16 16 Протонаука. Витоки і джерело зародження науки.
Архаїчні витоки і античні раціональні прозріння на шляху до мистецтва наукового мислення.
Наука – діяльність, що можлива тільки завдяки безлічі традицій, вона й сама є особливим типом традицій культури. Жива діяльність і традиції – це два різних і нерозривно зв'язаних аспекти науки. Тому слід аналітично розглядати науку і як традиції, і як діяльність. Поштовх пізнавальної діяльності до виникнення науки забезпечили традиції в архаїчних здобутках. Архаїчні витоки наукових знань.
Умосяжна наука та «навчена» філософія античності: “фюзис” і “техне” як єдність космосу. Мистецтво мислення як особлива оформленість думки. Раціональні прозріння. Філософія як універсальний світоглядний і методологічний базис наукового пізнання. Тенденція відщеплення та диференціації наук.
Принципи живого предметно-чуттєвого Космосу, його вічності й єдності як справжнє джерело сучасної європейської науки. Мистецтво мислення як особлива оформленість компетентної думки. Єдність умов і причин народження мистецтва мислення з глибиною оформленості античного мистецтва, художньої думки. Філософія від самих її початків – універсальний світоглядно-методологічний базис наукового пізнання. Філософія і наука виростають з одного кореня, але ціліснісне охоплення буття світу – прерогатива філософії. І лише у цілісному контексті взаємозв’язків і розвитку можна зрозуміти це становлення філософії універсальним світоглядним і методологічним базисом кожної з наук. Універсалізм та внутрішня диференційованість філософії була й причиною формування тенденції відщеплення та диференціації наук (гілок єдиного дерева раціонального пізнання).
Кожна з наук дає певний фрагмент, зріз у велетенській мозаїці калейдоскопа знань про світ як ціле. Існує не лише множина фрагментарних моделей часткових наук, але й різна аспектність пізнання тих самих явищ. Існує й різнорівневість узагальнень. Тому є й різні картини світу. Є різниця, наприклад, між фізичною науковою картиною і загально-природничою.
Сьогодні мова йде про наукові традиції, у рамках яких працює вчений. Силу цих традицій усвідомлюють і самі дослідники. Отже, наука це діяльність, що можлива тільки завдяки традиції, точніше, безлічі традицій, у рамках яких ця діяльність здійснюється. Вона сама може бути розглянута як особливий тип традицій, переданих у людській культурі. Жива діяльність і традиції – це два різних, хоча й нерозривно зв'язаних аспекти науки, що вимагають різних підходів і методів дослідження. Звичайно, жива діяльність здійснюється в традиціях, а традиції, у свою чергу, не існують поза живим процесом діяльністю. Але вивчаючи традиції, ми описуємо деякий цілісний процес, у той час як акти діяльності завжди конкретно цілеспрямовані. Вони припускають вибір цінностей і цілей суб'єктом діяльності, і не можна зрозуміти діяльність, не фіксуючи мету.
Аналіз науки як традиції і як діяльності – це два способи аналізу, що доповнюють один одного. Кожний з них виділяє особливий аспект складного цілого, яким є наука. І їхнє сполучення дозволяє виробити більш повне уявлення про науку.
Звідки й коли з’явилася наука? Небуття – ще нема; буття – вже є! А між ними що?
Архаїчні витоки науки. Де ж початок тих традицій пізнавальної діяльності, що підштовхували до виникнення науки? В архаїчних здобутках. Розглянемо деякі артефакти, які свідчать про архаїчні витоки наукових знань. Ларичєв В.Є. у книзі Колесо часу на с. 120-158 (р.5 «Пляска великанов») популярно оповів про значення солярного, а потім і селенного культів у первісному суспільстві для утворення зародку науки. Візерунки-орнаменти – це не проста собі гра уяви, у тому числі й числова гра, а певні відношення космічних тіл (Сонця, Місяця, планет, зірок, людей), певні стосунки лдей і їхнього сенсу. Це були чудові знаки сенсу, який вже не був щільно прикріплений до чуттєвих предметів, якими можна іже будо автономно оперувати, комбінувати, мислено моделювати.
