3 Лекція 2. Наука в цілісному контексті пізнання.

• Сутність науково-пізнавальної діяльності.

• “Живий” (творчий) та “уречевлений” (об’єктивований, означений) моменти пізнання. .

• Суттєві риси (ознаки) і специфічні особливості науки.

• Етос науки.

1. Сутність науково-пізнавальної діяльності. Гносеологічне відношення. Суб’єкт і об’єкт наукового пізнання.

Людство завжди прагнуло до придбання нових знань. Процес оволодіння таємницями буття є виразом вищих устремлінь творчої активності розуму, що складає велику гордість людства. За тисячоліття свого розвитку воно пройшло тривалий і тернистий шлях пізнання від примітивного й обмежених до усе більш глибокого і всебічного проникнення в сутність буття. На цьому шляху була відкрита безліч фактів, властивостей і законів природи, громадського життя і самої людини, одна іншу зміняли картини світу. Знання, що розвивається, йшло рука об руку з розвитком виробництва, з розквітом мистецтв, художньої творчості. Наш розум осягає закони світу не заради простої допитливості (хоча допитливість – одна з ідеальних рушійних сил людської життєдіяльності), але заради практичного перетворення і природи, і людини з метою максимально гармонійного життєвого влаштування людини у світі.

Знання людства утворюють надзвичайно складну систему, що виступає у вигляді соціальної пам’яті, багатства її передаються від покоління до покоління, від народу до народу за допомогою механізму соціальної спадковості, культури. Пізнання, таким чином, носить соціально детермінований характер. Тільки через призму засвоєної культури ми одержуємо знання про реальність. Перш ніж продовжувати справу попередніх поколінь, необхідно засвоїти вже накопичене людством знання, постійно співвідносячи з ним свою пізнавальну діяльність, – це категоричний імператив знання, яке постійно розвивається.

Задумуватися над тим, що таке пізнання, які шляхи придбання знання, людина стала вже в далекій давнині, коли усвідомила себе як щось, що протистоїть природі, як діяча в природі. Згодом свідома постановка цього питання і спроба вирішити його придбали відносно струнку форму, тоді і склалося знання про саме знання. Усі філософи, як правило, так чи інакше аналізували проблеми теорії пізнання.

Пізнання – процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності у свідомості людини, обумовлений суспільно-історичною практикою і мисленням людства. Воно є предметом дослідження такого розділу філософії, як теорія пізнання.

Теорія пізнання, чи гносеологія (від грец. gnosis – знання, пізнання), оформилася разом з виникненням філософії в якості одного з її фундаментальних розділів. Вона досліджує природу людського пізнання, форми і закономірності переходу від поверхневого уявлення про речі (думки) до збагнення їхньої сутності (істинного знання), а в зв'язку з цим розглядає питання про шляхи досягнення істини, про її критерії.

Але людина не могла б пізнавати істинне, якби не робила помилок, і тому теорія пізнання досліджує також і те, як людина впадає в омани і який образ переборює їх. Нарешті, самим животрепетним питанням для всієї гносеології було і залишається питання про те, який практичний, життєвий сенс має достовірне знання про світ, про саму людину і людське суспільство. Усі ці численні питання, а також і ті, котрі породжуються в області інших наук і суспільної практики, сприяють оформленню великої проблематики теорії пізнання, що у своїй сукупності й може давати відповідь на питання, що є знання. Знання сутності речей дозволяє людині використовувати їх у відповідності зі своїми потребами й інтересами, переробляти наявне і створювати нове. Знати, отже, і означає в самому широкому сенсі володіти і вміти. Знання є сполучна нитка між природою, людським духом і практичною діяльністю.

Вчення, що заперечує можливість достовірного пізнання сутності дійсності, одержало назву агностицизму. Помилковим є уявлення про агностицизм як про вчення, що заперечує пізнання взагалі. Агностики вважають, що пізнання можливе лише як знання про явища (Кант) чи про власні відчуття (Юм). Головною ознакою агностицизму є заперечення можливості пізнання самої сутності дійсності, що прихована видимістю.

Тривалий час матеріалістична філософія процес пізнання розглядала ізольовано від суспільно-історичної практики людства, винятково як пасивний споглядальний процес, у якому суб'єктом був окремий абстрактний індивід з вічними і незмінними пізнавальними здібностями, заданими йому природою, а об'єктом – така ж вічна і незмінна у своїх закономірностях природа. Подальший розвиток матеріалістичної теорії пізнання складається, по-перше, у поширенні діалектики на пояснення пізнавальних процесів; по-друге, у введенні принципу практики як основного і вирішального для з'ясування сутності гносеологічних проблем і їхнього рішення. Введення в теорію пізнання принципів діалектики і практики дало можливість застосувати до пізнання принцип історизму, зрозуміти пізнання як суспільно-історичний процес відображення дійсності в логічних формах; науково обґрунтувати здатність людини у своїх знаннях давати наближену до дійсності картину світу, розкрити основні закономірності процесу пізнання, сформулювати основні принципи теорії пізнання. Сучасна наукова гносеологія матеріалістів ґрунтується на таких засадах:

1. Принцип об'єктивності, тобто визнання об'єктивного існування дійсності як об'єкта пізнання, її незалежності від свідомості й волі суб'єкта.

