципів
2. Засади і підстави наукових знань: Забезпечують цілісність предметної галузі у зв’язку з цілісністю пізнання і стратегією пошуку; задають масштаб включеннярезультатів у культуру епохита їх резонанс і можливості подальшого розвитку знань. «рутинна» робота мислення перетворюється у творчу лише тоді, коли знайдена стратегія пошуку підстав". Смирнов В.А. Человек науки. – М., 1981.
Три блоки: принципи, закони, категорії.
3. Ідеї й теорії.
4. Філософські підстави науки. Функції філософії у науковому пізнанні.
1. Філософія розробляє певні «моделі» реальності, крізь «призму» яких учений дивиться на свій предмет дослідження (онтологічний аспект). Філософія дає найбільш загальну картину світу в його універсально-об'єктивних характеристиках, представляє матеріальну дійсність у єдності всіх її атрибутів, форм руху і фундаментальних законів. Ця цілісна система уявлень про загальні властивості і закономірності реального світу формується в результаті узагальнення і синтезу основних частково-наукових і загальнонаукових понять і принципів.
Така філософська картина світу (на відміну від релігійної, міфологічної тощо) служить передумовою й умовою для розробки фізичної, біологічної й іншої картин світу в якості універсальної онтологічної настанови. Інакше кажучи, філософія дає загальне бачення світу, на основі якого будуються бачення часткового наукового характеру як елементи більш широкого цілого – філософського осмислення реальності. Саме воно дозволяє побачити місце і роль частково-наукових уявлень, «прописати» їх як необхідні моменти, сторони загальної картини світу.
Філософія дає загальне бачення світу не тільки в тім вигляді, яким він був колись (минуле) і який він тепер (сьогодення). Філософія, здійснюючи свою пізнавальну роботу, завжди пропонує людству деякі можливі варіанти його життєвого світу. У цьому змісті вона має прогностичні функції. Таким чином, найважливіше призначення філософії в культурі – зрозуміти не тільки який у своїх глибинних структурах і підставах наявний людський світ, але яким він може і повинний бути. При цьому категоріальні структури філософії забезпечують нове бачення як об'єктів, перетворених у людській діяльності, так і самого суб'єкта діяльності, його цінностей і цілей (Степин В.С., Горохов В.Г., Рожева М.А. Философия науки и техники). Сьогодні говорити про чисто об'єктивну картину світу, не з огляду на місце суб'єкта в ньому, неможливо.
2. Філософія «озброює» дослідника знанням загальних закономірностей самого пізнавального процесу, навчанням про істину, шляхи і форми її збагнення (гносеологічний аспект). Філософія (особливо в її раціоналістичному варіанті) дає ученому вихідні гносеологічні орієнтири про сутність пізнавального відношення, про його форми, рівні, вихідні передумови і загальні підстави, про умови його вірогідності й істинності, про соціально-історичний контекст пізнання тощо.
Хоча всі часткові науки здійснюють процес пізнання світу, жодна з них не має своїм безпосереднім предметом вивчення закономірностей, форм і принципів пізнання в цілому. Цим спеціально займається філософія (точніше гносеологія, як один з основних її розділів), спираючись на дані інших наук, що аналізують окремі сторони пізнавального процесу (психологія, соціологія, наукознавство й ін.).
Крім того, будь-яке пізнання світу, у тому числі наукове, у кожну історичну епоху здійснюється у відповідності з певною «мережею логічних категорій». Перехід науки до аналізу нових об'єктів веде до переходу до нової категоріальної мережі. Якщо в культурі не склалася категоріальна система, що відповідає новому типу об'єктів, то останні будуть сприйматися через неадекватну систему категорій, що не дозволить розкрити їхні сутнісні характеристики. Розвиваючи свої категорії, філософія тим самим готує для природознавства і соціальних наук своєрідну попередню програму їх майбутнього понятійного апарату. Застосування розроблених у філософії категорій у конкретно-науковому пошуку приводить до нового збагачення категорій і розвитку їхнього змісту.
