Лекція 7. Форми наукового дослідження. Наукова істина.

• Відношення теоретичної системи і факту.

• Проблема як пізнавальна форма науки.

• Ідея. Гіпотеза. Концепція. Теорія.

• Закон і принцип як форми наукового пізнання.

• Наукова істина. Концепції істинності.

1. Відношення теоретичної системи і факту.

Основні етапи пізнавального циклу і форми наукового пізнання.

Зупинимося коротко на етапах пізнавального циклу й основних для них формах наукового пізнання. Форма наукового пізнання – це поняття, яке вказує на певні функціональні форми пізнавальної діяльності, що виступають у якості стійких результатів (станів) наукових знань і спрямовують процес отримання нових знань. На відміну від методу, форма звернена не у світ, а у знання.

Початкова ступінь наукового пізнавального циклу – постановка проблеми, яку можна визначити як знання про незнання, знання зі знаком питання. У постановці проблеми необхідно, по-перше, усвідомлення деякої ситуації як задачі; по-друге, чітке розуміння змісту проблеми, її формулювання з розмежуванням відомого і невідомого.

Друга ланка циклу – вироблення гіпотези (чи ряду гіпотез) з метою рішення проблеми. Гіпотеза – науково обґрунтоване припущення, що виходить з фактів, умовивід, що має своїм призначенням вирішити наукову проблему і що носить імовірний характер. Не вдаючись у подробиці, укажемо на ознаки плодотворності гіпотези.

Насамперед якість гіпотези визначається мірою її здатності охопити як досліджуване коло явищ, так і інші, у тому числі і явища, що знову відкриваються. Сила гіпотези виміряється і тим, наскільки вона здатна пророкувати нові факти.

Придбання гіпотезою статусу достовірного знання, статусу теорії припускає її підтвердження, доказ, здійснюваний різними способами, насамперед практикою, експериментом. Теорія на відміну від гіпотези являє собою вже не ймовірне, а достовірне знання.

Дослідження у науці.

Як уже зазначалося, наукове дослідження є дискретним утворенням цілісного й безперервного у часі та просторі процесу пізнання. На логіці дослідження набагато простіше розкривається послідовність і специфіка пізнавальних форм.

Три основні види наукового дослідження: Фундаментальні:спрямовані на пошук нових ідей, принципових рішень, шляхів і методів пояснення Цілеспрямовані:спираються на вже розроблене для часткових завдань.

Прикладні: спрямовані на практичне використання вже знайдених закономірностей та кореляцій.

У XVII ст. Галілей установив, що прискорення вільного падіння тіл на землю (g=9,8м/с²) не залежить від їхньої маси. Греки не знали, що повітряне середовище спотворює картину падіння тіл дуже істотним чином. Знання про явища уточнюються завдяки вимірам, різного роду підрахункам. Одна справа знати явище тільки якісно, інша – мати кількісні свідчення. Без кількісних даних неможливо побудувати, наприклад, скільки-небудь складний технічний пристрій.

Основа емпіричного дослідження – експеримент. Згадане вище падіння тіл спочатку вивчають у безповітряному середовищі (покладемо – у трубі, з якої викачане повітря), а потім вже в повітряному середовищі, регулюючи тиск повітря. При цьому повинне враховуватися значення кожної складової експерименту. У цьому зв'язку особливе значення мають прилади. Серед методів емпіричного пізнання часто називають спостереження. Мається на увазі спостереження не як етап будь-якого експерименту, а самостійний спосіб вивчення явищ. Воно поширено вживається в астрономії, біологічних і соціальних науках. Інтерпретація станів, що спостерігаються, у принципі не відрізняється від розуміння результатів експериментів. Спостереження можна вважати своєрідним експериментом. Цікавою можливістю розвитку методу експериментування є так зване модельне експериментування, коли експериментують не з оригіналом, а з його моделлю, зразком, схожим на оригінал.

У цілому хід наукового дослідження можна представити в такий спосіб: 1) факти фіксуються; 2) факти певним чином інтерпретуються; 3) інтерпретація приводить до вироблення понять, законів, ідеалізації; 4) закони передбачаються гіпотезами; 5) з гіпотез за допомогою правил дедукції, тобто рухаючись від загального до часткового, виводять наслідки; 6) наслідки зіставляються з фактами; 7) якщо наслідки теорії узгоджуються з фактами, то визнається дієвість теорії, у противному випадку вона ставиться під сумнів, знову виникає проблема.