2. Принцип пізнаванності, тобто визнання того факту, що людські знання в принципі здатні давати адекватніше відображення дійсності, її об'єктивно-істинну картину; що пізнанню людини в принципі немає границь, хоча на кожному історичному етапі пізнання обмежене певним його рівнем.

3. Принцип активного творчого відображення, тобто визнання того, що процес пізнання – це цілеспрямоване творче відображення дійсності у свідомості людини. Пізнання виявляє об'єктивний зміст реальності як діалектичної єдності дійсного й можливого.

4. Принцип діалектики, тобто визнання необхідності застосування до процесу пізнання основних принципів, законів, категорій діалектики.

5. Принцип практики, тобто визнання суспільно-історичної предметно-чуттєвої діяльності людини, спрямованої на перетворення природи, суспільства і самої себе, основою, рушійною силою, метою пізнання і критерієм істини.

6. Принцип історизму вимагає розглядати всі предмети і явища в їх історичному виникненні і становленні, а також через призму історичних перспектив їхнього розвитку, через генетичний зв'язок з іншими явищами і предметами дійсності.

7. Принцип конкретності істини проголошує, що абстрактної істини не може бути, істина завжди конкретна, кожне положення наукового пізнання слід розглядати в конкретних умовах місця і часу.

Процес пізнання, будучи процесом активного творчого відтворення дійсності у свідомості людини в результаті її діяльного предметно-практичного відношення до світу, можливий лише при взаємодії людини з явищами дійсності. Цей процес у гносеології осмислюється через категорії суб’єкт" і "об’єкт".

Суб’єктявляє собою складну ієрархію, фундаментом якої є все соціальне ціле. У кінцевому рахунку, вищий виробник знання і мудрості – все людство. У його історичному розвитку виділяються менш великі спільності, у якості яких виступають окремі народи. Кожен народ, створюючи норми, ідеї і цінності, які фіксуються в його культурі, виступає також як особливий суб'єкт пізнавальної діяльності. У суспільстві історично виділяються групи індивідів, спеціальним призначенням і заняттям яких є виробництво знань, які мають особливу життєву цінність. Такі, зокрема, наукові знання, суб'єктом яких виступає співтовариство вчених. У цьому співтоваристві виділяються окремі індивіди, здібності, талант і геній яких обумовлюють їх особливо високі пізнавальні досягнення. Імена цих людей історія зберігає як позначення видатних віх в еволюції наукових ідей.

Справжній суб'єкт пізнання ніколи не буває тільки гносеологічним: це жива особистість з її пристрастями, інтересами, рисами характеру, темпераменту, чи розуму дурості, таланту чи бездарності, сильної волі чи безвільності. Якщо ж суб'єктом пізнання є наукове співтовариство, то тут свої особливості: міжособистісні відносини, залежності, протиріччя, а також загальні цілі, єдність волі і дій і т.п. Але в гносеології частіше під суб'єктом пізнання мають на увазі деякий без-особистісний логічний згусток інтелектуальної активності.

Суб'єкт і його пізнавальна діяльність можуть бути адекватно зрозумілі лише в їхньому конкретно-історичному контексті. Наукове пізнання припускає не тільки свідоме відношення суб'єкта до об'єкта, але і до самого себе, до своєї діяльності, тобто усвідомлення умов, прийомів, норм і методів дослідницької активності, врахування традицій тощо.

Об’єкт пізнання – фрагмент буття, який попадає у фокус активної шукаючої думки. Він не просто річ, а така річ, що, потрапивши в поле свідомості, стає у певному сенсі «власністю» суб’єкта, вступивши з ним у суб’єктно-об’єктні стосунки. Отже, є реальність сама по собі, поза її відношенням до свідомості суб'єкта, а є реальність, що вступила в це відношення. Вона наче б то стала «допитуваною», промовистою до суб'єкта. Словом, об'єкт у його відношенні до суб'єкта – це вже не просто реальність, а тією чи іншою мірою пізнана реальність, тобто така, що стала фактом свідомості – свідомості, у своїх пізнавальних потягах соціокультурне детермінованої, і в цьому сенсі об’єкт пізнання стає вже фактом соціуму.

З погляду пізнавальної діяльності суб'єкт не існує без об'єкта, а об'єкт – без суб'єкта. Так, ген або хромосома не тільки в часи античності, але і для Ламарка і Дарвіна, існуючи в структурі живого, не були об'єктом наукової думки. До пори до часу вчені не могли вичленувати цю найтоншу біологічну реальність як об’єкт своєї думки. Це було зроблено лише порівняно недавно, коли відбулися істотні зміни в загальній науковій картині світу. Чи, скажемо, тільки кілька десятиліть назад наукова думка, досягнення техніки і соціальні умови дозволили зробити об’єктом дослідження найвіддаленіші простори космосу.

У сучасній гносеології прийнято розрізняти об'єкт і предмет пізнання. Під об'єктом мають на увазі реальні фрагменти буття, що піддаються дослідженню, Предмет же – це конкретні аспекти, на які спрямоване вістря шукаючої думки. Так, людина є об’єктом вивчення багатьох наук – біології, медицини, психології, соціології, філософії й ін. Однак кожна з них «бачить» людину під своїм кутом зору: психологія досліджує психіку людини, її поводження, медицина – її недуги і способи їхнього лікування тощо. Отже, у предмет дослідження як би входить актуальна настанова дослідника, тобто він формується під кутом зору дослідницької задачі.