3. Філософія дає науці найбільш загальні принципи, сформульовані на основі певних категорій. Ці принципи реально функціонують у науці у вигляді загальних регуляторів, універсальних норм, вимог, які суб'єкт пізнання повинний реалізовувати у своєму дослідженні (методологічний аспект). Вивчаючи найбільш загальні закономірності буття і пізнання, філософія виступає в якості граничного, самого загального методу наукового дослідження. Цейметод, однак, не може замінити спеціальних методів часткових наук, це не універсальний ключ, щовідкриває всі таємниці світобудови, вона не визначає апріорно ні конкретних результатів окремих наук, ні їхніх своєрідних методів.
Так, наприклад, принципи діалектики утворюють певну субординовану систему й, узяті в їхній сукупності, являють собою методологічну програму самого верхнього рівня. Вони задають лише загальний план дослідження, його стратегію (тому їх називають стратегічними), орієнтують пізнання на освоєння дійсності в її універсально загальних характеристиках. Їхня евристична міць залежить як від їхнього змісту, так і від їхнього вмілого правильного застосування.
Філософсько-методологічна програма не повинні бути твердою схемою, «шаблоном», стереотипом, за яким «кроять і перекроюють факти», а лише загальним посібником для дослідження. Не є філософські принципи і механічним «набором норм», «списком правил» і простим зовнішнім «накладенням» мережі загальних категоріальних визначень і принципів на спеціальний науковий матеріал. Сукупність філософських принципів – гнучка, рухлива, динамічна і відкрита система, вона не може «надійно забезпечити» заздалегідь відміряні, цілком гарантовані і свідомо «приречені на успіх» ходи дослідницької думки.
4. Від філософії вчений одержує певні світоглядні, ціннісні установки і сенсожиттєві орієнтири, що – іноді в значній мірі (особливо в гуманітарних науках) – впливають на процес наукового дослідження і його кінцеві результати (аксіологічний аспект). Філософська думка виявляє не тільки інтелектуальні (раціональні), але також морально-емоційні, естетичні й інші людські універсалії, що завжди відносяться до конкретних історичних типів культури, і разом з тим приналежних людству в цілому (загальнолюдські цінності). Філософія відіграє роль критичної «селекції», тобто акумуляції світоглядного досвіду і його передачі (трансляції) наступним покоління. Тим самим вона пропонує вченим різні варіанти світорозуміння («можливі світи», «світоглядні образи»), що завжди є інтеграцією усіх форм людського досвіду – практичного, пізнавального, ціннісного, естетичного й інших. Філософія (особливо в її «екзистенціальних варіантах») «поставляє» ученому величезний матеріал для формування його системи поглядів на об'єктивний світ (і на своє місце в ньому), його життєвої позиції, переконань, ідеалів і ціннісних орієнтацій, його інтересів, пристрастей, моральних принципів і т.д. і т.п.
5. Найбільшою мірою філософія впливає на наукове пізнання при побудові теорій (особливо фундаментальних). Це найбільш активно відбувається в періоди «крутого ламання» понять і принципів у ході наукових революцій. Очевидно, зазначений вплив може бути як позитивним, так і негативним – у залежності від того, якою філософією – «гарною» чи «поганою» – керується вчений і які саме філософські принципи він використовує. Якщо говорити більш конкретно, то вплив філософії на процес спеціально-наукового дослідження і побудову теорії полягає, зокрема, у тім, що її принципи при переході від умоглядного до фундаментального теоретичного дослідження виконують своєрідну селективну функцію.
Філософські принципи як селектори, «працюють» тільки тоді, коли встає сама проблема вибору і є з чого вибирати ті чи інші умоглядні конструкти, гіпотези, теорії, різні підходи до рішення задач і т.п. Якщо мається безліч варіантів рішення якої-небудь частково-наукової проблеми і виникає необхідність вибору одного з них, то в ньому «беруть участь» досвідні дані, попередні та співіснуючі теоретичні принципи, «філософські розуміння» тощо.