Норман Лок’єр захопився фактами, які підтверджують поклоніння стародавніх людей Сонцю. У 1890 році він установив, що осі Парфенону, Елевксінського та інших храмів Еллади варіювалися у горизонтальних напрямках, як це прийнято і в християнських церквах, осі яких орієнтувалися на ту точку сходу Сонця, яка приходилася на день народження відповідного святого (кому храм посвячений). У 1891 р. він установив, що храм Амона-Ра у Карнаці (найвеличніші руїни у світі від 3700 р. до н.е.) зорієнтований так, що останні промені сонця сягали найвіддаленішої точки інер’єру святилища. При довжині осі близько 500 ярдів. 7 храмів орієнтовані на ту точку горизонту, де де напаредодні літнього сонцестояння перед сходом Сонця вперше (після 70 днів відсутності на небосхилі) з’являлась Ізіда (Сіріус), попереджаючи розливи Нілу.
Лок’єр написав книгу „Зоря астрономії”, у якій зробив такі висновки:
принципи орієнтації у просторі культових споруд підлягають астрономічним знанням (за ними можна вирахувати й час будування споруд);
всього 8 зірок причетні до орієнтування храмів єгиптян, у яких обов’язково була напис-посвята відповідній зірці-богині. Наприклад: „Ізіда світить у своєму храмі в день Нового року, і вона змішує світло своє зі світлом батька свого Ра на горизонті”.
Звернувся Лок’єр і до Стоунхенджу, визначивши дату будування цього „храму-календаря” приблизно 1700 р. до н.е. У середині ХХ ст. визначили 2100 р., але обидві дати збігаються з головними святами стародавніх кельтів (з ними збігаються й ярмаркові свята й урочистості сучасної Англії).
У
центрі мегалітичної споруди – п’яточний
камінь, на підкові – триліти, зовнішнє
кільце – сарсенове.
Внутрішнє
кільце – з блакитних каменів.
1950
– Пітер Н’юем помітив те, чого не помітивЛок’єр:
орієнтування на дні весняного і осіннього рівнодення,
пізніше – на місяцеві орієнтири.
Джералд Хокінс зумів переконати впертих археологів за допомогою комп’юте ра, що друїди могли передбачати
всі затемнення і здогадатися про сферичність Землі.
При мінімальній різниці нахилу орбіт Землі та Місяця (це буває раз на 1861 рік) – максимальні приливні хвилі. Отже їх передбачення мали й практичний сенс: землетруси, рибальство, посуха тощо.
Математичне знання також не є позачасовим феноменом. Його світоглядні передумови добре проглядаються в архаїчній свідомості. Наприклад, у фольклорній нумерології: лічилках, заговорах, знаках. Також у світоглядній числовій ритміці, яку добре зберегли народні казки. Сакралізована семірка – це числовий вираз повноти Всесвіту (цетр і шість орієнтаційних точок світу). Найвище щастя – на сьомому небі. Ми й сьогодні тричі стукаємо по дереву, плюємо через плече, клянемося й бажаємо. А трійка – лінія зв’язку центру світу і двох полярно протилежних його сторін (низу – верху, правої – лівої, задньої – передньої). Дуальні опозиції народжувалися тут. Подвоєнна триграма стала гексаграмою; перетин лінії вогню (вертикаль) і води (горизонталь) створили хрест. Це були спочатку сакральні знакові символи, лише потім – математичні. Сакральне первісне мистецтво подарувало математиці немало знаків і значень. Від штрихів насічок лишилися нам у спадок римські цифри (знаки числення): X V II L C.