Явище і факт. Протиріччя між наявними знаннями і новими фактами – шлях до проблеми. Оскільки всі закони і гіпотези, а тим самим і всі теорії в емпіричних науках, а також і вся сфера апріорних наук виникли за допомогою творчої роботи розуму, то, напевно, не багато знайдеться в науці висловів, що відтворюють власне факти.

Логіка така: суто відтворюючим висловом може бути тільки одиничний вислів про факт, безпосередньо даний у досвіді. Наприклад, «тут росте сосна», «ця магнітна стрілка зараз відхиляється», «у цій кімнаті є два вікна». Проте, хто ближче придивиться до цих висловів, той і в них можливо побачить елементи творчості.

Вирази «сосна», «магнітна стрілка», «два» означають поняття, а крізь них просвічується прихована праця духу. Всі факти, що відображаються у словах, вже оброблені людиною, хоч би поверхнево.

«Безпосередній факт» – те, чого не торкнувся людський розум, – поняття межове й умовне. Навіть «явище» – далеко не безпосереднє для людської перцепції як такої, але для певного рівня науки воно береться як даність. Та явище ще далеко не факт.

Факт – позначення особливого роду суджень, які фіксують емпіричну достовірність, ясність, очевидність певного знання (реальне на противагу ілюзорному, конкретне на відміну від невизначеного, туманного, одиничне в протилежність абстрактно-загальному). Факт пов’язаний з чуттєвою даністю, але далеко не тотожний їй. Для науки фактом виступає лише те. що може бути інтерпретоване (витлумачене) в наявній системі знань, тому то він є також підставою для встановлення емпіричного значення теорії (класифікації, фальсифікації, верифікації, систематизації). Факти – «предметна» область певної теорії, база емпіричних узагальнень, що приводять до висування гіпотез, формулювання закономірностей. Фактуальна одиничність – пуста.

Факти є й висхідний пункт і водночас одна з найважливіших цілей наукового дослідження. Як початок – це форма емпіричного знання, його головний змістовний елемент. Тут факт – «уперта річ», показник неспростовності знання про предмет, що добре регіструється, переконливо доводиться, точно фіксується. Тут факти – емпірична інформація, яку доводять до наочності таблиці, схеми, графіки, діаграми.

Факти тлумачаться нарізно, та завжди лишаються «повітрям» учених, хоча на чисто емпіричному рівні неможливо отримати наукових знань. Попередня система знань нелегко сприймає будь-який факт, який не надто переконливо її засобами інтерпретується. І тут Гегель поставив серйозну перекладину: якщо факти суперечать теорії, то тим гірше для них. Це вимога, перш за все, дисципліни теоретика, його ерудиції, методологічної вправності. Треба шукати можливість інтерпретувати факт засобами наявних теоретичних знань, а не поспішати відкидати теорію при будь якому спротиві фактам.

Протиставляти теорію і факт у науці небезпечно, як і абсолютизувати роль одного з них. «Факти можна збирити безкінечно, і ніколи їх всі не збереш» (Копнін, с.199). Вони мають сенс лише в певній системі відрахунку. Як форма знання факт завжди зберігає певний зміст (стійку інваріантність), в той час як теорії з часом руйнуються. Правда, Вернадський вважав, що стійку інваріантність мають не самі по собі факти, а їх підстави істинності. Неосвічена людина бачить факти крізь призму забобонів та звичок, маніпулювання свідомістю. До поняття наукового знання на емпіричному рівні Володимир Іванович відносив не лише факти, а й емпіричні узагальнення, які разом і складають «науковий апарат» (фактуальні засади науки, особливе утворення в її тілі).

Виникає ціла низка цікавих запитань: як пов’язані факт і подія, факт і явище; яка міра незалежності факту від його констатації; чи можливо встановити, скільки ж потрібно фактів для пізнання певного явища (чи є така кількісна міра взгалі? А залежність?).

Явище-подія може бути набагато раніше зареєстрована, ніж стане фактом навіть побутовим. Так явище електрики – дуже давно помічене, а ось фактом наукових знань стало зовсім недавно (через практичне освоєння). У побуті ж стосовно нього панували міфи. І все ж – саме факт дозволяє зробити опис об’єкта у формі певної системи «протокольних» речень.

Наука і факти. Не всі дійсні вислови є науковими істинами. У науці існують нікчемні істини, бо існують нікчемні факти. У «Хмарах» Аристофан говорить, що-недавно Херефонта запитав Сократ: — На скільки ніг блошиних блохи стрибають? – перед тим блоха куснула Херефонта в брову і вислизнула на лисину Сократу.

