Наука і філософія

Наука у своїх глибинних підставах завжди була зв'язана з философією, хоча цей зв'язок не завжди усвідомлювався, а іноді приймала виродливі форми - як, наприклад, у нашій країні протягом 20-50-х рр. Взаємодія філософії і науки добре простежується у творчості багатьох видатних натуралістів. Особливо воно характерно для переломних епох, коли створювалося принципово нове наукове знання. Можна згадати, скажемо, "Правила умовиводів у фізику", розроблені великим Ньютоном, що заклали методологічний фундамент класичної науки і на сторіччя вперед стали еталоном наукового методу у фізико-математичному природознавстві. Значна увага філософським проблемам приділяли і творці некласичної науки, - Ейнштейн і Бор, Борн і Гейзенберг, а в Україні – В.І. Вернадський, що передбачив у своїх філософських міркуваннях ряд особливостей наукового методу і наукової картини світу наших днів.

Високо оцінюючи роль філософської думки в науці, В.І Вернадський, однак, проводив між ними границю, добре розуміючи, що кожна з цих сфер людської культури має свою специфіку. Ігнорування цієї автономії наукової діяльності, грубе втручання в наукові дослідження факторів поза наукових, та й ще в догматичному вигляді, приводили до важких наслідків. Приклади загальновідомі. Трагічної позначилася доля багатьох видатних учених, - усім пам'ятні імена М.І. Вавилова, М.К. Кольцова й інших. Були репресовані цілі науки і напрямки наукового пошуку (генетика, кібернетика, релятивістська космологія й ін.). Некомпетентне втручання в науку не раз створювало перешкоди для вільного наукового дослідження. Не можна забути і спроби тих або інших натуралістів відстоювати свої неспроможні концепції за допомогою псевдо філософської риторики. Прикладами цього буяє розвиток практично всіх наук визначеної епохи. Але усі вони не кидають тінь на дійсні досягнення і саму ідею зв'язку філософії і наук.

У філософії все розпливчасто, не конкретно, нарешті, не видно її впливу на рішення практичних задач. Про яку ж науковість можна отут говорити?!

Тим часом приведені доводи можна спростувати. Вивчення питання переконує в тім, що такий підхід, його називають "сцієнтизм" (від лат. – наука), зв'язаний з невиправданою переоцінкою соціальної місії науки, що, безперечно, дуже велика); з баченням тільки позитивних її сторін і функцій, помилковим уявленням про науку як про нібито універсальний духовний фактор людського життя, історії. Цей підхід продиктований ще і нерозумінням специфіки філософії, її особливостей, які не зводяться лише до науково-пізнавальних задач.

Функції філософії стосовно науки.

1. Філософія дає найбільш загальну картину світу в його універсально-об'єктивних характеристиках, представляє матеріальну дійсність у єдності всіх її атрибутів, форм руху і фундаментальних законів. Ця цілісна система представлень про загальні властивості і закономірності реального світу формується в результаті узагальнення і синтезу основних часткових і загальнонаукових понять і принципів. Така філософська картина світу служить передумовою й умовою для розробки фізичної, біологічної й іншої картин світу в якості універсальної онтологічної установки. Інакше кажучи, філософія дає загальне бачення світу, на основі якого будуються бачення частково-наукового характеру як елементи більш широкого цілого – філософського осмислення реальності. Саме воно дозволяє побачити місце і роль частково-наукових уявлень, "прописати" їх як необхідні моменти, сторін загальної картини світу.