Орнамент (мікроскопічний образ макрокосмосу) – це вже значне віддалення від безпосередньо спогдального предметного світу, особлива скомбінована знакова система різних елементів. В орнаментах приховане коріння числової гри: пропорцій, функцій-ритмів, метрики. Діти не випадково плутають число і цифру (знак і значення).
Принцип неолітичної родючості радикально змінив, порівняно з культом родича-предка, як сакральне шанування (без поваги не було б рівноваги, без почета – подсчета), так і раціонально-господарське значення Сонця, Землі, Місяця, зодіакальних сузір’їв. На небі прочитувався складний орнамент, який став практичним орієнтиром у землеробсько-скотарських справах з їх сезонними ритмами. Вищим досягненням архаїчної свідомості став побудований на солярно-селенно-зодіакальній ритміці (підвалини сезонних змін земної природи) народний календар. Про можливості донаукового мислення яскраво свідчать мегалітичні споруди кінця енеоліту-початку бронзового віку. Міфопоетика чисел у „Біблії”. Містико-оккультні знання „Кабали”, езотерики. „Круглі числа”.
Таким чином – знання народжувалися як результат соціокультурного процесу, зовсім не наукового (донаукового). Для наукового пізнання треба був значний соціальний розподіл праці, складні форми виробничої діяльності, універсалізація предметного використання, розвиток духовності. Все це – ознаки цивілізації. І вже ранні цивілізації дають здобутки наукові.
Єгипет. Стародавні єгиптяни зробили великий внесок в астрономію, створивши сонячний календар, настільки досконалий, що ми з деякими змінами користуємося ним і зараз. Інший великий вклад в астрономію – це поділ доби на 24 години. Вже під час Нового царства були відомі водяні й сонячні годинники. Єгиптяни створювали карти неба, групуючи зірки в сузір'я. Велися спостереження й за планетами. Вчені-жерці вирахували „рік вічності” – 1640 років (це інтервал, коли 6 основних небесних тіл займають абсолютно таке ж положення в небі).
Єгиптяни користувались десятеричною непозиційною системою лічби, в якій вживали спеціальні знаки для позначення чисел 1, 10, 100 і т.д. Оперували простими дробами. Єгипетські математики вміли обчислити довжину кола і обсяг усіченої піраміди. Засіб, яким єгиптяни обчислили площу кола, призводив до такого результату, наче число Пі дорівнювало 3,16; хоча поняття числа Пі не існувало. Для розрахунків, пов'язаних з дробами, користувались спеціальними таблицями. Знали єгиптяни і арифметичну прогресію. Для позначки невідомого користувались словом "куча". Вже в Давньому царстві накопичилося багато знань у галузі анатомії і медицини — достатньої для появи лікарів різноманітних спеціалізацій. Пізніше засвідчені практичні керівництва для лікарів, в яких наука переплітається з магією. Єгипетські медики чудово знали анатомію, можливо, відкрили кровообіг, знали дещо про роль мозку (параліч ніг ставили у зв'язок з пошкодженням голови). Існувало і керівництво для ветеринарів. Як муміфікація, так і особливо рецепти показують значні пізнання в області хімії.
Китай. Давній Китай вніс у світову культуру такі відкриття як компас, спідометр, сейсмограф, друкарство і порох. Саме в Китаї винайшли папір і рухливий шрифт, а у військовій техніці — гармати і стремена. Також був винайдений механічний годинник і відбулися технічні удосконалення в області шовкоткання. Китайська порцеляна, вироби з металу, шовку, бавовни були відомі практично в усіх країнах Сходу.
