Лекція 5. Наукова методологія: загальнонаукові методи пізнання. План:

• Поняття методології. Метод і теорія.

• Типологія методів. Філософське вчення про загальнонаукові методи пізнання.

• Загально-логічні методи пізнання.

• Коротка філософська характеристика основних загальнонаукових методів Емпіричні методи. Теоретичні методи.

5.1. Поняття методології. Метод і теорія.

Цільове призначення науки: опис об’єктів і процесів, їх пояснення і прогнозування на майбутнє.

5.1. Методологія – дослідження методів пізнання і практичної діяльності.

Навіщо потрібна методологія? Не лише змістовно, але й методично сучасна діяльність неймовірно ускладнилась. Ми розуміємо, чому без фундаментальних дисциплін неможливо розвивати прикладне знання. Варто зрозуміти також, що без загальнонаукових методів не буде значної продуктивності у застосуванні конкретних методів кожної з окремо взятих наук. До того ж їх роздрібне вивчення вимагало б більше часу, ніж був вік Мафусаїла. Адже це цілий океан різноманітних процедур, регламентів, заходів, рецептур, методик і технологій. Методологія науки – специфічна галузь знань, яка займає проміжне місце між філософією та конкретними науками (останні нею й не займаються, а інколи й , на свою біду, занадто ігнорують).Теоретичне вчення про методи – це і є методологія. Розгорнуто – це система принципів і способів організації та побудови практичної і теоретичної діяльності, збереження її досвіду. Обов’язковою умовою наукової теорії є єдність системи і методу. Кращою вважається та система знань, де метод не так помітний, де він входить у сутність самого змісту. Філософське вчення про загальнонаукові методи емпіричного і теоретичного пізнання – це також методологія.

Методологічна проблематика, що виникає в ході розвитку спеціально-наукового пізнання, вимагає для свого вивчення не тільки тих засобів, якими володіють самі ці науки, але й, насамперед, засобів, що виробляються філософією і наукознавством.

Завдання систематизації наукової методології, якщо врахувати обсяг усього масиву наукового знання, неймовірно складне. У філософії науки склалися два основних підходи до систематизації наукової методології:

Перший можна позначити як есенціалістський. У підвалини цього способу систематизації наукової методології був покладений ідеал єдності наукового знання, з якого випливало уявлення про існування деякої універсальної поза-історичної і крос-дисциплінарної методології, що складає теоретичний каркас будь-яких часткових методик. Мінливість наукового знання в рамках такого підходу розумілася як метаморфоза споконвічної інваріантної сутності. При цьому філософія науки виступала як дисципліна, метою якої є виявлення цієї споконвічної інваріантної уніфікованої логіки і структури наукового знання. Есенціалістський підхід панував у методологічних пошуках аж до XIX ст. Свого піку він досяг у неопозитивізмі. Один з лідерів цього філософського напрямку Р. Карнап у такий спосіб сформулював свою дослідницьку програму: «Логічний аналіз за допомогою нової логіки приводить до єдиної науки: немає різних наук з різними методами, або навіть з різними джерелами пізнання, але є тільки одна наука» (Огурцов А.П. От натурфилософии…, 1995, с. 250).

Перші симптоми кризи есенціалістського способу систематизації методології науки з'являються наприкінці XIX ст., криза ж настає у XX. Її звичайно пов'язують з ім'ям А. Ейнштейна: спростування вченим універсалізму ньютонівської теорії було подією, що перевернула не тільки науку, але й філософію науки. Есенціалістська установка, відповідно до якої все мінливе в науці має лише минуще значення, а справжню цінність має те, що є універсальним і стійким, міцним і непорушним, зазнає багатобічної критики. К. Поппер, наприклад, розглядає стабільність як гідну жалю інертність.

Другий підхід можна позначити як екзистенціалістський. На авансцену філософської думки він висувається у середині XX ст. У його руслі піддається забуттю ідеї тотальної єдності науки, універсальності наукової методології й актуалізується ідея множинності історичних ликів науки, гетерогенності наукового знання, процесуальності наукової істини. Відповідно відбувається ре-інтерпретація самого предмета дослідження – здійснюється перехід від статичної інваріантної моделі науки до динамічної поліваріантної. Такого роду переворот знаходить висвітлення в термінології. Термін гносеологія – вчення про пізнання – витісняється терміном епістемологія – вчення про епістеми – історичні форми знання; вводяться нові концепти – парадигма, кластери, дослідницькі програми.