2. Істотний вплив на розвиток пізнання філософія робить своєю "умосяжно-прогнозуючою" функцією. Мова йде про те, що в рамках філософії (а точніше – у тій або іншій її формі) виробляються визначені ідеї, принципи, уявлення і т.п., значимість яких для науки виявляється лише на майбутніх етапах еволюції пізнання. Особливо багатої в цьому відношенні була натурфілософія, але не тільки вона. Такі, зокрема, ідеї античної атомістики, що стали природничо-науковим фактом лише в XVII-XVIII ст. Говорячи про співвідношення гуманітарної освіти, природознавства й західної культури, Гейзенберг уважав, що у всіх сучасних науках (особливо природних) є ознаки їхнього загального джерела, що «криється, в остаточному підсумку, в античному мисленні». От чому великий фізик був твердо впевнений у тім, що «навряд чи можливо просунутися в сучасній атомній фізиці, не знаючи грецької натурфілософії. Але той, хто хоче дійти до самої суті в тій справі, якою він займається, будь це техніка або медицина, – той рано чи пізно прийде до цих джерел і багато чого придбає для своєї власної роботи, якщо навчиться в греків радикальності мислення, постановці принципових проблем». От чому дуже корисною справою є вивчення філософії (у її всіляких формах і напрямках) представниками часткових наук, що й робили великі творці науки.

Такий розвинутий у філософії Лейбніца категоріальний апарат, який виражав деякі загальні особливості саморегулюючих систем. Такий і гегелівський апарат діалектики, який "попередив" сутнісні характеристики складних систем, що саморозвиваються – у тому числі й ідеї синергетики, не говорячи про квантову механіку (додатковість, активність суб'єкта й ін.)

3. Філософія "озброює" дослідника знанням про закономірності самого пізнавального процесу, вченням про істину, шляхи і форми її збагнення (гносеологічний аспект). Філософія (особливо в її раціоналістичному варіанті) дає ученому вихідні орієнтири про сутності пізнавального відношення, про його форми, рівні, вихідних передумовах і загальних підставах, про умови його вірогідності й істинності, про соціально-історичний контекст пізнання і т.д. Хоча всі часткові науки здійснюють процес пізнання світу, жодна з них не має своїм безпосереднім предметом вивчення закономірностей, форм і принципів пізнання в цілому. Цим спеціально займається філософія (точніше гносеологія, як один з основних розділів), спираючи на дані інших наук, що аналізують окремі сторони пізнавального процесу (психологія, соціологія, наукознавство й ін.). Філософсько-методологічні принципи в їхній єдності виконують у ряді випадків функцію допоміжного, похідного від практики критерію істини. Вони не заміняють практику як вирішальний критерій, але доповнюють його – особливо коли звертання до неї, у силу цілого ряду обставин, неможливо. Так, наприклад, якщо помічені порушення з боку дослідника таких принципів діалектики, як об'єктивність, всебічність, конкретність, історизм, то ніякої практики не потрібно, щоб переконатися в тім, що висновки, зроблені на такій «основі», навряд чи будуть істинними.

4. Від філософії вчений одержує ціннісні установки і сенсожиттєві орієнтири, що впливають на процес наукового дослідження і його кінцеві результати. Наука не обґрунтовує сама себе в ціннісному відношенні. Задамося питанням, чи можна віднести науку до позитивним, корисним або ж негативним, шкідливим для людей явищам? Однозначна відповідь дати важко, тому що наука – що ніж, що у руках хірурга-цілителя діє добро, а в руках убивці – страшне зло. Наука не самодостатня: сама бідуючи в ціннісному обґрунтуванні, вона не може служити універсальним духовним орієнтиром людської історії. Задача з'ясування ціннісних основ науки і суспільно-історичного життя людей узагалі вирішується в широкому контексті історії, культури в цілому і носить філософський характер.

5. Найбільшою мірою філософія впливає на наукове пізнання при побудові теорій (особливо фундаментальних). Це найбільше активно відбувається в періоди «крутого ламання» понять і принципів у ході наукових революцій. Очевидно, зазначене вплив може бути як позитивним, так і негативним - залежно від того, якою філософією - «гарної» або «поганий» - керується вчений і які саме філософські принципи він використає. Якщо говорити більш конкретно, то вплив філософії на процес спеціально-наукового дослідження й побудова теорії полягає, зокрема, у тім, що її принципи «при переході від умоглядного до фундаментального теоретичного дослідження виконують своєрідну селективну функцію. Остання полягає в тім, що з безлічі умоглядних комбінацій дослідник реалізує тільки ті з них, які погодяться з його світоглядом». Але не тільки з ним, а також з філософсько-методологічними й іншими орієнтаціями вченого.