Китайські вчені добре знали математику, астрономію, географію, книгодрукування.. Уже в VIII ст. була заснована Ханьлінська академія наук, яка була найдавнішим у світі державним науковим закладом, існувала низка вищих шкіл. Показником загального підйому культури був розвиток наукових знань. З розвитком математики були тісним чином пов'язані значні досягнення в галузі астрономії і календаря. У галузі математики був відкритий метод розв'язання рівнянь першого ступеня з двома і трьома невідомими, обчислення відношення довжини кола і його діаметра. У галузі астрономії китайці знали, як вираховувати час затьмарення Сонця, склали один з перших каталогів зірок, вели спостереження за плямами на сонці й ін. За період від зародження цивілізації і приблизно до ХІ ст. у Китаї було зроблено більше відкриттів і винаходів, ніж у будь-якій іншій країні, а може бути, навіть і більше, ніж у всьому іншому світі.
На увесь світ славиться китайська медицина. Тут вперше було написано "Фармакологію", уперше стали проводити хірургічні операції з застосуванням наркотичних речовин, вперше описали і застосували метод лікування голковколюванням, припіканням і масажами.
За свою довгу історію нумерологічні структури в Китаї досягли високого ступеня формалізації. Саме ця обставина зіграла вирішальну роль у перемозі китайської нумерології над протологікою, оскільки остання не стала ні формальною, ні формалізованою, а тому не мала якості зручного і компактного методологічного інструмента (органона). У цілому в китайській філософії нумерологія взяла гору при теоретичній нерозробленості опозиції «логіка – діалектика» і загальному пануванні комбінаторно-класифікаційного натуралізму, відсутності логізуючого ідеалізму, а також консервації символічної багатозначності філософської термінології і ціннісно-нормативній ієрархії понять.
У Іцзін (Книзі змін) представлені 64 гексаграми, кожна з яких складається з 6 рядків, спочатку призначених для ритуалу гадання. Більш пізні доповнення витлумачували окультне значення діаграм і закладали основи метафізики.
Античне зародження науки. Умосяжна наука й “онаучена” філософія античності, початком яких був принцип живого, але предметно-чуттєвого Космосу, принципи його вічності й єдності (у тому числі – єдності “фюзису” й “техне”), стали справжнім джерелом сучасної європейської науки. Мистецтво мислення, як особлива оформленість думки, народжувалось від тих самих умов і причин, від яких пішла глибина оформленості античного мистецтва, художньої думки. Воно форсувало раціональні прозріння еллінів і римлян. Архаїчна інтуїція числової гармонії світу (не „прохолодних чисел” інформаційної логіки), занурена у загальну Гармонію Всесвіту, була засадами античних „відкриттів” математики. Недарма теорію перспективи для античного театру розробляє художник – Агаферф.
У Давній Греції філософія зародилася як усеосяжна наука – саме слово «філософія» означає «наука» (наука спрямована на усе, що взагалі було здатне або здавалося здатним стать об’єктом пізнання). Будучи спочатку єдиною і нероздільною наукою, філософія, при диференційованому стані окремих наук, ставала почасти органом, що з'єднує результати діяльності всіх інших наук і одне загальне пізнання, почасти провідником морального і релігійного життя. Філософія поступово ставала універсальним світоглядним і методологічним базисом наукового пізнання. Від її універсалізму та внутрішньої диференційованості сформувалась і тенденція відщеплення та диференціації наук. Спершу астрономія і математика. Геометрія стає еталоном теоретичності навіть для філософії. Числа, геометричні фігури – це ідеальне буття. Ідеальне буття перекочувало в етику, естетику. Прості елементи як математичні сутності покладалися в основу світобудови: піраміда – вогонь, куб – земля, октаедр – повітря, додекаедр – ефір (небесна субстанція), косаедр – вода. Прості числові відношення цілих чисел 1:2; 2:3; 3:4 – музична гама. Піфагор навчився чути музику планетарних сфер. Числа – не якась там матерія, а справжня містерія світу, його якість, а не абстракція кількості. У хід пішли відношення відрізків, квадратів і коренів з них тощо. Гіппократ наприкінці 5 ст. розробляє першу систематику геометрії – дедукцію викладу планіметрії. Демокріт дає перші формули об’єму. Розробляється техніка виміру кутів, загальна теорія правильних багатогранників (Євдокс, Теетет). У елліністичну добу вже просять точку опори (Архімед, Ератосфен). „Начала” Евкліда – це систематизація всіх попередніх досягнень геометрії з „точки” аксіоматики.