Сучасна філософія науки відмовляється від абсолютизації як есенціалістського, так і екзистенціального підходів до проблеми конструювання методології науки. Ідея уніфікації наукової методології, так само як ідея її партикуляризації теоретично не ефективні. Найбільш перспективним представляється сформульований ще Аристотелем принцип міри – золотої середини. Тільки синтез логічних й історичних методів аналізу розвитку наукового знання здатний принести позитивні результати. Ідея такого синтезу широко представлена в сучасній еволюційній епістемології, теорії самоорганізації.

Методологія аж ніяк не зводиться до суми рецептів для бажаючих робити наукові відкриття: вона може орієнтувати змістовне наукове дослідження, але ніяким чином не може його підмінити. Тому вона не може виступати у вигляді деякої алгоритмічно оформленої технології наукового мислення. Розширюючи діапазон засобів і методів, доступних науковому пізнанню, методологія підсилює його можливості і разом з тим розкриває всю складність, неоднозначність, різноманіття шляхів справді творчого наукового мислення.

Філософія науки в наш час переборола раніше властиві їй ілюзії в створенні універсального чи методу системи методів, що могли б забезпечити успіх дослідження для всіх наук за всіх часів. Вона виявила історичну мінливість не тільки конкретних методів науки, але і глибинних методологічних установок, що характеризують наукову раціональність. Сучасна філософія науки показала, що сама наукова раціональність історично розвивається і що домінуючі установки наукової свідомості можуть змінюватися в залежності від типу досліджуваних об'єктів і під впливом змін у культурі, у яких наука вносить свій специфічний внесок.

Неможливо отримати спеціальної освіти, не отримуючи цілісних знань, а окремо всіх наук неможливо осягнути, методів також. Але загальні принципи– то велика сила! Водночас – це безальтернативний шлях до згортання, акумуляції велетенського досвіду людства. Важливість освоєння загальних принципів давно високо оцінили великі мислителі. Багато знати – це ще не ознака мудрості “Людина, яка має добру пам’ять, але не вміє міркувати, - це просто живий лексикон”, - І.Кант. “Якщо ви засвоїли 5 ідей і зробили їх здобутком вашого життя і характеру, ви є більш освіченим, ніж людина, яка вивчила напам’ять всю бібліотеку. Віслюк, який везе вантаж сандалового дерева, знає лише вантаж, а не цінності сандалового дерева”. (Вівекананда).

Під методологією також розуміють (в часткових науках особливо) сукупність методів, але це швидше позначка, ніж суть. Методологія знаходить вираз у двох формах:

дескриптивна – по суті це історична канва становлення наукового знання, повчальна своїми прецендентами, аналогіями, стереотипами (наукові “казки”). Це слабкий рівень методологічної рефлексії,

нормативна – явне вчення про загально значимі шляхи пізнавальної діяльності у формі методологічних принципів. Це феномен самосвідомості науки, явна рефлексія. Нормативність – це вимоги й правила дії й пізнання, які вибираються не довільно й не свавільно, а розробляються, виходячи з самих об’єктів вивчення та досвіду сталих знань..

Крім цих форм є “неявна методологія” (протометодологія) – індивідуальний пізнавальний досвід дослідника, підсвідомі принципи, способи, підходи тощо.

В структурі науки (в архітектурі її будівлі) виділяють два рівня: емпіричний і теоретичний. Не варто їх змішувати з двома моментами (боками) пізнання взагалі – чуттєвим і раціональним. Їх розрізняють за типом психічної діяльності, а в першому випадку ми маємо справу з різними типами пізнавальної діяльності вчених. У кожному з останніх є обидва моменти психічної діяльності.

емпіричний	теоретичний
Обидва ці рівні співвідносні, хоча й відносно самостійні
Оперує фактами, “ідеями” досвіду	Оперує поняттями, категоріями
Обмежується класифікаціями та узагальненнями данних досвіду	Початок аналізу данних досвіду - з точки зору первісних теоретичних конструкцій
Регіструє, описує, пояснює й передбачає в межах досвіду	Думка виводить за межі досвіду: раціональне – засіб досягнення нового змісту знання, який не дається досвідом
Істина пізнання – фактуальна, а критерієм істини виступає експеримент	Істина – процес пізнання: рух від абстрактного до конкретного; критерієм істини є логічна несуперечність знань.
Характеризує дослідження, спрямоване безпосередньо на об’єкт вивчення, а тому забезпечує зв’язок системи знання	Всезагальний характер мислення намагається подати істину у всій конкретності й об’єктивності змісту
Опирається на данні спостереження й експерименту, на виявлення нових данних і фактів дійсності.	Має опору в попередніх теоріях, знаннях різного рівня узагальнень, шукає нових абстракцій для систематизації знань.
Теорія попередніх рівнів стає емпірично доступною на більш високому рівні (теоретичне навантаження емпіричного знання)	Конкретизує, уточнює, спрямовує, розвиває емпіричні знання, забезпечує перехід його на більш високий рівень

Емпірія– досвідний компонент пізнавальної діяльності, при посередності якого забезпечується безпосередній зв’язок системи знання з пізнавальним об’єктом. Психологічно – це феноменологічне знання («безпосереднє»). Логічно – єдність опосередкованого й безпосереднього знання.