Історія науки дає тому масу прикладів. Так, А. Ейнштейн при створенні своєї теорії відносності особливу увагу обертав на такі філософські принципи, як причинність, спостерігання, відносність простору й часу (і залежність їхніх властивостей від матерії, що рухається). При формуванні квантової теорії важливу роль грали такі філософські принципи, як принцип діалектичного протиріччя (у формі принципу додатковості), принцип відповідності (діалектичне заперечення), принцип активності суб’єкта, принципи детермінізму й причинності (у їхніх різних формах) і ін. Філософські принципи як селектори «працюють», зрозуміло, тільки тоді, коли встає сама проблема вибору і є із чого вибирати (ті або інші умоглядні конструкти, гіпотези, теорії, різні підходи до рішення завдань і т.п.). Якщо є безліч варіантів рішення якої-небудь частково-наукової проблеми й виникає необхідність вибору одного з них, то в ньому «беруть участь» досвідні дані, попередні й співіснуючі теоретичні принципи, «філософські міркування» тощо. Варто мати на увазі, що невірні, «дурні» філософські принципи можуть привести до побудови правильної теорії, і навпаки, керуючись засадами «гарної» філософії, учений може прийти до помилкових висновків.

Філософські принципи – лише один з багатьох факторів наукового пошуку поряд з досвідом, уявою, фантазією, інтуїцією й т.п. Отже, навіть при наявності «бездоганних» філософських принципів позитивний науковий результат ще аж ніяк не гарантований. Якщо такі принципи адекватно відбивають об'єктивну реальність і її атрибути, то вибір (за інших рівних умов) може привести до успіху, і навпаки. Безпосередньою метою вибору, строго говорячи, аж ніяк не є «знаходження істини». Останню здатні виявити тільки досвід, спостереження, експерименти.

6. Інтегративна (синтетична) функція філософії – системне, цілісне узагальнення й синтез (об'єднання в новому образі) різноманітних форм пізнання, практики, культури – усього досвіду людства в цілому. Філософське узагальнення – це не просте механічне з’єднання часткових проявів цього досвіду, а якісно нове, загальне й універсальне знання. Для філософії, як і для всієї сучасної науки, характерні саме синтетичні, інтегративні процеси – внутрідисциплінарні, міждисциплінарні, між природознавством і соціально-гуманітарними науками, між філософією й наукою, між науковим і поза-науковим знанням, між формами суспільної свідомості й т.п. Незважаючи на відмінність, а часом і конфлікти між окремими філософськими вченнями, філософія власне кажучи завжди інтегральна й синтетична. Вона виражає у своїх категоріях різноманітний людський досвід і тому є «метамовою» всіх його проявів, самим загальним «інтегратором» пізнання й практики, у тому числі й їхніх методів («інтеграція по методу»).

7. Критична функція філософії, що у цій своїй функції націлена на всі сфери людської діяльності – не тільки на пізнання, але й на практику, на суспільство, на соціальні відносини людей. Критика – спосіб духовної діяльності, основне завдання якого полягає в тому, щоб дати цілісну оцінку явища, виявити його протиріччя, сильні й слабкі сторони, позитивні й негативні моменти. Існують дві основних форми критики: а) негативне, руйнівна, «тотальне заперечення», що відкидає геть усе; б) конструктивна, творча, не нищівна всі «дощенту», а зберігаюча позитивний (хоч і перероблений) зміст старого в новому. Вона пропонує конкретні шляхи вирішення проблем, ефективні способи подолання похибок. У філософії й науковому пізнанні зустрічаються обидві форми критики, але найбільш продуктивною і плідною є критика конструктивна. Великий філософ XX в. К. Поппер уважав, що принцип «все відкрито для критики» є «найвагомішим методом науки».