Поштовхом до атомістичного вчення стали апорії Зенона. У математиків вони визвали жах. Демокрит не злякався: треба безкінечну ділимість замінити принципом неподільності часточок. Натомість безкінечності дихо-томе – межа подільності – а-томе. А-мери – математично неподільні. Звідси ідея дискретності. Атомістика випередила фізичне вчення про будову матерії з атомів, теорію дискретного простору. Фізик ХХ ст Борн мав підстави для такої думки: „Вирішальний крок на шляху до атомної фізики був зроблений більше 2500 років тому; я маю на увазі абстрактні міркування грецьких натурфілософів – Фалеса, Анаксимандра, Анаксимена і особливо Левкіппа й Демокріта. Наше покоління якраз збирає врожай, посіяний грецькими атомістами”. Такий же врожай зібрала наука XVI-XVII ст. від еллінського прото-Коперніка Аристарха Самоського про нецентральне положення Землі у Всесвіті. Вчення про праматерію визріло у сучасній фізичній теорії єдиного поля тощо. Аристотель уважав філософію формою знання, яке слугує передумовою природничих наук. Термін „метафізика” (назва філософії до ХІХ ст.) запровадив Андроннік Родоський – редактор і видавець творів Аристотеля у І ст. до н.е. Важко сказати, чого більше у сучасній теоретичній фізиці – фізики чи метафізики.
Водночас посилювався доктринальний характер мислення (обмеження загальноприйнятою формою), проти чого повставав уже Сократ. Від Сократа наука має етичні принципи. „Я знаю, що нічого не знаю”. У науці нема місця тим, хто ні у чому не має сумніву. „Пізнай себе” – поза самовдосконаленням, ауторефлексією раціональне пізнання не буває глибоким. Доктринальність закладала підвалини інституалізації науки.
То де ж і коли зародилась наука? Як особливий феномен „аполлонійської душі” культури – на „відстані” від Іонії до єгипетської елліністичної Олександрії. Як феномен загальноєвропейської цивілізації („фаустівського духу” культури) – у XVI-XVII столітті.
КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ ДО ТЕМИ:
Дайте загальну характеристику феномену науки та його ролі в житті людства.
Що означає вираз: “Освоєння світу за законами істини”? Чи лише наука забезпечує людей істинами?
Чим відрізняється освоєння світу за законами істини від освоєння за законами краси і добра?
Назвіть і дайте характеристику основним способам освоєння світу людиною.
Чому першими філософськими міркуваннями була натурфілософська космологія?
Розкрийте відмінність принципів “фюзис” і “техне”. Яку роль для філософії та науки мав такий поділ буття?
Коли ж все-таки починається наука, де її витоки?
Яку роль відіграє наука у сучасній культурі?
Які ще, крім науки, ви знаєте форми і можливості пізнання?
Наука (енциклопедичний філософський словник Мінський) – особливий вид пізнавальної діяльності, спрямованої на вироблення об'єктивних, системно організованих і обґрунтованих знань про світ. Наука взаємодіє з іншими видами пізнавальної діяльності: повсякденним, художнім, релігійним, міфологічним, філософським збагненням світу. Наука ставить своєю метою виявити закони, відповідно до яких об'єкти можуть перетворюватися в людській діяльності. Оскільки в діяльності можуть перетворюватися будь-які об'єкти – фрагменти природи, соціальні підсистеми і суспільство в цілому, стану людської свідомості і т.п., остільки усі вони можуть стати предметами наукового дослідження. Наука вивчає їхній як об'єкти, що функціонують і розвиваються по своїх природних законах. Вона може вивчати і людину як суб'єкта діяльності, але також і як особливий об'єкт.