6. Істотний вплив на розвиток пізнання філософія робить своєю «умоглядно-прогнозуючою» функцією. Мова йде про те, що в рамках філософії (а точніше – у тієї чи іншій її формі) виробляються певні ідеї, принципи, уявлення, значимість яких для науки виявляється лише на майбутніх етапах еволюції пізнання. Особливо багатої в цьому відношенні була натурфілософія, але не тільки вона. Такі, зокрема, ідеї античної атомістики, що стали природничонауковим фактом лише в XVII-XVIII ст. Такий, розвинутий у філософії Ляйбніца, категоріальний апарат, що виражає деякі загальні особливості саморегулюючих систем. Такий і гегелівський апарат діалектики, «попередивший» сутнісні характеристики складних систем, що саморозвиваються – у тому числі й ідеї синергетики, не говорячи про квантову механіку (додатковість, активність суб'єкта та ін.).
7. Філософсько-методологічні принципи – у їхній єдності – виконують у ряді випадків функцію допоміжного, похідного від практики критерію істини. Вони не заміняють практику як вирішальний критерій, але доповнюють його – особливо коли звертання до неї, у силу цілого ряду обставин, неможливе. Так, наприклад, якщо помічені порушення з боку дослідника таких принципів діалектики як об'єктивність, всебічність, конкретність, історизм, то ніякої практики не потрібно, щоб переконатися: висновки, зроблені на такій «основі», навряд чи будуть істинними.
8. Вплив філософських принципів на процес наукового дослідження завжди здійснюється не прямо і безпосередньо, а складним опосередкованим шляхом – через методи, форми і концепції більш низьких за положенням методологічних рівнів. Філософський метод не є «універсальною відмичкою», з нього не можна безпосередньо одержати відповіді на ті чи інші проблеми окремих наук шляхом простого логічного розвитку загальних істин. Він не може бути «алгоритмом відкриття», а дає вченим лише саму загальну орієнтацію дослідження, допомагає вибрати найкоротший шлях до істини, уникнути помилкових ходів думки або прояснює її.
Оскільки вплив філософії на науку є, як правило, опосередкованим, тим більше в умовах зростаючого розходження їхніх мов, то дуже актуальною стає проблема адекватності «стикування» філософських і спеціально-наукових уявлень, «переходу» перших у другі. Свою евристичну функцію філософія в якості універсального регулятива може плідно здійснювати лише постійно співвідносячи себе з іншими рівнями методологічного знання, реалізуючи свої потенції в них і через них.
9. Філософські методи не завжди дають про себе знати в процесі дослідження в явному вигляді, вони можуть враховуватися і застосовуватися або стихійно, або свідомо. Але в будь-якій науці є елементи загального знання (наприклад, закони, категорії, поняття, принципи і т.д.), що і роблять усяку науку «прикладною логікою». У кожній з них «панує філософія», тому що загальне (сутність, закон) є усюди (хоча завжди воно виявляється специфічно). Найкращі результати досягаються тоді, коли філософія є «гарною» і застосовується в науковому дослідженні цілком свідомо.
Варто сказати, що широкий розвиток у сучасній науці внутрінаукової методологічної рефлексії не «скасовує» філософські методи, не елімінує їх з науки. Ці методи завжди тією чи іншою мірою присутні в останньому, якого би ступеню зрілості не досягли її власні методологічні засоби. Філософські методи, принципи, категорії «пронизують» науку на кожнім з етапів її розвитку. Так, будь-яка наука використовує практично весь арсенал категорій діалектики, у ній завжди стоїть проблема істини та її співвідношення з похибками, традиційно важкими для вчених є проблеми взаємозв'язку матеріального й ідеального, суб'єкта й об'єкта й інших виключно філософських питань.
10. Реалізація філософських принципів у науковому пізнанні означає разом з тим їхнє переосмислення, поглиблення, розвиток. Результати наукового дослідження дуже часто викликають зміни у філософських поглядах на проблеми, що поширюються далеко за межі обмежених галузей самої науки. Філософські узагальнення повинні ґрунтуватися на наукових результатах. Однак, раз виникнувши й одержавши широке поширення, вони дуже часто впливають на подальший розвиток наукової думки, вказуючи одну з багатьох можливих ліній розвитку. Успішне «повстання» проти прийнятого погляду має своїм результатом несподіваний і зовсім новий розвиток, стаючи джерелом нових філософських поглядів.
Таким чином шлях реалізації методологічної функції філософії є не тільки способом вирішення фундаментальних проблем розвитку науки, але й способом розвитку самої філософії, усіх її методологічних принципів.