Лекція 9. Деонтологія й аксіологія наукового пізнання.

План:

• Історичні зміни в уявленнях про цінність наукових знань і технічних винаходів.

• Загострення морально-етичних засад наукового пізнання в сучасному світі.

• Сцієнтизм і антисцієнтизм як ціннісні настанови на науку у ХХ і ХХІ ст.

• Деонтологія й аксіологія в етиці людини науки. Особиста відповідальність ученого.

Аксіологічний та нормативний аспекти наскрізні для всього спектру проблем науки. Особливо ж вагомими стали моральні норми та цінності. Найзагальніша проблема – відношення ціннісного та гносеологічного моментів пізнавальної діяльності. Конкретніше аксіологія знаходить вираз у етичних вимогах до науки і вчених, у їх відповідальності за суспільні наслідки діяльності. Для чіткості розгляду скористаємося поділом цінностей науки на три типи: в самій науці (самосвідомість регуляції, стиль мислення, настанови і вимоги, предметні цінності), для науки (регулятори зовнішнього забезпечення і регламенту, умови творчості, заохочення), від науки (активізація ціннісної регуляції інших сфер культури). Перший тип – іманентні норми і цінності науки. Що вона пропонує собі. Другий тип – референтні норми і цінності науки. Що дається їй. Третій тип – реципієнтні норми і цінності науки. Що вона дає. Крім того, цікавим є не лише ціннісний вимір науки, але й науковий вимір цінностей (цінності як об’єкт наукового вивчення).

9.1. Історичні зміни в уявленнях про цінність наукових знань і технічних винаходів.

Історичний досвід людської думки – ось справжня мудрість науки. Але «людина науки» також перебуває в історичному контексті світогляду. По-різному сприймається мудрість Еклезіасту: «У великій мудрості багато смутку, а хто помножує знання, множить скорботу». Ідеал Сократа зовсім інший – раціоналістичний: відповідність знання та блага (злотворне лише невігластво, пізнання – головна умова й важлива складова добротного життя). Досі – це підвальна для європейської культури оцінка. Лише від Ж.-Ж. Руссо пішла інша універсальна оцінка: успіхи науки і техніки не сприяють моральному удосконаленню людини.

На середину ХХ ст. склалася досить стійка система етичних норм і наукових цінностей (як і цінності самої науки). У ХХІ ст. все стало значно хисткіше. Цінності науки поділяються на: внутрі системні, зовнішньо-регулятивні, референтні поза системні. У науці (як і в практиці) провідна роль належить не короткочасним цінностям і цілям, якими б привабливими вони не здавалися реферетно чи реципієнтно, а стратегічним цінностям й ідеалам. Нормативно-ціннісні настанови науки і вчених базуються на об’єктивності, науковості, гуманістичності, прогресивності незалежно від того чи йде мова про науки суспільні, гуманітарні, природничі, фундаментальні чи прикладні. Істинна оцінка своїми засадами має максимально достовірні пізнавальні судження (цінність правди) на всіх рівнях свідомості: соціально-психологічному або ідеологічному, буденному чи теоретичному.

Але для вчених у якості іманентних цінностей виступає пізнавальна інформація, її істинний зміст, стиль наукового мислення, відповідна методологія й методика, наукова картина світу, категоріальна строгість тощо. Для людини науки, як представника людської цивілізації і певного прошарку суспільства, суб’єкта загальної й національної культури, важливо й інше – цінності позанаукового порядку, певна система соціальних цінностей, в межах якої і завдяки якій здійснюється її творчість (моральні, політичні, релігійні, естетичні, екологічні тощо). Це її соціальна орієнтація.

Система наукових і загальнолюдських етичних норм і цінностей передається молодим ученим не фіксованими у знаках кодексами чи статутами, а від вчителів, попередників, цілісного образу ідеального вченого. Ідея необмеженої свободи досліджень була спочатку досить прогресивною, але сьогодні вимагає розгляду лише в контексті соціальної відповідальності.

У попередній історії філософської думки висувалися різні трактування того, що саме є знанням і чим повинний направлятися процес пізнання. Могли змінюватися практичні акценти, з якими зв'язувалося володіння знанням, істиною— незмінної залишалася безумовна доброта істини. А сьогодні обговорення етичних проблем науки залишається одним з важливих способів виявлення її мінливих соціальних і ціннісних характеристик. Спроби сьогодні дати недиференційовану, сумарну етичну оцінку науці як цілому, виявляються — незалежно від того, буде ця оцінка позитивною чи негативною, — недостатніми і неконструктивними.

Зі сказаного не випливає, що наука більше взагалі не може бути, об’єктом етичної оцінки, що єдина перспектива, яка залишилася перед людьми — це сліпо поклонятися науково-технічному прогресу, по можливості адаптуючись до його численних та не завжди сприятливих наслідків. Наука ніколи не зможе бути етично нейтральною. Але не є позитивним і те, що вона безупинно віддаляється від філософії. Ворожість учених філософи намагаються не помічати, проте конфлікт не вичерпаний дотепер. Деяка зовнішня стосовно філософії та науки сила не дає згаснути давно виснаженому вогню – це релігія.

Протистояння релігії та науки, двох взаємовиключних картин світу, – це прямий наслідок давно виниклого і на століття закріпленого особливостями людської культури гносеологічно-ціннісного розколу, хоча, крім ворожнечі між духівництвом й ученими існує й разюча внутрішня їхня схожість (подібність). Тому й спостерігається постійна сутичка «на смерть» між наукою і теологією за непогрішність, за ціннісний пріоритет.

У сучасному суспільстві наука виступає як один із соціальних інститутів, що мають свою систему цінностей, що у тім або іншому ступені відповідають такій же системі, але вже в масштабах суспільства. Це відповідність не тільки ніколи не приводить до їхнього повного злиття, але нерідко породжує протиріччя і конфлікти. Протиріччя можуть бути викликані, приміром, тим, що визнані в суспільстві цінності не дозволяють розгорнути деякі дослідження в науці (пересадження серця й інших органів, клонирование). З наукової і технічної точок зору це цілком здійсненно, але утруднено з моральної. Подібні протиріччя можуть досягати значної гостроти.

Складна ситуація виникає в зв'язку з комерціалізацією фундаментальних наукових досліджень. Вона виражається, насамперед, у втраті волі наукового дослідження, прийнятої усередині наукового співтовариства, оскільки істотну роль починають грати вкладений у науку капітал і ті, хто за ним коштує. Відбувається, таким чином, сполучення діяльності вченого і підприємця, що може негативно відбитися на фундаментальному принципі наукового дослідження - незацікавленому пошуку істини. У підсумку, виконуючи одну з найважливіших своїх соціальних функцій - обслуговувати суспільство, задовольняти його потреби, наука повинна прагнути до збереження своєї автономії, що забезпечує волю наукового пошуку.