Предметний і об'єктивний спосіб розгляду світу, характерний для науки, відрізняє її від інших способів пізнання. Наприклад, у мистецтві відображення дійсності відбувається як своєрідна склейка суб'єктивного й об'єктивного, коли будь-яке відтворення подій або станів природи і соціального життя припускає їхню емоційну оцінку. Відбиваючи світ у його об'єктивності, наука дає лише один зі зрізів різноманіття людського світу. Тому вона не вичерпує собою всієї культури, а складає лише одну зі сфер, що взаємодіє з іншими сферами культурної творчості – мораллю, релігією, філософією, мистецтвом і т.д.
Ознака предметності й об'єктивності знання виступає найважливішою характеристикою науки, але вона ще недостатня для визначення її специфіки, оскільки окремі об'єктивні і предметні знання може давати і повсякденне пізнання. Але на відміну від нього наука не обмежується відображенням тільки тих об'єктів, їхніх властивостей і відносин, що у принципі можуть бути освоєні в практиці відповідної історичної епохи. Вона здатна виходити за рамки кожного історично визначеного типу практики і відкривати для людства нові предметні світи, що можуть стати об'єктами практичного освоєння лише на майбутніх етапах розвитку цивілізації. У свій час Лейбніц характеризував математику як науку про можливі світи. У принципі цю характеристику можна віднести до будь-якої фундаментальної науки. Електромагнітні хвилі, ядерні реакції, когерентні випромінювання атомів були спочатку відкриті у фізику, і в цих відкриттях потенційно був закладений принципово новий рівень технологічного розвитку цивілізації, що реалізувався значно пізніше (техніка електродвигунів і електрогенераторів, радіо - і телеапаратура, лазери й атомні електростанції і т.д.).
Постійне прагнення науки до розширення поля чи досліджуваних об'єктів безвідносно до сьогоднішніх можливостей їх масового практичного освоєння, виступає тією системоутворюючою ознакою, що обґрунтовує інші її характеристики, які відрізняють її від повсякденного пізнання. Насамперед – це відмінність по їхніми продуктами (результатами). Повсякденне пізнання створює конгломерат знань, зведень, розпоряджень і вірувань, лише окремі фрагменти якого зв'язані між собою. Істинність знань перевіряється тут безпосередньо в наявній практиці, тому що знання будуються щодо об'єктів, які включені в процеси виробництва і наявного соціального досвіду.
Але оскільки наука постійно виходить за ці рамки, вона лише частково може обпертися на наявні форми масового практичного освоєння об'єктів. Їй потрібна особлива практика, за допомогою якої перевіряється істинність її знань. Такою практикою стає науковий експеримент. Частина знань безпосередньо перевіряється в експерименті. Інші зв'язуються між собою логічними зв'язками, що забезпечує перенос істинності з одного висловлення на інше. У підсумку виникають властиві науці характеристики: системна організація, обґрунтованість і доведеність знання.
Далі, наука, на відміну від повсякденного пізнання, припускає застосування особливих засобів і методів діяльності. Вона не може обмежитися використанням тільки повсякденної мови і тих знарядь, що застосовуються у виробництві і повсякденній практиці. Крім них їй необхідні особливі засоби діяльності – спеціальна мова (емпірична і теоретична) і особливі приладові комплекси. Саме ці засоби забезпечують дослідження все нових об'єктів, у тому числі і тих, котрі виходять за рамки можливостей наявної виробничої і соціальної практики. З цим же зв'язані потреби науки у постійній розробці спеціальних методів, що забезпечують освоєння нових об'єктів безвідносно до можливостей їх сьогоднішнього практичного освоєння. Метод у науці часто служить умовою фіксації і відтворення об'єкта дослідження; поряд зі знанням про об'єкти, наука систематично розвиває знання про методи.