Емпірична філософія 17-18 ст. всі знання виводила з досвіду, вважаючи їх комбінаціями ідей, отриманих апостеріорно. Для Локка досвід – чиста данність, а ось для Юма – ніщо не пізнається з досвіду. німецька класика пізнання розуміє як процес розвитку багатьох рівнів. Ціле науки – коловорот у собі самому: перше стає також і останнім, останнє – першим. Махізм еклектично повертається до Юма й Берклі. Неопозитивізм намагався розвести логічний ї психологічний аспекти досвіду (Дж. Мур, Б. Рассел). Математична логіка як концепція “чуттєвих данних”: не фізичних і не психологічних. Об’єкт і суб’єкт у внутрішньому досвіді зливаються, співпадають. Інтроспекція: знання водночас достовірне й безпосереднє. Біхевіоризм відмовляється від суб’єктивного вивчення “внутрішнього світу. “Об’єктивний” метод вивчення зовнішніх реакцій організму на певні умови. Відмовавід досвіду. Карнап визнавав досвід як чисто психологічний. Лише раціональне – ясне, інтуїтивне знання. Діамат також вважав внутрішній досвід фікцією, а його початком “сенсуалізм”. Правда, відчуття включає у більш складний пізнавальний комплекс, зміст якого виходить за межі відчуттів. Пізнання історичне: у формах предметної діяльності та мови, які й визначають характер “бачення” світу, логічну його розчленованість в актах досвіду.

Сьогодні досвід розглядається у двох формах: осмислення данних відчуття та сприйняття в термінах мови; осмислення в теоретичних термінах.

Теорія – як рівень – характеризується переважанням раціоналного моменту: понять, концепцій, законів та інших форм мислтельних операцій. Безпосереднього практичного зв’язку з об’єктами не існує, отже вивчення його опосередковане, проте лише воно розкриває найглибші суттєві боки, зв’язки, закономірності явищ шляхом особливої обробки данних емпіричного знання. Теоретичне мислення не зводиться до суми емпіричного матеріалу: воно у зв’язку з ним, але й над ним. Його результатом є гіпотези, теорії, закони, які відповідають вимогам всезагальності й необхідності. Карл Поппер мав підстави вважати: віра в те, що можна почати наукове дослідження з чистих спостережень, не спираючись на щось, хоча б схоже на теорію, - абсурдна.

Загальнонаукові методи і методологія пізнання. Одна з важливих особливостей наукового пізнання в порівнянні з повсякденним складається в його організованості і використанні цілого ряду методів дослідження. Під методом (metodos – з грецького – шлях до чогось) при цьому розуміється особливий спосіб (засіб) побудови й обгрунтування систематизованих знань; сукупність прийомів, операцій, правил пізнавального, теоретичного та досвідно-практичного осягнення й перетворення людьми дійсності для досягнення певних власних результатів. Вибір методів диктується певним завданням чи проблемою. Для їх застосування необхідна система принципів., вимог, правил і прийомів, керуючись якими можна досягати певної мети чи результату. Наукові методи знімають у собі ці принципи. вимоги й правила, озброюючи тих, хто володіє ними, послідовністю (технологізмом) звершення певних дій (операцій), дисциплінуючи пошук істини, економлячи сили й час. «Головна функція методу – регулювання пізнавальної та інших форм діяльності» (Философия./под ред. Кохановського, 2000, с.488). / Метод не зводиться до суб’єктивної процедурності, але й не слід перебільшувати його об’єктивістську евристичність чи протиставляти суб’єкт і об’єкт у методі. Не слід також забувати, що “правильне” далеко не тотожне “істинному”. «Правильне» – це процедурна відповідність дій суб’єкта правилам методу, “істинне” – це відповідність змісту думки самій реальності. Копнін П.В., 1973.с.261, 81-82/. Ці прийоми, правила. процедури в кінцевому рахунку встановлюються не довільно, а розробляються, виходячи з закономірностей самих досліджуваних об'єктів. Тому методи пізнання настільки ж різноманітні, як і сама дійсність. Саме дослідження методів пізнання емпіричної та теоретичної діяльності є задачею особливої дисципліни - методології. Теорія розробляє методи, методологія дозволяє поглиблювати теорію. У філософії ж метод і теорія збігаються. Філософія – сам себе конструюючий шлях пізнання, його вищий теоретичний рівень.