Здатність філософії до конструктивного аналізу «усього сущого» – її «структурний реквізит». Вона націлена на розвінчання різноманітних оман, догм, марновірств, забобонів, стереотипів, «ідолів розуму» – цих, за виразом Ф. Бекона, надокучливих і тяжких супротивників, що паралізують, що притупляють шукаюча думка й перетворююча дія. Філософська критика думки повинна бути тісно зв'язана й переростати в критику соціальної дійсності. Критикуючи ідеї існуючого миру, філософ - вільно або мимоволі - критикує й сам цей мир. Відсутність критичного підходу неминуче обертається апологетикою - упередженим захистом, вихвалянням чого-небудь замість об'єктивного аналізу.

8. Евристична функція. Вплив філософських принципів на процес наукового дослідження завжди здійснюється не прямо й безпосередньо, а складним опосередкованим шляхом – через методи, форми й концепції «нижче лежачих» методологічних рівнів. Філософський метод не є «універсальна відмичка», з нього не можна безпосередньо одержати відповіді на ті або інші проблеми приватних наук шляхом простого логічного розвитку загальних істин. Він не може бути «алгоритмом відкриття», а дає вченому лише саму загальну орієнтацію дослідження, допомагає вибрати найкоротший шлях до істини, уникнути помилкових ходів думки.

Варто мати на увазі, що роль філософських принципів досить часто маскується різноманітними по своїй природі «обставинами, що затемнюють». Тому найчастіше потрібно дуже тонкий і глибокий аналіз для виявлення цієї ролі, що не варто не недооцінювати не переоцінювати.

Оскільки вплив філософії на науку є, як правило, опосередкованим, тим більше в умовах зростаючого розходження їхніх мов, то дуже актуальною стає проблема адекватності «стикування» філософських і спеціально-наукових уявлень, «перекладу» перших у другі. Свою евристичну функцію філософія в якості універсального регулятиву може плідно здійснювати лише постійно співвідносячись себе з іншими рівнями методологічного знання, реалізуючи свої потенції в них і через них. Так, наприклад, філософський принцип єдності необхідності й випадки може успішно «спрацювати» тільки тоді, коли будуть враховані ті загальнонаукові уявлення про випадковості, які розроблені в теорії ймовірності, теорії інформації, кібернетиці, синергетиці тощо.

Таким чином, неприпустимо розглядати загальні філософські положення, що керують принципи й ідеали як прямі засоби пояснення конкретних ситуацій і рішення специфічних наукових проблем. Це лише самі загальні абстрактні схеми, які повинні бути вписані в конкретний матеріал, тому що вони самі по собі нічого не визначають і нічого не пояснюють.

Філософські методи не завжди дають про себе знати в процесі проходження в явному виді, вони можуть ураховуватися й застосовуватися або стихійно, або свідомо. Але в будь-якій науці є елементи загального значення (наприклад, закони, категорії, поняття, принципи й т.д.), які й роблять усяку науку «прикладною логікою». У кожній з них «панує філософія», тому що загальне (сутність, закон) є всюди (хоча завжди воно проявляється специфічно). Найкращі результати досягаються тоді, коли філософія є «гарної» і застосовується в науковому дослідженні цілком свідомо.

Варто сказати, що широкий розвиток у сучасній науці внутрінаукової методологічної рефлексії не «скасовує» філософські методи, не елімінує їх з науки. Ці методи завжди тією чи іншою мірою присутні в останній, якого б ступеню зрілості не досягли її власні методологічні засоби. Філософські методи, принципи, категорії «пронизують» науку на кожному з етапів її розвитку. Так, будь-яка наука використовує практично весь арсенал категорій діалектики, у ній завжди стоїть проблема істини і її співвідношення з оманою, традиційно важкими для вчених є проблеми взаємозв'язку матеріального й ідеального, суб'єкта й об'єкта й інших сугубо філософських питань. На них «вузький фахівець» неминуче «натикається» і змушений так чи інакше їх вирішувати, дорівнює, як і свої спеціально-наукові й властиво методологічні питання.