Нарешті, існують специфічні особливості суб'єкта наукової діяльності. Суб'єкт повсякденного пізнання формується в самому процесі соціалізації. Для науки цього недостатньо – потрібне особливе навчання суб'єкта, що пізнає, яке забезпечує його уміння застосовувати властиві науці засоби і методи при вирішенні її задач і проблем. Крім того, систематичні заняття наукою припускають засвоєння особливої системи цінностей. Фундаментом виступають ціннісні установки на пошук істини і на постійне нарощування істинного знання. На базі цих установок історично розвивається система ідеалів і норм наукового дослідження. Ці ціннісні установки складають підстава етики науки, яка забороняє навмисне перекручування істини в угоду тим або іншим соціальним цілям і потребує постійної інноваційної діяльності, уводячи заборони на плагіат.
Фундаментальні ціннісні установки відповідають двом фундаментальним і визначальним ознакам науки: предметності й об'єктивності наукового пізнання і її інтенції на вивчення все нових об'єктів, безвідносно до наявних можливостей їхнього масового практичного освоєння. У розвитку наукового знання можна виділити стадію преднауки і науки у власному сенсі слова. На першій стадії наука, що зароджується, ще не виходить за рамки наявної практики. Вона моделює зміну об'єктів, включених у практичну діяльність, пророкуючи їхні можливі стани. Реальні об'єкти заміщаються в пізнанні ідеальними об'єктами і виступають як абстракції, якими оперує мислення. Їхні зв'язки і відносини, операції з ними також черпаються з практики, виступаючи як схеми практичних дій.
Такий характер мали, наприклад, геометричні знання древніх єгиптян. Перші геометричні фігури були моделями земельних ділянок, причому операції розмітки ділянки за допомогою мірної мотузки, закріпленої на кінці за допомогою кілочків, що дозволяють проводити дуги, були схематизовані і стали способом побудови геометричних фігур за допомогою циркуля і лінійки. Перехід до власне Н. зв'язаний з новим способом формування ідеальних об'єктів і їхніх зв'язків, що моделюють практику. Тепер вони черпаються не безпосередньо з практики, а створюються як абстракції, на основі раніше створених ідеальних об'єктів. Побудовані з їхніх зв'язків моделі виступають як гіпотези, що потім, одержавши обґрунтування, перетворюються в теоретичні схеми досліджуваної предметної області. Так виникає особливий рух у сфері теоретичного знання, що розвивається, що починає будувати моделі досліджуваної реальності як би зверху стосовно практики з їхньою наступною прямою або непрямою практичною перевіркою. Історично першої здійснила перехід до власне наукового пізнання світу математика. Потім спосіб теоретичного пізнання, заснований на русі думки в поле теоретичних ідеальних об'єктів з наступною експериментальною перевіркою гіпотез, затвердився в природознавстві. Третьою віхою в розвитку Н. було формування технічних Н. як своєрідного опосредующего шаруючи знання між природознавством і виробництвом, а потім становлення соціальних Н. Кожний з цих етапів мав свої социокультурные передумови. Перший зразок математичної теорії (эвклидова геометрія) виникла в контексті античної культури, із властивими їй цінностями публічної дискусії, демонстрації доказу й обґрунтування як умов одержання істини. Природознавство, засноване на з'єднанні математичного опису природи з її експериментальним дослідженням, формувалося в результаті культурних зрушень, що здійснилися в епоху Ренесансу, Реформації і ранньої Освіти. Становлення технічним і соціальних Н. було зв'язано з інтенсивним індустріальним розвитком суспільства, що підсилюється впровадженням наукових знань у виробництво і виникненням потреб наукового керування соціальними процесами. На кожнім з етапів розвитку наукове пізнання ускладнювало свою організацію. В усіх розвитих Н. складаються рівні теоретичного й емпіричного дослідження зі специфічними для них методами і формами знання (основною формою теоретичного рівня