Сократ зловив блоху, занурив її лапки в розтоплений віск; таким чином блоха отримала черевички, після чого він зняв їх і зміряв ними відстань. І про блошиний стрибок, із-за якого постраждав Сократ, існує дійсне знання; але для таких істин місцем є комедія, а не наука.Можливо, хто-небудь і сказав би, що для науки не існує нікчемних фактів і немає надмірно нікчемної істини.

Хто так думає, хай врахує, що в своїх проявах Всесвіт нескінченно різноманітний і що людських сил не вистачить, щоб їх всіх пізнати.

Скільки ж істин можна сказати про лист паперу! Можна зміряти його ширину і довжину, визначити його товщину і колір, привести кількість букв, що знаходяться на нім. Можна порахувати, скільки разів буква в з'явиться на одному його боці, а скільки разів - р. Можна описати форму й розмір кожної букви і, узявши в руки лупу, відшукати відмінність між ними. Ці дослідження можна було б все більш розширювати і заглиблювати і їх результатами заповнити цілі товсті томи. Так само можна було б вчинити з кожною іншою річчю.

З нескінченної кількості фактів ми повинні вибирати тільки значущі, а інші пропускати як нікчемні. Як легко було б робити наукові відкриття, якби наука полягала в нагромадженні яких-завгодно дійсних висловів! Створюючи науку, людський розум не прагне до всезнання. Якби так було, то ми піклувалися б про нікчемну істину.

Але й істини вагомі відкриваються надзвичайно різними шляхами. Ось приклад з пульсаром. Аспірантка міс Белл англійського радіоастронома Х’юїша у 1976 р .випадково виявила радіоджерело з коротктми імпульсами:

• Перша інтерпретація – космічні прибульці.

• Друга інтерпретація – від природного об’єкта, набагато меншого Землі й зі швидким обертанням; джерело пульсації в місці вибуху наднової зірки (*1000 р. тому). Так установили факт існування особливих небесних тіл – пульсарів. Для цього знадобились закони Кеплера, термодинаміки, розповсюдження світла (достовірні знання, обгрунтовані колись зовсім іншими фактами. І якщо ті колишні факти невірні – все слід буде переглядати). Зверніть увагу на самі назви: пульсари, квазари. Лише в певній системі відрахунку (радіозаміри, тобто спосіб фіксації екпериментатора) терміни щось значать. Для можливих жителів планет того сонця це безглузді позначки.

Цікаво розумів досконале знання Аристотель. На його думку – мудрець знає все; проте він не знає окремих фактів, а володіє тільки знанням загального. Знаючи ж загальне, він знає до певної міри і всі подробиці, що підпадають під загальне. Тому потенційно він знає все, що можна взагалі знати. Але тільки потенційно; актуальне, істотне всезнання не є ідеалом Стагірита. Факт – ініціює будь-яке теоретично оформлене пізнання.

Отже — протиріччя між наявними знаннями і новими фактами – шлях до проблеми, яка також є особливою науково-пізнавальною формою.

ПРОБЛЕМА – не лише форма наукового дослідження, але й власна його одиниця: констатація недостатності досягнутого рівня знання внаслідок відкриття нових чинників, зв’язків, запитів практики чи теорії, які неможливо пояснити на базі старого знання, хоча вона й спирається на це обмежене знання, ставиться з його позицій.. І у проблемі вже присутня теорія: вона і є теорією з максимальним ступенем невизначеності, її пуста структура, потенція. Проблема звернута не лише у майбутнє, але й у минуле, тому-то вона й є формою розвитку знання, переходу від старого знання до нового. Проблема єднає два елементи: знання про незнання та передбачення можливості відкриття закону в сфері непізнанного чи нового способу практичного застосування отриманих колись знань. Знання про незнання (так визначав проблему П. Копнін).

Передбачення можливості відкриття закону в сфері непізнанного чи нового способу практичного застосування отриманих колись знань.

В окремому дослідженні проблема виглядає як суперечність між наявною системою знань та «впертим фактом» (новим чи й старим). Дискретно проблема є висхідною формою процесу дослідження. У загальному процесі – це факти. Весь розвиток людського пізнання можна уявити як безкінечний перехід від постановки одних проблем до їх вирішення, постановка нових, вирішення і т.д.

Основними елементами тут є:

1. Проблемний задум – загальне визначення і постановка завдання без врахування засобів і шляхів вирішення, але з розумінням сенсу проблеми.