Реалізація філософських принципів у науковому пізнанні означає разом з тим їхнє переосмислення, поглиблення, розвиток. Так, наприклад, квантова механіка, за словами Н. Бора, дала нам «гносеологічний урок». А. Ейнштейн і Л. Інфельд відзначали, що «результати наукового дослідження дуже часто викликають зміни у філософських поглядах на проблеми, які поширюються далеко за межі обмежених областей самої науки... Філософські узагальнення повинні ґрунтуватися на наукових результатах. Однак, раз виникнувши й одержавши широке поширення, вони дуже часто впливають на подальший розвиток наукової думки, указуючи одну з багатьох можливих ліній розвитку. Успішне повстання проти прийнятого погляду має своїм результатом несподіване й зовсім новий розвиток, стаючи джерелом нових філософських поглядів». Тим самим шлях реалізації методологічної функції філософії є не тільки спосіб рішення фундаментальних проблем розвитку науки, але й спосіб розвитку самої філософії, всіх її методологічних принципів.

Відомо, наприклад, що в міфах древніх народів сили природи завжди уподібнюються людським силам, а її процеси – людським діям. Первісне мислення при поясненні явищ зовнішнього світу незмінно прибігає до їх порівняння з людськими вчинками і мотивами. Лише у процесі тривалої еволюції суспільства пізнання починає виключати антропоморфні фактори з характеристики предметних відносин. Важливу роль у цьому процесі зіграв історичний розвиток практики, і насамперед удосконалювання засобів і знарядь праці.

В міру ускладнення знарядь, ті операції, що раніше безпосередньо вироблялися людиною, починали "упредметнюватися", виступаючи як послідовний вплив одного знаряддя на інше і лише потім на перетворений об'єкт. Тим самим властивості і стани об’єктів, що виникають завдяки зазначеним операціям, переставали здаватися викликаними безпосередніми зусиллями людини, а усе більше виступали як результат взаємодії самих природних предметів. Так, якщо на ранніх стадіях цивілізації переміщення вантажів вимагало мускульних зусиль, то з винаходом важеля і блоку, а потім найпростіших машин можна було замінити ці зусилля механічними. Наприклад, за допомогою системи блоків можна було зрівноважити великий вантаж малим, а додавши незначну вагу до малого вантажу, підняти великий вантаж на потрібну висоту. Тут для підйому важкого тіла не потрібно зусиль людини: один вантаж самостійно переміщає іншої.

Подібна передача людських функцій механізмам приводить до нового уявлення про сили природи. Раніше сили розумілися тільки за аналогією з фізичними зусиллями людини, а тепер починають розглядатися як механічні сили. Приведений приклад може служити аналогом того процесу "об'єктивізації" предметних відносин практики, що, очевидно, почався вже в епоху перших міських цивілізацій стародавності. У цей період пізнання починає поступово відокремлювати предметну сторону практики від суб'єктивних факторів і розглядати дану сторону як особливу, самостійну реальність. Такий розгляд практики є однією з необхідних умов для виникнення наукового дослідження.

Наука ставить своєю кінцевою метою передбачати процес перетворення предметів практичної діяльності (об'єкт у вихідному стані) у відповідні продукти (об'єкт у кінцевому стані). Це перетворення завжди визначене сутнісними зв'язками, законами зміни і розвитку об'єктів, і сама діяльність може бути успішної тільки тоді, коли вона погодиться з цими законами. Тому основна задача науки – виявити закони, відповідно до яких змінюються і розвиваються об'єкти.

Стосовно до процесів перетворення природи цю функцію виконують природні і технічні науки. Процеси зміни соціальних об'єктів досліджуються суспільними науками. Оскільки в діяльності можуть перетворюватися всілякі об'єкти - предмети природи, людина (і стану його свідомості), підсистеми суспільства, знакові об'єкти, що функціонують як феномени культури і т.д., - остільки усі вони можуть стати предметами наукового дослідження.

Орієнтація науки на вивчення об'єктів, що можуть бути включені в діяльність (або актуально, або потенційно як можливі об'єкти її майбутнього перетворення), і їхнє дослідження як підкоряються об'єктивним законам функціонування і розвитку складає першу головну особливість наукового пізнання.