виступає наукова теорія; емпіричного рівня - науковий факт). До середини 19 в. формується дисциплінарна організація Н., виникає система дисциплін зі складними зв'язками між ними. Кожна з Н. (математика, фізика, хімія, біологія, технічну і соціальні Н.) має свою внутрішню диференціацію і свої підстави: властиву їй картину досліджуваної реальності, специфіку ідеалів і норм дослідження і характерні для неї філософсько-світоглядні підстави. Взаємодія Н. формує міждисциплінарні дослідження, питому вагу яких зростає в міру розвитку Н. Кожен етап розвитку Н. супроводжувався особливим типом її институциализации, зв'язаної з організацією досліджень і способом відтворення суб'єкта наукової діяльності. Як соціальний інститут Н. початку оформлятися в 17-18 ст., коли в Європі виникли перші наукові суспільства, академії і наукові журнали. У 20 в. Н. перетворилася в особливий тип виробництва наукових знань, що включає різноманітні типи об'єднання вчених, у тому числі і великі дослідницькі колективи, цілеспрямоване фінансування й особливу експертизу дослідницьких програм, їхню соціальну підтримку, спеціальну промыш-ленно-ехническую базу, що обслуговує науковий пошук, складне поділ праці й еленаправленную підготовку кадрів. У процесі історичного розвитку Н. мінялися е функції в соціальному житті. В епоху становлення природознавства Н. відстоювала в боротьбі про релігію своє право брати участь у формуванні світогляду. У 19 ст. до світоглядної функції додалася функція - бути продуктивною силою. У першій половині 20 в. Н. стала здобувати ще одну функцію, вона стала перетворюватися в соціальну силу, впроваджуючи в різні сфери соціального життя і регулюючи різні види людської діяльності. У сучасну епоху, у зв'язку з глобальними кризами виникає проблема пошуку нових світоглядних орієнтації людства. У цьому зв'язку переосмислюються і функції Н. Її домінуюче положення в системі цінностей культури багато в чому було зв'язано з її технологічною проекцією. Сьогодні важливо органічне з'єднання цінностей науково-технологічного мислення з тими соціальними цінностями, що представлені моральністю, мистецтвом, релігійним і філософським збагненням світу. Таке з'єднання являє собою новий тип раціональності. У розвитку Н., починаючи з 17 ст., можна виділити три основних типи раціональності: класичну (17 - початок 20 в.), некласичну (перша половина 20 в.), постнеклассическую (кінець 20 в.). Класична Н. припускала, що суб'єкт дистанцирован від об'єкта, як би з боку пізнає світ, і умовою об'єктивно щирого знання вважала елімінацію з пояснення й опису усього, що відноситься до суб'єкта і засобів діяльності. Для неклассическсой раціональності характерна ідея відносності об'єкта до засобів і операцій діяльності; експлікація цих засобів і операцій виступає умовою одержання щирого знання про об'єкт. Зразком реалізації цього підходу з'явилася квантово-релятивістська фізика. Нарешті, постнеклассическая раціональність враховує співвіднесеність знань про об'єкт не тільки з засобами, але і ценностно-целевыми структурами діяльності, припускаючи експлікацію внутрина-учных цінностей і їхнє співвіднесення із соціальними цілями і цінностями. Поява кожного нового типу раціональності не усуває попереднього, але обмежує поле його дії. Кожний з них розширює поле досліджуваних об'єктів. У сучасної постнеклассической Н. усе більше місце займають складні, що історично розвиваються системи, що включають людину. До них відносяться об'єкти сучасних біотехнологій, у першу чергу генної інженерії, біологічні й медико-біологічні об'єкти, великі екосистеми і біосфера в цілому, людино-машинні системи, включаючи системи штучного інтелекту, соціальні об'єкти і т.д. У широкому сенсі сюди можна віднести будь-які складні синергетичні системи, взаємодія з якими перетворює сама людська дія в компонент системи. Методологія дослідження таких об'єктів зближає природничо-наукове і гуманітарне пізнання, складаючи основу для їхньої глибокої інтеграції.