2. Проблемне питання чи комплекс питань – передбачає відповідь в існуючий системі знань і пізнання: проблема не має ще готової відповіді. Але в ній самій вже питання! Сократ називав «питання» «повитухою, що допомагає народженню нової думки». Серед комплексу питань виділяють центральне питання, але невірно його ототожнювати з проблемою. Відповідь на питання можна знайти і в старому знанні.

3. Постановка проблеми – по суті це є формулювання центрального питання як виходу у сферу невивченого, незвіданого, невідомого.

4. Розвинута проблема – має у собі й проблемну ідею вирішення завдання. Тому й постановка проблеми – вже перехід до її вирішення. Інтуїція вирішуваності завдання залежить від культури дослідника, рівня науки у даній системі проблем. В постановці проблеми є й відчуття «безнадійності», нерозрішимості.

Сенс проблеми виявляється лише у відношенні до наукового знання як цілого. Проблемна область загального змісту науки – значний її елемент. Проблемність – вузол всіх аспектів науки, а справжній учений має яскраво виражений проблемний спосіб “бачення” світу.

Проблемна ситуація – об’єктивно виникаюче протиріччя між знанням потреби та незнанням засобів, способів і шляхів її реалізації. Не всі практичні потреби наука вирішує, не всі наукові проблеми вимагають практичного виклику. Ввідомо лише, що вирішення одних проблем – завжди є способом накопиченя інших, можливо ще більш складних.

Типи проблем: стратегічні, тактичні (за масштабом і резонансом), спеціальні та комплексні (за місцем у науці).

ІДЕЯ. Засобом виділення загального, як ми пам’ятаємо, є перш за все ідеалізація. Так, поняття ідеального газу фіксує однаковість газів. У багатьох випадках тіла можна вважати матеріальними крапками. Це значить, що усі вони однакові й саме тому використовується ідеалізація матеріальної крапки. Ідея – це також узагальнене поняття, що вказує ідеальний шлях до певної мети, НАДАЄ ВИРАЗ вищій ФОРМІ ТЕОРЕТИЧНОГО ОСЯГНЕННЯ ДІЙСНОСТІ, бо у ньому возз’єднані специфічно гносеологічні побудови, які акумулюють результати достатньо об’єктивного і повного відображення і виразу реальності, випрацювані цілі, прообрази, контури подальшого руху пізнання, генеральної тенденції розвитку. Скорочено, ідея – це думка, яка включає в себе свідомість мети та висхідної проекції подальшого пізнання й практичного перетворення, бо вона відтворює фундаментальну закономірність, що служить засадою теорії чи зв’язку теорій в наукову галузь. Ідея може існувати ще задовго до створення теорії, як її передумова.

«Один-єдиний факт, коли стає ідеєю, бере зверхність над усіма іншими, взятими разом, за цінністю» (Лібіх Ю.). «Ідеї стають матеріальною силою, коли вони оволодівають масами» (Маркс К. т. 1, с.422). «Істинні мудреці питають, яка річ сама у собі і у відношенні до інших речей, не піклуючись про корисність, тобто про застосування до знайомого і необхідного у житті. Це вже зроблять зовсім інші розуми: проникливі, життєрадісні. Технічно витончені, умілі» (Гете). Ідеї – це й могутній засіб комунікації. Вороже ставлення до людини найчастіше від неприйняття ідеї. Всі поняття (у тому числі вузлові, які сьогодні мають статус категорій) були колись ідеями. Мислення по своїй суті – живий процес, а ідея у ньому «самобутня, сама у собі жива, матерію оживляюча, думка». І самородна діяльність людини – це також процес, не мислимий без ідей.

Філософ бачить сутність мистецтва й науки ясніше, ніж сам художник чи вчений.

В античності ідею розуміли онтологічно. Для Платона це особливі, не тілесні, сутності, які й утворювали зміст справжнього світу. початок розуміння як форми мислення – Аристотель.

У 17-18 ст. ідеї перетворені на теоретико-пізнавальні форми. Ідея – результат будь-якого акту пізнання (Локк). Про природженність ідей людині вів мову Декарт.

«Як буква відноситься до слова, так емпірія до ідеї» (Іван Кронеберг) – за книгою «Русская философия: Введенский, Лосев, Радлов, Шпет». – Свердловск, 1991, с.555.

П.В. Копнін надавав ідеї особливої ролі в науковій творчості. Важливо не лише «знайти» її, але й вчасно відкинути: прив’язаність вчених до ідей часто була гальмом для науки.